Словацька Республіка

Як визнають сьогодні науковці політичний розвиток Словаччини, істотним чином відрізнявся від чеського варіанту трансформації. На перших демократичних парламентських виборах 1990 р. комуністи програли опозиційному руху «Громадськість проти насилля» (ГПН), проте вже в 1991 р. рух розпався. На зміну ГПН прийшов Рух за демократичну Словаччину (РЗДС) на чолі з В. Мечіаром, що виявився найвпливовішою політичною силою. З 1993 р. Мечіар став прем’єром та людиною, що визначала загальну стратегію розвитку країни на протязі 6 років. Все це сприяло тому, що в політичному плані в Словаччині сформувалась специфічна ситуація, за якої парламентська система державної влади стала поєднуватись із авторитарною роллю прем’єр-міністра (т.з. «прем'єрський абсолютизм»). Все це обумовило своєрідне місце Словаччини серед інших держав Цетральної Європи, а також те, що політична культура населення Словаччини виявилась ближчою до культури тих країн, які використовували авторитарні начала. Проте політична система Словаччини була побудована таким чином, що авторитаризм не зумів отримати достатнього розвитку. В врешті-решт, всі ці протиріччя, уповільнили нормальний шлях розвитку республіки.

Основними ознаками модернізаційного словацького суспільства стали поляризація політичних уподобань, хоча і на фоні широкої згоди щодо вирішення основних соціальних проблем, ставлення до приватизації, очікувань щодо майбутнього розвитку країни. Соціальна диференціація, що прийшла на зміну колишній гомогенізації, об’єктивація політичних імпульсів, інтенсивні трансформації в системі офіційних політичних цінностей (як у минулому, так і впродовж сучасності), фрагментація соціальних структур і формування громадянського суспільства, викликали істотне сум'яття в системі цінностей пересічних словаків – натомість ері «упевненості», що стала природною частиною життя в умовах комуністичного режиму. Ці явища, а також сорокарічне панування комуністичної ідеології, унеможливили розвиток та засвоєння нової ієрархії цінностей, що принесла собою демократична революція. Є очевидним, що комуністичний менталітет не був знищений в 1990-х, зазнавши певної трансформації, він продовжував залишатись частиною соціальної свідомості, переконанням та формою поведінки пересічних громадян, та значної частини політичної еліти СР. Поясненням цього є той факт, що оскільки у післявоєнний період для більшої частини населення Словаччини рівень життя підвищився, то вони менше, у порівнянні з чехами, заперечували позитивні надбання соціалізму. У 1992 році більшість словаків краще ставилися до «старого» режиму у порівнянні з «новим». Інтеріоризація паттернів комуністичного мислення, в той же час, на думку фахівців, пояснює, принаймні частково, переважаюче уподобання радикального націоналізму, демагогії та авторитарних зразків правління в 1990-х рр. в СР.

Попри те, що люди із захопленням вітали падіння комунізму, вони не були готові повністю відкинути соціалістичний ідеал. Одним з базових протиріч словацького соціуму є відносини між індивідом та державою. Словаччину характеризує потужна традиція колективізму та державно-патерналістської орієнтації. Так, опитування громадської думки в середині 1990-х рр. підтвердило, що зміщення від держави в напрямі індивідуальної відповідальності, не мало підтримки у більшої частини населення. Без сумніву, серйозні економічні проблеми Словаччини, особливо в 1990-х рр. - є частиною пояснення цього феномену, відколи вони почали стимулювати запити протективного державного втручання. Очевидно, це відношення відповідає низькому рівню підтримки модеді індивідуальної відповідальності і суперечить високому рівню підтримки моделі індивідуальної конкуренції в словацькому соціумі. Словаччину характеризує надзвичайно розвинене відчуття приналежності до суспільства: 92% населення країни упевнені, що їм є на кого покластися в скрутну хвилину. Цей показник є трохи вищим, а ніж в середньому по країнах ЄС (91%) [130].

