Витоки культурного процесу Київської Русі. Прийняття християнства та його вплив на розвиток культури
Київська Русь – одна з наймогутніших держав Європи ІХ – ХІІ ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов’ян та інших слов’янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвиткові.
Становлення державності у східних слов’ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов’янського суспільства, та Хозарський каганат, котрий, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов’янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення – князівська влада та інші елементи державотворчого процесу – мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.
Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обмінові між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції чи знищення. З усього розмаїття матеріальних і духовних надбань прийшлих народів відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним та геополітичним умовам існування на нашій землі, засвоювалися корінними мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.
Згідно з лінгвістичними, археологічними та іншими даними, цей процес почався задовго до виникнення першої держави під проводом Києва. Київська Русь уже успадкувала певну місцеву культуру тих східнослов’янських і неслов’янських племен, які становили етнічне ядро цього державного утворення (перш за все полян та древлян). Ця культура збагачувалася й ускладнювалася за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами.
Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Тому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави – Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких уже відчувалась на вітчизняному ґрунті. Вони не затьмарювали оригінального вигляду культури середньовічної Русі, яка лишилася унікальним явищем світового значення.
Однією з найбільш вагомих передумов для розвитку держави й культури Київської Русі стала її християнізація. У сучасній вітчизняній історичній науці залишається дискусійним питання про час християнізації Русі. Деякі історики роблять спробу віднести цю акцію до часу Андрія Первозваного, дехто – до грецьких поселень Херсонеса, Ольвії. Можливо, вони мають рацію, адже Русь не ізолювалася від іноземців і була досить віротерпимою. Отже, цілком імовірно, що християни були на Русі, але до утвердження християнства як офіційної релігії значного впливу на формування світоглядних засад не мали.
Реформа щодо запровадження християнства як державної релігії була проведена Володимиром Великим (літописна дата – 988 р.) і мала як позитивні, так і негативні наслідки.
Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, обґрунтувало право князя-імператора на владу. Із прийняттям християнства Київська Русь уходить як рівна до співдружності європейських країн, прилучається через зв’язки з Візантією до античної культурної спадщини. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам’яну архітектуру, живопис, книгописання, писемну літературу, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.
Незважаючи на те, що “Повість минулих літ” акт хрещення люду зводить до одного дня і висвітлює в рожевих тонах, опір християнству був значним, а процес, пов’язаний зі зміною традиційного світогляду й народних традицій, довготривалим.Християнська релігія прийшла на Русь у “готовому” вигляді з Візантії. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків та дідів. Та й сама централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала давні слов’янські традиції. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської традиції майже протягом усього її існування.
Поступово складався світоглядний синкретизм − злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої.
Наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі, яке ввібрало в себе передхристиянські обряди, що тісно пов’язувались із хліборобським господарством, поминанням померлих, величанням, весільним та обрядовим виконанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об’єднувало весь рід, плем’я спільним торжеством.
Свято Великодня збігалося в ті часи з язичницьким святом весняного воскресіння природи. Звідси й українські пісні зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки). Тому й утвердилися такі паралелі: воскресає вся природа і воскресає її Творець – Христос.
Свято Купала – в своїй основі хліборобське свято – справлялося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з’єдналося зі святом Іоанна Хрестителя – Предтечі Христового (24 червня за старим стилем), перебравши від нього чимало християнських рис. В уяві наших давніх предків це був святковий та чудодійний час. Предки вірили, що в цей день “сонце у воді купається”, отже, й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.
Вплив народного світобачення на розуміння християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі водночас з культом місцевих святих, який склався на ґрунті родоплемінного шанування ідолів, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов’янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу – Рожаницю.
Зміна акценту релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, що був “спасителем” лише людської душі, “рятує” весь світ і тим робить земне життя причетним до святості й небесного блаженства.
Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й культурно-освітнього життя. При церквах та монастирях засновували школи, переписували та зберігали книги, творили літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість; митрополити часто керували київським віче і мали більший вплив на їх рішення, ніж слабосильні київські князі другої половини ХІІ ст.
Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв’язків Київської Русі з країнами Близького Сходу та Західної Європи. Органічно ввійшовши в давню українську культуру, християнство посутньо визначило зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.
Дата добавления: 2015-09-23; просмотров: 940;