Класифікація кормів. Характеристика грубих та соковитих кормів

Корми – це в основному спеціально приготовлені фізіологічно прийнятні продукти, які містять у доступній формі необхідні тваринам поживні речовини. До них відносять продукти рослинного і тваринного походження. Але за рахунок самих лише кормів організувати повноцінну годівлю практично неможливо. Тому, поряд із кормами тваринам згодовують різноманітні кормові добавки, які є природного, хімічного та біотехнологічного походження.

Кормові засоби– більш широке поняття, яке об'єднує корми та різноманітні кормові добавки, що застосовуються у годівлі тварин. Для годівлі сільськогосподарських тварин використовують понад 800 різноманітних кормових засобів.

Для вирішення організаційних питань, пов'язаних із використанням великої кількості кормових засобів, їх розподіляють (класифікують) за походженням:

1) корми рослинного походження;

2) корми тваринного походження;

3) балансуючі та стимулюючі кормові добавки;

4) комбіновані корми.

Всі корми рослинного походження за подібністю їх хімічного складу і фізіологічної дії розподіляють на такі групи: соковиті (зелені корми, силос, сінаж, коренебульбоплоди, баштанні), грубі (сіно, солома, полова, трав'яне борошно, гіллячковий корм та інші), концентровані (злакові та бобові зернові), залишки технічних виробництв (висівки, мучки, макуха, шрот, жом, патока, пивна дробина, барда, м'язга, дріжджі).

До кормів тваринного походження відносять молоко і продукти його переробки (молоко збиране, сироватка, маслянка), відходи м'ясокомбінатів і рибоконсервної промисловості (кісткове, м'ясо-кісткове, рибне борошно, рибний фарш), відходи птахівництва.

У групу балансуючих та стимулюючих кормових добавок відносять мінеральні підкормки (сіль кухонна, крейда, фосфати, солі мікроелементів та інші), синтетичні азотисті добавки (сечовина, біурет, амонійні солі, амінокислоти), вітамінні препарати (мікровіт, тривіт, відеін та інші), ферментні препарати.

За концентрацією енергії корми поділяють на об'ємисті та концентровані. До об'ємистих відносять такі, що містять більше 40 % води, або значну кількість клітковини (більше 19 %). Концентрація енергії в 1 кг об'ємистого корму не перевищує 0,65 к. од. Концентровані– характеризуються вмістом енергії більшим за 0,65 к. од. у 1 кг корму, низьким рівнем вологи та клітковини.

Фактори, що впливають на склад і поживність кормів.У годівлі тварин в основному використовують корми рослинного походження, хімічний склад і поживність яких залежить від кліматичних і ґрунтових умов, виду та сорту рослин, агротехніки вирощування, строків збирання (фаза вегетації), технології заготівлі, тривалості та умов зберігання, підготовки до згодовування.

Кліматичні умови– кількість опадів та їх розподіл за період вегетації, сума ефективних температур, світловий режим, що впливають на накопичення органічних і мінеральних речовин у рослинах.

Ґрунтові умови.Урожайність та хімічний склад рослин тісно пов'язані з родючістю ґрунту, тобто, його здатністю забезпечувати потребу рослин у поживних речовинах за період вегетації.

Видові та сортові особливості.Хімічний склад та поживність рослин різних видів, а також різних сортів одного виду значно відрізняються між собою. Так, зерно бобових містить більше протеїну та кальцію у порівнянні з злаковими. Значно відрізняються за вмістом сухої речовини та цукру різні сорти буряків. Наприклад, кормові буряки містять 10–14 % сухої речовини і 4–5 % цукру, напівцукрові – 16–18 % сухої речовини і 7–8 % цукру, а цукрові – 21–24 % і 12–15 % відповідно.

Агротехніка вирощування.Період, способи та густота посіву, догляд за рослинами, внесення добрив, використання гербіцидів та пестицидів, полив суттєво впливають на кормову цінність рослин.

Строки збирання (фаза вегетації)значно впливають на хімічний склад і поживність кормів. На ранніх стадіях вегетації рослини містять більше води, протеїну, безазотистих екстрактивних речовин та вітамінів і менше клітковини, у порівнянні з більш пізніми фазами. Суха речовина такого корму краще перетравлюється, а тому має вищу поживність. У зв'язку з цим необхідно вибирати такі строки збирання рослинних кормів, які забезпечували б отримання з одиниці площі максимальної кількості поживних речовин. Для злакових культур найбільш підходить фаза колосіння, а для бобових – фаза бутонізації і початок цвітіння.

Технологія заготівлі.Різні способи консервування зелених кормів (природне та штучне висушування, силосування, приготування сінажу) забезпечують отримання кормів різного хімічного складу та поживності.

Тривалість та умови зберігання.Умови та тривалість зберігання кормів супроводжуються змінами їх хімічного складу та поживності. На здатність певних кормів (коренебульбоплоди, зернові) зберігатись упродовж тривалого проміжку часу, значний вплив спричиняє рівень життєдіяльності клітин, який залежить від температури, вологості та їх хімічного складу. Підвищені температура і вологість спричиняють інтенсифікацію процесів життєдіяльності клітин корму, а також створюють умови для розвитку бактерій та різноманітних грибків, що призводить до зміни поживної цінності кормів. Оптимальні рівні вологості під час зберігання для зерна становлять 13–14 %, макухи – 10–11 %, сіна – 15–17 %, трав'яного борошна –9–12 %.

