Криза гуманістичних ідеалів

Протиріччя Відродження: з одного боку - радість самоствердження з іншого - усвідомлення трагічності існування (тема «memento more» - пам’ятай про смерть)

М.Бердяєв: «Тайна Відродження в тому, що воно не вдалося. Ніколи ще не було послано у світ таких творчих сил, і ніколи ще не була так видима трагедія суспільства»

Вже з середини, а особливо з кінця XVI ст. настає криза ренесансного гуманізму як світогляду певної епохи. Але загальнолюдською цінністю на всі часи залишається гуманізм як система переконань, яка просякнута любов'ю до людини, повагою до її гідності.

Отже, епоха Відродження і Реформації в історії світової культури має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану:

- на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм;

- в науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація у науці;

- об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою;

- утворюються сучасні національні європейські літератури і професіональний театр;

- унікальним є історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори.

2. Культура Реформації та Нового часу

Реформація – назва широкого суспільно-політичного руху, який на поч.. ХVІ ст.. охопив майже всю Європу, відіграв величезну роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури.

Великий вплив на розвиток європейської культури мав реформістський рух (названий так, бо під час його на перший план ставилися вимоги реформи католицької церкви і культу) реформація виросла з середньовічних єресей.

Відродження й Реформація міцно пов’язані між собою, адже про необхідність реформувати церкву висловлювалися ще мислителі ХІV – ХV ст.. Спрямована проти католицької церкви, Реформація досягає апогею в ХVІ ст.., коли в багатьох країнах Європи відбувся перехід до протестантської церкви.

Гуманістичні ідеї Відродження стали наріжним каменем у формуванні нового світогляду. Дійсність навколишнього світу сприймалася вже більш реалістично. Все частіше піднімалося питання про перетворення католицької церкви, в діяльності якої вбачалися негативні фактори (індульгенції, надмірні пишноти богослужіння, зловживання владою).

Найпершими проявами реформістської антифеодальної ідеології були вчення Вік ліфа та Яна Гуса.

Початком широкого реформістського та соціально-політичного руху Реформації вважається 1517 рік, коли відбувся виступ М.Лютера (1483 - 1546 рр)з 95-ма тезами проти індульгенції, в яких він доводив, що не можна примирити грішника з Богом за допомогою грошей, для цього необхідна внутрішня спокута. Його вчення швидко знайшло прихильників і послідовників передусім тому, що воно відкривало новий смисл духовно-моральної сфери.

Значення діяльності М.Лютера в тому, що він суттєво обмежив роль католицької церкви, головного оплоту феодалізму, заклавши основи культу праці, що сприяло формуванню нового типу людини, з новим світоглядом¸ що базується на добросовісному виконанні роботи, як вищого боргу.

Показниками гідності особистості стали свобода совісті й підприємництво.

Важливу роль у радикалізації Реформації, в перетворенні її на ідеологію перших буржуазних революцій у Голландії в ХVІ ст.. та в Англії у ХVІІ ст.. відіграв кальвінізм, засновником якого став франц. теолог Жан Кальвін (1509 – 1564 рр). закликав до активної участі в реальних життєвих процесах; максимально спростив релігійну обрядовість.

Гуманістична ідеологія Відродження руйнувала в Європі монополію католицької церкви й стимулювала появу єресі

Єресь (від грец. – особливе віровчення) – точка зору, яка спростовує релігійний догмат і є виявом «вільного розуму» щодо визначення і тлумачення релігійних настанов.

У ХІ – ХІІІ ст.. поширилися так звані бюргерські єресі – альбігонці, катари, пат арени – поширені в містах півн.Італії та півд.Франції.

Єресі ХІІІ – ХІV ст.. поєднували, з одного боку, антицерковну спрямованість, вимогу рівності всіх перед Богом, а з іншого – заперечували світські феодальні структури. (Так, єретичний дух катарів проголошував увесь навколишній світ породженням диявола, називав його «світом зла». Утверджуючи світ духовний, вони пропонували зруйнувати державу, відмовлялися від виконання певних державних обов’язків – військова служба, виконання законів і норм суспільного життя).

Єресі, як світською, так і церковною владою розглядалися передусім як політичні виступи проти панівного порядку і переслідувалися з надзвичайною жорстокістю. Для боротьби з єресями об’єднуються світська й церковна влада і створюють інквізицію – Конгрегацію святої служби, орден єзуїтів – борців з єрессю.

