Вступ. Особливості суспільного-культурного життя Європи на межі ХІХ – ХХ століть.

Історія української літератури та літературно-критичної думки

Кінця ХІХ – початку ХХ століття

Луганськ – 2008

ББК 83.3(4Укр)5(076.6)

УДК 821.161.2.09 „18/19”

І 88 Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття: Підручник для студентів факультету української філології денної та заочної форм навчання / За наук. ред. О.А.Галича. – Луганськ, 2007. – 440 с.

Рекомендовано до друку науково-методичною радою Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (протокол № від „” жовтня 2007 р.).

Рецензенти: доктор філологічних наук, професор Михайлин І.Г.

(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна)

доктор філологічних наук, професор Штонь Г.М.

(Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

доктор філологічних наук, професор Агєєва В.П.

(Національний університет „Києво-Могилянська Академія”)

МОДУЛЬ І.

Вступ. Особливості суспільного-культурного життя Європи на межі ХІХ – ХХ століть.

Характер культурного життя Європи в кінці ХІХ століття. Чинники модернізації культури. Філософська база модернізму. Поняття модернізму. Його основні ознаки. Культурна ситуація в Україні на зламі ХІХ – ХХ століть.

Мистецькі досягнення кінця ХІХ – початку ХХ століть звично характеризують як досягнення модерністського характеру. Щоб зрозуміти специфіку цього поняття, коротко розглянемо суспільну динаміку Європи в ХІХ столітті.

Доба ХІХ – ХХ століття становить собою окремий і самобутній етап у розвитку європейської культури. Цей період відзначався особливими суспільними настроями, певним комплексом ідей, духовними пошуками, відкриттями в естетичній сфері. Він був підготовлений попередньою фазою розвитку європейської культури, тому він відобразив її суперечності, позитиви й негативи.

Так, визначні просвітники ХVІІІ століття – Вольтер, Дідро, д’Аламбер, Гельвецій, Гольбах – переконали європейців у тому, що можливості людського розуму, знання, науки, техніки, прогресу є безмежними. Визначні теоретики позитивізму ХІХ століття (О.Конт, Г.Спенсер) розпрацювали цілісну доктрину, що обґрунтовувала великий цивілізаційно-технічний стрибок людства, в результаті якого європейці відчули себе переможцями світового прогресу.

(Пригадаємо: Позитивізм обстоює прогресивний розвиток людства, запорукою якого виступають конкретні „позитивні” науки, засновані на емпіричних даних та безпосередньому досвіді людини. Позитивний спосіб мислення зводить мету науки до опису й упорядкування фактів, що тлумачаться як комплекс відчуттів та переживань людини).

Водночас індустріалізація європейського суспільства, розвиток великих міст зумовили появу нових життєвих вартостей та ідеалів у морально-духовній сфері. Інтенсифікація виробництва призвела до формування нових класів суспільства, а в гігантських урбаністичних центрах завершився процес формування свідомості людини номада (за висловом О.Шпенглера) – людини “без коріння”, сповненої сумнівів та безвідносних поривань. Стрімкий виток цивілізації породив ще одне явище – “суспільство мас” та масову свідомість. Величезні маси людей, натовп відчувають себе непевно віч-на-віч з історією, а водночас керуються невмотивованими устремліннями, виявляють агресію та руїнницькі інстинкти. Героя минувшини – аристократа, господаря-землевласника – змінив новий тип героя – вічний найманець-мандрівник, інтелігент-скептик, тимчасовий заробітчанин-пролетар. Цей стан речей ґрунтовно осмислив французький філософ Гюстав Лє Бон у працях “Психологія мас”, “Психологія народів”, а в кінці 20-х років ХХ століття завершене осмислення цього явища дав Хосе Ортега-і-Гасет у праці “Бунт мас”.

