II. ОПОЗИЦІЯ СІЧІ І БУНТ ПУШКАРЯ, ВІДНОВЛЕННЯ КРИМСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО СОЮЗУ

ПОВСТАННЯ НА ЗАПОРІЖЖІ, СІЧОВА ІДЕОЛОГІЯ, РЕПРЕСІЇ ВИГОВСЬКОГО, ЛОЯЛЬНІ ЗАЯВИ БАРАБАША, ЗАПОРІЗЬКЕ ПОСОЛЬСТВО, СТРИНДЖА І ТОВАРИШІ, ЗАПОРІЗЬКЕ ПОСОЛЬСТВО МИХ. СТРИНДЖІ В ЖОВТНІ, РОЗМОВИ З ЗАПОРІЗЬКИМИ ПОСЛАМИ В МОСКВІ, ЦАРСЬКА ГРАМОТА ЗАПОРОЖЦЯМ.

В відомостях останніх місяців 1657 р. вперше довідуємось щось конкретніше про опозицію Січі “городовій” старшині і гетьманському осередкові. Не раз ми чули про цю опозицію перед тим, але тільки в глухих виразах, і тільки тепер вона набирає якогось реальнішого обличчя.

Бувши головним вогнищем повстання, всадивши мовляв Богдана Хмельницького на гетьманство і виславши його з своїми молодцями на волость. Січа досить скоро, зараз після Зборівського замирення відреклася свого вибранця і на початку 1650 р. виставила против нього свого гетьмана, якогось Худолія. Хмельницькому вдалося задавити це повстання ¹). Ще кілька разів потім зачуваємо про бунти на Запоріжжю — але особливо упертими вони стають в 1657 р. На весну — повстання запорожців против старшини, плани їх походу на Чигрин і експедиція Скочка на приборкання ²). Літом знову чутки про похід запорожців, захоплення ними армати і т. д. В момент смерті гетьмана — чутки в Чигрині про бунти на Запоріжжі, тривога Виговського, і под. Одним з перших розпоряджень його по виборі на гетьманство було перемінити кошову старшину — але Січа видимо не послухала, старшини не перемінила, і рятуючи свою позицію кошовий Яків Барабашенко, з одної сторони, проголосив вибір Виговського неважним, тому що він стався без участі Запорізького війська, з другої сторони — висунув теорію супремата Січі і незалежності її від городового війська.

Це той мент, на якім збудував свою концепцію взаємин січового й городового війська Величко в своїй літописі. Гетьман, вибраний на Запоріжжі, зістається його представником. Хмельницький виходячи на волость бере з собою меншого писаря січової канцелярії, повідомляє січове товариство про важніші події, посилає дарунки й гроші і прохає поради в важніших випадках. Виговський наставши на гетьманстві, повідомляє про свій вибір кошового і все товариство — прохає їх згоди і потвердження. — “Бо яко ви, військо Низовоє Запорожскоє єстесте корень і утверждениє честі і вікопомної слави прочиїм войськам городовим Україно-малоросійським, істой братії своїй, — так і власть ваша во ізбранії і постановленії собі гетьмана нехай первенствує і силу імієть. Вольно вам, братії нашій, мене од того уряду одмінити, а иного по своєму хотінію на тоє достоєнство усмотріти і утвердити. Гди — яко антецесор мій славної пам'яті Б. Хмельницький щокольвек чинил в случаях за єго уряду бивших, то все чинил за відомом і порадою вас, братії своєї, всього війська Низового Запорозького, так і я — єсли непремінно на своїм нинішнім уряді зостану, тим же його, антецесора моєго путем не упосліджаючи чести і сили вашої, війська Запорозького, ходити і волі вашій согласоватися буду”. На це січове товариство завважає йому, що вибір неповинен був відбутися без участі Запорізького війська, - “поневаж і небожчик Б. Хм. не в Чигрині, але на кошу нашім Січовім, не од Городового, но од нас — Низового війська Запорізького начало своєго пріяв гетьманства, і при нашім сукурсу первого своєї війни літа получив щасливе над неприятелем вікторію”. Одначе переведеного вибору — “оної елекції” товариство касувати нехоче — прилучає свій голос до голосу і волі братії малоросійської, беручи до уваги обіцянку нового гетьмана дорогою свого попередника ходити, військо Низове в своїй ласці тримати “і жадних новинок без волі і ради нашої військової не вчинати”. Тільки остерігає його від тих замислів, про які воно мало відомості — що він хоче відступити від царя і наново піддатися королеві: радить йому дійсно “дорогою Хмельницького ходити і старі вольності боронити, а іго лядське навіки одсікти” ³).

