Місцева демократія у країнах Центральної Європи

Важливою особливістю соціально-політичних перетворень у Центральній Європі, що розпочалися наприкінці 1980 - на початку 1990-х років була одночасність соціально-політичних змін на різних рівнях суспільства, включно трансформацій у місцевих територіальних громадах. Мінімальною передумовою для становлення та функціонування локальної демократії як політичного режиму є інституційно-правові засади як такі, що визначають рамки функціонування місцевих органів влади, їх повноваження, форми безпосередньої участі громадян. Зауважимо, що правове поле може сприяти розвитку демократичних процесів на локальному рівні або перешкоджати їм та стимулювати недемократичні взірці політичної діяльності чи поведінки, таким чином, сприяючи набуттю місцевими режимами авторитарних ознак.

У період соціалізму місцеве самоврядування у країнах регіону існувало лише з формально-юридичної точки зору, оскільки система влади була: 1) недемократичною (ради формувалися за допомогою номінації кандидатів, а вибори виконували функцію демонстрації лояльності); 2) централізованою (проблеми громади вирішувалися на вищих рівнях влади, структурами правлячих партій; місцеві ресурси були складовою частиною державних); 3) амальгамованою з системою державного управління (самоврядування захищало державні інтереси).

Правова інституціоналізація самоврядування – у формі конституційного оформлення та прийняття базового законодавства, – як мінімальної передумови для складання режиму локальної демократії, була здійснена у всіх центральноєвропейських країнах у першій половині 1990-х років. Однак, помітними були різні темпи здійснення правових перетворень. Загалом, постсоціалістичні суспільства можна поділити на ті, в яких реформи здійснювалися на основі моделі «стрибка у прірву», тобто швидко і у радикальний спосіб (Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина – з певними ускладненнями всередині 1990-х років, Естонія), країни, де перетворення відбувалися «крок за кроком», тобто поступово, на основі врахування досвіду сусідніх країн (Латвія, Литва), та соціуми, де реформи проводилися «без поспіху», зокрема через небажання національних еліт передавати частину влади на місця (Болгарія, Румунія, інші балканські країни). Тобто найбільш успішними у сфері децентралізації, а, отже, сприятливими для режиму місцевої демократії, були ті суспільства, де вже у період соціалізму було сформовано контреліту, перехід до демократії здійснювався динамічно, а на рівні громад не були поширеними практики патрон-клієнтелізму.

Конституції нових центральноєвропейських демократій, у більшості випадків, утверджували принцип невтручання держави у функціонування самоврядування і передбачали таку можливість лише у випадках, передбачених законом. Загалом, зміст норм, які визначають середовище функціонування локальної демократії у регіоні Центральної Європи, має ряд спільних характеристик, зокрема: 1) конституційне та законодавче забезпечення організаційної автономії місцевого самоврядування; 2) інституційне запровадження на місцевому рівні колективних представницьких органів самоврядування, посади голови виконавчої влади (мера) – у більшості країн; 3) закріплення у праві переліку форм безпосередньої демократії, зокрема, місцевого референдуму; 4) інкорпорація у зміст базового законодавства про місцеве самоврядування стандартів, розроблених Радою Європи.