Спроба економічних реформ у другій половині 1960-х рр. Тенденції розвитку соціальної сфери

Політика «стабілізації» в економічній сфері характеризувалася згортанням попередніх реформ та поверненням державного контролю над промисловістю. З цією метою у 1965 р. було ліквідовано раднаргоспи та відновлено галузеве керування підприємствами. Однак необхідність певного часу для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, повного оволодіння партійним і державним апаратом зумовили спадкоємність реформаційного курсу в перші роки правління Л. Брежнєва. Продовження змін вимагала й економіка. Ініціатором реформ став голова уряду СРСР О. Косигін. В основу свого економічного курсу він поклав ідеї професора Є. Лібермана, викладені у статті «План, прибуток і премія» (9 вересня 1962 р.). Згідно з ними, розширювалась економічна самостійність підприємств, запроваджувались окремі елементи ринкового стимулювання виробника, головним з яких був госпрозрахунок. До 1970 р. на нові методи планування та економічного стимулювання в Україні перейшло 85 % підприємств. Ці реформи сприяли суттєвому зростанню економічних показників у восьмій п’ятирічці (1966-1970 рр.). Вона була визнана найкращою за історію СРСР.

Проте основ економічної системи Радянського Союзу реформа не змінила. Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом за рахунок залучення нових джерел сировини і робочої сили. Швидко застарівали основні виробничі фонди. Введення нових потужностей відбувалось без використання досягнень НТР, вироблена продукція була низькоякісною. Як наслідок, у дев’ятій п’ятирічці (1971-1975 рр.) національний дохід в Україні зріс на 25 % замість запланованих 37-39 %. Нераціональне господарювання загострило екологічні проблеми, а традиційне нехтування галузями, орієнтованими на задоволення потреб населення, призвело до падіння життєвого рівня й оголення соціальних проблем.

З початку 1970-х років економічні реформи почали згортатись, а темпи економічного зростання падати (за винятком електроенергетики). Економіка входила у кризову фазу. Від повного краху, який був цілком реальним вже у 1970-х роках, СРСР врятувала сприятлива кон’юнктура на енергоносії на світовому ринку та збільшення продажу алкогольних напоїв у середині країни. Отримані від цього кошти спрямовувались на підтримку економіки. Однак це лише відкладало вирішення проблеми, оскільки собівартість виготовленої продукції продовжувала зростати, а її конкурентоспроможність на світовому ринку падала.

Незважаючи на це, в державі робилися спроби розвитку нової галузі – мікробіологічної промисловості. У традиційних напрямках промисловості впроваджувались нові технології, автоматизація виробничого процесу. Завдяки використанню супутників зв’язку, глобального характеру набула робота засобів масової комунікації. Замість енергомістких поставали наукомісткі виробництва. Починала домінувати інтелектуальна праця. В Україні у цей час було налагоджено конструювання та виробництво електронно-обчислювальних машин, сучасних приладів і засобів автоматизації.

Значної перебудови зазнало сільське господарство. На Пленумі ЦК КПРС у березні 1965 р. було порушено питання «Про невідкладні заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства». Наслідком його обговорення стало встановлення твердого плану закупівлі зерна на шість років, введення доплати за надплановий продаж, збільшення капіталовкладень у сільське господарство, підвищення закупівельних цін та зменшення цін на сільськогосподарську техніку. Для стимулювання селян оплату за трудоднями було замінено місячною заробітною платою.

Проте досягти покращення стану галузі шляхом інтенсифікації господарювання не вдалося. В країні розпочалося масове розорення земель та зловживання добривами. У свою чергу це призвело до прискорення ерозії ґрунтів та їх повної хімізації. Надзвичайно великої шкоди земельному фонду України було завдано в результаті проведення кампанії з меліорації. Штучне зрошування полів виявилося збитковим, а осушення боліт на півночі України не принесло нічого, окрім обміління річок. Значні сільськогосподарські території втрачалися і внаслідок прискореного промислового будівництва, створення каскаду штучних морів на Дніпрі. Усе це вело до порушення екологічного балансу, зміни кліматичних умов, що позначилося не лише на сільському господарстві, а й на умовах життя населення.

Малоефективною виявилась і кампанія з укрупнення колгоспів у 1965-1970 рр. Вона спонукала молодь до переїзду у міста та, як наслідок, призводила до поступового старіння нації (з 1964 р. міське населення домінує над сільським). Якщо в 1960 р. співвідношення пенсіонерів до кількості зайнятих у народному господарстві становило 1:3,8, то 1985 р. – вже 1:2 (з 1979 р. смертність перевищує народжуваність). Усе це негативно позначилося на темпах виробництва в сільському господарстві. У 1960-1970 рр. вони становили в середньому 4,5 % щороку, впродовж 1970-х років зменшилися до 1,5 %, а в першій половині 1980-х – до 0,5 %.

Як наслідок економічної кризи, з середини 70-х рр. в країні почали сповільнюватися темпи зростання реальних доходів трудящих, незважаючи на підвищення заробітної плати. Протягом 1965-1985 рр. її рівень виріс удвічі. Розбіжність у кількості грошей, що знаходились в обігу, і в кількості якісних товарів від середини 70-х рр. призвело як до офіційного, так і прихованого зростання цін. З продажу почали зникати дешеві товари для дітей, виник дефіцит, з’явилися черги у магазинах. Як результат, зростала соціальна диференціація, заснована не на трудовому внеску, а на доступі до дефіциту. Вона посилювалася наростанням незаслужених і незаконних привілеїв для деяких категорій партійно-державного апарату. Усе це загострювало соціальну напруженість у суспільстві. Масове поширення здобули так звані дрібні розкрадання. Іншими негативними тенденціями суспільного життя стали втрата стимулу до роботи через зрівнялівку в оплаті праці; зниження рівня якості надання медичних послуг; загострення житлової проблеми.