Початок виступу. Воєнна компанія 1648 р.

У цій атмосфері двоїстості світу, тісного й суперечливого переплетіння традиціоналізму й нових тенденцій, представником і носієм яких виступало козацтво, його боротьби за станові та національні інтереси й проходило формування особистості майбутнього гетьмана і творця Української держави Богдана Хмельницького. Він народився у сім’ї галицького шляхтича, чигиринського підстарости Михайла Хмельницького 6 січня, найвірогідніше, 1596 р. в Суботові й отримав подвійне ім’я Теодор (у народній формі – Богдан) і Зиновій. До речі, другим ім’ям Хмельницький ніколи не користувався; його ним величали в урочистій обстановці переважно представники духівництва.

Зростаючи в козацькому середовищі, Богдан чудово опанував розмовну українську мову, вивчив чимало пісень, прислів’їв, легенд (невипадково навіть офіційні його виступи, вітання, листи містять багатий фольклорний матеріал). Цьому сприяла також отримана освіта (спочатку – в домашніх умовах, а згодом – в одній із київських шкіл). Поглиблював її майбутній гетьман у Львівському єзуїтському колегіумі, де пройшов класи риторики, поетики, граматики, опанував польську й латинську мови.

Повернувшись після навчання до домівки, він із часом вступає до складу чигиринських реєстрових козаків, серед яких опановує нелегке воєнне мистецтво. У 1620 р. разом із батьком Богдан узяв участь у поході польського війська в Молдавію, який завершився Цецорською катастрофою. Михайло Хмельницький загинув, а син потрапив до турецької неволі. Доля закинула його до Константинополя, де, за власним визнанням, він зазнав два роки суворого ув’язнення. В який спосіб йому вдалося вирватися на волю, сказати важко. Як він сам писав 15 серпня 1649 р. польському королю Яну Казимиру, «мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив».

Повернувшись додому, Богдан відновлює службу в складі реєстрових козаків. У другій половині 20-х рр. одружується з Ганною Сомківною, дочкою заможного переяславського міщанина. На середину 40-х рр. у родині Хмельницьких було вже 10 дітей (троє хлопців, решта – дівчата).

У розвитку політичної свідомості Богдана важливу роль відіграли народні повстання 30-х рр. Польський історик другої половини XVII ст. В.Коховський констатує його участь у повстанні 1630 р. Не залишився він осторонь і боротьби 1637-1638 рр., в якій представляв патріотично настроєну старшину. У перебігу повстання роль Богдана Хмельницького зростає, і вже наприкінці 1637 р. він обіймає посаду військового писаря.

Імовірно, що в середині 40-х рр. Б.Хмельницький був причетним до організації набору частини козаків на французьку службу. Так, восени 1644 р. він зустрічався у Варшаві з французьким послом графом де Брежи й провів з ним відповідні переговори.

Далеко не випадковим були його контакти із зовнішніми політичними силами. Вочевидь, саме в 30-х рр. у нього зароджується ідея використання в разі збройного конфлікту з Польщею кримськотатарської воєнної потуги.

Підготовка і початок повстання почалися з середини 40-х рр., коли становище реєстрових козаків внаслідок зловживань з боку державців, панів, орендарів-євреїв та полковників різко погіршилося. З літа 1646 р. Б.Хмельницький розпочав згуртовувати навколо себе старшин і досвідчених козаків.

Тим часом ускладнюється становище Б. Хмельницького. Чигиринський підстароста Даніель Чаплинський, підтримуваний коронним хорунжим Олександром Конецпольським, прагнув будь-що відняти Суботів та земельні угіддя, на які в липні 1646 р. чигиринський сотник одержав королівський привілей. Десь у кінці року було вчинено невдалий замах на життя Б. Хмельницького, а в березні-квітні 1647 р. – напад на Суботів, під час якого жорстоко побили малого Юрка й вигнали з домівки сім’ю, що знайшла притулок у когось із чигиринських друзів. Поки сотник добивався в короля й коронного гетьмана справедливості – повернення «убогої батьківщин», – дружина померла й догляд за дітьми взяла на себе, очевидно, його кума – вдовиця Мотрона.