Як свідчать дані опитувань, головна відмінність між Словаччиною, Чехією та Угорщиною відносно етики щоденного життя міститься у тому, що більшість громадян Словаччини підтримують ідею ширшої відповідальності держави і тільки 31,9% відстоюють протилежну думку. На відміну від Словаччини в Чехії цю ідею не підтримують 42,9%, в Угорщині 34,0% [с. 193][131]. Поряд з цим, в інших питаннях, громадяни Словаччини та Чехії, демонструють істотну схожість, а подекуди і подібність поглядів, зокрема в царині вирішення соціально-економічних проблем. Є очевидним, що 70-не співіснування в рамках єдиної держави істотним чином вплинуло на політичну культуру обох націй. Яскравим виключенням виявилось ставлення і оцінка ролі держави в рамках суспільного життя.

Переконання в тому, що держава повинна зберегати важливі функції є широко поширеним. Згідно даних опитування 1996 р. 50% громадян Словаччини виступили проти всебічної приватизації, майже 75% визнали, що істотне поліпшення економіки не можливе без державного втручання, і більш ніж 85% зазначило, що держава повинна організовувати співпрацю між фінансовими установами, бізнесом та профспілками [с.193][132]. Поряд з цим, подібні очікування, не завадили істотній пропорції населення визнати позитиви і вільного ринку. Отже, як можна побачити, мова йде про відверто заплутані, а подекуди і несумісні орієнтації серед населення Словаччини. Наведені дані демонструють, що підтримка особистої відповідальності та етичної толерантоності в країні залишається скоріше низькою, особливо у порівнянні з Чехією. Цей парадокс свідомості словаків зафіксували результати соціологічних досліджень Інституту вивчення громадської думки в 1999–2005 рр., згідно з якими інтерес до етики, моральності і толерантності в політиці та суспільстві виявився набагато менш значимим, аніж забезпечення високого життєвого рівня [с.][133]. Поряд з цим, обидві колишні засновниці Чехо-Словацької Федерації, є набагато ближчі одне до одного, ніж, наприклад, до Угорщини.

Загалом для політико-культурних орієнтацій громадян СР є характерними парадоксальні поєднання. Так, на кінець першого постсоціалістичного десятиліття у СР абсолютна більшість громадян – 80 % – погоджувалася (повністю чи у певній мірі), що демократія є оптимальним політичним режимом; 35,2 % – надавали перевагу соціалізму, що перевищує польські показники, продемонстровані упродовж останніх двох десятиліть. Тобто у політичній свідомості словаків співіснували орієнтація на демократичні ідеали, і, водночас, у більше аніж третини населення – ностальгія за соціальними гарантіями, що існували при попередній системі управління [с. 454][134].

Незважаючи на сприйняття демократії як ідеалу для наслідування, словаки критично оцінювали стан її функціонування у власній країні. Так, у 1999 році, частка громадян, які вважали, що демократичні інститути та процеси є ефективними складала всього 16 %, давали їм нейтральну оцінку – 38,1 %, негативну – 40,5 %. Звичайно, можна пояснити цей песимізм періодом, коли проводилося опитування – це був перший рік, коли словацьке суспільство жило поза режимом «мечіаризму», і його досвід не сприяв оптимістичній оцінці стану політичного життя в країні. Однак, навіть у 2003 році, тобто через десять років після здобуття власної державності і п'ять років після проголошення курсу на демократизацію урядом М. Дзурінди, словаки надвичайно критично оцінювали її стан у країні: 43 % вважали її рівень низьким, 48 % – ані високим, ані низьким; лише 5 % респондентів визначили його високим [с. 454][135].

