Утворення Київської Русі. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність князів: Олега, Ігоря, Ольги, Святослава

З кінця VІІІ ст. прискорився процес становлення протидержавних утворень (князівств) які очолювали князя місцевих династій. Особливо інтенсивно цей процес відбувався на території Полянського князівства. Зростало значення його столиці Києва. «Повість временних літ» розповідає про заснування міста трьома братами – Києм, Щеком та Хоривом. Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір – Щекавиці та Горевиці.

На рубежі VІІІ-ІХ ст. склалися політичні передумови для створення на основі полянського союзу племен першої східнослов’янської держави. Головною причиною цього процесу було формування соціально неоднорідного суспільства з приватною власністю, майнове розшарування. Посилення руху населення ( в наслідок торгівлі, війн, перехід сільського населення до міст), зростання соціальної напруги викликає потреб у формуванні публічної влади з потужним державним апаратом. Крім того, склалися і необхідні соціально-економічні передумови: вдосконалюються знаряддя праці, зростає продуктивність та врожайність, розвиваються ремесла, утворюються міста, які стають центрами політичної влади.

Стимулювала генезис державності у східних слов’ян і необхідність організації захисту від зовнішніх ворогів – по-перше, хозар, які були об’єднані в велику державу – каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.

На формування держави також вплинув розвиток торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від нападників на суходільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних містах з’являлися воєнні вожді (князя) з дружинами. Крім того, утримання дружини вимагало війни, яка давала здобич.

Поступово союзи племен переростали в новоутворення більш високого рівня – племені князівства. Автор «Повісті временних літ» Нестор – літописець повідомляє, що після смерті вищезгаданих Кия, Щека та Хорива «почав їхній рід княжити у полян». Інші племена мали свої роди. Центрами племінних князівств стали міста – Київ у полян, Чернігів у сіверян, Іскоростень у древлян, Волинь у дулібів(бужан), Полоцьк у полочан, Смоленськ у кривичів, Новгород у ільменських словен.

У VІІІ ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення переважно племен полян та сіверян назву «Русь». З часом вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників. Походження цієї назви досі є дискусійною. Існує багато різних гіпотез. Головні з них такі: слово «Русь» – фінського, хозарського, угорського, литовського, кельтського походження. Але головні теорії дві: варязька та автохтонна. Варязька теорія базується на припущенні, що фіни називали одне з племен норманів «Roots». Та багато дослідників вважають цю теорію непереконливою.

Існує багато підстав для того, щоб вважати назву «Русь» місцевого походження. Наприклад, арабські письменники знали цю назву ( Ібн-Даста, Джайхані, Махмуд аль-Кашгарі, та ін.). Вони точно описували країну : «Від неї на схід – печеніги, на південь – Дунай, на захід – слов’яни, на північ – пустеля. Південна й південно-східна межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону» (книга «Країни світу» 983 р.). Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійці. Підтвердження цім уявленням знаходимо в топоніміці України. Назви притока Дніпра – Рось, притоки Роси – Росава, Осколу – Рось, на Волині річка Роска. Також назви «Русь», «Рос» вживали виключно для позначення України. За пізніших часів цей термін стосувався переважно до Київського князівства. В ІХ ст. назва «Русь» закріплюється за новоутвореною державою. У 839 р. у писемних джерелах вона згадується в розповіді про прибуття руського посольства до Константинополю.

Питання етнічної приналежності Київської Русі протягом ХІХ-ХХ ст. викликав гострі дискусії. Російські історики ХІХ ст. (М. Карамзін, М. Ломоносов, М. Погодін та ін.) стверджували, що Руську державу утворили росіяни, а українці і білоруси відділилися значно пізніше. В радянській історіографії панувала думка, що в ті часи сформувалась давньоруська народність, яка у ХІV-ХV ст. розпалася на руську, українську та білоруську. Українські вченні (М. Грушевський, А. Кримський та ін.) доводили, що формування цих народів розпочалося до виникнення Руської держави.

Сучасні історики, археологи, мовознавці пов’язують зародження етнокультурного розвитку українців з розпадом великої етномовної спільноти і появою нових племінних союзів. Цей процес супроводжувався асиміляцією місцевих груп неслов’янського походження. У 1187 р. з’являється перша літописна згадка назви «Україна».