Сімейна трагедія, цькування з боку А. Конецпольського та Д. Чаплинського, погрози розправитися з ним не зламали Хмельницького й не відвернули від наміру підготувати повстання. Влітку 1647 р. вже визначилося коло однодумців сотника.

За даними низки джерел, повстання передбачалося започаткувати в першій половині листопада 1647 р. Проте раптова поява татар Очаківської орди сплутала всі плани; воднораз осавул Пешта повідомив А. Конецпольському про задум Б.Хмельницького. Останній був заарештований й кинутий до чигиринської в’язниці. Лише завдяки доброзичливості свого кума, чигиринського полковника С.Кричевського, та поручництву за нього сотників Ф. Вешняка, К. Бурляя та Токайчука йому вдалося уникнути смерті й вирватися на волю. Не гаючи часу, заховавши дітей у друзів (старшого сина Тимоша взяв із собою), з кількома десятками друзів й найвірніших однодумців (серед них був і 20-річний Петро Дорошенко), Хмельницький подався на Запорожжя.

Найімовірніше, втікачі з’явилися там на початку січня 1648 р. Оскільки на Січі, яка розміщувалася на мисі Микитин Ріг, перебувала залога (переважно з реєстриків Черкаського полку), то Б. Хмельницький зупинився на о. Томаківка (Буцькому). Негайно розпочалася активна робота по згуртуванню запорожців та втікачів із числа козаків, селян, міщан тощо.

Заручившись підтримкою козаків залоги, 4 лютого 1648 р. Хмельницький без спротиву оволодів Січчю. Захоплення Січі й звільнення Запорожжя від польського контролю стали першими перемогами повстанців, які водночас ознаменували початок Національної боротьби. Важливою подією було також обрання козацькою радою близько 10-15 лютого Б. Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.

Як же відреагувало на дії повстанців польське командування? Спочатку ведуться переговори. Але м. Потоцький рішуче відхилив пропозиції повстанців і посилив ізоляцію Запорожжя. Тим часом Б. Хмельницького найбільше турбували дві проблеми: укладення союзного договору з ханом Іслам-Гіреєм та відносно повільне зростання чисельності війська. В третій декаді березня укладається договір про воєнно-політичний союз, що передбачав надання взаємної збройної допомоги проти ворогів. Він також забороняв кримським татарам завдавати шкоду українському населенню (палити поселення, грабувати, брати ясир тощо). Туган-бей прибув з приблизно 5-6 тис. осіб.

На середину квітня в розпорядженні Б. Хмельницького було не більш 5 тис. повстанців. Таким чином, спільні сили становили 10-11 тис. осіб, тоді як у М. Потоцького налічувалося 16-18 тис. вояків (разом із озброєними обозними та слугами). За таких обставин особливої ваги набувало питання про залучення 6 тис. реєстровців, які перебували в складі польського війська.

Дізнавшись про плани М. Потоцького, Б. Хмельницький вирішив не чекати на появу противника і 26 квітня 1648 р. виступив із Січі йому на зустріч. 23 квітня польські війська зупинилися табором на правому березі лівого розгалуження верхів’я Жовтих Вод. Реєстрові козаки перейшли на бік повсталих. Доля війська С. Потоцького була вирішена і він погодився на переговори Б. Хмельницьким. Але вони не склалися і воєнні дії поновилися. Витримати атаку українців і татар поляки не мали сил і в жорсткому бою зазнали нищівної поразки. Майже всі вони або загинули, або потрапили до полону. Важко пораненого С. Потоцького захопили татари, в дорозі до Криму він помер.

Добившись блискучої перемоги. Б. Хмельницький вирішив, не гаючи часу, завдати удару по війську М. Потоцького, щоб не дозволити йому відійти в центральні райони України й запобігти можливому об’єднанню із силами І. Вишневецького. Очевидно, вже 17 травня гетьман розпочав стрімкий марш, прямуючи до Корсуня.