Розуміється листи ці скомпоновані, як і попереднє листування гетьмана з Запоріжжям за часи Хмельницького. Якби Виговський дійсно обмінявся листами з кошовим по своїм виборі, листи ці виглядали б інакше. Але вони приблизно впадають в тон тої ідеології, з якою виступає в цей мент Січа в своїй опозиції городовій старшині і гетьманському осередкові. Вона єсть центр і джерело влади в війську. Старшина, що рядить “на волості” — як давніш казали, а тепер стали казати “в городах” узурпувала цю владу, а тепер хоче розпоряджати гетьманською булавою і всякими урядами без січового рішення — це претензія неслушна, рядове козацтво, “чернь”, цього не узнає — ні та що на Запоріжжі, ні та що на волості, вся вона солідарна “единомишленна” ⁴), і йде за січовим осередком, на чолі котрого стоїть “кошовий гетьман”. Такий уряд прибирає собі опозиційний січовий осередок, на місце давнішого “кошового отамана” в противставлення городовому старшинському гетьманові Січа заводить свою армату, незалежно від городової, свої клейноти, змагає до того щоб поставити в залежність від свого уряду коли не всю городову територію, то принаймні сумежні її частини.

Виговський і К° поривалися зломити опозиції Січі і суворо приборкати тамошню голоту, але як поясняли його посли в Москві — “потрапив би і сам упоратися з ними, але не сміє, тому що на гетьманстві від цар. в-ва не потверджений” ⁵). Він не чув себе досить авторитетним супроти висунених против його вибору завважень. Він рахував, що йому могло б помогти царське потвердження. З другої сторони — він заходився коло поновлення союзу з Кримом, що міг би корисно зашахувати Запоріжжя з Полудня. Тим часом вжив старого і випробуваного способу: перетяв дороги на Запоріжжя, заборонив довозити туди запаси з волості. Ми бачили вже оповідання спочатку грудня н. с. про два полки: ніженський і прилуцький, поставлені на заставах, на шляхах на Запоріжжя ⁶). Говорилося, що ці застави мали ловити запорізьких послів, але очевидно це була річ другорядна, полки були поставлені перед усім на те, аби перетяти сполучення з городами, блокувати Запоріжжя і в слушний мент взяти участь у наступі. Запорізьку місію, що коло 1 грудня привезла листа з 14 (24) листопада ⁷) до Чигрина, Рагозін толкує так, що вона прохала гетьмана, аби він на Запоріжжя сам не наступав і нікого не посилав, і торгових людей на Запоріжжя вільно пускав, а гетьман зажадав, щоб січовики видали йому кошового Барабашенка — тоді він наступ залишить і людей з запасами велить пускати — блокаду здійме ⁸). Коли він її почав? мабуть після чигринської ради, коли запорожці таки йому не покорилися після вибору, — з початку жовтня, а ще більше обгострив після Корсунської, з кінцем жовтня. На конференції з Ромодановським в Переяславі на початку листопада Виговський просив його, щоб він поміг йому перевести наступ на січових своєвільників, що “хочуть старшину свою (себто визначену від гетьмана, чи ним акцептовану) побити” й піддатися кримському ханові. Ромодановський з частиною козацького війська взяв би на себе охорону західного фронту, а Виговський з другою частиною війська пішов би громити Січ ⁹).