Підготовка кормів до згодовуванняприводить до певних змін їх хімічного складу та властивостей. Фізична, хімічна та біологічна обробка кормів підвищує їх споживання, поліпшує перетравність, інактивує антипоживні речовини.

ЗЕЛЕНІ КОРМИ

Зелені корми– надземна частина зелених рослин, яку згодовують тваринам у свіжому вигляді. Їх відносять до групи соковитих та об'ємистих кормів. За вмістом поживних і біологічно активних речовин вони не мають собі рівних серед інших кормових засобів. Ці корми, залежно від виду рослин і фази вегетації, містять від 65 до 85 % води. У зеленій масі бобових культур вміст сирого протеїну складає 3–6 %, жиру – 0,5–1 %, клітковини 3–10 %. БЕР – 5–15 %, а у зеленій масі злакових культур відповідно сирого протеїну – 2–3 %, жиру – 0,5–1 %, клітковини – 4–12 %, БЕР–7–14 %. Середній вміст золи, як злакових так і бобових культур, становить 1,5–2 %. Реакція золи – лужна. Загальна поживність зелених кормів становить близько 0,2к. од. в 1 кг корму, або 2,2 МДж обмінної енергії і є низькою, проте концентрація енергії в 1 кг сухої речовини 0,8–1,0 к. од. Протеїнова поживність зелених кормів є в основному високою. У бобових кількість перетравного протеїну на 1 корм. од. складає 120–200 г, злакових – 70–120 г. Мінеральна поживність зелених кормів характеризується значним вмістом кальцію та калію, але вони бідні за вмістом фосфору, натрію та деяких мікроелементів (йод, кобальт, цинк, мідь). Зелена маса багата на вітаміни. В ній міститься високий рівень каротину 30–90 мг/кг, вітаміну Е та вітамінів групи В (за винятком В₁₂), а також є ергостерин, із якого у процесі висушування утворюється вітамін D₂. Під кінець вегетації вміст вітамінів у зелених кормах знижується.

Завдяки ніжності та вмісту ароматичних речовин, зелені корми охоче споживаються та добре перетравлюються всіма видами сільськогосподарських тварин.

Серед вирощуваних на зелений корм бобових культур найбільш цінними є люцерна, конюшина, еспарцет, буркун, вика, горох; серед злакових – кукурудза, жито, пшениця, ячмінь, овес, грястиця збірна, костриця лучна, суданка, райграс, сорго, тимофіївка.

Джерелом надходження зеленої маси для годівлі тварин є природні угіддя і сіяні трави. Безперебійне постачання зеленої маси тваринам забезпечується за рахунок зеленого конвеєра.

Зелені корми у кормовому балансі займають до 30 %, тривалість використання зелених кормів упродовж року становить 150–170 днів. Період їх використання у різних зонах неоднаковий, але приблизно він розпочинається 1–15 травня і закінчується 10–20 жовтня. У залежності від умов природно-кліматичної зони у зелений конвеєр підбирають культури з різним вегетаційним періодом, урожайністю, видовими особливостями, строками використання.

Введення зелених кормів до раціонів свиней та птиці також повинно бути поступовим. Ці тварини гірше перетравлюють клітковину, тому зелені корми повинні згодовуватись на ранніх фазах вегетації (злакові у період виходу у трубку, бобові до фази бутонізації). Згодовувати зелену масу цим видам тварин доцільно у подрібненому (пастоподібному) стані.

При випасанні та згодовуванні зелених кормів необхідно проявляти певну обережність, так як окремі культури (кукурудза, сорго, суданка та інші злакові) при певних кліматичних умовах (посуха, заморозки) можуть накопичувати значну кількість нітратів, нітритів, навіть синильну кислоту (особливо сорго, суданська трава), що може спричиняти отруєння тварин. Згодовування бобових трав (конюшина, люцерна та ін.) може призводити до захворювання на тимпанію. Щоб уникнути негативного впливу такої зеленої маси на тварин, її не слід згодовувати голодним тваринам у великих кількостях, а для того, щоб уникнути захворювання на тимпанію, не слід випасати худобу на бобових травах із росою і після дощу. Випасання худоби на природних пасовищах, де може рости значна кількість шкідливих та отруйних рослин (молочай, болиголов, дурман, блекота, та ін) може викликати захворювання або отруєння тварин.

СИЛОС

Силос– є соковитим кормом, який отримують із свіжоскошеної зеленої маси, законсервованої шляхом створення анаеробних умов. Суть силосування полягає у перетворенні мікроорганізмами цукрів корму в молочну, оцтову та інші кислоти, в наслідок чого, у масі, що силосується, утворюється середовище із рН 4,0–4,2.

Така кислотність забезпечує добре зберігання силосу. Сировиною для силосування може бути зелена маса кукурудзи, соняшнику, сорго, суданської трави, топінамбуру, однорічних бобових рослин (горох, вика, кормовий люпин, кормові боби та інші), або їх суміші. На поживність і якість силосу впливають хімічний склад силосуємої маси, особливо кількість у ній цукру, протеїну, мінеральних речовин і води, а також технологія його приготування, умов зберігання та використання.

Мінімальна кількість цукру, яка забезпечує нагромадження у силосній масі кислот до рН 4,2, називають цукровим мінімумом.Залежно від вмісту цукру в силосуємих рослинах, їх поділяють на такі, що легко силосуються, важко силосуються, і зовсім не силосуються. До рослин, що добре силосуються, відносять кукурудзу, сорго, суданку, соняшник, топінамбур, коренеплоди, баштанні культури, зелену масу пшениці, жита, ячменю, вівса, гички буряків. Важко силосуються конюшина, люпин, картоплиння, горох у фазі цвітіння. Не силосуються соя, кропива, лобода, чина, люцерна (у фазу бутонізації).