Негативна оцінка стану демократії всередині 2010-х років, зокрема у порівнянні з сусідньою ЧР (43 % критиків супроти 35,8 %), може мати багато пояснень: наголосимо, що словаки відчували розчарування від реального функціонування такого устрою, оскільки ідеалізували його структури та процеси. Тим більше, що дані інших соціологічних досліджень засвідчують, що упродовж постсоціалістичного періоду зменшився рівень розуміння словаків процесів, що відбувалися у політиці від 61 % у 1994 році, 62 % у 1998 році, до 53 % у 2002 році, тобто громадяни відчували розгубленість від потоку інформації, яку треба було осмислювати. Окрім того, у 2004 році лише 10 % громадян асоціювали поняття демократії з політичною участю: набагато більше приваблювало словаків розуміння цього явища як свободи (49 %), поваги до соціальних прав та добробуту (17 %), рівності усіх перед законом, справедливості (12 %) [с. 455][136].

Погіршення економічної ситуації, нездатність політичної еліти до ефективного менеджменту в форматі співіснування із Чехією (в рамках федерації, а згодом Чеської та Словаціької Республіки) і збільшення кількості політичних скандалів, істотно підірвали віру населення Словаччини в дієвості державної політики та легітимності політичних інститутів. Зневіра населення Словачинни в здатності нових еліт захистити інтереси пересічних громадян, а також переважання відчуття зубожіння та страх економічного колапсу, як наслідок соціальної невпевненості та песимістичної оцінки ефектів економічних перетворень, стали домінантними в словацькому суспільстві в умовах системної трансформації. Без сумніву, як свідчать дані багаточисельних досліджень, низький рівень довіри до установ став також частиною і комуністиної спадщини. Станом на 2008 р. менше третини опитаних громадян Словаччини довіряли кожному з політичних інститутів (парламент – 24%, політики – 16%, політичні партії – 15%). Лише трохи вищим є відсоток довіри до органів захисту справедливості та порядку (загалом юридичній системі довіряє – 25%, поліції – 40%) [с. 39][137]. На думку фахівців, в словацькому соціумі (як і в інших перехідних суспільствах), в 1990-х рр. переважав (і можливо все ще залишається), низький рівень розуміння ролі установ як стабілізуючих агентів, що здатні успішно вирішувати проблеми та запобігати концентрації влади в руках еліти. Особисті взаємовідносини розцінюються набагато реалістичніше, а ніж незрозумілий безособовий світ установ. Згідно даних соціологічних опитувань в кінці 1998 р. населення СР втратило довіру до всіх політичних установ. Крім того, воно також втратило ілюзії і щодо необхідності участі у політичному житті.

У червні 1997, майже 90 % опитаних громадян Словаччини зазначили, що політики відстоюють виключно власні інтереси або ж інтереси тих груп, які вони репрезентують. Майже 80 % визнали, що сімейність, утилітаризм та кар'єризм переважають в словацькій політиці. Половина опитаних також продемонстрували переконання, що для досягнення цілей, необхідно мати приватні звязки в уряді або ж опозиції [с. 192][138]. Поширеною стала думка про те, що «багаті купують демократію, вони робили так завжди і надалі будуть це робити». Після короткої ейфорії впродовж та незабаром після «Оксамитової революції», те ж саме ставлення та погляди, що переважали впродовж комуністичного режиму повернулися як домінанта політичної культури Словаччини в роки Мечіаризму : «політика є брудною справою».

В середині 1990-х років, майже 80% респондентів були переконані, що громадяни повинні делегувати вирішення важливих проблем чиновникам та обмежити їх власну участь виключно виборами кваліфікованих представників та депутатів. В цілому громадяни не відмовялись приймати участь у політичному житті, проте зазначали, що участь не повинна бути занадто інтенсивною. Тільки 19% респондентів зазначили, що їх треба залучати в політику і громадське життя якомога частіше [с. 22][139].