Січова старшина відповідала заявами лояльності, але не хотіла капітулювати. Перших посланій, згаданих в листі Барабаша з 14 (24) листопада, не маємо. Цей лист — нажаль відомий в дуже недоладнім московськім перекладі, виглядає так:

“Милостивий пане, пане і добродію наш, пане гетьмане й. ц. в. запорізький! Обміркувавши негаячись прислане від в. м., і прочитавши листи при всій раді, отаманні і черні, відправляємо негайно післанців в. м., нашвидку посилаємо з ними і своїх до в. м., і як писали в першім листі, так і тепер заявляємо в. м., що не відрікаємося христіанства ані бунтів не вчинаємо, а тих (своєвільників) перебравши ув'язнили ми майже половину. Це найбільше з повіту Миргородського — без рушниць, без борошна — одежі ані питай! Ми ж козаки служащі ¹⁰), зимчани, що маємо жінок, дітей і маєтність в городах, ані думаємо про якусь своєволю — аби мали свого народу христіанську кров проливати. А тих хто нас бунтував, а ми їх не послухали, ми їх на реєстр напишемо — вони тепер пішли в городи і там сіють розбрат між вами і нами. А ми такого замислу не маємо, і на розказ в. панської милості чинимо — що нам звелиш ми то повинні чинити: чи від татар боронитись чи на ляхів іти. Бо милостивий пане гетьмане, як ми тої гадки не мали щоб на городи йти, так з охотою пішли б ми на неприятеля, а саме на ляхів. Направду, велика б то була усобиця, і хіба безрозсудні могли б задумувати таке, щоб іти на городи — грабувати, шарпати, кров проливати — такі як ми вище описали; але ми волі і наказові в. м., нашого мил. пана. Дай наказ, і будемо чинити! посли наші розповідять в. м., які тут у нас замисли. Ми ж то подавши до відома в. м. самі віддаємося ласці в. панської милості. Дано з Запоріжжя, з Коша, з Козулиної ноября в 14 день. Вашої панської милості нижайші підніжки Яков Барабаш отаман кошовий з усіма отаманами і черню яка знаходиться на Запоріжжі. Пашко Савич (Савин) і Марко Корсунець судді військові ¹¹).

Для того менту це було явне маскування дійсної політики: в той час, коли писався цей нижайший лист, запорізькі посланці вже під'їздили до Москви везучи “донос на гетьмана-злодея”, і Виговському це було звісно, бодай в деякій мірі. Він оповідає, що Пушкар, іще маскуючи в тім часі свою солідарність з Запоріжжям, перепускаючи їх послів через свої городи, придав їм сім своїх козаків, котрих Барабашеві посли нібито затримали і приставили московським воєводам, представляючи так, що це Пушкар хотів їх затримати своїми козаками, але не був в силі і з тим ці Пушкарівські козаки були відіслані з московської границі до дому ¹²) Довідавшись про це Виговський з Переяслава, як ми бачили, вислав свого посланця Почановського з листами до царя і визначніших московських осіб, просячи запорізьким доносам не вірити, а їх посланців за такий самовільний виступ затримати й укарати ¹³), — і Почановському дійсно на кілька день удалось випередити приїзд барабашівців: він був в приказі вже 26 листопада, а барабашівці поспіли тільки на 1 н. с. грудня. Гетьманські посли мали змогу до деякої міри приготовити настрій.

В своїм пізнішім маніфесті державам — обжалуванню московської політики супроти України — Виговський зате закидав московським правителям, що вони затаїли приїзд запорізьких посланців, і навіть коли його посли виразно питали про них Алмаза, той сказав, що їх не було - аж якось на вулиці люди Виговського стріли цих барабашівців, і від них усе довідались. Але, мовляв, Москва не вважаючи на це вела свою злісну політику: послів Виговського відправила з нічим, а барабашівців гойно обдарувала і наділила всякими листами і привілеями ¹⁴).