Загалом у європейському суспільстві зароджується нове світовідчуття: непевності в дальшій долі цивілізації, відчуття себе “на зламі”, зростають настрої песимізму, розчарування у власних здобутках, глибокого індивідуалізму. Матеріально-технічний прогрес, здобутки науки, соціальний прогрес, лібералізм не витворили надійних основ для творення гармонійного суспільства, для повноцінного використання людських можливостей, для гарантування його якісного розвитку, тому вже від 50 – 60-х років ХІХ століття у європейській філософській та соціальній думці поступово почали наростати ідеї антидемократизму, ідеалізму, релігійності. На кінець ХІХ століття Європа опинилася в суспільно-настроєвій атмосфері Декадансу.

Декаданс ( із французької означає занепад) – комплекс явищ, що характеризували період кризи та саморуйнації позитивістської культури. Вони набули максимального поширення в 90–900-х роках спочатку у Франції, а далі – в інших країнах Європи. Декаданс проповідував фаталізм життя, втому від нього, зневіру в можливостях людини, прагнення забуття чи втечі від дійсності. Декадентське світовідчуття породило й специфічне декадентське мистецтво, представники якого оспівували красу згасання, шукали свої естетичні ідеали в потворності, наголошували на песимістичній тональності світопорядку. Серед митців, що витворили найяскравіші зразки декадентської поезії, називають Ш.Бодлера, П.Верлена, А.Рембо, С.Малларме (Франція), Е.Верхарна, М.Метерлінка (Бельгія), О.Вайльда (Англія), К.Тетмаєра, Я.Каспровича (Польща), Д.Мережковського, З.Гіппіус, А.Блока, А.Бєлого (Росія), І.Франка, М.Вороного, Л.Українку, “молодомузівців”, О.Олеся (Україна).

Ілюстративним у плані практичного втілення декадентської естетики є вірш З.Гіппіус “Все кругом”:

Страшное, грубое, липкое, грязное,

Жестко-тупое, всегда безобразное,

Медленно рвущее, мелко-нечестное,

Скользкое, стыдное, мелкое, тесное,

Явно довольное, тайно-блудливое,

Плоско-смешное и тошно-трусливое,

Вязко, болотно и тинно застойное,

Жизни и смерти равно недостойное,

Рабское, хамское, гнойное, черное,

Изредка серое, в сером упорное,

Вечно лежачее, дьявольски косное,

Глупое, сохлое, сонное, злостное,

Трупно-холодное, жалко-ничтожное,

Непереносное, ложное, ложное!

Но жалоб не надо; что радости в плаче?

Мы знаем, мы знаем: все будет иначе.

У декадентській поезії іншого типу герой стремить знайти прихисток у власних снах, розчиняється в тузі за минулим, втрачає відчуття й смак реальної дійсності, яка є для нього тільки небезпечним додатком до світу його власної душі. Ось вірш П.Верлена:

Люблю про жінку я, мені не знану, снити.

Який химерний сон! Як любимося ми!

Щоразу іншою вона встає із тьми,

І все ж відмінних рис не можна і ній схопити.

Ми любимось, моє все серце їй розкрите,

Лиш їй прозорими стають його дими,

І лиш вона, одна, сердечними слізьми

Бліде моє чоло уміє освіжити.

Вона чорнява чи ясна? – Не знаю я.

Як зветься? Ніжністю бринить її ім’я,

Як подруг імена, що їх взяло Минуле.

Глядить вона, немов подоби кам’яні,

І в дальнім голосі її звучать мені

Всі любі голоси, що в безвісті канули.

Декаданс, сповнений зневіри й манірності, просякнутий духом трагічних передчуттів витворив відчуття потреби тотального заперечення попереднього шляху розвитку. Настрій розчарування, передчуття містичного кінця породили невгасиме бажання оновити (модернізувати) всі ланки суспільного розвитку, змінити, нарешті, спосіб мислення людини. Вироблені в попередню епоху способи реагування на світ пояснювали його неповно. Тому нагальною потребою стало вироблення абсолютно нових – сучасних (модерних) – форм духовної активності, які й визначили собою специфіку європейської культури на зламі ХІХ – ХХ століть.