Крім цукрового мінімуму на якість силосу впливає вологість, оскільки вода виконує роль розчинника цукрів та сприяє створенню анаеробних умов. Оптимальна вологість силосуємої сировини повинна бути 65–75 %.

У зелених кормах містяться речовини, які мають буферні властивості (протеїн, мінеральні солі). Ці «буфери» частково нейтралізують органічні кислоти, що утворюються в процесі бродіння цукрів. Чим вищі буферні властивості рослинного соку, тим більше потрібно кислот для створення необхідного рН і цукру на їх утворення.

Поживна цінність силосу також залежить від технологічних умов його приготування – подрібнення та ущільнення маси, тривалості завантаження силосної споруди, герметизації. Зелену масу подрібнюють до 2–7 см. Така маса краще ущільнюється, у ній швидше створюються анаеробні умови, а зруйновані клітини рослин виділяють сік, у якому інтенсивно розмножуються молочнокислі бактерії. Це прискорює консервування, краще зберігання поживних речовин корму, в тому числі і вітамінів. Масу, яку завантажують у силосну споруду, рівномірно розрівнюють і постійно ущільнюють. Ущільнення (трамбування) є основним прийомом витіснення повітря із силосуємої маси та створення анаеробних умов, які забезпечують холодний спосіб силосування(+35–38 °С). У не ущільненій масі швидко підвищується температура до + 50–80 °С. Це умови «гарячого» способу силосування.Силос, одержаний за таких умов, має запах свіжого житнього хліба і буро-коричневий колір. Він добре поїдається тваринами, але має низьку поживність. Втрати при «гарячому» силосуванні збільшуються у два–три рази, перетравність поживних речовин знижується на 20–30 % у порівнянні з холодним силосуванням, але особливо знижується біологічна повноцінність корму – протеїн майже не перетравлюється, а каротин втрачається практично повністю. Отже, «холодне» силосування є одним із основних заходів, що забезпечує одержання високоякісного корму з мінімальними втратами поживних і біологічно активних речовин.

Важливою умовою зниження втрат поживних речовин при силосуванні є швидкість завантаження силосних споруд, яка залежить від їх розмірів. Тривалість завантаження може становити 3–15 днів. Герметизація силосованої маси також є важливою умовою отримання корму високої якості із найменшими втратами, так як при недостатній герметизації відбувається аерація у верхніх шарах, яка призводить до розвитку аеробних мікроорганізмів і псування силосу.

Для заготівлі і зберігання силосу найкраще використовувати капітальні споруди – наземні, напівзаглибленні та заглиблені траншеї. Вони повинні бути зручними для завантаження, ущільнення, вивантаження готового корму, герметичними та дешевими. Крім того, у невеликих господарствах (фермерських) заготівлю силосу можна проводити у поліетиленові мішки та шланги.

Основну кількість силосу господарства заготовляють із кукурудзи, а також її сумішок із соняшником та однорічними бобовими культурами. Найкраще кукурудзу на силос збирати під кінець молочно-воскової та у воскову стиглість. Вміст води в ній у цій стадії є оптимальним (близько 70 %) для нормального протікання бродильних процесів. Силосування кукурудзи на більш ранніх стадіях вегетації (молочна стиглість), коли у масі міститься 80–85 % води і велика кількість цукру, сприяє бурхливому розвитку бродильних процесів і силос при цьому отримують перекисленим (рН 3,5–3,8) із наявністю масляної кислоти. Для підвищення якості силосу у цих випадках до силосуємої маси доцільно добавляти 10–15 % подрібненої соломи, полови або багаті білком зелені бобові рослини.

Оскільки кукурудзяний силос та силос з інших злакових культур бідні протеїном, то при їх силосуванні доцільно вносити синтетичні азотисті сполуки (переважно сечовину). Для поліпшення синтезу мікробного білка до силосної маси, крім сечовини, необхідно добавляти сірковмісні і фосфорні сполуки. При силосуванні кукурудзи на 1 т зеленої маси рекомендують додавати 3–4 кг сечовини, 2–3 кг глауберової солі та 1 кг діамонійфосфату.

При дотриманні всіх технологічних умов одержують силос високої якості. Такий силос повинен містити молочної кислоти 1,2–2 %, а оцтової – 0,15–0,9 % від маси. Масляної кислоти у доброякісному силосі не повинно бути.

Накопичення органічних кислот у силосі триває упродовж 2–4 тижнів і потребує значних витрат поживних речовин. Тому, внесення готових кислот у масу, яка силосується, забезпечує зниження її кислотності до необхідного рівня і зупиняє розвиток гнильних та маслянокислих мікроорганізмів. Скорочення процесу силосування приводить до зменшення втрат поживних речовин, що обумовлені диханням рослин і розвитком небажаних видів бродіння. Цей принцип закладено в основу хімічного консервування рослин. Хімічне консервування найбільш доцільно застосовувати у першу чергу при силосуванні рослин, які не силосуються зовсім, або важко силосуються. Найчастіше для консервування маси використовують мінеральні (соляна, сірчана, фосфорна або їх суміші) та органічні (мурашина, оцтова, пропіонова, молочна) кислоти, або ж препарати, виготовлені на їх основі. У залежності від виду рослинної сировини, вологості, фази вегетації кількість хімічного консерванту становить 2–4 кг на 1 т.