Лист Барабаша до царського уряду, висланий очевидно в перших днях листопада ¹⁵), — а може навіть в кінці жовтня, нажаль заховався в дуже мізернім вигляді ¹⁶): без початку, без докладної дати, з багатьма прогалинами. Кошовий писав, що вже раніш запорожці мали вказівки на зрадливі зносини гетьмана (мабуть з поляками ¹⁷). “Тепер же маємо певні докази, і з них побачили ми безуміє гетьмана городового війська Ів. Виговського і Грицька Сахненка, полковника миргородського — що вони з усіма полковниками і старшиною невірно служать богові і тобі, вел. государеві, і всьому війську Зап., ламають присягу, без ради війська Запорізького, та інших царів, королів і князів невірних беруть собі за панів, а тебе за государя і царя щиро мати не хочуть і без указу в. цар. вел. милості з невірними царями і миряться. Хочуть в. цар. милості зрадити і все військо Зап. православне, що в. ц. м-сті присягло, наміряються в неволю віддати. Щодо цього перейняли ми тепер листи, писані польським письмом до кримського хана і посилаємо з нашими посланцями: Михайлом Івановичем ¹⁸), Іваном Степаненком. Якова Остапенка і Семена Остапенка Галузовського ¹⁹) — з тих листів в. ц. м. краще вирозумієш. А ми Яков Федорович Барабаш, кошовий гетьман з військом в. ц. в. Запорізьким, з усею черню вдруге слізно просимо: як в. ц. м. під крила і під високу руку прийняв, так і надалі тримай в кріпості своїй (хоронячи) від неприятелів милостю своєю. А ми з усією черню бога (за тебе) просити і вірно служити т. ц. м. хочемо, згідно з привілеєм в. ц. в-ва. А над тою старшиною, що стали злочинцями перед богом і в. ц. м., — твоя воля царська: що хочеш то й твори з ними! Писано з коша, з Запоріжжя... в. ц. м. зичливий підданий ²⁰) Яков Федорович Барабаш рукою своєю”.

Перехоплені листи гетьмана до хана, послані цареві з цим посольством — це були ті листи з 10 вересня, вже нам відомі, адресовані до хана і до Сефер-Казі; вони заховалися власне в актах Малорос. приказу, разом з іншими матеріалами Барабашевого посольства; на цих оригіналах дяча поміта, що їх привіз від Барабаша Михайло Іваненко 21(31) листопада. Нічого виразно зрадливого в тих листах не було; вони були перехоплені досить давно, мабуть при кінці вересня н. с. ²¹) і тепер ними покористувалися як притокою для доноса, очевидно за недостачею чогось виразнішого. Крім того прислано з ними чотирьох татар — бранців, язиків, і трьох верблюдів в дарунку ²²).

Інструкція подана посланцями зараз по приїзді в Приказі ²³), була ось така:

“Наказ до й. ц. в-ва від усієї черні війська й. ц. в-ва Запорізького з Запоріжжя послам Михайлові Іваненкові з товаришами.

1. Віддати найнижчий чолобитний поклін й. ц. в-ву від мене Яцка Барабаша, гетьмана кошового з Запоріжжя, і від усієї черні війська Запорізького.

2. Оповістити й. ц. в-во, що досі військо Зап. і вся чернь, що по городах живе, і також козаки на Запоріжжі, хоч великі обиди й утиски мають від гетьмана городового і від усіх полковників та іншої старшини в городах, але терпіли їм то до указу ц. в-ва. Але (тепер) все військо Зап. побачило велику зраду старшин городових ц. в-ва, і з тої власне причини послали ми послів з Запоріжжя, з Коша, з усієї ради від війська й. ц. в. Запорізького, щоб сповістити й. ц. в.

