Інтеграція країн регіону до Європейського Союзу

У кінці 1980-х рр. розширення ЄС на схід стало актуальним завданням розвитку європейського континенту. Проте проблема полягала в протиріччі між бажанням і можливістю, в низькому рівні економічного розвитку держав ЦСЄ, неефективності їх адміністративних систем і незрілості демократичних інститутів. Навіть такі «бідні» держави-члени ЄС, як Португалія, Іспанія і Греція, перед вступом в Співтовариство мали ринкову економіку і усі необхідні структури для її функціонування. Тоді як країни ЦСЄ не відповідали ні одному параметру з числа тих, що вважаються найважливішими складовими західної моделі суспільства: наявність функціонуючої ринкової економіки, демократична організація суспільства з пануванням правових методів діяльності держави, поділ влади, багатопартійна система, повага прав людини, створення високих соціальних гарантій і висока якість життя.

Після розпаду Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) країни ЦСЄ зіткнулися з проблемою, пов'язаною як з трансформацією централізованої, командно-адміністративної економіки в ринкову, так і з наслідками розвалу колишньої системи зовнішньоекономічних зв’язків. На трансформації, що почалися на Сході в 1989 р., Захід відреагував досить швидко, визнавши необхідність надання широкомасштабної допомоги. Правда, відразу величезної допомоги східноєвропейці не отримали. З боку Заходу були побоювання можливої поразки реформаторських сил в регіоні.

Захід визнавав, що ЦСЄ після проведених там змін необхідно якось інтегрувати в загальноєвропейський процес. Дилемою стало питання про прийняття східноєвропейських держав в Європейську Спільноту. У 1988-89 рр. були підписані рамкові угоди ЄЕС з Угорщиною і Польщею.

Позачергова сесія Європейської Ради, що відбулася в квітні 1990 р. в Дубліні відкрила новий етап в сфері політичної співпраці зі східноєвропейськими країнами, схваливши документ про встановлення відносин асоціації з ними. Нова система стосунків була покликана наблизити країни східної частини Європи до Співтовариства не лише шляхом розвитку нових економічних форм співпраці, включаючи створення зон вільної торгівлі, але і створити постійний механізм політичних консультацій.

Після розпаду СРСР країни ЦСЄ стали шукати шляхи здобуття власної ідентичності. Будучи в основному малими (за винятком Польщі і Румунії) і економічно слабо розвиненими державами, вони не могли розраховувати на досягнення добробуту самостійно, і в переважній більшості виявили бажання увійти до складу Європейського Союзу, який на той час динамічно розвивався.

До кінця 1991 р. Прага, Будапешт і Варшава добилися асоційованого членства в ЄЕС. Переговори з цього питання проходили довго. Метою східноєвропейців на переговорах було отримання привілейованого становища в порівнянні з третіми країнами, укладення договорів про вільну торгівлю, технічну і фінансову підтримку, створення умов для повного членства. ЄЕС, зі свого боку, прагнуло скоротити зону бідності на східних кордонах для запобігання масовій імміграції, допомогти країнам Вишеграду розв'язати проблему зовнішнього боргу, підштовхнути до реформ інші держави регіону. Крім того, Захід наполягав на об'єднанні Чехословаччини, Угорщини і Польщі в певну групу для чіткішої координації своїх дій. Врешті-решт, Прага, Будапешт і Варшава домовилися про створення Вишеградської групи, і угоди про асоціацію були підписані 16 грудня 1991 р. строком на 10 років.

У 1992 р. на червневому саміті ЄС в Лісабоні Єврорада схвалила доповідь Комісії з проблем розширення, в якій вивчалася перспектива створення ЄС у складі 20 і більше членів. У грудні 1992 р. на саміті ЄЕС в Едінбурзі було зроблено заяву про «розвиток тіснішої співпраці з країнами Центральної і Східної Європи». На саміті був озвучений спеціально підготовлений спільний меморандум Чехословаччини, Угорщини і Польщі. Вони виразили невдоволення недостатніми поступками їм з боку ЄЕС в економічній сфері. Країни ЦСЄ побажали визначення точних термінів розширення, а також офіційної заяви про намір їх включення.

Брюссель зробив спробу сформулювати вимоги до прийому нових членів. Вони були визначені на Копенгагенському саміті 1993 р., де були висунені засадничі критерії для вступу: ринкова економіка, конкурентоздатні фінансові ринки; політична стабільність, верховенство закону, права людини, повага прав і захист національних меншин; здатність прийняти політичні і економічні норми ЄС; здатність самого ЄС прийняти нових членів і підтримати інтеграцію.

Раніше - при підписанні Маастрихтського договору про ЄС - згадувалося про економічні умови прийому нових членів. Вони стосувалися рівня інфляції, обмінного курсу, показників державного боргу та дефіциту бюджету та ін.

Ряд країн ЦСЄ ввели норми Маастрихта в законодавство (наприклад, Польща в нову конституцію), хоча довгий час їх виконання було для них неможливим. Критерії Маастрихта не були критеріями для вступу, а грали роль орієнтиру, оскільки при вступі їх належало виконувати.

Маастрихтський договір вказує, що будь-яка європейська держава може подати заявку на членство в Європейський Союз. Тут же говориться, що прийняття нових членів має бути одноголосно схвалене Єврорадою і ратифіковане усіма сторонами.

Окрім визначення критеріїв, на Копенгагенському саміті Єврорада погодилася з тим положенням, що асоційовані країни ЦСЄ повинні в перспективі стати членами Євросоюзу.