Природні процеси силосування можна активізувати і прискорити шляхом добавки до силосної маси заквасок чистих культур молочнокислих бактерій. Застосування їх доцільне при силосуванні будь-якої сировини, але особливо необхідно для культур, які важко силосуються. Використання цих заквасок прискорює у 2–3 рази дозрівання силосу, поліпшує співвідношення органічних кислот, зменшує втрати поживних речовин та покращує смакові якості корму.

Добре приготовлений силос має приємний запах і охоче споживається тваринами. В ньому міститься біля 25–35 % сухої речовини, 2–4 % сирого протеїну, близько 1 % жиру, 7–10 % клітковини, 8–13 % БЕР та близько 3 % золи. Реакція золи лужна.

В 1 кг силосу міститься 0,2–0,3 к. од. або 2,16–3,3 МДж обмінної енергії і 15–25 г перетравного протеїну, концентрація енергії в 1 кг сухої речовини складає 0,7–0,8 к. од. Таким чином, загальна поживність силосу є низькою; протеїнова для силосу з бобових – високою, а із злакових –низькою. Мінеральна поживність силосу характеризується високим рівнем кальцію та калію і відносно низьким рівнем фосфору. Силос у зимових умовах є основним джерелом каротину і вітаміну Е.

Одним із недоліків силосу є недостатня кількість цукру та значний вміст органічних (молочної, оцтової та інших) кислот. Надмірна кількість кислот, що надходять з великими даванками силосу упродовж тривалого проміжку часу, може призводити до погіршення апетиту, зниження перетравності поживних речовин та лужного резерву крові і спричиняти зростанню вмісту кетонових тіл у крові тварин.

Силос використовують у годівлі всіх сільськогосподарських тварин. У раціонах великої рогатої худоби та овець кількість його може становити до 50% загальної поживності раціону.

Привчають тварин до поїдання силосу поступово, упродовж 7–10 днів. При згодовуванні силосу підвищеної кислотності жуйним у великих кількостях, його необхідно розкислювати. Частіше всього розкислення проводять із використанням кальцинованої соди, з розрахунку 5–6 кг на 1 т силосу, або аміачною водою, з розрахунку 10–15 л на тонну. Силос, оброблений содою, можна згодовувати через годину після розкислення, а аміачною водою вважається готовим, коли запах аміаку при перемішуванні у кормі відсутній.

Для годівлі свиней і птиці використовують комбіновані силоси, заготівлю яких проводять найчастіше з подрібнених качанів кукурудзи воскової стиглості, трав'яного борошна або прив'ялених і старанно подрібнених бобових трав, а також коренеплодів, баштанних, вареної картоплі та інших. Поживність 1 кг комбінованого силосу не повинна бути меншою 0,25 к. од. при вмісті 25–30 г перетравного протеїну, 20–40 мг каротину і не більше 5 % клітковини. Комбінований силос доброї якості у раціонах свиней та птиці може замінити значну частину зернових кормів.

Отже, силосування в значній мірі зберігає якості зелених кормів, що дозволяє підвищити повноцінність раціонів і наблизити умови годівлі в стійловий період до літніх.

СІНАЖ

Сінаж– консервований в анаеробних умовах корм, заготовлений із прив'ялених до вологості 40–55 % трав, зібраних на ранніх стадіях вегетації. На відміну від силосу, консервування рослинної маси при виготовленні сінажу відбувається внаслідок фізіологічної сухості корму, а також накопичення СО₂ і невеликої кількості органічних кислот.

Технологія сінажування, на відміну від силосування, передбачає обов'язкове підв'ялювання скошеної маси до відповідної вологості. При підсиханні рослин до вологості нижче 55 %, вода і розчинені в ній поживні речовини є практично недоступними для більшості бактерій, тому що клітини прив'ялених рослин утримують її з силою понад 55 атмосфер, а всмоктувальна сила бактерій є нижчою. Проте, в таких умовах при наявності повітря вільно розмножуються плісені. Створення анаеробних умов перешкоджає розмноженню плісені і забезпечує консервування.

У порівнянні з силосом, сінаж є прісним кормом, рН в якому становить 4,8–5,5 а вміст кислот не перевищує 1,5–2 %. Низький рівень бродильних процесів сприяє майже повному збереженню цукру та інших поживних речовин.

Для приготування сінажу можна використовувати будь-які трави, навіть ті, які важко або зовсім не силосуються. Проте, доцільніше для цього використовувати бобові культури (люцерну, конюшину, буркун, еспарцет, горох, вику та інші), з яких важко одержати силос високої якості, а при висушуванні їх на сіно, втрати поживних речовин наближаються до 40 %.

Якість сінажу в значній мірі залежить від стадії вегетації культур. Бобові трави для заготівлі сінажу необхідно скошувати у фазі бутонізації, а злакові – на початку колосіння.

За хімічним складом і поживністю сінаж займає проміжне положення між сіном і силосом. В ньому міститься 45–60 % сухої речовини, 6–9 % сирого протеїну, 1–2 % жиру, 12–16 % клітковини, 18–22 % БЕР, 4–6 % – золи. Реакція золи лужна. У 1 кг сінажу, залежно від виду і вологості рослин, міститься 0,3–0,45 к. од. або 3,4–4,5 МДж обмінної енергії, 30–60 г перетравного протеїну, 20–40 мг каротину, від 50 до 100 МО вітаміну D та 40–100 мг вітаміну Е.