Територія проживання слов'ян перебувала на межі між Сходом і Заходом, на рубежі двох великих цивілізацій – європейської та візантійської, а отже, не випадково отримала назву Великого кордону. Ці землі були відкритими і не захищеними природними бар’єрами, що робило їх уразливими. Протягом VІІ-VІІІ ст. головну загрозу становили прийшлі народи зі Сходу та Півдня. Так, наприклад, не завжди дружніми були стосунки з тюркомовними племенами болгар, які на початку VІІ ст. створили свою державність у Приазов’ї. В середині VІІ ст. утворюється велика держава Хозарський каганат. Хозари прагнули підкорити сусідні племена. Вони наклали данину на радимичів, в’ятичів, сіверян, а через деякий час і на полян. Боротьба з ними впливала на зміцнення Полянського племінного князівства. Можливо, від хозар слов’яни взяли титул каган.

Важливе місце займали стосунки східних слов’ян із Візантією. Це були як військові конфлікти, так і дружні, інколи навіть союзницькі, взаємостосунки.

Отже, політичний розвиток Полянського князівства обумовив виникнення на рубежі VІІІ-ІХ ст. державного утворення, за яким закріпилася назва Русь. Оскільки столицею нової держави було місто Київ, історики стали називати її Київською Русю.

Про укріплення держави свідчить її військова активність. Наприкінці VІІІ ст. русічи на чолі з полянським князем Бравліном здійснили напад на Кримське узбережжя, яке належало Візантії, та захопили декілька міст. У 838 р. посли Русі прибули до Константинополю. Так розпочалися дипломатичні стосунки між державами. Наступного року руське посольство відвідало франкського короля.

Більшість дослідників відносять до династії Києвичів князів Аскольда і Діра. Можливо правили вдвох, можливо спочатку Дір, а пізніше Аскольд. В ті часи на берегах Дніпра з’явилися дружини норманів. Їх наймали для охорони торгівельного шляху, який проходив від Ладоги до Києва, а також для військових походів. У 860 р. Аскольд на чолі 6-8 тис. війська здійснив морський похід на Константинополь. Був укладений договір, який передбачав сплату певної грошової суми Русі, привілеї для руського купецтва у Візантії, а візантійцям на Русі. Так вперше Русь вийшла на міжнародну арену.

Перебуваючи у Візантії, Аскольд не лише познайомився з провідною релігією Європи – християнством , а й сам охрестився. Але його спроби поширити християнство на Русі викликали незадоволення у більшості населення, особливо у заможної верстви, яка дотримувалась язичницьких традицій та не хотіла укріплення княжої влади.

В цей же час, приблизно у 862 р., як пише літописець, були запрошені три варязькі брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Синеус – в Білоозері, а Трувор – в Ізборську. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем. «Повість временних літ» розповідає, що перед смертю Рюрик передав правління Олегові і доручив йому сина Ігоря, який ще був малий. У 882 р. Олег із великим військом пішов на південь, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом. Династія Києвичів припинила своє існування. З утвердженням влади Рюриковичів закріплюється влада великого руського князя. В суспільстві зароджуються нові соціальні відносини, коли заможні люди потрапляють у васальну залежність від свого сюзерена.

Олег(882 – 912 рр.)

Олег, безперечно, був сторонньою людиною, не зв’язаною з Рюриком. Але він виявив себе як дуже талановитий правитель. Головну увагу він приділив вирішенню політичних питань, особливо питань, пов’язаних з політичною єдністю країни. У 883 р. він завдав поразки древлянам, в наступному році – сіверянам. Але, він призначив невелику данину та залишив при владі місцевих князів. У 885 р. він приєднав землі радимичів і розпочав боротьбу з уличами та тиверцями. На початку Х ст. до складу держави увійшли землі хорватів, тиверців, волинян, словен, кривичів. Свій вплив Олег поширив і на неслов’янські племена меря, чудь, весь та ін. Важливим напрямком діяльності Олега стало заснування нових міст, перетворення Києва в «мати міст руських».

