Рушійні сили

З-поміж усіх соціальних верств найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво, яке міцно тримало провід і винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби. Саме воно становило кістяк армії, основу формування нової еліти, вело вперед у процесах державотворення, чинило найорганізованіший опір феодалізації соціально-економічних відносин. Невипадково термін «козацький» стає в другій половині XVII – на початку XVIII ст. загальним прикметником для визначення національних і політичних явищ.

Дуже активну участь у революційних подіях, особливо протягом 1648-1652, 1658-1659, 1664-1668 рр. узяло селянство (в етнічних межах проживання українців фактично не було куточка, де селяни не виявили б активності). Поголовно «покозачившись» у 1648 р., воно і в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей», проти відновлення дореволюційних порядків. Після придушення виступів у Західному регіоні, обезкровлені й позбавлені підтримки козацтва селяни, починаючи з літа 1651 р., відходять від активної участі в революції. Трагізм їхнього становища полягав у тому, що, залишившись за межами Української держави, вони перетворилися, особливо з середини 60-х рр., в об’єкт грабежів та джерело ясиру для татар Кримського ханства.

Варто відзначити й важливу роль міщан, участь яких у подіях 1648 р. була доволі масовою. Саме за їхнього сприяння загонам повстанців і підрозділам української армії вдалося швидко опанувати найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Житомирський і Луцький повіти, Галичина) вони відігравали провідну роль в організації боротьби. На їхні плечі (нарівні з розташованими в містах залогами) падав страхітливий тягар боротьби із зовнішніми ворогами (поляками, росіянами, татарами). Щодо міщан Західного регіону, то їх спіткала така ж трагічна доля, як і селян.

Як з’ясував видатний історик В’ячеслав Липинський, частина шляхти також не стояла осторонь революції протягом 1648-1657 рр., зокрема помітно сприяла розбудові державних структур, формуванню еліти, розробленню програми уряду тощо. Не можна замовчувати участі в революційних подіях 1648 р. і православного духівництва, особливо його низів, коли чимало священиків і дяків очолювали загони повстанців, прибираючи собі подеколи титули сотників і полковників.