Вплив держави на рівень життя і рівень заробітної плати

Показник рівня життя тісно пов'язаний зі структурою людських потреб і можливостей їх задоволення. Він є відносним для різних країн.

Рівень життя - це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і духовними благами певної країни в конкретний історичний період. Він визначається рівнем фактичного споживання матеріальних і духовних благ і послуг на душу населення, на одну сім'ю, а також його відповідністю національному соціальному стандарту - прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум - це вартісна величина набору продуктів харчування достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, а також мінімального набору непродовольчих товарів і послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Зміст поняття «рівень життя» розглядається як через економічні, так і через соціальні складові.

Економічна складова рівня життя в себе включає:

- Обсяг фонду життєвих засобів, тобто кількість спожитих благ (товарів і послуг), призначених для споживання;

- Реальну заробітну плату;

- Рівень доходів населення і заощаджень;

- Структуру предметів споживання і послуг особи, сім'ї;

- Структура витрат доходів сім'ї;

- Рівень зайнятості;

- Житлово-побутові умови;

- Умови праці та відпочинку.

Для визначення рівня життя використовують інтегральні, натуральні і вартісні індикатори.

Інтегральними індикаторами рівня життя є: реальні доходи на душу населення, реальна заробітна плата, надходження доходів від вторинної зайнятості, від реалізації продукції особистого підсобного господарства, дивідендів (за акціями та облігаціями), відсотків за вкладами населення, пенсій, допомоги, стипендій.

Натуральні індикатори безпосередньо характеризують рівень споживання, забезпеченості тими чи іншими благами.

Вартісні індикатори відображають витрати на задоволення конкретних потреб і їх динаміку. Ці індикатори групуються за видами потреб, наприклад витрати на харчування, оплату житла, комунальних послуг, одяг, предмети тривалого користування, відпочинок, задоволення культурних потреб і т.д.

Відповідно до Закону України "Про оплату праці", держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

Роль держави у сфері регулювання заробітної плати повинна надаватися також в організації перспективних наукових досліджень, вивчення і поширення прогресивного досвіду, науково-методичному забезпеченні формування та оновлення тарифної системи, ефективної системи нормування праці тощо.

Важливим завданням держави має бути сприяння проведенню переговорів між основними соціальними силами суспільства з метою врегулювання соціально-трудових відносин, запобігання масові трудові конфлікти. Держава в особі органів виконавчої влади має виступати як один із соціальних партнерів. За такої умови органи виконавчої влади заохочують до співпраці, координують дії соціальних партнерів, стежать за дотриманням спільно вироблених і узгоджених механізмів регуляції, а не визначають їх.

Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди ".

У механізмі регулювання заробітної плати вихідною базою є встановлення її мінімального розміру. Рекомендація Міжнародної організації праці проголошує, що основною метою встановлення мінімальної заробітної плати повинно бути надання особам, які працюють за наймом, необхідного соціального захисту щодо мінімально допустимих рівнів заробітної плати. За законом України "Про оплату праці", Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників. До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням: вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої заробітної плати; продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди.

Динаміка мінімальної заробітної плати та соціальних стандартів (прожиткового мінімуму) за 2010-2015 рр. в Україні за останні роки наведена нижче:

Розмір мінімальної заробітної плати може переглядатися залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

До державних норм і гарантій у сфері оплати праці належать також норми оплати праці за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, яка виявилася браком не з вини працівника; працівників, молодші 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних боргів; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації та на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи в польових умовах тощо.

Норми і гарантії в сфері оплати праці встановлюються Кодексом законів про працю, Законом України "Про оплату праці" та іншими актами законодавства України.

Заробітна плата повинна виплачуватися працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені у колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів.

Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені Кодексом законів про працю, Законом України "Про оплату праці" та іншими актами законодавства України, є мінімальними державними гарантіями.

Реформування заробітної плати в Україні потребує комплексного підходу, спрямованого на забезпечення випереджаючого розвитку національного ринку, зростання доходів і платоспроможного попиту населення, благоустрою регулюючої функції мінімальної заробітної плати, подальше послаблення податкового навантаження на фонд оплати праці, ліквідацію невиправданої міжгалузевої та міжрегіональної диференціації в оплаті праці, посилення стимулюючої функції заробітної плати тощо.