Переяславська рада. Березневі статті і їх наукова оцінка

За конкретно-історичних обставин середини XVII ст. військово-політичну допомогу можна було отримати від Росії чи Порти, прийнявши протекцію від якогось із їхніх володарів. Трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з сусідів; не було жодної можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду. Більшість старшин віддавала перевагу російському варіанту, що зумовлювалося впливом кількох чинників: приналежністю обох народів до православного віросповідання, існуванням в історичній пам'яті українців ідеї спільної політичної долі за часів Київської Русі, браком в етнопсихології українського населення почуття ворожнечі до росіян, близькістю мови, військово-політичною слабкістю Росії, коли порівнювати з Портою, що давало надію на збереження за Україною ширшої державної самостійності.

Після тривалих і нелегких переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор Росії вирішив прийняти Військо Запорозьке під «государеву високу руку». Для правового оформлення відповідного рішення з боку гетьмана й старшини 19 жовтня в козацьку Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурліна. В такий спосіб російський уряд намагався запобігти небезпечному для себе зближенню Української держави з Османською Імперією, а також використати її військову потугу для виборення перемоги в тривалому суперництві з Річчю Посполитою за панівне становище у Східній Європі.

18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька, (а не «всенародна» чи «всеукраїнська») Рада, в якій разом із міщанами взяло участь понад 300 осіб, оскільки відомо, що присягу царю склали 284 особи. Вона ухвалила рішення прийняти протекцію царя. Подальші переговори мало не зірвалися через відмову російського посольства від імені царя присягнути, що той не порушить прав і свобод мешканців козацької України й не поверне їх у підданство польського короля. Тільки усвідомлення неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й домогтися возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило Б.Хмельницького і старшину покластися на гарантії В. Бутурліна, що Олексій Михайлович задовольнить їхні вимоги, й погодитися на складання однобічної присяги царю. В разі відмови від неї знесилена Українська держава залишалася сам на сам з Річчю Посполитою, котра заручилася (відповідно до статей Кам'янецької угоди) підтримкою Криму в справі окупації українських територій і відновлення польського панування. Головною турботою Б. Хмельницького було бажання уникнути згубної війни на два фронти. Отже, рішення Переяславської ради передбачали не «возз'єднання» України з Росією, а прийняття царської протекції.

Жителі козацької України по-різному поставилися до складання присяги володарю Московії. Так, відмовилися присягати представники вищого православного духівництва в Києві. За свідченням джерел, козаки насильно змушували присягати частину міщан Переяслава, Києва й Чорнобиля; відбулися виступи проти присяги в окремих поселеннях Брацлавського, Уманського, Полтавського і Кропивненського полків. Не присягали запорожці. Водночас частина козаків і міщан, сподіваючись, що Московія допоможе добитися перемоги у війні з Річчю Посполитою, складала присягу з радістю. Всього ж присягнуло понад 127 тис. козаків і міщан (включно з мешканцями вільних військових сіл, котрі називали себе міщанами).

Велику увагу гетьман приділяв укладенню договору про умови протекції, найголовніші з яких були узгоджені в Переяславі. Внаслідок переговорів українського посольства в Москві в кінці березня – першій декаді квітня 1654 р. оформлюються кілька документів, які й визначили зміст договору. На жаль, оригінал найважливішого з них – власне договору з 11 статей («Статей Богдана Хмельницького») – не зберігся ні в Україні, ні в Росії. Що ж передбачали його умови? В непорушності залишалися витворені в перебігу революції територія Української держави, форми її правління (встановлювалася пожиттєвість гетьманської влади) й устрою; суд і судочинство; чисельність війська встановлювалася в 60 тис. реєстрових козаків; не підлягали змінам фінанси, соціальна система й характер соціально-економічних відносин. Зберігалися всі права та привілеї станів і повна незалежність у проведенні внутрішньої політики. Впроваджуваний до Києва російський воєвода з кількатисячним підрозділом не мав права втручатися в українські справи, а повинен був надавати допомогу в боротьбі з ворогами.

Незалежність Української держави обмежувалася визнанням протекції царя, згодою виплачувати данину та забороною підтримувати самостійні дипломатичні стосунки з Річчю Посполитою й Портою (відносини з іншими країнами дозволялися). Правова невизначеність у тексті договору характеру політичних взаємин між козацькою Україною й Росією спричинила дуже різні оцінки з боку вчених. Одні вбачали в них унію двох держав, другі – воєнний союз; треті – протекторат, четверті – васалітет, п'яті – «приєднання» України до Росії. Протягом 50-х - 60-х рр. XX ст. у радянській історичній науці панувала його оцінка як «возз'єднання» України з Росією (у більш популярному тлумаченні – як «возз'єднання братніх народів»). Цей термін не мав наукового характеру, бо возз'єднання означає об'єднання, з'єднання частин чогось єдиного, цілого, зокрема народу. Тут же йшлося про політичні відносини між державами двох різних народів. Найімовірніше, за своїми формальними правовими ознаками договір нагадував акт про встановлення відносин протекторату, а за змістом – створення під верховенством царя конфедеративного союзу двох держав.

Укладений у 1654 р. Договір не був «для України ні трагедію, ні ганьбою» й проіснував усього 4,5 року (до середини вересня 1658 р. – часу укладення українсько-польського Гадяцького договору). Його історичне значення полягало в тому, що він у юридичній формі зафіксував акт відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої, виступив правовим визнанням її з боку Росії як окремішньої держави; відкрив перспективу в союзі з Росією довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити возз’єднання українських земель у межах єдиної держави.