У цей період людство перенесло своєрідну фазу піднесення й активізації філософського мислення, яка на тлі цілого шляху розвитку людської думки сьогодні вважається однією з найплідніших та найцікавіших. У центрі уваги опинилися мислителі, які замість пізнання зовнішніх аспектів буття пропонували заглиблення у власний внутрішній світ, наголошували на духовній основі всіх видимих предметів.

Першим тут слід назвати А.Шопенгауера (1788–1860). Зіпершись на класичні ідеї Платона та Канта про непізнаваність внутрішніх сутностей світу, він зосередився на внутрішньому, підсвідомому світі людини, що й витворило для цього філософа простір переосмислення вартостей людського існування. Розвиток людства визначається не матеріальними здобутками, а Світовою Волею. Вона являє собою невидимий світ, де зосереджуються найпотаємніші інстинкти людського буття. Мислитель повинен визначити їх та розкрити їх сутність. Світова воля – це й колосальний творчий стимул, бо в ній нуртує вічна енергетика духу. Саме завдяки Шопенгауеру письменники-модерністи звертають увагу на роль несвідомого в житті людини. Об’єктом зображення стає не стільки дійсність, скільки містичний позасвідомий світ. Мистецтво тепер трактується богонатхненною справою, приступною тільки обраним, а митець проголошується наділеним надчуттєвими, надприродними здібностями. Також цей мислитель назвав музику найвищою формою мистецтва, оскільки вона відбиває стан поєднання душі митця з божественною гармонією вічного.

Е.Гартман творчо розвинув ідеї Шопенгауера й розпрацював цілісну теорію підсвідомого. Підсвідоме має колосальну силу, тут зосереджені імпульси, переживання. Інстинкти, які й визначають життя та творчість. Власне Е.Гартман обґрунтував примат Духу над Матерією.

На основі ідей Шопенгауера та Гартмана в філософії розвинувся цілий напрям, який отримав назву “філософія життя”(представники: В.Дільтей, Г.Зіммель). “Філософія життя” вимагала представляти життя у всій повноті його виявів.

Вершинною фігурою європейського модернізму називають Ф.Ніцше. Жанр його праць, характер і глобальність проблематики означали кардинальне оновлення основних ідей європейської культури. З одного боку, його філософія позначена глибоким скепсисом, розчаруванням у здобутках цивілізації. “Бог помер!” – ця фраза в устах Ніцше означала занепад традиційної системи духовних вартостей, нівеляцію змісту основних понять людської моралі у процесі цивілізаційного зростання людини, а відтак передбачала наголошення потреби виробити нові дієві механізми стимулювання духовної активності. З другого, – вона двигтіла ідеалами високої античної гармонії в розвитку людини, культивувала ідею надлюдини майбутнього. Обидва аспекти розмірковувань палко інтерпретувалися європейськими, зокрема, й українськими митцями того часу в їхній художньо-критичній творчості. Головні ідеї Ніцше ґрунтувалися на ірраціоналізмі, поняттях життя як містичної пристрасної сили, “волі до влади”, “антидемократизму”, “імморалізму”. Завдяки їм філософ доводив, що людство в погоні за прогресом та суспільною рівністю втратило свій глибинний індивідуалізм і перетворилося на хижу зграю. Відтак тільки виховання в новому поколінні ідейно сильної, піднесеної особистості порятує цивілізацію від здрібнення. Образи таких особистостей несе в собі міф. Тому філософ виділив міф як середовище, де зосереджені найпотаємніші субстанції людського життя, що потребують пильної уваги до себе. Його теорія про “діонісійське” та “аполонівське” мистецтво захопила уяву творчих людей на стику ХІХ – ХХ століть. За цією теорією, творчість проголошувалася спонтанною, містичною силою, що нуртує в духовному потенціалі людства. Ідеї Ніцше витворили об’єктивний ґрунт для міфологізації європейської та, зокрема, української літератури ранньомодерністської доби.