Проте легалізація права об’єднання в умовах незалежної Словаччини заохотила швидке зростання членів в різних громадських організаціях. Так, станом на листопад 1989 р. в країні було зареєстровано лише 306 громадських організацій, проте вже в січні 1991 р. їх кількість зросла до 4 тисяч. В лютому 1998 р. їх кількість досягла більш ніж 12 500 організацій. А на кінець 2001 р. було зареєстровано 16 849 неурядових організацій, з них проте лише 1,3-2 тис. організацій (8-12%) відзначались активною регулярною діяльністю [с. 191][140]. Серед організацій ділових кіл перманентно прагнуть до участі в політичному житті країни Асоціація працедавців Словаччини, Асоціація міст та сіл, Союзи працівників металургійної промисловості та Конфедерація профспілок заснована в 1990 р. Із початком 2000-х рр. відбувалося кількісне зростання сектору: станом на 2005 рік у СР нараховувалося 25,3 тис. об’єднань, 497 неінвестиційних фондів, 1021 суспільно корисна організація, 325 фундацій. У 2007 році було обліковано 34,1 тис. структур, з яких 90,1 % були асоціаціями [с.492][141]. Приймають участь в роботі громадських організацій біля 8% населення Словаччини [c.5][142].

В 2005 р. Парламент Словаччини репрезентував Закон «Про політичні партії та політичні рухи» і поправку про неприбуткові організації до нього. Ці юридичні норми чітко детермінували підстави функціонування діяльності організацій різної орієнтації. Проте партійна система Словаччини в кінці 1990-х рр. була дуже нестійкою та поляризованою, а тому потужного звязку між громадянами і партіями не було досягнуто. Більшість партій республіки були створені після політичних змін 1989 р. на елітарній основі, їх конституціонування не було результатом спонтанних ініціатив громадянського суспільства. З огляду на це, політичні партії не стали базисом для активного політичного життя в словацькому суспільстві в умовах постосціалістичної трансформації. Характерною особливістю політичних партій СР є мала кількість членів, очевидно прослідковується тенденція незначного бажання брати участь у діяльності подібних організацій. Загалом, в політичних партіях СР задіяно близько 3% населення країни. Найбільшу кількість членів на поч. 2000-х рр. нараховували: Рух за демократичну Словаччину – 72 200, Християнсько-демократичний рух – 27 348, Партія лівих демократіа – 21 223, Словацька національна партія – 12 947, Угорська коаліція – 11 636 чол [с.58][143]. Поряд з цим прихильниками якої-небудь партії визнали себе майже половина населення Словаччини. Однак участь у діяльносто політичних партій приймало всього 2% населення Словаччини (станом на 2008 р.) [с. 34, 36][144].

Дані статистичних опитувань свідчать, що більшість громадян СР не вважають участь в політиці пріоритетом в їх житті. Досить важко визначити, чи це є результатом свідомого/несвідомого відхилення конкретної політики, або ж загальної тенденції в посткомуністичних суспільствах. Усі перехідні суспільства ЦСЄ зіштовхнулись зі швидким падінням рівнів громадського інтересу до участі в політичному житті та членства у політичних партіях вже на початку 1990-х рр. В будь-якому випадку членство в новостворених групах інтересу та громадських організаціях, було більш привабливим, на думку громадян постсоціалістичих країн, а ніж членство в нових політичних партіях, які були так чи інакше зв’язані зі скомпрометованою комуністичною партією. Відхилення партійної політики стало очевидним навіть у самоназвах політичних партій, як-то, наприклад, «рух», «форум», «альянс», «союз», які намагались заперечити, таким чином, навіть «партійний» характер подібних асоціай. Невипадково, перші політичні партії Словаччини, що виникали на поч. 1990-х рр., позиціонували себе саме як рухи: Християнсько-демократичний рух, Рух за демократичну Словаччину і т.д.

