Досвід функціонування національних екосистем інновацій країн світу

Різні напрямки інноваційної політики приводять до різних результатів для економіки і суспільства, причому ці результати можуть бути рознесені в часі. Наприклад, ефективна технологічна політика може дати віддачу в коротко- і середньостроковій перспективі, фокус на комерціалізації та розвиток інноваційних малих і середніх підприємств - не раніше ніж в середньостроковій перспективі, політика у сфері наукових досліджень - тільки в середньо- і довгостроковій перспективі. Як підказує міжнародний досвід з розвитку інноваційних систем, випереджаючого і сталого розвитку національних інноваційних систем (НІС) можна домогтися тільки за умови адекватної уваги до всіх ключових компонентів інноваційної політики.

Випереджаючий економічний розвиток лідируючих в інноваційній сфері країн засноване на здатності їх інноваційних систем використовувати досягнення технічного прогресу для створення доданої вартості. Країни-лідери досягли високого рівня добробуту основним чином через свої виключні успіхи в організації результативних інноваційних процесів.

Концепція конкурентоспроможності національних інноваційних систем пояснює, чому деякі країни домагаються високих результатів у розробці і комерціалізації інновацій. Конкурентоспроможність НІС визначається як наявністю необхідного обсягу ресурсів, інститутів і політик, які здатні забезпечувати результативність інноваційних процесів та їх використання для підвищення економіки і майбутнього добробуту суспільства.

Дослідження країн і регіонів дозволяють стверджувати, що не існує одного головного чинника конкурентоспроможності інноваційних систем. Кожна міжнародна історія успіху - США, Японія, Швеція, Фінляндія, Німеччина - виникала завдяки спільної дії унікального набору факторів. Виділяють шість приоритетних факторів конкурентоспроможності інноваційних систем:

1) талант та ідеї;

2) комерціалізація;

3) умови попиту;

4) технологічна інфраструктура та галузеві кластери;

5) інноваційний потенціал компаній;

6) інститути та державне управління.

Результатом успішної інноваційної політики держави є збільшення валового внутрішнього продукту країни за рахунок освоєння виробництва принципово нових видів продукції та технології, а також розширення на цій основі ринків збуту вітчизняних товарів.

Провідну роль у переорієнтації економіки країни за сучасними напрямками розвитку технологій має відігравати Національна модель інноваційного розвитку, яка повинна враховувати індивідуальні особливості та потенціал економіки держави. Виділяють три базових моделі інноваційного розвитку, що розповсюджені на сучасному етапі глобалізації.

1. «Традиційна» модель - модель повного інноваційного циклу, що представлена в основному країнами євроатлантичного регіону. Найкращим прикладом традиційної моделі є національна інноваційна система США.

2. «Європейська» модель:

̶ національна інноваційна система великих європейських країн (держави з тривалою інтелектуальною та науковою традицією: Великобританія, Німеччина, Франція, Італія);

̶ інноваційна система малих високорозвинених європейських країн (Швеція, Нідерланди, Данія, Швейцарія, Фінляндія);

3. «Азійська» модель - значно відрізняється від «традиційної» моделі, в інноваційному циклі відсутній компонент фундаментальної й частково прикладної науки (Японія, Південна Корея, Гонг-Конг, Китай).

Розглянемо більш детально особливості національних інноваційних екосистем деяких країн.

США

Передумовами формування у США успішної НІС стали: створення сприятливого інвестиційного середовища, завдяки чому іноземний капітал, підтримавши на ранніх стадіях розвитку інноваційні підприємства, створив основу для розбудови потужної інноваційної системи економіки; розгортання інноваційного процесу на власній основі, тобто за підтримки державою національних підприємств, адже дуже важливо не тільки створити умови для припливу іноземних капіталів у країну, а й сприяти розвитку власних; ефективна система освіти та науки, що природно взаємопов’язана з корпоративним сектором економіки. Система освіти та корпоративний сектор США взаємопов’язані та утворюють цілісне інституційне утворення, що працює над однаковими проблемами.

Все це і заклало фундамент розвитку національної інноваційної системи США, що без сумніву, стало одним з найважливіших факторів успіху країни і перетворення її на світового економічного лідера.

Основою національної інноваційної системи США є приблизно 150 першокласних університетів, значна частина з яких посідає перші місця у світових рейтин­гах. Саме в університетах США зосереджена основна маса досліджень в області фундаментальної науки, значна частина прикладних досліджень.

