Національно-визвольні повстання українського народу

Після Хотинської війни 40-тисячне козацьке військо повернулося в Україну. Однак, відігравши вирішальну роль у здобутті в ній Річчю Посполитою перемоги, козацтво одночасно програло. Обіцянки, дані запорожцям напередодні війни Сиґізмундом III, не були виконані. Уже в жовтні 1621 р. польський уряд наказав залишити в реєстрі лише 3 тис. козаків, а решті негайно повернутися під владу своїх панів і старост. Крім того, козакам не було виплачено обіцяних за участь у війні грошей. Значна частина виключених із реєстру козаків після повернення розташовувалась у панських маєтках на Київщині, зберігала військовий устрій і відмовлялася виконувати накази панських «старостків» та королівських урядників. Розгорталося масове «покозачення» селян і міщан, які через погіршення умов життя не визнавали місцевої адміністрації і проголошували себе козаками.

Ситуацію ускладнювали також спроби польської влади перешкодити козакам здійснювати походи проти татар і турок. Обурені поведінкою влади запорожці не збиралися дотримуватися умов Хотинської угоди. У 1621 та 1622 р. козаки зверталися до Сиґізмунда III з петиціями, де зобов'язувалися не нападати на турецькі володіння і Крим, якщо король задовольнить їхні вимоги. Вони просили зберегти їхні давні вольності, збільшити реєстр, збільшити і своєчасно виплачувати платню. Запорожці наполягали, також на скасуванні Берестейської унії й узаконенні православної церкви. Проте влада Речі Посполитої не бажала розглядати прохання козаків і вирішила приборкати її силою.

У вересні 1625 р. з Бара на Поділлі в Подніпров'я вирушило 30-тисячне каральне військо, очолюване коронним гетьманом Станіславом Конецпольським. Під натиском коронного війська окремі козацькі загони з Фастова, Канева, Черкас та інших міст рушили в напрямку до Запорожжя. Із Січі їм на допомогу вирушив гетьман Марко Жмайло. Незабаром вони об'єдналися у 20-тисячне військо. На південь від Крилова вони влаштували укріплений табір. 25 жовтня каральні війська атакували козаків. Після кривавої січі, що тривала весь день, Жмайло відвів повстанців до Курукового озера, де розташував у болотистій місцевості новий табір, оточивши його кількома рядами возів. Конецпольський атакував повстанців, але відступив із великими втратами. Тим часом похолодало, випав сніг. Обидві сторони не були готові до тривалої облоги й розпочали переговори. Козаки відкинули вимогу поляків видати ватажків. Однак замість Жмайла новим гетьманом обрали поміркованого Михайла Дорошенка, який 6 листопада 1625 р. підписав із Конецпольським Куруківську угоду. За цим договором, усі учасники повстання отримували амністію. Кількість реєстрового козацтва збільшувалася з 3 до 6 тис. осіб, із яких 1 тис. мала перебувати на Запорозькій Січі й не допускати туди втікачів із панських маєтків. Установлювалася річна платня реєстровцям та додаткові виплати старшині. Козаки, які залишалися поза реєстром, поверталися під владу панів. Старшина зобов'язувалася не приймати до реєстру виключених із нього і придушувати будь-яке «свавільство». Реєстровці зобов'язувалися не втручатися в релігійні справи в Україні, відмовитися від зв'язків з іноземними державами і здійснення походів проти Кримського ханства та Османської імперії.

Куруківська угода, як розраховував польський уряд, мала ізолювати реєстровців, що перебували на державній службі, від інших станів. Створення шести територіальних полків – Корсунського, Черкаського, Переяславського, Чигиринського, Білоцерківського, Канівського – примусило реєстровців підтримувати порядок і придушувати в цих землях повстанські виступи. Однак влада не змогла повністю втілити в життя умови угоди. На Січі з 1628 р. формувалося нереєстрове козацтво, незалежне від польського уряду, яке обирало власного гетьмана. Реєстровці в майбутньому неодноразово приєднувалися до повстанців.

В 1630 р. запорожці обрали на гетьмана вславленого морськими походами Тараса Федоровича, відомого під прізвищем Трясило. Того ж року він вирушив проти реєстрових козаків, і під Переяславом відбувся бій з реєстровими та польськими військами під проводом гетьмана Конєцпольського. В тому бою, названому «Тарасовою ніччю», розгромлено військо Конєцпольського, найлютішого ворога козаків, який загрожував залити повстання «кров'ю хлопською». Він примушений був піти на переговори, внаслідок яких число реєстрових збільшено до 8 тис., але ті, що залишилися поза реєстром, мусили вернутися до панів. Звичайно, більшість їх пішла на Запоріжжя.