Поляки вирішили відступати до Богуслава табором. На світанку польський табір був готовий до відступу. Побудований у вісім рядів, він простягався на 1 км. у довжину й був 90 м. завширшки. Коли табір знявся з місця, Б. Хмельницький наказав його пропустити (за словами польського автора щоденника, було «тихесенько з обох сторін»). Потім із боків та ззаду українці й татари почали обстрілювати жовнірів. Певно, здогадавшись, що попереду шлях перекопано, М. Потоцький вирішив звернути (біля сучасного с. Самородня) з Корсунського шляху ліворуч і рушив у Виграївську долину. Під час цього маневру. українці й татари провели настільки сильну атаку, що, за свідченням поляка-учасника бою, «наші ледве витримали». Спільними зусиллями українці й татари розірвали табір у трьох місцях і у ввірвалися в нього. Поляки захищалися з відчайдушною хоробрістю протягом чотирьох годин. М.Потоцький рубався як простий жовнір і дістав три шабельні удари в голову, але міцний шолом врятував йому життя. Обеззброєний, коронний гетьман потрапив до полону. Довше всіх відбивався М.Калиновський, котрий зібрав навколо себе 600 драгунів і 200 угорських піхотинців. Майже всі вони полягли, а сам гетьман отримав кульове поранення в лікоть руки й шабельне – в голову. Нарешті й він опинився в руках переможців. Близько першої години дня польська армія припинила існування: лише незначній частині жовнірів вдалося врятуватися, решта потрапили до полону чи полягли. У листі до сина М. Калиновський писав: «Сила побитих, поранених і майже всі схоплені».

Звістки про катастрофи польських військ приголомшили правлячі кола Речі Посполитої, її панівний стан, викликали подив урядів європейських держав. Селяни і міщани в Україні, довідавшись про розгром польської армії, піднялися на боротьбу, яка, наче пожежа, стрімко охоплювала терени України. До лав козацького війська масово вливалися люди, його чисельність зросла до 30 тис. осіб.

Через відмову Іслам-Гірея, котрий прибув до українського табору під Білою Церквою 2 червня 1648 р., взяти участь у подальшому поході, прагнення більшості реєстрового козацтва замиритися з польським урядом, гетьман змушений був припинити наступ. Водночас Б. Хмельницький вживає заходів для розгортання визвольної боротьби й формування на місцях національних органів влади. До середини серпня 1648 р. вся територія Лівобережжя була звільнена від польського панування. Величезного розмаху набуло покозачення селян і міщан.

Довідавшись про поразки на Жовтих Водах і під Корсунем, польській уряд (після смерті 20 травня Владислава IV біля керма влади перебували примас М. Лубенський і канцлер Є. Оссолінський) став уживати заходів для формування армії. Чисельність її сягнула 36-40 тис. жовнірів і шляхтичів, а разом із обозними і слугами – близько 80-90 тис. осіб. На її озброєнні перебувало 100 гармат. Оскільки переважна більшість шляхти вибиралася в похід як на бенкет, то в обозі налічувалося понад 50 тис. возів з продовольством, напоями і т. ін.

Б. Хмельницький, враховуючи те, що переговори з Польщею заходять у глухий кут, а більшість війська виступає проти замирення, розпочав пошук місцевості для табору, рельєф якої послаблював би високі бойові якості польської кінноти. Вигідна позиція була знайдена на правому березі р. Іква біля містечка Пилява (25-30 км. від міста Старокостянтинова). Після зайняття позиції 11-12 вересня, гетьману вдалося виманити сюди польську армію. Польське командування не спромоглося виробити плану дій, що становило собою неприпустиму помилку.