3. Оповістити й. ц. в., що довідалася тепер вся чернь війська Зап., що ще за життя пок. Б. Хм. вся старшина: гетьман і всі полковники потайки від усієї черні, невідомо на що сприсяглися з князем семигородським, з обома воєводами — волоським і мунтянським, і шлють листи до хана кримського. А то все чинить старшина городова зраджуючи в. ц. в-ву, і все військо Зап. на те привертає, — тільки на те вся чернь війська Зап. не дозволяє і ніякої зради чинити не хоче. З городів від старшини до нас на Запоріжжя тікають і то нам кажуть, що старші городові від в. ц. м-ті відступили, а вся чернь — військо Зап. — так як присягли кілька літ тому твоєму ц. в-ву, так і тепер вірно навіки служать і служити хочуть у всім. Богові й тобі, вел. г-реві і цареві кланяються і за царя тебе мають. А за віру православну при боці в. цар. м-сті, за повелінням вашим помірати повинні єсмо. А іншим князям, королям, воєводам і кримському цареві військо Зап. присягати не хоче, ніяких листів і послів без відома в. ц. в-ва до невірних царів посилати ми не хочемо і не сміємо.

4. Оповістити й. ц. в., що по смерті Б. Хмельницького як полковники і вся городова старшина війська Зап. ставили гетьманом І. Виговського, в тім чернь і все військо Зап. ради і порозуміння не мали, і про те не знали. Але мала вся чернь — військо Зап. тут За-Порогами намір посилати в тій справі до в. ц. м-сті, як то здавна бувало в війську Зап. (!). Але старші городові то спостерігши, за бунт то проголосили і перед в. ц м-стю оббріхали, і так описали, ніби то ніколи в теперішніх часах, відколи військо Зап. присягло твоєму цар. в-ву між військом Зап. не було ніяких бунтів і сварок, тільки в любові однодушно вся чернь живе і в. цар. в-ву вірно і приязно служить ²⁴). А Ів. Виговський, гетьман городовий з Грицьком Сахненком, полковником миргородським, і з іншими полковниками недавно знову поновили присягу Ракоцію князеві семигородському, королеві шведському і воєводам волоському і мунтянському, не знаємо — чи з відома в. ц. в., ми то в. ц. м. подаємо до відома. Ми ж, усе військо зап. в Малій Росії як під високу і кріпку руку в. ц. м. піддалися з землями і городами, так і тепер неодмінно й непохитно при тій жалуваній грамоті стоїмо, а з тими зрадниками бути не хочемо, тільки слухатися вашої царської волі і указів в. ц. вел. А в. ц. в. за це на нас, як на своїх підданих аби не гнівався — про це прохаємо слізно.

5. Оповістити й. ц. в., що гетьман І. Виговський, всі полковники і вся городова старшина дуже гніваються на всю чернь війська Зап. за те, що ми ходимо з Запоріжжя водою і полем під татарські городи і не абияку шкоду тим поганам чинимо, побіди над ними здобуваємо, невільників православних христіан визволяємо. Старші городові цього не люблять: за вашою, мовляв, війною не можемо присяги з кримським царем учинити і замиритися.

6. Оповістити й. ц. в-во, що цар кримський з Ордою тепер дома, але зимою хоче йти на пограничні городи — чого йому біг за ласкою в. ц. м. не поможе.

7. А за тим усім уся чернь, військо й. ц. в. Зап. просить ласки в. ц. в. і скоршої відправи послів наших — товаришів наших, зичливих військові Зап.”.