Прагнучи приборкати Запорозьку Січ, сейм Речі Посполитої в лютому 1635 р. ухвалив постанову «Про припинення козацького свавілля». Відповідно до постанови на правому березі Дніпра навпроти першого Кодацького порога мали збудувати фортецю. У липні 1635 р. спорудження Кодацької фортеці, яким керував французький інженер Гійом Левассер де Боплан, було завершено. У фортеці розмістився гарнізон із 200 німецьких найманців. Запорожці розуміли, яку небезпеку становить для їх існування Кодака, що блокував рух утікачів на Січ і рейди козаків у верхів'я Дніпра. Гетьман нереєстрового козацтва Іван Сулима разом із січовою старшиною вирішив знищити фортецю. Близько середини серпня 1635 р. вночі загін козаків, очолюваний Сулимою, захопив Кодак і знищив залогу коронного війська. Після цього Сулима спробував підняти селян і міщан на повстання. Однак владі вдалося придушити його в самому зародку. Польські війська оточили Кодак, а загін реєстровців, який проник до фортеці, захопив Сулиму і видав владі. Ватажка повстанців відправили до Варшави, де й стратили.

Новим великим виступом стало національно-визвольне повстання 1637-1638 pp., очолюване Павлом Бутом (Павлюком), Яковом Остряниним (Остряницею) і Дмитром Гунею. Поштовхом до початку повстання стала проведена наприкінці квітня 1637 р. гетьманом Миколою Потоцьким «чистка» козацтва, унаслідок якої в реєстрі залишилися лише ті, за кого ручалися місцеві старости. Повстання очолив П. Бут, обраний на Січі гетьманом нереєстрового козацтва. Виступаючи під гаслами знищення зрадників старшин-реєстровців, боротьби з «ляхами», захисту православної віри і «наших золотих вольностей», повстанці закликали решту населення приєднатися до них. Досить швидко Бут зібрав майже 10 тис. осіб. Однак повстанські загони діяли роз'єднано й були погано озброєні.

Наприкінці грудня 1637 р. польська армія, очолювана Миколою Потоцьким, виступила проти бунтівників. 16 грудня 1637 р. у вирішальному бої 15-тисячної польської армії з 10-тисячним козацьким військом під селом Кумейки, неподалік Канева, повстанці зазнали поразки. Вони відступили, але потрапили в оточення й змушені були здатися Потоцькому. Бута та інших козацьких ватажків, виданих старшиною полякам, пізніше стратили у Варшаві.

Однак повстання не припинилося. Навесні 1638 р. боротьбу продовжив новообраний гетьман нереєстрового козацтва Я. Острянин. У березні він виступив із Січі, намагаючись винищити частини коронного війська на Лівобережжі. У квітні Острянин переміг велике польське військо під Говтвою. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли з великим підкріпленням М. Потоцький та магнат Єремія Вишневецький. У травні повстанці зазнали невдачі під Лубнами. Запеклі бої між Остряницею й каральним військом розгорнулися під Жовнином. Утративши надію на успіх, гетьман із кількома сотнями повстанців переправився через Сулу й пробився на територію Московської держави. Загони, які залишилися, продовжували боротьбу на чолі з новообраним гетьманом Д. Гунею. Він відійшов на південь і створив укріплений табір в урочищі Старець на старому руслі Дніпра. Майже півтора місяці повстанці витримували облогу, але, довідавшись, що загони, які йшли їм на допомогу, розбиті, склали зброю. Повстання зазнало поразки.