Князь проводив активну зовнішню політику. Щоб запобігти нападам варязьких племен, він уклав договір за яким сплачував щорічно 300 гривен. Здійснив походи на Каспійське узбережжя та Кавказ, проводив боротьбу з угорськими племенами. У 907 р. Олег з великим військом пішов на Царгород. Греки не встигли підготуватись до оборони, і князь спалив околиці міста. Наслідком цього походу став дуже вигідний для Русі договір: Візантія зобов’язувалась дати воїнам відкуп та щорічно сплачувати данину київському та ін. князям. Крім того, руські купці отримали право торгувати у Константинополі не сплачуючи мито, протягом 6 місяців перебування у місті отримувати безкоштовно їжу та все необхідне. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. Русь зобов’язувалась попогати в боротьбі з кочовиками. Це перший договір, текст якого зберігся. Олег прибив щит на воротах Константинополя.

У 911 р. Олег знову пішов на столицю Візантії, тому що греки порушили умови договору. Імператор був змушений погодитися на нові умови.

В 912 р. Олег помер з невідомих причин. Його княжіння сприяло закріпленню на Русі монархічної форми правління, розширенню кордонів. Договір 907 – 911 рр. – найцінніше джерело історії України-Русі, яка виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією.

Ігор (912 – 945 рр.)

Початок правління Ігоря виявився для нього нелегким. В 914 р. він знову підкорив древлян. Три роки боровся він з уличами, які з часом перейшли до Південного Бугу та Дністру. Князь укріплював центральну владу, діючи при цьому більш жорстокіше. Наприклад, Ігор наклав на древлян велику данину, прагнув послабити значення місцевих князів. Хотів також зменшити вплив варягів-дружинників.

Великий князь підтримував християн: в часи його княжіння пожвавилась діяльність християнської общини, в Києві на Подолі діяла церква св. Іллі.

Ігор двічі ходив на Схід: у 913 р., за згодою хозар, вийшов на берег Каспійського моря і дійшов до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався через Північний Кавказ, на нього напалм місцеві племена і багато дружинників загинуло. В 943 р. відбувся ще один похід на Схід, князь взяв велику здобич. Але значення для Русі ці походи не мали.

У боротьбі з Ігорем за вплив на чорноморському узбережжі Візантія вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат, затвердились у причорноморських степах і почали нападати на українські землі. Це викликало невдалий похід князя на Константинополь у 941 р. Греки використали проти флоту слов’ян «грецький вогонь» – вибухові знаряддя, які спалили багато човнів. Зазнавши поразки Ігор відступив, але почав готуватися до нового походу. Він відбувся у 944 р. і завершився підписанням нової угоди, яка була менш корисна для Русі: Ігор змушений був зректися володінь над Чорним морем, в гирлі Дніпра, зобов’язався захищати Візантію,руські купці повинні платити мито.

Інтереси держави вимагали вирішення питання про встановлення розмірів та порядку щорічного збору данини з населення підлеглих великому князю земель – полюддя. Для утримання великої дружини, організації походів, будівництва в Києві необхідні були значні кошти, а їх нестача змушувала князя збільшувати розміри данини. Така ситуація виникла восени 945 р. Зібравши данину з древлян Ігор повернувся по додаткову данину. Обурені цією вимогою, древляни вбили його. Але ця подія була не лише проявом незадоволення обурених селян. Це був організований древлянським князем Малом та знаттю виступ на захист прав Древлянського племінного князівства, який мав на меті відсторонити від влади Рюриковичів і затвердити в Києві династію Мала.

Ольга (945 – 964 рр.)

Після трагічної загибелі Ігоря влада перейшла до його дружини Ольги, бо син Святослав ще не був повнолітнім.

Походження княгині овіяно легендами. Нікому з володарів у літописі «Повість временних літ» не присвячено стільки уваги як Ользі, що протягом двох десятиріч виступає в ареолі мудрості й волі. Вона посіла престол у добу розквіту Середньовіччя, коли в усій Європі панувала фізична сила, і кожен володар був насамперед вождем армії. Ольга правила мирно, що свідчіть про її надзвичайність.

Літопис починає з докладного опису «помсти» древлянам за смерть чоловіка. Древляни вислали послів просити її одружитися зі своїм князем Малом, убивцею Ігоря. Ольга послів-сватів наказала засипати живцем у ямі, а тих, що прийшли після того – спалити в лазні. Після того сама вирушила з дружиною в древлянську землю, де перебила понад 5 000 людей. У 946 р. знищує бояр князівства та спалює столицю Іскоростень, вбиває князя Мала.