Битва тривала з 21 по 23 вересня 1648 р. Б. Хмельницький здобув блискучу перемогу на Пиляві, яка, по-перше, засвідчила величезний талант гетьмана як стратега й гнучкого тактика; по-друге, продемонструвала помітне зростання бойових якостей української кінноти; по-третє, сприяла розвитку Національної боротьби на терені Волині, Поділля й Галичини, і, по-четверте, відкрила шлях для наступу українського війська до західних рубежів етноукраїнських земель для їх визволення з-під польського панування й возз’єднання в межах соборної держави.

Через декілька днів старшинська рада ухвалила рішення продовжити похід до Львова. На початку жовтня Б. Хмельницький підійшов до міста. Але характер воєнних дій засвідчував не стільки бажання гетьмана будь-що оволодіти Львовом, скільки його прагнення змусити магістрат пристати на свої умови. В ході переговорів Б. Хмельницький погодився за відносно невелику суму викупу припинити облогу. У понеділок 26 жовтня українське військо вирушило до Замостя. Ці походи (до Львова, до Замостя) сприяли розгортанню народного повстання в західній частині Подільського воєводства, на Волині, в Белзькому і Руському воєводствах, Підляшші, Холмщині, Берестейщині.

Вжиті гетьманом під час походу заходи (направлення в різні куточки краю підрозділів для його звільнення, встановлення тісних зв’язків з населенням, створення в містах органів влади тощо) дозволяють припустити, що він розглядав західноукраїнські землі як складову частину держави, що саме формувалася. І все ж ні Б. Хмельницький, ні старшина в цей час ще не перейнялися ідеєю створення незалежної держави в етнічних межах України. Найімовірніше, він разом із однодумцями намагався добитися того, щоб майбутній король Польщі став також «королем руським» і надав Україні статус автономії чи суб’єкта федерації на зразок Великого князівства Литовського. Звертає на себе увагу намагання гетьмана вплинути на боротьбу всередині Польщі між претендентами на корону Яном Казимиром і Каролем Фердинандом (брати покійного Владислава IV). Гетьман вирішив підтримати Яна Казимира, «вихованого за кордоном» і не такого затятого «ворога іновірців», яким був його брат. Можливо, він гадав, що привівши до влади Яна Казимира, натомість отримає для України автономію.

7 листопада 1648року Б. Хмельницький підійшов до Замостя, яке взяв в облогу. Козаки і повстанці (яких на західноукраїнських землях нараховувалось приблизно 50 тис. осіб) захопили багато міст, зруйнували 400 шляхетських дворів, 30 замків і фортець, знищили до 2-х тис. шляхтичів. Але для української армії склалися несприятливі умови – наступала зима; через втому, гостру нестачу коней, облогової артилерії, боєприпасів, епідемію чуми, від якої в грудні помер М. Кривоніс, війська майже втратили боєздатність; розгорталася партизанська боротьба поляків проти українців на терені етнопольських земель. В таких умовах гетьман вступив в переговори з новообраним королем Яном Казимиром. На жаль, Б. Хмельницький , слушно відмовившись від наступу вглиб Польщі (він неминуче завершився б катастрофою для українців), припустився найбільшою за всю свою кар’єру гетьмана помилки, яка мала трагічні наслідки для України і яку так і не вдалося виправити: погодився на залишення західноукраїнських земель. Внаслідок цього рішення втрачалася щонайменше третина території тогочасної України, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утримання тут за рахунок українців армії. Окрім того, в разі поновлення воєнних дій вони велися б тільки на українських землях, що прирікало останні на спустошення, руйнацію, обезлюднення. Такою надмірно дорогою виявилася ціна за політику автономізму, за брак національної ідеї.

Українська армія відходила до Києва, де і зустріла Новий рік. На терені Великого князівства Литовського проти повсталих українців і білорусів 10 січня 1649р. вирушив з Береста литовський польський гетьман Януш Радзивил. Аналіз політичної діяльності Б.Хмельницького в кінці 1648 – першій половині 1649 рр. дає підстави стверджувати, що саме протягом цього часу відбулося вироблення ним засадничих принципів в української державної ідеї.