На початку вересня 1638 р. гетьман М. Потоцький скликав у Києві «загальну раду» реєстрового козацтва, де оголосив «Ординацію Війська Запорозького, яке перебуває на службі Речі Посполитої», ухвалену сеймом у березні 1638 р. Вона скасовувала «на вічні часи всі права й привілеї реєстровців, якими вони користувалися в нагороду за послуги, надані нашим предкам, і яких нині (вони) позбавляються внаслідок бунту». На посаду старшого Війська Запорозького (гетьмана) назавжди заборонялося обирати особу з козацького середовища. Замість нього за рекомендацією коронного гетьмана сейм призначав королівського комісара реєстру. Йому належала вся судова й військова влада в реєстрі. Виборність старшини й козацьке судочинство скасовувались. Реєстр становив 6 тис. козаків. До нього могли увійти ті, хто не брав участі в повстаннях. Усі виключені поверталися до свого попереднього стану. Міщанам і селянам заборонялося вступати до козаків під загрозою конфіскації майна й навіть одружувати дочок із козаками. Полки реєстровців повинні були по черзі нести службу на Запорозькій Січі. Вони мали «попереджувати, щоб свавілля не переховувалося на островах і річках і звідти не відправлялось у морські походи». На початку грудня 1638 р. відбулася «остаточна комісія з козаками», де реєстровці змушені були прийняти умови «Ординації Війська Запорозького».

4.2 Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу проти Польщі

Минуле кожної країни і кожної нації ототожнюється в історичній пам’яті поколінь з епохальними подіями і періодами, які з плином часу не втрачають своєї актуальності, виховного і повчального значення. Такою подією в історії України стала Національно-визвольна війна (або як її зараз називають дослідники Національна революція), що започаткувала нову епоху в боротьбі українського народу за незалежність і створення самостійної соборної держави.

Причини визвольної війни.

На середину XVII ст. в різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності. Торкнемося найголовніших із них, які й призвели до спалаху в 1648 р. Визвольної боротьби. Українська нація, як засвідчила історія її перебування в складі Речі Посполитої, не мала в цій державі жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своїми, правлячі кола Польщі не визнавали за українцями права на створення навіть автономного державного утворення, не кажучи про право на незалежність. Їхня політика зумовила денаціоналізацію більшості української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї. Переобрання козацтвом на себе функцій виразника національних інтересів, витворення ним зародків державних інституцій у Південному регіоні, розвиток національної свідомості засвідчували визрівання в суспільстві сил, спроможних розпочати боротьбу за національну незалежність. Інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечність із великодержавними імперськими інтересами Польщі.

Виразно окреслився також колоніальний характер польської політики в національно-релігійній сфері. Послідовно провадився цілеспрямований курс на усунення українців від участі в міському самоврядуванні; їм чинилися перешкоди під час вступу до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого головні важелі економічного життя зосереджувалися в руках іноземців, переважно поляків. Відверто цинічною була політика Речі Посполитої щодо православної церкви, оскільки докладалися значні зусилля до її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму. Для цього відбувалося закриття православних церков і монастирів й водночас будівництво католицьких храмів, всіляке сприяння місіонерській діяльності католицьких орденів, зневажання релігійних почуттів православних та їх навернення (не зрідка насильницьке) в уніатство чи католицизм. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх інших, котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні.

Причини подій визрівали і в сфері соціально-економічних відносин. На відміну від Нідерландів і Німеччини, де в XVI-XVII ст. відбулися революції, в Україні подих нової цивілізації виявився не в розвитку промисловості (хоча також спостерігався розклад цехового ремесла й відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва у багатьох промислах), а сільськогосподарському виробництві півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства за своєю суттю фермерського. Саме суперечності між ним і наступаючим на південь і південний схід України фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на підневільній праці закріпаченого селянина, зумовили небачену гостроту соціальної боротьби у 1648р. Цьому сприяли також швидке зростання панщини, закріпачення підданих, зловживання орендаторів (переважно євреїв) тощо.

Крім того, козацтво виробило такі принципи соціальної організації стану, які докорінно відрізнялися від чинних середньовічних суспільних відносин. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати могутнього збройного спротиву з його боку. А виступ козаків, своєю чергою відіграв роль суспільного детонатора, що призвів до вибуху. Таким чином, мало місця переплетіння політичних, ідеологічних та соціально-економічних причин.

Також треба звернути увагу на те, що визрівання української національно-визвольної боротьби та її перебіг становили невідривну складову визрівання й розвитку соціально-політичної та національно-визвольної боротьби на європейському континенті (наприклад: у 1640 р. вибухнула революція в Англії; того ж року в Каталонії спалахнуло Сагадорське повстання проти іспанського абсолютизму за збереження політичної автономії і т.п.). Середньовічна Європа вступала в новий період розвитку, який характеризувався створенням національних держав і утвердженням буржуазних відносин. Це «пробудження» Європи охопило й Україну, що показала взірець відчайдушної боротьби за національну незалежність та особисту свободу людини.