За два дні послів покликано до приказу, перед тих же дяків Алмаза Івановича та Єфима Юрієва на розговір. ²⁵). Спитали їх, на які обиди гетьмана, полковників і старшини прислано їх скаржитись, як написано в листі кошового гетьмана. Посли сказали: “обиди такі — що як були вони за королем польським, дано нам військові вольності, і тих вольностей у нас не відбирано, а хто чим промишляв, того нам не боронено. І як піддались ми з гетьманом Б. Хм. під високу государеву руку, гетьман нам теж ніяких утисків не чинив і вольностей не відбирав. А тепер як вибрали на гетьманство Ів. Виговського його приятелі і дорадники: миргородський полковник Гр. Сахненко з товаришами, а не все військо Зап., так ці полковники, що з ним приятелюють, почали вольності від них відбирати, заборонили нам рибу в річках ловити і горілку на продаж тримати — все то віддають на оранди. І всі побори, скільки їх збирається в війську збирає собі гетьман, а військові нічого не дає: каже нібито витрачає на посольські видатки; а послів і посланців приймає і відправляє без указу. За польських королів військо Запорізьке послів з чужих держав без королівського відома не приймало, і тепер як учинились під царською високою рукою, їм послів і посланців без указу приймати і на них гроші витрачати не годиться. Нехай ц. в-во нас, військо Зап. пожалує: заборонить гетьманові і полковникам наші вольності ламати і відбирати у нас промисли — хто з чого годується”.

Дяки сказали, що цар бажає, аби його піддані були між собою в згоді, щоб христіанські народи з того раділи, а неприятелі мали страх; Виговського вибрано на двох радах раз у Суботові, другий раз в Корсуні, були там усі полковники (значить треба його слухати). На це посли сказали: “Не всі полковники і військо вибирали Виговського, а тільки ті що з ним у згоді (совЂтны) перший Гр. Лісницький, далі іркліївський (Джалалий) та Пушкар та ніженський полковник (Золотаренко). Як вони задумали, щоб Виговському бути гетьманом, так наперед Грицько миргородський зібрав війтів з городів свого полку і запитав їх підступом: чи хочете служити вел. государеві? Вони всі сказали: що раді служити. Тоді він скликав з полків сотників, в великім числі, і говорив їм, що треба відступити від в. государя і піддатись ханові, тому що вел. государ хоче прислати до нас воєводів, а вільності хоче відібрати і лишити в реєстрі тільки 10 тис., а решту записати в салдати і драгуни. Сотники всі сказали, що вони від вел. государя відступити не хочуть, тоді Грицько багато з них побив, до в'язниць посадив і промисли повідбирав від багатьох, хто з чого годувався. Декотрі сотники від тих насильств утекли до нас на Запоріжжя і розповіли про ці насильства і це що Виговський з полковниками, котрі з ним радять (“в думЂ”) хочуть піддатися ханові. А гетьман Виговський, побачивши, що сотники й чернь цієї думки не прийняли, а хочуть служити цар. в-ву кріпко, — вчинили раду в Корсуні, і з тієї ради, як однодумці (совЂтники) Виговського проголосили його гетьманом (нарекли) ²⁶), написав він до хана листи і послав з ними своїх посланців, а ми тих посланців на Запоріжжі перейняли і листи відібрали. Під ту пору були у нас на Запоріжжі також і донські козаки і ми їм розповідали про зраду Виговського і його однодумців, і з ними радились, що з тими зрадниками робити. І так усі військом ухвалили, щоб послати ті листи ц. в-ву, об'явити неправди Виговського і чекати царського указу”.

Дяки спитали, як же собі Січ уявляє вихід з такого положення: “коли вже між ними сталася незгода, як її утихомирити? чого військо доручило їм просити від царя?” Посли сказали, що їм велено просити, аби цар послав у військо свого чоловіка і вчинити раду, а на тій раді вибрати гетьмана, якого все військо захоче. Дяки спитали, чи на таку раду скликану в Києві (як проектувалося для місії Трубецкого) могла б зібратися вся чернь? Посли відрекли, що з Запоріжжя до Києва було б збиратись далеко; краще було б зложити раду на Солониці, — бо то середина (!), туди з усіх городів з'їхатися близенько. “А потім сказали, що добре було б раді бути на Запоріжжі, бо й попередніх гетьманів вибирано на Запоріжжі, — “тут у нас столиця запорізька”. Дяки зробили критичні завваження: “Місце далеке і від неприятеля небезпечне; краще бути раді в Києві, бо тут столиця Малої Росії, в Києві власті і всякі урядники; Лубні теж не підходять: місто мале, та й Виговський боячися вас, туди на раду не поїде”.

