Абсолютна монархія. Державний устрій в період аб-солютизму. Реформи Рішельє та Людовіка XІV

До середини XVІ ст. майже вся територія Франції була під владою короля. До кінця XVІІ ст. у Франції був сильний державний апарат, особливо фінансовий та судовий.

Розвиток приватної підприємницької діяльності у містах і селах позначився на політичному і економічному житті країни. Розширилась торгівля, з’явились капіталістичні мануфактури. Економічна сила дворянства слабшала, формувались буржуазія і пролетаріат. Складалась французька нація.

Абсолютизм зародився наприкінці XV ст. Королі з династії Валуа – Людовік ХІІ, Франциск І та Генріх ІІ – ще не мали такої необмеженої влади, як королі з династії Бурбонів, що змінила їх у другій половині XVІ ст.

З ім’ям Франциска І (1515-1547) пов’язані реформи у галузі державного керівництва, що сприяли його централізації і становленню абсолютизму. Наближені короля, що засідали в королівській раді (фаворити, принци крові та великі сеньйори), поступово стали виконувати функції міністрів. Повноваження ради визначав сам король.

Франциск І заснував королівський парламент – внизу судову інстанцію. Потребуючи грошей, він став практикувати продаж судових посад з правом передачі у спадщину. Цим було покладено початок плеяді незмінних, а отже, відносно незалежних суддів.

Склалась традиція реєстрації королівських едиктів у Паризькому парламенті. Якщо вони суперечили попереднім указам або звичаям країни, їх скасовували. Ця правомочність – право демонстрації – була предметом особливих гордощів Паризького парламенту.

Перехід від станово-представницької монархії до абсолютизму був зумовлений багатьма соціально-економічними причинами. Перед загрозою наростання селянських заворушень і невдоволення міської бідноти дворянство і верхівка городян були зацікавлені в посиленні королівської влади. Вони підтримували централізацію влади, ліквідацію роздробленості.

Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV Наваррського. Воцарінню Генріха ІV передувала багаторічна релігійна війна між католиками і гугенотами. Король розумів, що шлях до їхнього примирення лежить через компроміс, якого і було досягнуто Нантським едиктом 1598 р. Католицька релігія була проголошена державною, а католицькій церкві було повернуто майно і привілеї.

Протестантам (гугенотам) дозволялося сповідувати свою віру скрізь, крім Парижа. Їх допускали нести державну службу.

Генріх ІV був першим абсолютним монархом Франції. Теорію суверенітету королівської влади розробив його сучасник, великий вчений і юрист Боден. У поняття суверенітету він включав незалежність державної влади як у середині країни, так і за її межами.

Абсолютизм остаточно сформувався за кардинала Рішельє, міністра Людовіка ХІІІ. Він жорстоко придушував повстання селян і міських низів, переслідував гугенотів і також рішуче розправлявся з бунтівливими магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення замків та укріплень герцогів і графів.

У період абсолютизму було істотно реорганізовано місцеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, окру-ги. Великі округи очолювали інтенданти – чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обмежена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, по-ліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або королю.

Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. Високе мито на ввіз готової продукції закривало доступ на ринки Франції більш дешевих виробів з інших країн, полегшувало ввезення сировини.

За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чиновників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Королівський едикт 1641 р. заборонив судам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались “держави, адміністрації й уряду”. Паризький парламент був позбавлений права демонстрації.

Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для обговорювання особливо важливих питань король скликав державну раду.

Нагляд за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів, зберігались бальяжі й сенешальства.

З’явились посади державних секретарів: іноземних, військових, морських справ і королівського двору. У разі відсутності короля головою державної влади обирали канцлера, який скріплював королівською печаткою акти монарха. Державні секретарі фактично виконували функції королівських міністрів.

У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани: духовенство, дворянство і “третій стан”. Духовенство мало певні привілеї. Священнослужителі були звільнені від рекрутського набору в армію, вони не платили податків, мали свій суд, свою адміністрацію, яку очолював папа римський.

Проте самостійність церкви стала обмежуватись. Папі було заборонено роздавати духовенству церковні володіння у Франції, обмежувалось право кліриків апелювати до Ватикану у судових справах, скоротились побори на користь папської курії.

Дворянство (дрібне й середнє) становило опору монархії. Воно не платило податків і мало певні привілеї. За службу в королівській армії дворяни, як правило, одержували маєтки – лен, платню, пенсії. Їх називали дворянами шпаги. Разом з духовенством вони займали майже всі відповідальні державні та церковні пости.

До “третього стану“ належали міщани і селяни. Купці й ремісники об’єднувались у цехи і гільдії. Третій стан ніс основну частину податкового тягаря.