Наступною особливістю національної інновацій­ної системи США є Національні лабораторії, величезні інститути з тисячами співробітників, зайняті яким-небудь одним надзвичайно важливим напрямком прикладної науки.

Конкурентні переваги, які притаманні США, — це великий та комплексний внутрішній ринок, економічна та інституційна інфраструктура, що дають можливість швидко перерозподілити ресурси для їх найбільш ефективного використання. Вони підкріплюються ефективною системою вищої освіти, гнучким графіком інвестування та ринком праці. Саме гнучкість управлінської та організаційної структури, готовність до сприйняття новаторських методів управління та нових продуктів є відмінною рисою економіки США, основним активом якої є підприємницька культура, що сприймає невдачу у інноваційній діяльності як супутній продукт інноваційного процесу, та готовність інвесторів до подальшої співпраці. Ця культурна та ділова атмосфера підкріплена законами про банкрутство, які обмежують відповідальність підприємця, у ситуації невдачі інноваційного підприємства. Поєднання цих функцій формує адаптивну, гнучку інноваційну екосистему, яка створює умови для існування багатьох успішних малих компаній і дозволяє деяким перерости у нові великі фірми.

Механізмом сприяння розвитку інновацій як елементу стимулювання та контролю інноваційної діяльності є уряд США, що активно використовує досить своєрідну форму державного стимулюючого планування: замість директив-наказів держава розробляє цільові довгострокові програми за контрактами компаніям-виконавцям. При реалізації державних інноваційних проектів замовником нової техніки, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) виступає держава, а постачальниками нових продуктів і виробів стають компанії-підрядники. Потрібно зауважити, що цілі, завдання та пріоритети кожного з підрядників НДДКР чітко регламентуються федеральним законодавством США незалежно від того, чи то університет або неприбуткова корпорація, велика, середня або дрібна інноваційна фірма, або спільне ризикове підприємство.

Необхідність державно-приватного партнерства полягає у наданні допомоги урядом підприємству у той складний період, коли воно знаходиться на стадії комерціалізації наукового винаходу і перетворення його у інновацію, адже саме у цей період виникає потреба у великих фінансових вливаннях для введення винаходу у життя.

У практиці уряду США підтримки інноваційних підприємств, як великих, так середніх і малих, можна навести дві програми, що будуть найбільш вдалими для ілюстрації державно-приватного партнерства у сфері інноваційних розробок та виробництва. Це Technology Innovation Program (TІP), що була заснована Національним інститутом стандартів і технологій (NIST) у 2007 році для підтримки високоризикових американських компаній на ранніх стадіях інноваційного процесу, які мають великий виробничий потенціал та можуть бути особливо корисними для суспільства. TІP приймає заявки на участь у програмі від приватних компаній, ВНЗ, національних лабораторій неприбуткових організацій для підтримки високоризикових інноваційних розробок. До речі федеральні лабораторії та інші науково-дослідні установи держави є найважливішим джерелом науково-технічних знань і основним механізмом реалізації політики Уряду США з питань створення інновацій.

Small Business Innovation Research Program (SBIR) — друга програма підтримки малих інноваційних підприємств і є наймасштабнішим прикладом державно-приватного партнерства у сфері підтримки малих інноваційних фірм, яка створена для стимулювання технологічних інновацій приватного сектору при наданні урядом нових, економічно ефективних, технічних і наукових рішень складних проблем місії.

Центральним пунктом програми SBIR та ТІР, розроблених для підтримки ризикових інноваційних проектів, є розширення фінансових можливостей підтримки інноваційного процесу, який відбувається у дослідних неприбуткових організаціях, але, у разі успіху, можуть забезпечити прогрес суспільства в цілому.

Загалом, до основних задач, на розв’язання яких спрямована сучасна науково-технічна політика США, яка реалізується через структури НІС, належать такі:

̶ підтримка інноваційної активності у приватному секторі;

̶ розвиток базових технологій, якими займаються переважно університети при співпраці з корпоративним сектором;

̶ розробка програм підтримки малого бізнесу для покращення ефективності поширення інноваційних технологій на ринку;

̶ державно-приватне партнерство у розробці інноваційних проектів для підтримки інноваційних підприємств на ранній стадії розвитку;

̶ активна участь у міжнародному поділі праці у сфері НДР із метою скорочення витрат на дослідження і розробки.