На саміті 1994 р. в Ессені було вирішено розгорнути стратегію «передприйому» Польщі, Чехії і Угорщини. На саміті одноголосно було прийнято постанову про розширення на схід. Було також вирішено, що, починаючи з 1995 р. міністри закордонних справ 6 держав ЦСЄ (Вишеград плюс Румунія і Болгарія) 2 рази в рік братимуть участь в конференціях Євросоюзу. Крім того, саміт розширив асоційовані угоди на Словенію і країни Прибалтики. У 1996 р. до трьох кандидатів Вишеграду додався ще один - Словаччина.

У травні 1995 р. ЄС прийняв так звану «Білу книгу», а точніше: «Біла книга. Підготовка асоційованих країн Центральної і Східної Європи до інтеграції у внутрішній ринок Європейського Союзу». Вона містила перелік необхідних для інтеграції законодавчих актів, так званих acquis communautaires. Вони містили напрацювання і досвід ЄС, були розділені на 30 пунктів і відображали законодавчу базу Союзу, якій повинні відповідати кандидати на вступ. Книга була свого роду гідом ЦСЄ на шляху до ЄС.

На мадридському саміті ЄС в грудні 1995 р. Єврорада доручила Єврокомісії дати комплексну оцінку кандидатів, ухваливши, що при входженні в ЄС країни-кандидати повинні мати розвинену ринкову економіку, ефективне управління і стабільне фінансово-економічне становище. Це було вже початком безпосередньої підготовки до вступу.

За дорученням Ради Комісія в квітні 1996 р. відправила кожному з кандидатів анкету (165 сторінок і близько 1000 питань). Питання були для кожної країни майже однаковими. У червні того ж року були отримані відповіді, які виявили значну кількість досі невідомих Брюсселю проблем ЦСЄ, і не лише економічного характеру.

Робота Комісії була завершена 16 червня 1997 р. прийняттям «Порядку денного 2000 р.». Вона формулювала політику Союзу на 10 років у сфері розширення, бюджету і сільського господарства. На її основі було обрано 6 держав «першого ешелону»: Угорщина, Кіпр, Польща, Словенія, Чехія і Естонія, з якими Комісія пропонувала почати переговори про вступ. При цьому було відмічено, що на той момент до внутрішньої конкуренції в ЄС найбільше були готові Угорщина і Польща. Переговори повинні були проводитися з кожним кандидатом окремо. Розділення країн на 2 хвилі стало результатом анкетування.

12-13 грудня 1997 р. Єврорада підтвердила рішення про поетапне масштабне розширення ЄС. Брюссель залишив Болгарію, Латвію, Литву, Румунію і Словаччину поза рамками першої хвилі. Словаччині з її авторитарним режимом прем'єра Мечіара було відмовлено, хоча темпи економічного розвитку країни були одними з найвищих в Європі. Була створена Європейська конференція - багатосторонній форум за участю Євросоюзу і кандидатів. Її зустрічі передбачалося проводити не рідше одного разу на рік.

10 листопада 1998 р. Євросоюз відкрив переговори з 6 кандидатами першої хвилі на міністерському рівні. Розвиток ситуації в ЦСЄ змушував вносити корективи. У листопаді 1998 р. Комісія осудила за повільність реформ Чехію і Словенію, похваливши за прогрес Латвію. Внаслідок труднощів економіки Чехії в 1999 р. постало питання про пізніше прийняття країни, можливо, разом з іншою частиною колишньої єдиної держави - Словаччиною: після першої, але перед другою хвилями. А в Словаччині у вересні 1998 р. на виборах режим Мечіара зазнав поразки і новий уряд виступив за зближення з ЄС.

Віхою в історії Євросоюзу стало підписання в 2000 р. договору в Ніцці. Окремо був ратифікований Протокол про розширення і Декларація про розширення Європейського Союзу. Договір, окрім завдань реформування ЄС, ставив метою підготовку до розширення.

9 жовтня 2002 р. Єврокомісія схвалила документ «До розширеного Союзу», в якому рекомендувала Єврораді прийняти 8 країн ЦСЄ в ЄС у 2004 р., а в 2007 р. - Румунію і Болгарію. Комісія рекомендувала завершити переговори до кінця 2002 р., а весною 2003 р. підписати договір про розширення, який має бути ратифікований парламентами держав ЄС і ЦСЄ.

У грудні 2002 р. пройшов саміт в Копенгагені, де були підписані історичні угоди про приєднання країн ЦСЄ до Євросоюзу. Крім того, він став віхою у вирішенні багатьох спірних питань.

9 квітня 2003 р. Європарламент схвалив вступ усіх 8 країн ЦСЄ. Правда, країни отримали різну кількість поданих «за» голосів, причому менше за усіх - Чехія.

Фінальні угоди про приєднання були підписані в Греції біля підніжжя Акрополя, на афінській Агорі 16 квітня 2003 р. Романо Проді заявив, що на цьому розширення не зупиняється.

У 2003 р. пройшли референдуми по приєднанню до ЄС в країнах-кандидатах. Всюди більшість проголосувала «за». Доля тих, хто схвалив вступ в ЄС виявилася різною: в Словаччині вона склала 92,46%; у Словенії - 89,19%; Угорщині - 83,7%; Литві - 91,07%; Польщі - 77,45%; Латвії - 67%; Естонії - 66,83%; Чехії - 55,21 %.

Отже, 1 травня 2004 р. Чехія, Словенія, Угорщина, Словаччина, Польща, Литва, Естонія, Латвія, а також Кіпр і Мальта офіційно стали членами Європейського Союзу.