Наступним був А.Бергсон. Він проголосив інтуїцію універсальним способом пізнання істини. Зрештою, Е.Гуссерль запропонував колосальну теорію психологізації всіх процесів людської діяльності.

Дещо осібно проходив процес трансформації суспільно-культурної свідомості в Росії, однак у цілому він був суголосний тим процесам, які відбивалися в Європі. Філософи, як-от В.Соловйов, К.Леонтьєв, Л.Шестов, Н.Бердяєв, усвідомили глобальну кризу людської цивілізації. Своїм духом релігійності, містицизму, універсалізму мислення, схильністю кардинально переоцінити систему традиційних життєвих вартостей, ідеї росіян були суголосні настроям модерністської доби. Тому їхні роботи були з зацікавленням сприйняті на Заході.

З огляду на специфіку нашого курсу зазначимо, що російська школа філософії межі ХІХ – ХХ століть зростала на ідейно-духовному ґрунті української традиції мислення – “філософії серця”, найяскравіше представленої спадщиною Г.Сковороди та П.Юркевича. Це був переможний вияв, здавалося, зовсім зруйнованої української духовної традиції в умовах чужонаціонального буття. Таким чином, український кордоцентризм, який характеризує українське національне мислення від глибин Середньовіччя, став одним із пріоритетних чинників європейського модернізму.

Загалом модернізм будемо визначати як рух у філософії, мистецтві та суспільній думці останніх десятиліть ХІХ – першої половини ХХ століття, який попри різноманітність і взаємну суперечливість своїх напрямів, характеризується загостреним психологізмом, тією чи іншою формою неприйняття позитивістської дійсності і прагне через оновлення ідей, образів, засобів творити паралельну естетичну дійсність (Тут спираємося на визначення модернізму, дане Ю.Андруховичем [1, с. 3]).

Основними рисами цього феномену, за В.Пахаренком, є: 1) прорив оболонковості світобачення: митці прагнуть показати не зовнішні ознаки явища, а зазирнути в його душу, розкрити психологію кожного предмету дійсності. Цим пояснюються й наступні риси, а саме: 2) індивідуалізм, суб’єктивізм та психологізм письма: митець не претендує на роль всенародного речника правди, його погляд на світ винятково суб’єктивний, зосереджується на проблемах людської душі, її тривог, роздвоєності тощо; 3) символомислення: художні образи втрачають предметний характер, натомість виступають натяками на неперехідне, універсальне, що заховане у всіх реаліях життя; 4) усюдипроникний ліризм: виявився в настроєвості, чуттєвості, інтимності літератури та в домінуванні ліричних жанрів, на противагу попередній добі реалізму, де переважали епічні жанри; 5) естетизм: грає роль не те, що скаже письменник, а як він це скаже; 6) потужна волюнтаристська тенденція: виявилася у плеканні культу сили волі, боротьби тощо [6, с. 198 – 201].

Модернізм зосередився на показі складності людського життя, розщепленого, здається, між матеріальним, природним світом та ірраціональним, трансцендентним. Людська душа стає головним шляхом до таємниць світу, інтуїція проголошується єдино можливим способом пізнання істини та джерелом осягнення буття.