Сінаж, як і зелена маса та силос, містить високі рівні кальцію та калію і відносно низькі – фосфору. Концентрація енергії у 1 кг сухої речовини сінажу складає 0,8–1,0 к. од. Таким чином, загальна поживність сінажу є низькою, а протеїнова в основному високою.

Сінаж використовують для годівлі переважно жуйних тварин. У їх раціонах ним можна замінити не тільки сіно і силос, а й коренеплоди. Сінаж може бути єдиним об'ємистим кормом у раціонах цих тварин і займати до 70 % у структурі раціонів до загальної їх поживності, або становити у добових раціонах корів 20–30 кг, дорослих овець 3–4 кг.

Перспективною технологією заготівлі сінажу є ще і приготування монокорму сінажного типу (зерносінажу). Для його приготування використовують подрібнені рослини (зерно і вегетативна частина) зернофуражних культур, скошених у молочно-восковій або на початку воскової стиглості. Вологість такої маси становить менше 60 %, що відповідає вимогам заготівлі сінажу. Крім того у цій фазі досягається найвищий вихід поживних речовин із 1 га площі. Правильно заготовлений зерносінаж має поживність 0,5–0,6 к. од. в 1 кг, або 6,7 – 8,0 МДж обмінної енергії і добре поїдається худобою. Цей корм, як і сінаж, може бути єдиним об'ємистим кормом в раціоні.

У зв'язку з тим, що сінаж має невисоку кислотність, і на повітрі швидко псується, при його використанні необхідно дотримуватись наступних вимог:

1) вибірку корму проводити вертикально, зверху до дна сховища на всю ширину траншеї;

2) розкривати сінаж необхідно поступово, з одного боку сховища, на ширину, яка забезпечує добову потребу в кормі;

3) завозити корм тваринам не більше добової потреби;

4) для запобігання його псування, використання сінажу необхідно проводити щоденно.

КОРЕНЕБУЛЬБОПЛОДИ ТА БАШТАННІ КУЛЬТУРИ

Коренебульбоплоди та баштанні відносять до об'ємистих, соковитих кормів. До них належать кормові, напівцукрові та цукрові буряки, морква, бруква, турнепс, куузіка, картопля, топінамбур, гарбузи, кормові кавуни та кабачки. Високий рівень агротехніки вирощування цих культур забезпечує збір поживних речовини із одиниці площі на рівні, який не поступається зерновим та силосним культурам.

За хімічним складом коренебульбоплоди характеризуються високим вмістом води (75–90 %), низьким вмістом протеїну (1–2 %), клітковини (1–2 %), жиру (0,2–0,3 %), золи (0,8–1,2 %). Реакція золи лужна. Вміст безазотистих екстрактивних речовин у цих кормах становить від 8 до 20 %, які представлені цукрами, крохмалем, геміцелюлозами та пектиновими речовинами. Більше половини протеїну коренебульбоплодів складають вільні амінокислоти. Завдяки цьому, коренебульбоплоди мають високі дієтичні властивості. Ці корми бідні кальцієм та фосфором, але багаті калієм. Коренебульбоплоди (крім моркви) бідні каротином, вітаміном Е, у їх складі відсутній вітамін D. Моркву використовують для всіх видів тварин у невеликих кількостях, як джерело каротину. В 1 кг моркви міститься його від 50 до 80 мг. Загальна та протеїнова поживність цих кормів є низькою. В 1 кг коренебульбоплодів міститься 0,1–0,3 к. од., або 1,4–2,9 МДж обмінної енергії, 10–15 г перетравного протеїну. Проте, концентрація енергії в 1 кг сухої речовини цих кормів становить від 1 до 1,3 к. од.

Перетравність органічної речовини коренебульбоплодів у сільськогосподарських тварин досягає 85–90 %. Вони не лише добре перетравлюються, але сприяють перетравності й інших кормів, з якими їх згодовують.

Кормові та напівцукрові буряки можна згодовувати максимально у такій кількості, кг/гол./добу:

При використанні цукрових буряків, особливо у раціонах жуйних, необхідно проявляти обережність, тому що високий вміст цукру та наявність сапоніну можуть призводити до порушення процесу травлення. Тому, згодовування цукрових буряків має передбачити поступовість їх введення та використання у суміші з силосом та сіном.

Орієнтовні норми згодовування цукрових буряків, кг/гол/добу:

Коренеплоди слід згодовувати очищені від залишків ґрунту і бажано у подрібненому вигляді та в суміші з грубими кормами і силосом.

Використовувати коренеплоди у вареному вигляді слід обережно, через можливі отруєння нітритами які утворюються у кормі при поступовому його охолодженні.

Використання картоплі у складі раціонів тварин також має свої особливості. Так, жуйним і коням, її можна згодовувати у сирому вигляді, а свиням і птиці – переважно вареною або запареною. До складу картоплі входить глюкозид – соланін, який може викликати захворювання травних органів та нервові розлади. При термічній обробці відбувається його знешкодження.

Слід зазначити, що варену картоплю свині краще поїдають, на 10–15 % краще перетравлюють її поживні речовини. Коровам згодовують картоплі (при поступовому привчанні) 8–15 кг, коням 8–10, свиням – 5–10 і вівцям – до 2 кг на голову за добу.

