Вплив Берестейської унії на розвиток церковного життя в Україні. Відновлення церковної православної ієрархії

Укладення Берестейської унії спричинило розкол між прихильниками православної і греко-католицької церков в українському суспільстві. Одразу після укладення унії 15 грудня 1596 р. король Сигізмунд III видав універсал із вимогою до всього православного духівництва й віруючих визнати унію. Користуючись «правом патронату», він роздавав єпископські кафедри тим, хто визнав унію, фактично ліквідувавши православну ієрархію. На місцях у православних силою відбирали церкви й монастирі та передавали греко-католикам. Проте православні чинили опір цьому. Так, коли 1599 р. король призначив греко-католицького митрополита Іпатія Потія архімандритом Києво-Печерської лаври, міщани й козаки не пустили його до монастиря. У 1609 р. озброєні кияни напали на Видубицький монастир, де сховався намісник греко-католицького митрополита Антоній Грекович. Їхні дії перешкодили останньому, незважаючи на підтримку влади, захопити Софійський собор і Києво-Печерську лавру. Внаслідок боротьби православної шляхти на сеймі Речі Посполитої Сигізмунд III офіційно визнав Києво-Печерську лавру за православними.

Київська митрополія фактично розкололася на визнану польською владою греко-католицьку («з'єднану») і нелегальну, не визнану владою й патронами-католиками, православну («нез'єднану») церкви. У цих умовах православна церква в Україні вистояла завдяки підтримці віруючих. На захист православ'я піднялися братства. Братчики складали колективні протести стосовно протиправних дій греко-католиків та їхніх протекторів на сеймики, вели процеси за церковне майно й подавали відповідні матеріали сеймовим послам.

Активно вела боротьбу за свої права українська православна шляхта на сеймах Речі Посполитої. У 1609 р. сейм визнав існування в Речі Посполитій як греко-католицького, так і православного духівництва. Утиски будь-кого з них повинні були каратися. Важливе значення мало прийняте в 1618 р. рішення сейму, що нікого не можна силою примушувати змінювати віру.

Проте здобутки в сеймовій боротьбі відрізнялися від стану православної церкви на місцях. Проти православних, як і раніше, чинили свавілля й примус: монастирі й церкви силою передавали греко-католикам, обмежували в правах православну шляхту, не допускали до участі в роботі магістратів православних міщан. Відновлення ієрархії православної церкви.

На початку 20-х pp. XVII ст. важливу роль у захисті православної церкви в Україні відіграли козаки. Гетьман реєстрового козацтва П. Конашевич-Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства. Він підтримав ідею, що народилася у православних колах, про відновлення православної ієрархії без згоди влади Речі Посполитої. Для цього було вирішено скористатися приїздом до Києва в 1620 р. єрусалимського патріарха Феофана. Його охорону забезпечував гетьман П. Сагайдачний. На прохання православних міщан, козаків і шляхти Феофан висвятив київським митрополитом Іова Борецького, а також луцького, володимирського, холмського, перемишльського, полоцького й турово-пінського єпископів. Таким чином, було відновлено православну ієрархію. Влада Речі Посполитої відмовилася визнати висвячених за допомогою козацтва православних ієрархів, убачаючи в цьому порушення королівського «права патронату. Лише в 1632 р. при обранні нового короля Речі Посполитої Владислав IV погодився офіційно визнати ієрархів православної церкви. Це рішення увійшло до складених 1632 р. «Статей для заспокоєння народу руського». За ними відновлювалося право обрання православного митрополита «за давніми правами та звичаями – дворянством, духівництвом та обивателями грецької віри, які не перебували в унії». Так само православні отримали право обирати собі чотирьох єпископів – львівського, перемишльського, луцького і мстиславського.

Після 1632 p., коли Владислав IV погодився легалізувати православну церкву, привілей на Київську митрополію він надав архімандриту Києво-Печерського монастиря Петру Могилі. Ставши митрополитом Київським і Галицьким, П. Могила спрямував свою діяльність на реформування церкви. Перш за все він упорядкував церковне життя. Відтепер жоден єпископ не міг посісти кафедру без згоди митрополита. Для контролю за станом церковного життя й поведінкою духівництва до парафій монастирів і єпископів направляли спеціальних «митрополичих намісників» і «візитаторів». Запроваджувалися спеціальні екзамени на знання пастирських обов'язків для священиків. Для вирішення поточних проблем у єпархіях щорічно скликалися з'їзди священиків – єпархіальні собори. Із метою ліквідації звичаю розв'язання тяжб серед духівництва світськими судами П. Могила заснував митрополичу консисторію – церковний судовий орган. Митрополит упорядкував відносини з церковними братствами, обмеживши деякі їхні претензії і примусивши їх рахуватися з його владою. П. Могила домігся послаблення негативного впливу права патронату на церковну організацію. Було чітко визначено права й обов'язки патронів, закріплено парафії за впливовими патронами з православної шляхти або братствами. Митрополит залишав за собою право відмови висвячувати на церковні посади запропонованих патронами негідних осіб.