Об’єднання Галицького та Волинського князівств. Князювання Романа Мстиславовича

У 1097 р. Галицька земля фактично відділилася від Києва, а її князі Рюрик, Володар і Василько Ростиславович (правнуки Ярослава Мудрого) протягом наступних 25 років укріплювали незалежність Галичини. Вони боролися з опозиційним боярством, перемогли у 1099 р. під Перемишлем угорські війська, за допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі та укріпили південно-східні кордони князівства. Спираючись на досягнення своїх попередників, син Володаря Володимирко (1124-1153 рр.) в 1142 р. об’єднав Галицькі землі в одно князівство. Найвищої могутності князівство досягло за Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.).

Волинські князя вважали Волинське князівство тимчасовим володінням на шляху до Київського престолу. Волинь традиційно підтримувала тісні стосунки з Києвом і до середини ХІІ ст. не мала власної династії. Окрему династію на Волині заснував внук Володимира Мономаха – Ізяслав Мстиславович, який княжив у Володимирі протягом 1136-1142 рр. та 1146-1154 рр. Він, а потім його син Мстислав Ізяславович, спираючись на свої волинські володіння, вели боротьбу за київський престол. Ця боротьба відволікала князів від остаточної консолідації Волині. Лише завдяки упорній боротьбі Романа Мстиславовича (1170-1205 рр.) була досягнута єдність Волинської землі.

Після смерті Ярослава Осмомисла в Галицькому князівстві спалахнула боротьба за владу. Великим князем став його син Володимир, котрий правив 10 років. З його смертю в 1199 р. місцева династія Ростиславичів перервалася. Довідавшись про це, волинський князь Роман Мстиславич оволодів Галичем. У 1199 р. відбулося об'єднання Волинського та Галицького князівств в одне. Це створювало сприятливі умови не лише для розвитку міст, сільського господарства, промислів, ремесел і торгівлі, а й для зміцнення політичного центру. Процес їх об'єднання (в умовах, коли інші князівства дробилися на уділи) був не випадковим. Він зумовлювався етнічною однорідністю населення, його прагненням домогтися припинення міжусобиць, захистити край від зовнішньої загрози.

Започаткувавши утвердження династії Мстиславичів, Роман діяв надзвичайно вміло, енергійно й рішуче. Дізнавшись, що київський князь Рюрик Ростиславич готує похід, випередив його, виступивши в 1201 р. на Київ, яким оволодів з допомогою міщан, і посадив на київський стіл луцького князя. Хоча Рюрик на початку 1203 р. спромігся відбити Київ, учинивши в ньому великий погром, але йому не вдалося повернути владу. Отже, враховуючи, що Переяславське князівство залежало від Києва, Роман став фактичним володарем майже всієї Південно-Західної Русі (за винятком Чернігівщини).

Усередині князівства Роман рішуче боровся з боярством, утверджуючи одноосібну владу монарха. Багатьох бояр було страчено й вигнано за межі держави; решта боялися виступити проти нього. Не випадково Галицько-Волинський літопис саме Романа Мстиславича вперше називає «самодержцем усієї Русі». Папа Інокентій ІІІ запропонував йому корону короля.

Володар Галицько-Волинської держави проводив активну зовнішню політику. Зокрема, підтримував тісні стосунки з Візантією. Відомі два його успішних походи проти половців. Вочевидь, наприкінці 1204 р. він уклав союзну угоду з Угорщиною та Польщею. Проте, втрутившись у міжусобну боротьбу польських князів, загинув 19 червня 1205 р. біля м. Завихвоста.

Після смерті Романа Мстиславовича Південно-Західна Русь вступила на шлях смут та князівсько-боярських конфліктів,які тривали понад 30 років. Причиною внутрішньої нестабільності стали сепаратистські настрої місцевого великого боярства.