Посли настоювали: “Нехай би вел. государ велів раді бути в Лубнях, тому що туди всім з'їхатися буде близько. А Виговський знаючи свою зраду не поїде на раду (де б вона не була). Якби міг, він давно б свої скарби вивіз і сам утік, але за їх військовою ухвалою його в Чигрині козаки стережуть, аби не втік. І його дорадника миргородського полковника Грицька теж стережуть. Бо вся чернь — і запорізька і городи — в одній думці з запорожцями. А Виговський хочби й не хотів на раду їхати, але як буде про те указ ц. в-ва, то й не хотячи поїде”.

Тоді дяки по таких прелімінаріях виступили з головним: “Відомо ц. в-ву, що після Б. Хм-го були серед черні нарікання на Виговського і на полковників, говорили так, що краще було б, якби по городах були воєводи царські: не було б їм ніяких обид від полковників. Отже як тепер, чи воліли б вони, щоб по городах були царські воєводи і завідували б усякими городовими ділами, а полковники завідували б тільки військовими?”.

Посли притакнули: “Ми давно хотіли цієї милості просити у цар. в-ва, тому рада була б уся чернь і міщани ²⁷), щоб у нас були царські воєводи по городах, та не допускають того полковники задля своєї користі. Але як з царської ласки дано жалувані грамоти київським та переяславським міщанам на старі привілеї, так вони живуть тепер “во благоденствії” і від полковників ніяких утисків не бачать. А тепер на раді нехай би вел. государ звелів у всіх справах зробити постанови, та потвердити все, чим ми від вел. государя пожалувані: на яких статтях гетьман і ми маємо бути в підданстві у вел. государя. Після того якби нововибраний гетьман і в чім небудь перед цар. в-вом прогрішився, ми б написали до цар. в-ва і за той проступок його б можна було перемінити”.

На ці теми мабуть велась довга і різностороння дискусія, тільки коротко зібрана в цім записі. Під кінець дяки звернули на одну разючу суперечність в оповіданнях послів Виговського і послів Барабаша, щодо ролі Лісницького і відносин до нього Виговського: посли Виговського представили його головним антагоністом Виговського, кандидатом на булаву, привідцем усіх бунтів, а Барабашеві посли називали головним помічником Виговського, і дорадником на все зле. Посли на це розповіли ті історії, що були переказані вище, але тепер вони нам потрібні в контексті: “Було так. Як захорував гетьман Б. Хмельницький, послав він на поляків і татар замість себе сина свого Юрія і Грицька, дав йому булаву і бунчук. Потім як військо вернулося з походу, Грицько почувши, що гетьман дуже хворий і близький смерті, довго не віддавав булави й бунчука, хотячи на гетьманстві бачити ²⁸) свого приятеля Виговського. Гетьман довідавшися, що він за його життя ладить ²⁸) на гетьманство писаря, велів їх привести до себе і Грицька хотів скарати на смерть, а писаря звелів розтягти на землі ниць, приковавши за руки і тримав його так трохи не цілий день, поки йому серце не відійшло. Іван лежачи на землі весь час плакав, і гетьман нарешті йому пробачив. А що тепер Виговський зве Грицька своїм неприятелем, то це він робить навмисно, щоб у війську не помічали, що він йому приятель і однодумець. А нам про Грицька все добре відомо, бо троє з нас — Остапенки і писар, живуть в Миргороді близько Грицькового двору і знають його здавна, і відають, що він цареві не зичливий і бунтівник: як у нього рада була, вони на ній були і всі його зрадливі мови чули”.