В 947 р. Ольга реформує систему збору данини: встановлюються фіксовані норми податків та повинностей – устави, уроки, оброки, а також нові правила їхнього отримання. Представники княгині збирали їх в адміністративно-господарських пунктах – погостах. Ці місця виконували також адміністративні та судові функції. З метою поповнення казни, велика княгиня встановила знаки княжої власності: «ловища» по всій землі та «перевесища» по Дніпру та Десні, там де були місця для полювання та видобутку хутра; «знамення» стосувалися бортних дерев.

Ольга закладала нові міста та села, де призначала правителів. За її правління значно поглибився процес асиміляції норманського елементу. Безперечним є факт хрещення княгині. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок,де й коли він стався. Відсутність точних вказівок викликала декілька припущень, де саме і коли хрестилася Ольга. Вважається, що це відбулося у 955р. у Константинополі або в Києві. Але спроба поширити віру на всю державу зазнала невдачі.

Велика княгиня прагнула підвищити вагу держави на міжнародному рівні. Вона особисто очолила понад 100 посольств до Константинополю. Ольга спробувала поновити дії договору 944 р. Крім того, було відправлено посольство до німецького імператора Оттона І, з проханням направити до Русі єпископа і священників та налагодити дружні стосунки між країнами. В роки її князювання не було військових сутичок ні з Хазарією, ні з печенігами. Ольга віддавала перевагу мирним засобам врегулювання конфліктів.

Таким чином, треба визнати, що постать Ольги заслуговує на найбільшу увагу. М. Грушевський писав: «Держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала їй ослабнути ні розвалитися, наладила дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Європи, представниками культури Середньовіччя». Сучасники її внука Володимира казали що вона була «наймудріша серед чоловіків».

Святослав (964 – 972 рр.)

В 964 р. княгиня Ольга віддаляється від державних справ і влада зосереджується в руках її сина Святослава Ігоревича. Він був мужній, войовничий князь, з лицарською вдачею. Збираючись в похід проти ворогів, благородно попереджав: «Іду на ви». В походах поводив себе як звичайний дружинник. М. Грушевський називав Святослава «запорожцем на київському престолі». Але в той же час князь глибоко включився в міжнародні відносини і відіграв у них величезну роль. Він воював протягом усього свого правління, походи його охоплювали грандіозну територію, ім’я його гриміло по всій Східній Європі та Західній Азії, його знали письменники Візантії та арабського світу.

Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де розгромив в’ятичів, камських болгар у 964 р., бурта сов (мордву) та приєднав їх землі до Русі. Потім перейшов до Хозарського каганату і в 965 р. знищив його. Він зруйнував міста – Саркел, Ітіль (столиця), Семендер. Після того пішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх аланів, осетинів) і касогів (черкесів). В наслідок цих походів склалися сприятливі умови для торгівлі на Сході та Півдні для руських купців. Але Святослав не встиг скористатися результатами своїх східних походів: його було втягнуто в справи Візантії та Балканського півострова. Крім того зростає загроза з боку печенігів.

Перший похід на Балкани відбувся у 968 р. З великим військом – 60 тис. вояків – Святослав здобув Дорістол, ще 80 міст, і вирішив перенести свою столицю до Переяславця. Болгари пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія спровокувала напад на Русь печенігів. Навесні 969 р. вони обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки мужності городян та підходу дружини з Лівобережжя вдалося відкинути печенігів. Святослав був змушений залишити Болгарію й рятувати столицю. Розбивши печенігів, він прагнув повернутися на Балкани. Після смерті матері князь організовує другий похід, та проти нього почали воєнні дії і візантійці. Зазнавши поразки, Святослав змушений був відступити до Доростолу, де в квітні 971 р. його оточила велика армія візантійського імператора Іоанна Цимісхія. Протягом декількох місяців русичі мужньо оборонялися. Врешті, у 972 р. був укладений договір, який передбачав відмову великого князя від зазіхань на візантійські володіння на Дунаї та в Криму. Імператор зобов’язувався забезпечити русичам повернення додому. Але він повідомив печенігів про повернення Святослава. Печеніги напали на князя біля дніпровських порогів на чолі з ханом Курею в березні 972 р. Більшість русичів разом з князем загинуло. Літопис розповідає, що хан зробив з черепа Святослава чашу з надписом: «Чужих бажаючи, свою занапастив».

Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих походах на Сході Європи. Але справам України він приділяв дуже мало уваги. В роки його правління посилився вплив язичництва, мали місце погроми християнських храмів та общин. В той же час князь прагнув зосередити всю повноту влади на місцях в руках однієї династії. З цією метою влітку 969 р. він призначив на київський престол старшого сіна Ярополка, в Древлянську землю – Олега, в Новгородську – Володимира.

Таким чином, протягом 40-60 рр. Х ст. у внутрішньополітичному розвитку Русі відбувалося послаблення влади племінних князів та зосередження її в руках однієї династії. У зовнішній політиці спостерігалося розширення території держави шляхом приєднання завойованих земель.

Володимир Великий (980 – 1015 рр.)

Після смерті Святослава між його синами розпочалася боротьба за владу. Ярополк пішов на Олега і той загинув. Володимир утік до Скандинавії збирати військо, а Ярополк тим часом об’єднав в своїх руках всю державу. Однак, тривало це недовго: у 980 р. Володимир повернувся з варягами, заволодів Новгородом та Києвом, Ярополка було вбито. Володимир об’єднав в своїх руках всю державу.

На початку свого княжіння Володимир розширює територію держави. У 981 р. приєднав землі волинян і хорватів – Побужжя. До складу Русі увійшли Перемишль, Волинь, Червень, Белз та ін. міста, багато з яких були в залежності від Польщі та Чехії. Наприкінці Х ст. Володимир приєднав Закарпаття (992 р.) , землі хорватів Подністров’я, а також тиверців і уличів. Таким чином Володимир об’єднав в межах Русі всі племінні князівства, які знаходилися на теренах сучасної України. До складу держави остаточно увійшли також племена в’ятичів та радимичів, землі ятвягів.

У 985 р. разом із торками великий князь здійснив вдалий похід проти Волзької Булгарії, зміцнив позиції держави в Північному Причорномор’ї, Криму та Приазов’ї. На Таманському півострові виникло руське Тмутараканське князівство. Посилився вплив Русі на кримські міста Херсонес і Сурож. Завдяки діяльності Володимира Русь перетворилася в найбільшу за розмірами європейську державу. Її кордони простягалися від Дністра, Закарпаття, річок Західний Буг та Західні Двіна на заході до міжріччя Оки та Волги на сході; від Чудського, Ладозького, Онезького озер та Фінської затоки на півночі до Причорномор’я та Приазов’я на півдні. В часи Володимира завершився процес перетворення Руської держави в імперію.

Велику увагу Володимир приділяв боротьбі з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Він часто виходив печенігам на зустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою князь будує в степу низку укріплень. Укріплення сполучались на відстані десятків кілометрів земляними валами з дерев’яними огорожами та проїзними брамами. Вали називалися в народі «змієвими» почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через легенду, що вали були збудовані богатирями, які запрягли гігантського змія в плуг і змусили його зробити великі полоси. Загальна довжина їх була майже 1 тис. км. Збудовані вони були за Володимира та його сина Ярослава. Рештки їх існують і до тепер. Але всі ці заходи не забезпечували спокою, печеніги час від часу проривалися і нещадно руйнували міста і села.

Важливе значення мали стосунки з Візантією. Надавши військову допомогу імператору Василю ІІ, князь домігся, прийняв хрещення, згоди на шлюб з його сестрою Ганною. Внаслідок цих двох важливих подій Володимир зайняв почесне місце в «християнській сім’ї» європейських правителів. Найголовнішими напрямками зовнішньої політики стали відносини з країнами Центральної, Північно-Західної та Західної Європи. Підтримувалися стосунки зі Скандинавією, наприкінці Х ст. встановлені дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею. Успішно вони розвивалися з Німеччиною, зав’язувалися контакти з Римом.