Тепер розглянемо, якою ж була культурно-історична ситуація в Україні на стику ХІХ – ХХ століть. Загалом її можна схарактеризувати як вивершення народництва. Як запобіжник заниканню української ідентичності (а відтак і культури) в несприятливих умовах розвитку в імперіях, яким належали українські землі, протягом цілого ХІХ століття сформувався й здійснював цілу програму освітньо-популяризаційних заходів народницький рух. Він ставив перед собою завдання обстоювати та захищати українську мову та народну культуру від імперсько-урядових нападок, створювати та підтримувати бодай початкову освіту українців рідною мовою, розвивав літературу українською мовою для народних мас. Водночас у ІІ половині ХІХ століття все активніше заявляє про себе питання національного самоозначення колонізованої України. Ще в журналі “Основа”, який виходив у 1861 – 1862 рр. зусиллями Куліша, Костомарова, Білозерського, можна побачити народження національного опору імперському дискурсу (дискурс можемо розуміти як сукупність висловлювань і текстів, що мають певну узгодженість між собою і діють як спільна сила). У матеріалах “Основи” йдеться про культурне самовизначення України у межах федерації слов’янських держав. У 1879 р. О.Пипін в “Історії слов’янських літератур” стверджував, що літературу слід розглядати як легітимний вияв ідентичності. Він відкинув уявлення, ніби українська література не спромоглася розвинутись унаслідок внутрішньої слабкості, доводячи, що вона мала могутній вияв і на початку новітнього періоду й після приєднання до імперії на “нейтральному ґрунті церковнослов’янської мови”. Нитка її розвитку ніколи не уривалася, вона й далі розвивається на основі власної внутрішньої динаміки й виражає свою індивідуальність. Відтак, учений виступає проти заборони російським урядом української літератури. М.Дашкевич у розлогій статті доводив, що українська література зародилася у своєму власному суспільстві, спиралася на попередні традиції й була вмотивована любов’ю до рідного народу і прагненням розвивати самосвідомість. Уже тут видно, що запроваджене Валуєвським циркуляром та Емським указом обмеження ролі української мови та літератури неодноразово викликало категоричне заперечення. Своєрідного піку питання української мови сягнуло на ХІ археологічному з’їзді в Києві в 1899 р., у роботі якого взяло участь багато вчених з різних слов’янських країн. Після нього в пресі виникла дискусія, результатом якої було те, що 1904 р. Російська академія наук, Київський та Харківський університети офіційно визнали, що українська мова – це мова, а також звернулися з проханням до царя скасувати заборони стосовно українських книжок. Проте Рада міністрів відмовлялася скасувати заборону, убачаючи в рішеннях учених вияв сепаратистських настроїв. І лише початок революції 1905 р. змусив міністрів піти на поступки й визнати, що заборона була помилкою. Правда, з початком реакції в 1906 р. обмеження були запроваджені знову, однак, як зазначив М.Шкандрій, офіційне визнання української мови та короткочасне скасування заборон на видання творів українською мовою було важливою перемогою українського національного руху [7].

Так, у 1906 р. з’являється кілька україномовних часописів в Україні й навіть у російських столицях. У Києві виходить щоденна українська газета “Громадська думка” (з 1.І.1906), що потім аж до першої світової війни виходила під назвою “Рада”. Тоді ж у Києві став виходити місячник “Нова громада” за редакцією Б.Грінченка, а в 1907 р. його заступив перенесений сюди зі Львова “ЛНВ” (розпочався в 1898 р., коли був перетворений із “Зорі”). “ЛНВ” об’єднав письменників цілої України та став усеукраїнським органом. А загалом в 1906 р., як зазначав С.Наріжний [4, с. 158 – 160], українською мовою в Росії виходило 23 органи. У 1905 р. пресові органи українською мовою з’явилися в Лубнах, Полтаві, 1906 – в Катеринославі, Одесі, Харкові, Прилуках. Водночас для ознайомлення росіян з українськими справами в Петербурзі діяв “Украинский вестник”, в Москві – “Украинская жизнь”. Розвиток преси українською мовою в Російській Україні не припинявся аж до першої світової війни. Так, на початку 10-х рр. у Наддніпрянщині виходила щоденна газета “Рада”, п’ять місячників (“ЛНВ”, “Українська хата”, “Світло”, “Дзвін”, “Сяйво”), діяли два наукові органи – записки Українського наукового товариства та квартальник “Україна”, а також ряд економічних та професійних видань. Українська преса на Наддністрянщині діяла доволі успішно в умовах австрійського парламентаризму.

