Характер боротьби

У радянські часи в історичній науці склався стійкий стереотип недооцінки національних і релігійних аспектів боротьби, що спалахнула в 1648 р., національної свідомості українців. Аналіз джерел переконливо свідчить, що українці прагнули знищити національно-релігійне гноблення, жити в незалежній національній державі й сповідувати православну віру.

Невідривною складовою боротьби була соціальна боротьба, що тісно перепліталася з національно-релігійною і влітку 1648 р. переросла, за словами А. Кисіля, в «жахливу селянську війну». Вперше в українській історії вона охопила терени всієї України й супроводжувалося масовими вигнаннями і винищенням панів, урядників та орендаторів незалежно від їхньої національності й конфесійної приналежності. Панували насильницькі форми боротьби; відбувалися погроми панських садиб і замків, канцелярій судових установ, привласнювалося майно шляхти, магнатів, урядників те орендаторів, захоплювалися орні землі й сільськогосподарські угіддя тощо. Попри виразно окреслені грабіжницький і розбійницький аспекти боротьби, жорстокість, яка досягала крайніх меж, все ж її глибинний зміст полягав у ліквідації панівної моделі соціально-економічних відносин, здобутті особистої свободи й утвердженні вільної (фермерського типу) власності на землю й сільськогосподарські угіддя.

Здобувши влітку 1652 р. фактичного визнання з боку уряду найголовніших соціально-економічних завоювань (ліквідація фільварково-панщинної системи господарства, великого та середнього (за винятком монастирського) феодального землеволодіння, кріпацтва та різних форм феодальної залежності; особиста свобода; права власності на землю й сільськогосподарські угіддя; права вступу до козацького стану), в наступні роки селянство принципово відстоювало їх (частково зі зброєю в руках) від зазіхань панів, старшин, уряду й чинило рішучий спротив феодалізації українського суспільства.

Отже, боротьба, що розпочалася в 1648 р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Їїмета полягала в тому, щоб досягти ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Росії чи Османської імперії, розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність; знищити панівну систему соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалася на феодальному землеволодінні, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства, та утвердити нову, основу якої становили дрібна приватна власність на землю (фермерського тину) й праця вільної людини.

Багато сучасних істориків вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами й метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися в різних сферах буття нації та суспільства, дана подія була набагато складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке позначається поняттями «повстання» чи «війна». У зв’язку з цим вважають, що вона становила «революцію», «національну революцію». Такі дослідники, як В.А.Смолій, В.С.Степанков та ін. звертають увагу, що поняття «Визвольна війна» не відображає всю повноту змісту бо: по-перше не враховує того факту, що з українсько-польською війною поєднувалася й перепліталася соціальна боротьба між окремими верствами українського народу; по-друге, ігнорує процес державотворення, становлення нової моделі соціально-економічних відносин.

Відкритою проблемою і далі залишається з’ясування хронологічних меж боротьби. В радянській історіографії 50-х-80х рр. ХХ ст. вони визначалися 1648-1654 рр., а в 90-х рр. в українській історичній нації набуло поширення їх датування 1648-1657 рр. Аналіз виявлених в зарубіжних архівосховищах джерел дозволив дійти висновку вченим (Ю. Мицик, В. Брехуненко, Т. Чухліб, В. Смолій, В. Степанков), що події 1648-1676 рр. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу й тривали до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенко восени 1676 р.