Відносно видів політичної участі, не враховуючи членство у політичних партіях СР, її відсоток у різних формах політичної дії є порівнянно високий з іншими країнами ЦСЄ, особливо у більш пасивних її проявах, як-то, наприклад, підписання петицій – 18% населення країни приймали участь в подібній формі діяльності, 9% громадян контактували з політиками, до вивішування політичної символіки вдавалось 4 % населення республіки, 8% - приймали участь у роботі не-політичних громадських організацій та об’єднань. Що стосується активних форм політичної діяльності, то Словаччина демонструє один з найвищих показників участі населення у бойкотах серед країн ЦСЄ – 10% (у Болгарії, Польші, Росії, Естонії цей показник не досягає 5%), порівняною з іншими країнами регіону є участь у демонстраціях – 3% [с. 36][145]. Поряд з цим є очевидним, що «інтерес до політики» і «участь у політиці» є не завжди синонімічними явищами в словацькому суспільстві. Так, рівень інтересу до політики очевидно є вищим, а ніж готовність брати участь в політиці або ж у різних формах політичної активності. Це особливо є вірним для молодого покоління словацького суспільства, яке в жодному випадку не готове діяти через будь-який вид формальної організації, і тим паче політичної партії. Винятком є лише та молодь, яка розглядає залучення до політики трампліном до їх майбутньої кар’єри.

Як свідчить статистика, середній показник виборчої участі в Словаччині у хронологічному розрізі 1989-2002 рр. становив – 81%. І якщо рівень участі у парламентських виборах громадян Словаччини та ЧР на початку 1990-х роках був майже ідентичним, то, починаючи з другої половини останнього десятиліття ХХ століття, словаки проявляли більшу зацікавленість до виборів національних законодавчих органів аніж чехи та поляки, не зважаючи на власну пасивність під час місцевих перегонів. Таке піднесення уваги громадян СР до цієї форми демократії, зокрема у 1998 році, можна пояснити загальним сплеском активності, що був пов’язаним із обговоренням у цей період проблематики «мечіаризму» як політичного режиму, що стимулювало висловити свою позицію на виборчих дільницях. Як результат, рівень участі у парламентських перегонах у 1998 році зріс, порівняно з 1994 роком, на 8,5 %. Водночас, під час парламентських перегонів 2006 року словаки у меншій кількості прийшли до виборчих дільниць (– 9,8 %), у порівнянні з ЧР у 2006 році, і лише на 0,8 % більше, у порівнянні з традиційно пасивними поляками у 2007 році. Подібний рівень активності був зафіксований і під час перегонів 2010 та 2012 рр [с. 422][146]. Можна припустити, що словаки вважали, що вони виконали свою роль щодо зміни напрямку розвитку країни. Незворотні реформи, проведені обраним громадянами кабінетом Дзурінди, членство в ЄС і НАТО зробили неможливим повернення країни до авторитарного стилю правління, хто б не очолив кабінет міністрів або не став президентом країни. Вільні ЗМІ і потужні неурядові організації, міжнародні інститути, в яких приймає участь країна, на думку громадян СР, є гарантами неповернення Словаччині в авторитарне минуле.

Роль громадянського суспільства в Словаччині, і особливо творчої інтелігенції в політичних трансформаціях республікизавжди відігравала фундаментальне значення. На відміну від інших країн Центральної Європи ЧССР до 1989 р. не зазнала ери поступової лібералізації, в ході якої могли б сформуватися незалежні політичні партії. В результаті опозицію режиму складали громадські ініціативи, наприклад, екологічний рух, правозахисні групи, а також неорганізовані групи представників альтернативної культури (художників, письменників, акторів). Подібні об’єднання не мали досвіду політичної діяльності, а тому виступ проти режиму для їх учасників був перш за все моральним вчинком. Дисидентський і правозахисний рух в Словаччині був слабшим, ніж у Чехії, тому перші неполітичні акції на зразок виступів незалежної альтернативної музики набували протестного характеру. Домінантну роль в цих умовах відігравав демократичний рух «Суспільство проти насильства» (Я. Будай, М. Княжко). Рух виник стихійно, не мав ієрархічних структур управління, внаслідок чого довгий час не проявляв інтересу до прямої участі в процесі формування влади. Однак, не дивлячись на перемогу на перших вільних виборах в липні 1990 р., лідери руху не увійшли до складу уряду, внаслідок чого рух розпався в квітні 1991 р. Таким чином, був зроблений вибір на користь структурованих політичних партій як основних агентів політичної сфери.