Паралельно “протягом 80-х, 90-х і на початку 1900-х років, писав Д.Дорошенко, українські вчені виконали велику працю, що обіймала досліди над усіма сторонами життя українського народу в його минулому і сучасному. Можна сказати, що історична самобутність і своєрідність українського культурно-національного типу знайшла собі повне наукове обґрунтування” [4, с. 34]. Особливо важливими виявилися напрацювання М.Грушевського (який довів тяглість української історії від Київськоруської держави до сучасності), В.Липинського (запропонував концепцію повнокласового українського суспільства), М.Міхновського (обґрунтував ідею цілості й незалежності України в публіцистичному трактаті “Самостійна Україна”). Водночас в умовах цензури важко говорити про об’єктивний та повновагий розгляд цієї проблеми. “Щоб створити незалежне огнище української науки, де б українські досліди могли проводитися без огляду на російську цензуру, з ініціативи В.Антоновича та О.Кониського в 1893 р. була проведена реорганізація літературної фундації імені Шевченка у Львові (засновані 1873 р. на кошти українців з Росії) в Наукове товариство імені Шевченка. Це товариство мало завданням об’єднати наукові сили Російської й Австрійської України й розвивати вільні досліди в галузі українознавства. Справжній розвиток НТШ почався із приходом сюди М.Грушевського, який залучив до активної співпраці І.Франка, В.Гнатюка, С.Томашівського, М.Кордуба, І.Крип’якевича. 1908 р. в Києві було засноване Українське наукове товариство за аналогією до НТШ. М.Грушевський переніс свою роботу переважно до Києва. Це Товариство якраз і видавало вже згадувані тут “Записки” та квартальник “Україна”.

Важливу роль у процесі формування модерної політичної української нації зіграли й економічні чинники. Підросійські території України в цей час характеризуються потужним економічним підйомом, який був зумовлений зосередженням тут ряду індустріальних центрів Російської імперії. Нові міста, що виростали на наших землях, скупчували в собі величезні робітничі маси, які, підносячи власною працею “життєвий стандарт населення” (І.Лисяк-Рудницький), уособлювали прогресивні політичні тенденції, серед яких виділяємо насамперед соціалістичну та націоналістичну. Учорашні безземельні селяни – нині пролетарі – являли собою тут величезний суспільний клас, що постійно ріс, і котрий все більше поривав із культурною традицією селянства (етнографічно-побутовою, морально-етичною тощо), із середовища якого він значною мірою постав.

Порушення лінії домінування селянської культури в українському суспільстві (переважно на сході України) передбачало формування нового типу свідомості міста – не обтяженої сталою культурно-поведінковими стереотипами, закріпленими ще в фольклорі; свідомості, сповненої ідей соціальної мобільності, потреб адаптації до все нових умов життя та праці, а водночас прагнення виборювати собі такі умови. Цим пояснюється загальна політична заангажованість мешканців міст (пролетарів, інтелігентів як нового суспільно-культурного шару українського суспільства). У 1899 р. у Харкові було засновано Революційну Українську Партію; революція 1905 року прискорила появу ліберальної, аграрного соціалізму, націоналістичної партій. Наступ реакції дезорганізував їхню роботу, проте від 1905 по 1907 рр. відбулося “проламання штучної стіни, що нею царизм довго тримав національний рух інтелігенції відсепарованимвід його ширшого соціального довкілля” [4, с. 115] (художню ілюстрацію цього бачимо в новелі В.Винниченка “Роботи!”). Свою роль тут відіграла й сільська інтелігенція (учителі, кооператори, фельдшери). Д.Мірський писав: “Коли впав гніт царизму, виявилося, що на ділі вся демократична інтелігенція та “півінтелігенція” південно-західньої Росії почуває себе українською, що селянство було на порозі усвідомлення цього ж самого та що Україна готувалася стати незалежною нацією” [4, с. 186].