Баштанні кормові культури містять від 88–93 % води. Рівень протеїну у цих кормах становить 0,8–1,0 %, а жиру 0,2–0,5 %, клітковини 0,7–1,2 %, БЕР 2–6 %, золи 0,5–1,0 %. Поживність цих кормів є низькою. Так, в 1 кг баштанних культур міститься 0,05–0,1 к. од., або 0,5–1,04 МДж обмінної енергії, та 6–8 г перетравного протеїну, Концентрація енергії в 1 кг сухої речовини є високою і становить від 0,9 до 1,3 к. од.

Ці корми можна згодовувати всім сільськогосподарським тваринам. Але частіше їх використовують для годівлі великої рогатої худоби та свиней. Перед згодовуванням баштанні культури бажано подрібнювати на коренерізках і згодовувати сирими в суміші з іншими кормами.

Добові даванки баштанних становлять:для корів 12–15 кг, свиням на відгодівлі – 5–10 кг на голову.

Коренебульбоплоди та баштанні культури відносяться до дієтичних молокогінних кормів, вони позитивно впливають на хід травлення та підвищують перетравність поживних речовин інших кормів.

СІНО

Сіно– скошена і законсервована шляхом висушування до вологості 15–17% трава. Його відносять до об'ємистого грубого корму. Воно є одним із основних кормів у стійловий період для жуйних і коней. Кормова цінність сіна залежить від складу та властивостей рослин із яких його заготовляють (ботанічний склад), фази вегетації трав під час збирання, умов приготування (погодні умови, тривалість заготівлі, способи заготівлі) та зберігання. Для отримання сіна використовують посіви однорічних та багаторічних бобових і злакових трав, а також їх суміші і трави природних кормових угідь. Кращими із однорічних та багаторічних бобових і злакових трав для виготовлення сіна є вика, горох, конюшина, люцерна, еспарцет, овес, суданська трава, тимофіївка, грястиця збірна, райграс. Сіно отримане з природних кормових угідь характеризується великою різнобічністю за ботанічним складом (злакові, бобові, осокові та інші).

Поряд із ботанічним складом на якість сіна впливає також фаза вегетації рослин при їх скошуванні. Як рання косовиця трав, так і запізнення із їх збиранням, призводить до зниження виходу поживних речовин корму. Оптимальними строками для природних сінокосів із переважною кількістю злакових трав є період колосіння злаків, а там де переважають бобові – на початку їх цвітіння. Сіяні злакові трави треба також косити в період колосіння, а бобові – у фазі бутонізації на початку цвітіння.

Сіно отримують природнім чи штучним висушуванням трави. Для отримання сіна високої якості важливо висушити траву в найкоротші строки. Це пов'язано з тим, що скошені рослини ще продовжують жити за рахунок власних запасів до того часу, поки вміст води в них не знизиться до 36–40 % Цей період висушування трав називають голодним обміном,при якому розпад поживних речовин переважає над синтезом. Після відмирання клітин, під дією ферментів, продовжується розпад поживних речовин (автоліз) до простіших форм, які розчиняються у воді і можуть легко вимиватися дощами та росою. Втрати поживних речовин за рахунок голодного обміну та автолізу можуть досягати 15–20 %. Отже, для того, щоб запобігти значних втрат протеїну, цукрів, каротину та інших поживних речовин, треба як найшвидше знизити вологість у скошеній масі до 14–17 %. Поживність сіна у значній мірі залежить від збереження листків на скошених рослинах, які у порівнянні із стеблами містять більше у 2–3 рази протеїну, у 10–15 – каротину та 1,5–3 рази менше клітковини. Механічні втрати, особливо при висушуванні бобових трав внаслідок обламування листочків, суцвіть та більш ніжних частин листка, можуть досягати 30–50 %. Це відбувається при перевертанні, згрібанні та скиртуванні пересушеного сіна.

Правильна організація сінозбирання є важливою умовою зниження втрат поживних речовин корму. При збиранні трав на сіно одночасно з косінням бажано проводити плющення маси (особливо бобових), що скорочує строки висушування майже у два рази. Після скошування відбувається пров'ялювання маси. Для прискорення цього процесу проводять ворушіння трави. Після підсушення покосів до вологості 45–55 % їх згрібають у валки. Підбір валків проводиться при вологості маси 35–40 %, коли використовується в подальшому метод активного вентилювання. При вологості 22–25 %, сіно із валків доцільно збирати у рулони або пресувати у тюки чи згрібати в копиці для послідуючого досушування у полі до стандартної вологості –16–17 %. Якщо ж вологість маси у валках становить 16–17 %, таке сіно закладають на зберігання. При закладці на зберігання сіна з підвищеною вологістю (20–25 %) доцільно до нього додавати кухонну сіль з розрахунку 5–20 кг на 1 т в залежності від вологості, що запобігає самонагріванню сіна та покращує його зберігання.

Зберігають сіно у сіносховищах та під навісами, а при їх відсутності – у скиртах або стіжках.

Залежно від ботанічного складу та угідь, на яких вирощуються трави, розрізняють наступні види сіна:

1) сіяне бобове (бобових більше 60 % );

2) сіяне злакове (злакових більше 60 % і бобових менше 20 % );

3) сіяне бобово-злакове (бобових від 20 до 60 % );

4) природних кормових угідь (злакове, бобове, злаково-бобове, бобово-злакове та інше).

