Князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) та його сина Мстислава (1125-1132 рр.) в Києві

Останніх успіхів на зовнішньополітичній арені і в культурних здобутках Київська Русь досягла в першій третині ХІІ ст., за правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава.

Після смерті у 1113 р. великого князя Святополка, кияни, незадоволенні його політикою, підняли повстання проти заможних верств населення. Бояри звернулися до Володимира Мономаха з проханням зайняти київський престол. Він прибув до столиці. Повстання припинилось.

Володимир став князем у 60 років. Він мав досвід політичної боротьби, був розумним державним діячем, талановитим полководцем, рішучим противником князівських міжусобиць. В своїх відносинах з іншими князями керувався принципом сюзеренітету-васалітету. Князь створив собі авторитетне становище і правив величезною державою за допомогою синів, які не виходили з його волі. Але інших князів він тримав у послуху. Великий князь проводив політику об’єднання під своєю владою всіх земель імперії. В його руках опинилося 75% території Київської Русі: Київщина, Волинь, Турово-Пінська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Мінська землі.

Володимир Мономах дав нові статті («Устав») «Руській Правді», які впорядковували справу позики і будо встановлено розмір законних відсотків.

Великий інтерес являє «Повчання дітям» Володимира Мономаха: в ньому подано автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав проти зловживання своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити, щоб ніхто – «ані худий смерд, ані удовиця» не були покривджені. Він заповідав: «Не вбивайте ані невинного, ані винного». Для ХІІ ст. це видатний документ.

Багато уваги було приділено князем зовнішній політиці. На перше місце знову вийшов південний напрямок. Володимир прагнув першим робити попереджуючий удар. Так, в 1113 р. зустрів половців під Виром і змусив їх відступити. Складними були стосунки з Візантією. У 1116 р. ледь не розпочалася війна через боротьбу у Подунав’ї. Крім того велись бойові дії у 1118-1123 рр. з Польщею, конфліктували з Угорщиною.

Політика Володимира Мономаха була спрямована на правове врегулювання громадських стосунків, на укріплення державної єдності Русі та захист її території.

Авторитет Володимира був такий високий, що він без будь-яких перепон передав престол старшому синові Мстиславові.

Після смерті батька у 1125 р. Мстислав посів на київському престолі. Він також був рішучим і мудрим державним діячем, піклувався щодо збереження одноосібної влади та централізації держави. Його правління було періодом миру та спокою, коли припинились міжусобиці.

У зовнішній політиці він відстоював інтереси держави. Успішно вів боротьбу з половцями з допомогою усіх князів. У 1125 р. розгромив їх на березі р. Сули. Також перемогою завершився його похід в 1129 р. Робив Володимир спроби поширити кордони держави у північно-західному напрямку. Підготував декілька походів проти литовців, його сини розбили чудь та наклали на них данину. Підтримував дружні стосунки з Польщею і Угорщиною.

Правління Мстислава було продовженням політики Володимира Мономаха, спрямованої на укріплення одноосібної влади монарха та запобіганню міжусобиць. Тому Мстислава називали Великим.

Надалі держава роздробилася, з 1132 р. починається її удільний період, хоча центральна влада формально зберігалася.

У середині – другій половині XII ст. поглибилося відособлення окремих князівств і земель, зумовлене еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях. Якщо раніше епіцентром соціального, економічного й політичного життя був Київ, то з того часу підносяться інші міста, осередки князівств і земель: Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород Великий, Володимир-Волинський.

Роздробленість, що охопила Русь у XII-XIII ст., дістала назву феодальної, оскільки в її підвалинах була еволюція феодалізму. Протягом другої половини XI – першої половини XII ст. у країні сформувався клас землевласників-феодалів. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-економічного розвитку в центрі держави і в її окремих частинах.

Давньоруська держава з середини XII ст. зовсім не розпалася. Змінилася лише форма державного устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. З середини XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язували питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах. Київ залишався стольним градом Русі й мрією чи не кожного видного члена родини Рюриковичів. Деякі князя прагнули позбавити Київ його значення. Так, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив столицю і спричинив її пограбування та руйнацію.

Феодальна роздробленість не була випадковістю і усі країни пройшли через неї. Вона мала такі причини:

1. У результаті розвитку феодальних відносин на початку ХІІ ст. наступає криза росту, коли стара форма об’єднання земель (Київська Русь) вже не відповідає прогресу і перестає бути необхідною, тому що:

а) внаслідок розвитку натурального господарства ніхто із феодалів не був зацікавлений у прагненні до об’єднання з іншими феодалами, тим більше, що між ними постійними були заздрість, ненависть, ворожнеча (тобто не було ніякої економічної причини дотримуватись попереднього об’єднання – Київської Русі);

б) феодали в своїх вотчинах за допомогою особистої дружини могли отримати усі необхідні податі з селян і без допомоги великого Київського князя, через що влада останнього тимчасово виявилася зайвою (до цього феодали жили з князівської дані та військових походів);

в) місцеві феодали у своїх вотчинах уже обзавелися значними штатами управління і дружинами, що давало їм можливість самостійно вести господарство, а з іншого боку – позмагатися за владу з великим Київським князем (як правило, їхнім родичем);

г) ріст і зміцнення міст – перетворив їх в економічні, політичні центри великих феодальних вотчин і водночас оберігав від нападу великого київського князя або кочівників.

2. Великі географічні розміри Київської Русі об’єктивно сприяли росту сепаратизму, а з іншого боку, в умовах загострення соціальної боротьби, великий князь київський змушений був сам їх збільшувати, тому що був не в змозі надати їм, у випадку селянського повстання, швидку та дієву допомогу за тисячі кілометрів від Києва.

3. Насильницьке об’єднання східнослов’янських земель в ХІ ст. дало зворотну реакцію у ХІІ ст.; майже поголовне прагнення до самостійності великих та дрібних феодалів, тим більше, що області склалися переважно в рамках колишніх племінних союзів.

4. Зміна торговельної кон’юнктури – Західна Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом. Крім того, Київська Русь втратила важливий торговельний маршрут до Чорного моря.

Феодальна роздробленість була закономірним і більш високим етапом у розвитку феодальної держави, ніж ранньофеодальна Київська Русь, тому що сприяла зростанню виробничих сил і більш гнучко захищала інтереси пануючого класу (одна з основних функцій держави).

Разом з тим, феодальна роздробленість зменшила обороноздатність країни, що в умовах посилення монголо-татар призвело до трагедії руських земель. Спочатку, у ХІІ ст. Київська Русь розпадається на 12 князівств (їх число постійно змінювалось), найбільш великими з яких були: Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське князівства, Новгородська феодальна республіка та ст., а потім їх число збільшується. На початку ХІІІ ст. досягло 50.