Розвиток культури. Зародження дисидентського руху

Продовжувався стрімкий розвиток освіти, науки, культури. В освіті відбулося зростання у 2 рази кількості шкіл; посилення її спеціалізації; поєднання принципів загальноосвітнього і політехнічного навчання. У 1959 р. прийнято новий закон «Про освіту». Відтепер батьки отримували право самостійно обирати мову навчання для своїх дітей. Це рішення стало інструментом національного нівелювання і русифікації українського шкільництва. У 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 %, російські – 72 %, в інших містах відповідно – 16 % і 84 %. Виступаючи проти цього, М. Рильський та М. Бажан у 1958 р. в газеті «Правда» опублікували статтю «В ім’я людини», де піддали критиці русифікаторську політику в системі освіти. Подібну резолюцію було прийнято і у лютому 1963 р. у Києві на науковій конференції з питань культури української мови. Там ішлося про неприпустимість звинувачень інтелігенції в буржуазному націоналізмі, витіснення української мови зі школи, введення політики «двомовної нації».

Творчу активність українських літераторів і театралів стимулювала поява суспільно-політичних, наукових та літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт». Значний прорив було зроблено у сфері науки. У 1964 р. збудовано найбільший прискорювач електронів, 1961 р. створено перші штучні алмази, 1964 р. В. Глушко отримав Ленінську премію за серію праць з теорії цифрових автоматів.

Проте найбільшого значення мала поява молодої генерації «шістдесятників», яких репрезентували письменники Л. Костенко, В. Симоненко, Ю. Бадзьо, літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцисти В. Чорновіл, М. Осадчий, художники П. Заливаха, А. Горська та ін. Початок відлиги у літературі пов’язують із статтею О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність», що вийшла 1955 р. У ній автор закликав розширювати творчі межі соціалістичного реалізму. Послаблення ідеологічного контролю відразу було використане творчою молоддю, що організовувалось у різноманітні клуби, найвідомішими з яких стали Клуб творчої молоді «Сучасник» у Києві (1959 р.) та «Пролісок» у Львові (1962 р.). Контроль влади дещо обмежився, але не зник. У 1962 і 1963 роках М. Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва, на яких були розкритиковані прояви «формалізму та абстракціонізму». Пізніше критиці була піддана творчість Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча та ін. У 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову, в якій визнав неправильною і однобокою оцінку опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

Активна діяльність молодої генерації інтелігенції сприяла формуванню перших груп інакодумців – дисидентів. Використовуючи мирні форми протесту, вони виступали за зміну суспільно-політичного устрою СРСР. Оскільки їх вимоги становили пряму загрозу комуністичному режиму, влада одразу взялася за їх ліквідацію. У травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС), організованою 1959 р. Л. Лук’яненком. УРСС ставила за мету вихід УРСР зі складу СРСР. Подібні позиції відстоювали Об’єднана партія визволення України, що існувала протягом 1953-1959 рр., Український національний комітет, Український національний фронт. Продовжуючи знищувати будь-які прояви інакомислення, у 1961 р. в Донецьку організовується судовий процес над групою громадян, що очолював Гайовий. У 1962-1964 рр. у хвилю арештів потрапляють Мороз, Світличний, Григоренко, Заливаха, Караванський. На знак протесту у 1965 р. І. Дзюба видає працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У ній автор засудив практику нехтування громадянськими правами народу.

Отже, суспільно-політичне життя українського народу проходило складний процес трансформації. Наростання тиску влади призводило до обурення та поширення ідей дисидентства, формування із кіл інтелігенції лідерів руху, переростання його із суспільно-літературного у політичний.