За хімічним складом та поживністю сіно різних видів суттєво відрізняється між собою, проте вміст сухої речовини у сіні будь-якого ботанічного складу становить 85–87 %. Бобове сіно багаторічних та однорічних трав містить 12–16 % сирого протеїну, 1–2 % жиру, 22–30 % клітковини, 35–40 % БЕР, 6–8 % золи. Загальна поживність 1 кг бобового сіна низька (біля 0,5 к. од.), а протеїнова поживність висока (150–200 г перетравного протеїну на 1 к. од.).

У злаковому сіні вміст сирого протеїну становить 5–10 %, жиру – 1,5–2 %, клітковини – 28–33 %, БЕР – 35–40 %, золи 6–7 %. У 1 кг злакового сіна міститься 0,45– 0,55 к. од., 40–50 г перетравного протеїну.

Сіно, як бобових, так і злакових культур, є добрим джерелом мінеральних речовин і вітамінів для тварин. Концентрація енергії у 1 кг сухої речовини сіна становить 0,54 –0,63 к. од., або 6,4–7,5 МДж обмінної енергії.

Свиням і птиці доцільно заготовляти і згодовувати сіно переважно з бобових культур, зібраних у фазі бутонізації. Таке сіно у вигляді сінного борошна згодовують у суміші з соковитими та концентрованими кормами.

ТРАВ'ЯНЕ БОРОШНО

Трав'яне борошно (січка)— штучно висушена у сушильних агрегатах подрібнена (розмелена) трава до вологості 8–12 %. Порівняно з іншими способами консервування, штучне висушування трави, завдяки швидкому зневодненню під впливом високих температур (800–950 °С), дає змогу повністю зберегти поживні речовини трави (протеїн на 97%, каротин –90 %). У зв'язку з цим трав'яне борошно (січка) є цінним білковим та вітамінним кормом.

Для виготовлення трав'яного борошна (січки) найбільш цінними є перш за все однорічні і багаторічні бобові трави та їх сумішки із злаковими, зношеними у фазі початку бутонізації та виходу у трубку.

Скошена і подрібнена до часток не більше 3 см, зелена маса висушується у сушильних агрегатах типу АВМ-0,65, АВМ-1,5, СБ-1,5 та інших, за декілька секунд (до 10 с), до вологості 8–10 %. В результаті цього одержують суху масу – трав'яну січку, яка використовується для годівлі жуйних та коней. З трав'яної січки, що подається на дробарку і розмелюється, одержують трав'яне борошно, яке використовується у складі раціонів свиней та птиці.

При тривалому зберіганні (6–7 міс.) у трав'яному борошні (січці) відбувається значне руйнування біологічно активних речовин (каротину). Для запобігання руйнування цих речовин, до трав'яного борошна під час закладки на зберігання необхідно додавати антиоксиданти (сантохін, ділудін – 200 г на 1 т трав'яного борошна). Гранулювання трав'яного борошна (брикетування січки) сприяє кращому збереженню поживних речовин, підвищує транспортабельність та зменшує потребу в сховищах. Зберігати трав'яне борошно краще у паперових крафт-мішках, що зменшує негативний вплив навколишнього середовища на якість корму.

В трав'яному борошні міститься 88–92% сухої речовини, 13–17 % сирого протеїну, 2,5–3,5 % – жиру, 20–25 % – клітковини, 35–45 % БЕР, 6–10 % золи. Реакція золи трав'яного борошна є лужною. У 1 кг трав'яного борошна (січки) міститься 0,6–0,8 к. од. (8,2–9,2 МДж обмінної енергії), 110–150 г перетравного протеїну, 170–180 мг каротину. Концентрація енергії в 1 кг сухої речовини – 0,7–0,9 к. од. Ці корми містять високі рівні кальцію, калію, магнію, сірки та мікроелементів і відносно низький рівень фосфору. Вони багаті вітаміном Е, вітамінами групи В, за винятком вітаміну В₁₂.

Трав'яне борошно (січка) за вмістом клітковини можна віднести до грубого корму, а за концентрацією енергії в 1 кг корму – до концентрованих.

Свиням трав'яне борошно уводять до складу комбікорму або згодовують у суміші з соковитими та концентрованими кормами, дорослій птиці – 5–10 %, молодняку – 3–7 % у складі комбікорму.

СОЛОМА І ПОЛОВА

Солома– залишки дозрівших злаково-бобових зернових культур після їх обмолоту. Вона відноситься до грубого об'ємистого корму. У залежності від рослин, із яких її отримано, розрізняють солому бобову та злакову (яру та озиму). Найбільш розповсюдженою з ярих є солома вівсяна, ячмінна, просяна, гречана, горохова, з озимих – солома озимих злаків (пшенична, житня). Солома ярих культур у порівнянні з озимими має дещо вищу кормову цінність.

Полова– відходи після обмолоту зернових, які отримують за допомогою спеціальних пристроїв до зернозбиральних комбайнів. До її складу входять: зернові плівки, подрібнені листки, ніжні частини стебел та колоски, недозрівше зерно, а також рештки бур'янів. Кращою є полова безостих ярових культур (вівсяна, просяна, гречана, безостого ячменю, горохова). У порівнянні з соломою полова має вищу загальну та протеїнову поживність.

Проте сучасна технологія обмолоту зернових культур не передбачає відокремленого збирання полови від соломи. Тому полова є складовою соломи.