Володимир змінює внутрішню політику. Великий князь поступово ліквідує незалежність місцевої влади від Києва. Спочатку він призначає в великі міста своїх намісників, а у 988 р. завершує адміністративну реформу, розпочату батьком: роздає землі в управління синам, яких мав 12, але центральну владу залишає в своїх руках. Таким чином було розпочато формування князівств намісництв – адміністративно-політичних центрів імперії. Це значно послабило місцеву знать і призвело до заміни родоплемінного поділу держави на територіальний. Зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. ін., їх замінюють – кияни, чернігівці, волиняни і т. ін.

Відбувається судова реформа. Приймається закон «Устав земляний». Розмежовується княже і церковне судочинство. Запроваджується, а потім скасовується смертна кара. Вона не буде використовуватися до монгольської навали.

Була розпочато виготовлення власних грошей – злотників та срібників. З одного боку зображувався Христос, з іншого – Володимир, який сидів на троні з хрестом в руці, в короні і царському вбранні. На деяких монетах було вперше зображено тризуб як герб великого князя.

Розгортається масштабне будівництво в Києві з метою підняти його значення як столиці. Було закладено новій центр – «град Володимира» площа якого становила 10 га. Його охороняли високі земляні вали та башти.

Проводиться воєнна реформа. Варязька дружина, яка свого часу допомогла великому князю досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 р. варяги вимагали відкуп, Володимир відмовив їм і спровадив до Візантії. Місце варязької посіла слов’янська дружина, з якою князь радився, бенкетував. Вона поділялася на старшу і молодшу. Зі старших дружинників обирав князь відповідальних намісників, воєвод.

Так створив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами в цілій Європі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв’язану торгівельними та дипломатичними стосунками з усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалася з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба було знайти, крім влади, об’єднуюче начало, і таким началом він зробив релігію.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. У 980 р. в Києві на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Але ця спроба себе не виправдала тому, що язичництво було не здатне забезпечити ідеологічну та культурну єдність держави, ні обґрунтувати право Володимира на одноосібну владу. Тому він схиляється до іншої релігії – візантійського християнства. Літопис розповідає, що перед тим як прийняти рішення, великий князь знайомиться зі світовими релігіями. Для цього він посилає послів до різних країн світу. У 987 р. рада старійшин обирає православ’я.

Датою запровадження християнства як державної релігії вважається 988 р. Це сталося після одруження Володимира на сестрі візантійського імператора в Херсонесі (Корсунь). Повернувшись до Києва розпочав хрещення киян. Язичницькі ідоли були скинуті в Дніпро, туди ж зібрали городян і охрестили. Потім розпочалося хрещення всієї держави. Але не завжди це був мирний процес. Будуються нові церкви : на Перуновому пагорбі – св. Василя, у 996 р. завершено будівництво першої кам’яної церкви – Десятинної ( на її утримання великий князь виділяв десяту частину данини і оброків зі своїх володінь). Наприкінці його князювання вже діяло п’ять єпископств: в Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та Новгороді. Було введено церковний статут.

Значення прийняття християнства важко переоцінити. Нова віра запроваджувала високі морально-етичні цінності, поклала край людським жертвоприношенням, сприяла встановлень моногамної сім’ї. Християнство сприяло укріпленню княжої центральної влади, розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва, зміцнювало міжнародний авторитет, залучало до європейської культури.

Так з Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. «Часи Володимира, – писав М.Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави».

Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.)

Після смерті Володимира Великого між його синами розпочалася запекла боротьба за владу. У 1015 р. київський престол зайняв Святополк. Новгородський князь Ярослав виступив проти нього і в бою під Любечем розбив. Святополк попрямував до Польщі за підтримкою батька своєї жінки – короля Болеслава Хороброго. В 1018 р. на чолі великого війська вони вторглися на Русь. В бою під містом Волинь на Західному Бузі Ярослав зазнав поразки і втік до Новгорода. Влада знову перейшла до Святополку. Але кияни, не задоволенні пануванням поляків, повстали і Болеслав Хоробрий повернувся до Польщі. Ярослав, зібравши військо виступив до Києва. Святополк звернувся за допомогою до печенігів. У вирішальній битві на р. Альті під Переяславом влітку 1019 р. переміг Ярослав. Але він змушений був визнати самостійність Тмутараканського князя Мстислава, який переміг Ярослава в битві під Лиственом. Був укладений в 1026 р. договір про розподіл Руської землі по Дніпру: Ярославу відійшло Правобережжя з Києвом, а Мстиславу – Лівобережжя з Черніговом. Лише після смерті Мстислава в 1036 р. Ярослав став одноосібним правителем Русі.

Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив батько.

За часів Ярослава розпочинається будівництво в Києві – князь прагнув перетворити його на другий Константинополь. Довжина міського валу сягала 3,5 км. Збудовані Золоті Ворота з надбрамною церквою Благовіщеня Богородиці. Територія нового міста зросла в сім разів порівняно з дитинцем Володимира. В 1037 р. збудовано Софійський собор – видатний пам’ятник світової архітектури. Також будуються храми св. Георгія та церква св. Ірини. У 1051 р. засновано Києво-Печерський монастир.

Ярослав вирішив узаконити зміни, що відбулися в громадських стосунках. На основі існуючих правових норм приблизно у 1016 р. видав Новгородську грамоту, яка отримала назву «Найдавніша правда», або «Правда Ярослава». Вона увійшла в «Руську правду» – збірку норм руського права. «Найдавніша правда» складається з 18 статей, які передбачали покарання за вбивство, бійки, псування майна, приховування чужого раба і т. ін. Збереглося право родичів на кроваву помсту за вбивство, хоча її можна було замінити грошовим штрафом. Приблизно у 1024-1026 рр. видається закон «Покон вірний», який визначав розміри данини, яку стягували з населення на користь княжих дружинників.

Ретельно займався Ярослав церковними справами. Він був змушений погодитись на приїзд у 1039 р. візантійського митрополита, який з часом повертається додому. Тоді Ярослав вирішив досягти церковної самостійності. За його наказом у 1051 р. митрополитом «Київським і всія Русі» було обрано русича Іларіона, про якого збереглося не багато відомостей. Але константинопольський патріарх відмовився затвердити Іларіона, і Ярослав погодився прийняти візантійського митрополита. Князь домігся канонізації руських князів – Ольги, Володимира, Бориса та Гліба.

За часів Ярослава розвивалась освіта, писемність, літописання та література. При Софійському соборі була створена перша державна бібліотека, яка нараховувала понад 900 книжок. Бібліотеки були також відкриті в Білгороді, Чернігові, Переяславі та ін. містах. У 1039 р. було завершено створення літописного Київського зводу. Іларіон написав «Слово про закон і благодать», яке присвячувалось Володимиру Великому.

В міждержавних стосунках Ярослав продовжував політику батька. В 30-ті роки ХІ ст., не знайшовши порозуміння з польським королем Казимиром, було укладено договір який передбачав визнання королем Перемишлю, Белза, Червенських міст та Берестейщини частиною Русі. На півночі та заході князь воював з чуддю, ятвягами, литовцями, мазовшанами.

В міждержавних стосунках Ярослав віддавав перевагу не воєнним діям, а укладанню взаємовигідних договорів. Наприкінці 40-х рр. ХІ ст. були встановленні дружні стосунки з Францією, Угорщиною, Німеччиною, Норвегією, Швецією, а також налагоджені відносини з Англією. Підкріплювалось це укладанням династичних браків. Так, наприклад, донька Ярослава Ганна стала дружиною французького короля, Єлизавета – спочатку норвезького, а потім датського короля. Троє синів уклали шлюб з представницями заможних родин в Німеччини . Тому Ярослава називали «тестем Європи».

Важливим був південний напрямок зовнішньої політики. Дуже напруженими були стосунки з Візантією, що призвело до війни 1043 р., яка стала невдалою для Русі. В 1036 р. великий князь розгромив печенігів, які с того часу більше не загрожували Русі. Таким чином, зовнішня політика Ярослава була послідовною, миролюбною. Це сприяло укріпленню міжнародного положення держави, зростанню її авторитета.

Ярослав усвідомлював неминучість боротьби за владу між синами після своєї смерті (помер 20 лютого 1054 р.). Щоб запобігти цьому, він уклав заповіт стосовно порядку спадкування княжої влади і розподілу між синами території держави – уділів. Відповідно заповіту київський престол за принципом старшинства мав послідовно переходити до старшого за віком брата. Ярослав заповів синам поважати та любити один одного, інакше «погубите землю батьків і дідів».