Не менш вагому історичну роль у демократичних перетвореннях Словаччини відіграв і Фонд «Хартія-77». Створений задовго до колапсу комуністичної системи (1978 р.), він перетворився на важливу неурядову організацію, що посприяла розвитку незалежного мислення та культури населення модерної Словаччини, а також стала центром становлення нових громадянських об’єднань.

В умовах незалежної Словаччини, саме громадянське суспільство, стало дієвою силою протистояння авторитаризму В. Мічіара. Успішна органіазіця неурядових громадських організацій на парламентських виборах 1998 р. «ОК-98», забезпечила історичну перемогу демократичних сил. Позапартійна кампанія виконала позитивну функцію не лише щодо забезпечення рівня участі у виборах (84,4 %) та їх демократичного характеру, але й щодо мобілізації неурядового сектору.

Усвідомлення потенційної опозиційної ролі неурядового сектора та його позитивної ролі у просуванні інтересів громадян змусило постмечіарівські уряди визнати роль громадських асоціацій як важливого елемента автономного громадянського суспільства, з яким слід будувати партнерські відносини та надавати законодавчу та ресурсну підтримку.

Жіноче політичне представництво у законодавчій владі Словаччини упродовж 1990-х рр. складало в середньому 13%. Після виборів 2002 р. воно зазнало певного зростання (на 4%), в результаті виборів 2006 р. – досягло 19,3%, а на останніх парламентських виборах 2010 р. знову дещо знизилась – 15,33. Як свідчить статистика, середній показник виборчої участі в СР у хронологічному розрізі 1998-2006 рр. складав 69,63%, і був схожим як для чоловіків, так і для жінок. Частка жінок у членських базах центральних політичних партій СР на поч. 2000-х рр. коливалась у проміжку між 18% до 44%. Інтенсивність членства жінок в партіях Словаччини складає в середньому третину від загальної сукупності складу партій республіки. Поряд з цим, чоловіки Словаччини в 2,5 рази частіше, ніж жінки долучаються до роботи в партіях. Партійна статистика та інтерв’ю з партіними активістами в СР демонструють, що жінки займають нижче положення в партіях країни, ніж чоловіки, і рідше виконують управлінські функції. Так, наприклад, в п.п. 2000-х рр. середня частка жінок в керівництві провладних партій Словаччини становила 16%. Кількість жінок в органах влади місцевого рівня у СР не відрізняється істотним чином від представництва жінок на національному рівні: 15,2% - у 1994 р., 17,5% - у 1998 р. та 19,4% - у 2002 [с. 150][147]. Як правило, жінки стають старостами сіл та містечок, тільки декілька жінок на межі 1990-х – поч. 2000-х рр. обиралось мерами міст регіонального значення, і жодна жінка ще не обиралась мером одного з восьми найбільших міст країни. За період 2001/2, 2005 рр. на рівні регіонів жодна жінка не обиралась головою регіональних рад [с. 150][148].

Таким чином, політична культура транзитивної Словаччини сьогодні сприймається як свого роду посткомуністичний рудимент, який може бути ідентифікований як специфічна психо-соціальна мозаіка, в цілому типова для перехідних країни ЦСЄ. Прогресу політичних та економічних трансформацій незалежної Словаччини очевидно завадили попередні моделі мислення та поведінки, як і атавістичні соціальні структури. Без сумніву, декомунізація виявилась набагато важчою, ніж очікувалось багатьма на початку перехідного періоду. В сучасній Словаччині демократія продовжує репрезентувати собою динамічну боротьбу між реальними та бажаними цінностями. Недоліки демократизації проявились як в характері політичної етики, так і політичної культури громадян та еліти країни. Поряд з цим, розуміння політичних реалій, проявлених результатами виборів 1998-2002 рр. та активна політична участь громадян, накреслюють тенденції у напрямі зрілого демократичного суспільно-політичного розвитку країни.