З діяльністю інквізиції, яка проіснувала від ХІІІ до ХVІІІ ст.., пов’язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресі поступово вилилася у переслідування вчених, у заборону наукової діяльності. (спалено Чекко д’Асколі, Джордано Бруно, Джулі-Чезаре Ваніні, К.Ліщинського; переслідувалися Ґалілео Ґалілей, Томаззо Кампанелла, Міґель Сервантес).

Найпослідовніше інквізиція запроваджувалася в Іспанії, де «ще у 20-х рр..ХІХст. палали багаття в ім’я перемоги «істинної» католицької віри. За три з половиною століття свого існування інквізиція спалила в Іспанії 36 212 живих людей, 19 790 у зображенні (тих, що померли або не були спіймані), а 289 624 особи було засуджено на тяжкі тортури. Отже, 345 626 єретиків стали жертвами іспанської інквізиції» (Лозинський С.Г.).

Діяльність інквізиції, яка обмежувала свободу науково-технічної творчості, викликала почуття страху й приреченості, що починають панувати в багатьох країнах Європи. Економічний і політичний занепад італійських міст, зміна напрямку торгівельних шляхів призводить до занепаду культури епохи Відродження й початку нового – третього періоду європейської культури – Реформації (від лат. reformatio – перетворення, виправлення)

На відміну від Відродження Реформація намагалася охопити найширші верстви населення, активно популяризувала свої ідеї.

Реформація сприяла формуванню людини буржуазного суспільства, самостійної та відповідальної за свої вчинки. І через цю людину суттєво вплинула на розвиток інститутів сучасної західної цивілізації з усіма її досягненнями – ринковою економікою, громадянським суспільством, демократичною правовою державою, цивілізованим способом життя і духовною культурою.

Культура Нового часу (ХVІІ-п.ХІХст.) базується на буржуазному способі виробництва, має спільні духовні орієнтири й тому утворює єдине ціле. Разом з тим кожне століття має свою специфіку. ХVІІ ст. – час «революційної критики» феодалізму в Нідерландах та Англії та раціоналістичної критики схоластики у Франції та інших країнах. ХVІІІ ст. – століття просвітництва й перевірки його ідеалів практикою Великої Французької революції. ХІХ ст. – епоха розквіту буржуазної культури, і разом з тим, епоха початку її кризи.

Культура Нового часу відмовилась від статичної антропоморфної картини світу. Новий час витворив механістичну картину світу, в якій образ світу як організму було замінено на уявлення про універсум як механізм. Природу було позбавлено антропоморфної одухотвореності. Світ розглядався як велетенська система машин: Бог створив Всесвіт, визначив механістичні закони його руху, після чого той існує сам по собі.

Четвертим періодом у культурно-історичному розвитку Європи було Просвітництво (ХVІІ – ХVІІІ ст.). Період пов'язаний з могутніми духовними пошуками, які були революційними за своєю внутрішньою сутністю, антифеодальними за соціальною спрямованістю й антиабсолютистськими за політичною програмою.

Просвітництво – широкий ідейно-культурний та антифеодальний рух. Вперше назва була запропонована Дж.Мільтоном – англійським поетом у його поемі «Загублений рай».

Просвітництво як ідейна течія епохи переходу від феодалізму до капіталізму пов’язане з боротьбою буржуазії, що народжується, з виступами народних мас проти феодалізму, і стає ідеологічним підґрунтям буржуазних революцій.

Провідною ідеєю виступає розум, який опановує природу, адже вона побудована «розумно» й може бути пізнана раціональним шляхом.

Головною ідеєю руху стало пізнання природного порядку в природі для виправлення соціальних відносин. Просвітителі (Вольтер, Ж.Ж.Руссо, І.Кант, Г.Гегель, Д.Локк) вірили у безмежні можливості розуму, силу виховання, покладали великі надії на виховання при формуванні нової людини, боролися із суспільною нерівністю. Джерелом зла вважали невігластво, у той час як знання й мудрість – джерелом загального прогресу й добробуту. Розквіт діяльності просвітителів припадає на 50-60-ті рр. ХVІІІст.

Характерною ознакою ідеології Просвітництва стає віра в людину, в можливість удосконалення людини й суспільства через виховання й самовиховання; протиставлення ідеї Бога ідеї Розуму.

Діячі Просвітництва боролися за утвердження «царства розуму», яке ґрунтуватиметься на «природній рівності» людей. Шляхом морально-політичного та етичного виховання вони мріяли пом’якшити вроджений егоїзм людей, зробити людину громадянином.

У центрі – проблема людської особистості.

Особливої ваги набуває поняття гармонії, котре розглядається (разом із розумом) як основа Всесвіту.