Як видно вже з цього побіжного огляду, в кінці ХІХ – на початку ХХ століття Україна переживала складний процес самоусвідомлення національної ідентичності на політичному, соціальному, науковому, мистецькому рівнях. У лоні народництва поступово кристалізувалася концепція українського буття, його органіки та сутнісної культурно-історичної динаміки. Її кожен по-своєму й у свій час готували П.Куліш, М.Костомаров, М.Драгоманов, Олена Пчілка, І.Франко, М.Павлик, В.Щурат, Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний та інші діячі української сторони, активно займаючись художньою літературою, перекладацтвом, критикою, наукою, актуалізуючи українське питання за кордоном на нарадах, конгресах тощо. Молоде покоління українських митців та інтелектуалів, що стало на порозі ХХ століття, модернізувало її, наголосивши саме національний, а не народницький, не українофільський характер власних творчих зусиль, та виводячи українське мистецтво з безперспективної стежки “домашнього вжитку” (М.Драгоманов) на широкий, спільний для всіх народів Європи, шлях культурної інтеграції та духовного взаємозбагачення. Леся Українка, М.Вороний, В.Винниченко та інші представники тодішньої творчої молоді запалилися прагненням осучаснити, „модернізувати” вітчизняне письменство, зробити його зміст суголосним модерним настроям європейського мистецтва, сформувати національну самосвідомість літератури.

Згодом, але ще до І Світової війни, українська свідомість стверджує себе в середовищі робітників, буржуазії, сільських поміщиків. Її розвиток вимагав змін і від літератури як найбільш суспільної на той час форми мистецтва. Вона мусила перестати бути селянською в тематичному аспекті, стильовому оформленні тощо й у відповідь на динамічні суспільні процеси створити правдивий портрет доби, задовольняючи швидко зростаючі запити до неї з боку найрізноманітніших верств українського суспільства.

І тут виявляється принципова відмінність між західноєвропейським модернізмом та українським модернізмом кінця ХІХ – початку ХХ століття. Питання національного самоозначення для більшості європейських народів давно було визначене, неактуальним був і заклик мовнонаціональної творчості. Всім було зрозумілим, що англійська література пишеться англійською мовою й виражає погляд на світ англійців, французька – французів, німецька – німців, тож модернізм Західної Європи вирішував переважно питання мистецького характеру, прямував до рафінованого естетизму, творення нових мистецьких ідеалів, смакував глибинний індивідуалізм, яким мусить керуватися еліта. Модернізм якраз і був мистецьким проектом для еліти суспільства, який більше розділяв це суспільство, ніж об’єднував, активно резонував конфліктність світу та людини в цьому світі, змушував більше рефлектувати, філософствувати, ніж діяти. Коли повернутися до України, то можна побачити, що тут питання національного самоозначення, мовнонаціональної творчості, національного будівництва загалом були надзвичайно актуальними. Українські сили треба було не розпорошувати, а продовжувати збирати й консолідувати для національної справи. Нова українська література, як знаємо, постала як література цілого народу і для народу, а не аристократії, тому й ця риса європейського модернізму була засвоєна раннім вітчизняним модернізмом з огляду на реальні обставини української дійсності на стикові ХІХ – ХХ століть. Зокрема, М.Коцюбинський спочатку 1898 р., потім – 1903 р. привертає увагу до того, що Україна та народ уже не можуть бути репрезентованими виключно селянськими масами, що в кінці ХІХ століття сформувалася інтелігенція як культурно-соціальний шар українського суспільства, отже, література повинна розширити поле своїх проблемно-тематичних засягів, аби бути запотребованою серед інтелігенції та відбивати справжній сучасний – “модерний” – стан української дійсності. Правда, Панас Мирний одразу ж поставив під сумнів твердження М.Коцюбинського про принципове вирізнення інтелігенції з народу й потребу створити цілу літературу для неї, а В.Стефаник ще на початку ХХ століття характеризував українську інтелігенцію як дуже кволу й неактивну, пояснюючи цим відсутність цікавості в “поетів” до інтелігенції та її життя. Але все ж таки не можна не побачити, що українське мистецтво слова початку ХХ століття бачить своїм читачем освічену, мислячу людину, що здатна аналізувати, порівнювати, розуміти й цінувати в художніх творах перш за все не подібність зображень реальним явищам, а символічну місткість образів та сюжетів, психологічну заглибленість, філософський підтекст, уміння митця за видимою оболонкою предмета вловити його індивідуальну буттєву сутність.