Вміст сухої речовини в соломі не залежно від її виду становить 80–87 %. Солома бобових культур містить 6–9 % сирого протеїну, близько 1,5 % жиру, 30–40 % клітковини, 30–40% БЕР та 3–6 % золи. А солома злакових культур – 3–5 % сирого протеїну, 1,2–1,7 % сирого жиру, 30–40 % сирої клітковини, 35–40 % БЕР, 4–7 % сирої золи. Реакція золи лужна. Загальна поживність соломи, як бобових, так і злакових культур є низькою. У 1 кг соломи бобових культур міститься від 0,25 до 0,35 к. од. або 5,6–6,4 МДж обмінної енергії, а злакових – 0,2–0,3 к. од. (4,9–5,5 МДж обмінної енергії). Вміст перетравного протеїну у 1 кг соломи бобових становить 20–40 г, а злакових – 5–15 г. У соломі, як злакових, так і бобових культур майже відсутні вітаміни і мало мінеральних речовин, за виключенням кальцію і калію. Кормову цінність соломи визначає кількість клітковини і її якість. Поживні речовини соломи знаходяться у лігнінцелюлозному комплексі, який дуже важко перетравлюється. Так, перетравність клітковини соломи жуйними складає 40–45 %, протеїну – 17–20, БЕР – 35–40 %.

На кормові цілі бажано використовувати солому переважно ярих культур. Таку солому для зберігання скиртують у скирти, вологістю не більше 17–20 %. Ще краще пресувати солому в тюки.

Для покращення споживання та підвищення поживної цінності соломи проводять підготовку її до згодовування. Розрізняють фізичні (подрібнення, запарювання), хімічні (обробка лугами, кислотами та іншими сполуками), біологічні (силосування, дріжджування) та комбіновані способи підготовки соломи. Фізичні та біологічні способи підготовки покращують споживання соломи і практично не впливають на її поживність. Хімічні способи підготовки, поряд з покращенням споживання, підвищують перетравність органічної речовини соломи на 15–20 % та загальну її поживність в 1,2–1,5 рази. При хімічній обробці проходить знезараження корму.

Солому тваринам краще згодовувати в подрібненому вигляді та здобрену розчином кухонної солі і меляси (патоки) або в суміші із соковитими та концентрованими кормами. Розмір часток подрібненої соломи для великої рогатої худоби повинен становити 3–5 см, для коней і овець 2–3 см.

Запарювання розм'якшує солому та надає їй приємного запаху. Це сприяє кращому споживанню її тваринами.

Обробка соломи їдким натрієм, свіжогашеним вапном, кальцинованою содою, аміачною водою, зрідженим аміаком та іншими хімічними препаратами, призводить до часткового руйнування зв'язків целюлози із інкрустуючими речовинами, розчинення лігніну та пектинів, що робить клітковину та інші поживні речовини доступнішими для мікрофлори передшлунків.

Дріжджування проводиться культивуванням невимогливих рас дріжджів на подрібненій соломі з добавкою кормів, багатих цукрами (меляси, пасти буряків), або ж на солом'яному борошні після його обробки кислотами, що забезпечує гідроліз целюлози до цукрів.

Силосування подрібненої соломи можливе лише в суміші із зеленою масою високої вологості, жомом, коренеплодами, баштанними культурами, концентратами, мелясою та іншими добавками, що забезпечує створення оптимальної вологості, цукрового мінімуму та анаеробних умов.

У зв'язку з тим, що хімічні та біологічні способи підготовки соломи до згодовування є трудомісткими та вимагають значних енергетичних затрат, застосування їх не є економічно доцільним. Найбільш широко в практиці годівлі використовується подрібнення та здобрення соломи різними добавками (кухонною сіллю, мелясою, бардою та ін.), що сприяє кращому її споживанню. Проте, надмірне згодовування соломи підвищує вміст клітковини у сухій речовині раціону, що негативно впливає на перетравність та використання поживних речовин твариною і знижує продуктивність.

Для годівлі сільськогосподарських тварин, крім соломи, можуть використовуватись стрижні кукурудзяних качанів, соняшникові кошики і лушпиння, а також гілковий корм. В 1 кг стрижнів кукурудзяних качанів міститься 0,35–0,40 кормових одиниць (4,5–4,8 МДж обмінної енергії) та 14–17 г перетравного протеїну.

Сухі соняшникові кошики містять 0,4–0,5 к. од. (4,8–5,5 МДж обмінної енергії) та 10–20 г перетравного протеїну в 1 кг. Вони можуть спричиняти негативний вплив на відтворювальну здатність тварин.

Стрижні кукурудзяних качанів та соняшникові кошики використовують у подрібненому вигляді переважно при відгодівлі великої рогатої худоби в суміші з іншими кормами (жомом, силосом, бардою) в кількості 1–3 кг на голову на добу.

Соняшникове лушпиння є низькопоживним кормом (близько 0,1 к. од. в 1 кг) з вмістом 50 % клітковини. Його можна використовувати як добавку до інших кормів при відгодівлі великої рогатої худоби особливо на водянистих кормах (жомі, барді, м'язгі).

За нестачі сіна та соломи в раціонах жуйних тварин їх частково (до 30 % за масою) можна замінити гілковим кормом. Особливо цінним є гілковий корм літньої заготівлі з липи, берези, осики, тополі, клена, верби та інших. Для заготівлі цього корму зрізують гілки товщиною не більше 1 см, зв'язують в пучки і висушують. Гілковий корм з ялини та сосни краще заготовляти взимку (листопад–березень), коли в ньому багато вітамінів та мало смолистих речовин. Гілковий корм перед згодовуванням необхідно подрібнювати, але найкраще його використовувати у вигляді борошна.