Епоха Просвітництва пов’язана із діяльністю таких філософів як: Джон Локк, Вольтер, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо. Художня культура збагатилася творами Хатчесона, Мольєра, Баха, Генделя, Гайдна, Глюка, Моцарта…

Причина кризи просвітницької ідеології в тому, що вона ідеалізувала буржуазне суспільство. Виступаючи від імені «третьего сословия», просвітителі не розуміли, що перемога буржуазії призведе не до гармонії, а до ще більшого загострення суспільної боротьби.

До основних домінант епохи слід віднести:

- деїзм – філософське вчення, яке заперечує втручання бога у повсякденне життя людини, але вважає його(бога) першопричиною всього сущого (Вольтер, Руссо та ін.)

- науковість

- раціоналізм – філософський напрямок, що визнає розум основою пізнання й поведінки людей

- стремління до загальної рівності

- історичний оптимізм і віра в прогрес людства

- просвітництво й виховання

2.1. Стилі художньої культури Нового часу (СПРС)

Отже, зазначені періоди привнесли багато нового у розвиток культури Західної Європи, заклали елементи, що отримали свій подальший розвиток у ХІХ ст..

Тема: Європейська культура ХІХ – ХХ століть

План

1. Культура періоду розвитку вільної конкуренції. Промисловий переворот і урбанізація

2. Розвиток класичного природознавства у науці

3. Романтизм: причини появи та особливості у художній культурі. Критичний реалізм

4. Натуралізм як течія в художній культурі

5. Імпресіонізм. Постімпресіонізм

6. Модернізм як доба у культурі. Авангардистський живопис.

7. Функціоналізм в архітектурі. Нові виражальні засоби в музиці

8. Філософські системи Г.Гегеля, Ф.Шилінга, І.Канта. Ідеологія лібералізму (СПРС)

1. Культура періоду розвитку вільної конкуренції. Промисловий переворот і урбанізація

Культурологічна межа ХІХ століття дещо ширша, ніж хронологічна. А саме:

Становленню культури ХІХ століття передували конкретні історичні події:

1. промисловий переворот в Англії
2. війна за незалежність Північноамериканських колоній
3. Французька буржуазна революція

Машинний переворот, що розпочався в Англії, охопив більшість європейських країн і призвів до нового підйому у розвитку науки й техніки, до кардинальних перетворень у змісті й характері праці. Відбувалася заміна ручної праці – машинною, мануфактурного виробництва – фабричним, що в свою чергу призвело до зростання виробничих сил і утворенню класу найомних робочих – пролетарів.

У своїй основі культура ХІХ століття базується на тих же цінностях, що й вся культура Нового часу:

- раціоналізм

- антропоцентризм

- європоцентризм тощо.

Але до ХІХ століття світ став якісно іншим і культура обирає шлях переоцінки цінностей.

Відбувається величніший культурний переворот (за масштабністю й значущістю як перехід людства від давності - до середньовіччя і від останнього – до Нового часу).

“Ми дійсно стоїмо перед радикальною зміною людської долі, створеною ХІХ століттям... три фактори зробили можливим створення цього світу: демократія, експериментальна наука та індустріалізація. Другий і третій можна поєднати під ім’ям “техніка”...” Хосе Ортега-і-Гассет – культуролог ХХ

Результатом промислової революції стало створення індустріального суспільства, де “праця й виробництво становляться ідеалом, а потім ідолом” і разом з освітою, демократією і наукою перетворюються в домінанти культурного процесу (Й.Хейзинг).

Індустріальна цивілізація відрізняється від попередніх етапів буржуазного розвитку такими рисами:

- фабрика змінила мануфактуру, що призвело до небувалого підвищення виробничості праці, масовому виробництву. Масове виробництво призводить до урбанізації, росту міст – промислових і культурних центрів

- рівень добробуту та якості життя в містах суттєво підвисився (телефон, телеграф, парове опалення, потяг, пароплав, автомобіль...)

- формується середній клас (службовці державних закладів і приватних компаній, особи вільних професій, дрібна буржуазія). Саме “середній клас” надає стійкості суспільству, яке поступово стає “масовим”

- складається нова система цінностей. Головна цінність індустріальної цивілізації – науково-технічній прогрес. Користь, комфорт – орієнтири “чуттєвої” культури. Вони домінують у суспільній свідомості.

У ХІХ столітті складалася не тільки світова капіталістична система, а й формувалася світова культура як ціле, як єдність розмаїття національних культур, художніх шкіл.

Головною сферою моральних пошуків і переживань стало мистецтво.