М.Вороний у 1901 р. на сторінках “ЛНВ” звернувся до побратимів по перу із відкритим листом-закликом звернути увагу на естетичний бік нових творів. Однак стильова й технічна новизна цього мистецтва жодною мірою не повинна була поневажати його національного стрижня. Відомо, що часто письменники вдавалися до “європейських “ізмів”, щоб глибше показати посутні проблеми українського національного життя та відбити в художніх образах образ української національної духовності. Один із найяскравіших критиків цього часу, Микола Євшан, який активно співпрацював з новаторським журналом “Українська хата”, що видавався в Києві в 1909 – 1914 рр., писав: “Народної літератури ми не знаємо. Євнухи українофіли убили її в зародку, збридили її до того, що ми перескочили відразу далі, аби тільки скоріше вийти із зачарованого колеса на свіжий воздух...” [3, с. 9]. Чого можна досягти в народній (чуй – національній) темі, подолавши “українофільство”, показала, на думку М.Євшана, О.Кобилянська “Землею”, М.Коцюбинський – “Тінями забутих предків”, Леся Українка – “Лісовою піснею”, В.Стефаник – своїми новелами. Показово, що зріла українська критика, незалежно хто її творив, таврувала штучне наслідування європейських здобутків українськими письменниками та формальне пересаджування на український ґрунт європейського модернізму. Наприклад, Франко – з одного боку, Євшан – з другого різко ганили поетів угрупування “Молода муза” за пасивність мистецької позиції, відверту вторинність їхніх творів відносно французького символізму.

Себто якщо в Європі модернізм виростав із конфлікту з реалістичними надбаннями, то в Україні цей конфлікт перебуває на другому місці. Письменницька молодь, яка торує психологічний шлях у вітчизнянім мистецтві, з попередніми здобутками письменників-реалістів пов’язана неперехідною злободенністю національного питання. Цим частково пояснюється й те, що ранній український модернізм виявив себе як спрямованістю до європейських висот, так і органічним синтезом з реалістичними підходами в мистецтві.

Уперше в українському середовищі поняття модернізму вжила Леся Українка, виголошуючи 1899 р. в НТШ доповідь, що згодом лягла в основу її статті “Малоруські письменники на Буковині”. Віддавши шану таланту Ю.Федьковича, вона детально розглянула творчість О.Кобилянської з точки зору властивого буковинській миткині індивідуалізму, естетизму, В.Стефаника (наголошуючи на загостреному психологізмі та вражаючій силі його поетичного вислову). Саме за цими двома письменника простягається майбутнє літератури, оскільки в своїх творах вони сягають максимальної глибини осягнення людської сутності як показника стану всього світу.

Отже, далі йтиметься про нові шляхи, які спробувала українська література на початку ХХ століття, формуючи естетичну самосвідомість української нації.

Питання для повторення

1. Схарактеризуйте суспільно-культурну ситуацію в Європі в ХІХ столітті.

2. Розкажіть про декаданс та декадентське мистецтво. Чи відбилися декадентські настрої в українській літературі?

3. Хто з мислителів створив філософську базу модернізму? Розкажіть про “філософію життя” та “філософію серця”.

4. Дайте визначення модернізму, перерахуйте та пояніть основні риси цього феномену.

5. Розкажіть про суспільно-культурну ситуацію в Україні на межі ХІХ – ХХ століть.

<12 3 4 5 6 7 >

Дата добавления: 2015-08-26; просмотров: 1509;