Накінець просили відпустити їх як найскорше, тому що у них на Запоріжжі і у городової черні так постановлено: доки не прийде царський указ на Запоріжжя, вони універсалів Виговського в ніяких справах слухати не будуть, тим часом від татар велика небезпека: як ріки стануть, вони можуть прийти. Тому з їх приїздом “гетьман” (кошовий) мусить дати всякі розпорядження: кого лишить на кошу на Запоріжжі, від татарських приходів, а інших забравши з собою поїде на раду.

“А Виговського гетьманом ми ніяк не хочемо й не віримо йому в нічім, бо він не природжений запорізький козак, а з польського війська (бранець) взятий в бою ²⁹): був у польськім війську ротмистром, а гетьман Б. Хмельницький йому дарував життя і зробив своїм писарем. Він з природи своєї нехоче війську ніякого добра, і жінка у нього шляхтянка з великого дому, тому також він добре не мислить Запорізькому війську, а все як краще польській стороні. А поляки нам вічні неприятелі” ³⁰).

Три дні по цій розмові, 26 падол. (6 грудня) Барабашеві посли подали дякам свої гадки на письмі, не знати чи з власної ініціативи, чи за заохотою дяків, на жаль, маємо їх в перекладі:

“Вел. государеві і т. д. б'ють чолом його піддані, посланці, запорізького кошового гетьмана Якова Барабаша Михайло Іваненко з товаришами, з наказу нашого гетьмана і всієї черні — запорізької і городової однодушно.

1. Полковники й інші старші городові війська Запорізького без відома й ради нашого кошового Запорізького війська вибрали собі гетьманом бувшого писаря Ів. Виговського. А ми — військо Запорізьке і вся чернь — дніпрова і городова, того Ів. Виговського не хочемо, і йому в військових справах не віримо, тому що він “литвин”: ³¹) служив у польськім королівськім війську і взятий був в бою на Жовтих Водах. А у нас гетьманами досі вибирано з Запоріжжя; природжених і заслужених козаків.

А ставши гетьманом став він без відома і указу цар. в-ва пересилатися з кримським ханом і з іншими королями і князями: з шведським, турецьким, польським, венгерським, волоським, мунтянським, з цісарем, з різними сенаторами, писав до Криму таємні листи, і судячи з тих таємних зносин треба від нього сподіватись усякої зради. А нам, війську Зап. від цього гетьмана, від його дорадника Гр. Лісницького і від інших почали діятися великі утиски, почали від нас відбирати всякі вільності.

Тому прохаємо, щоб вел. государ пожалував нас — велів послати в військо Зап. свого ближнього чоловіка і велів учинити раду, а на ній позволив нам вибрати гетьмана всім військом Запорізьким: кого схочемо ми, вся чернь запорізька і городова — такого гетьмана, щоб від нього наші права й вільності не порушувалися. Тій раді аби в. государ велів бути в Лубнях на Солониці, або в Переяславі, або де в. в-во зволить. А кого ми чернь, всім військом виберемо на гетьманство, то вибраний гетьман має вчинити присягу на вірне підданство на услугу вел. государеві, а по цім аби в. г-р велів дати йому жалувальну грамоту, на потвердження його на гетьманстві, і щоб військові Зап. бути за грамотою при своїх старих правах і привілеях, і при своїх вільностях за статтями даними військові Запорізькому.

А Іван Виговський нам — військові Запорізькому, дніпровій і городовій черні, не під мислі (“нелюб”) і ми його гетьманом мати не хочемо, а городова чернь з нашою дніпровою однодушна, і одна від другої ніколи не відступлять. Ми просимо ласки цар. в-ва, аби тих наших неприятелів, Ів. Виговського, Гр. Лісницького, Тимоша намісника гадяцького, що зробив з себе пана ³²), та інших дорадників Виговського і орандарів — на котрих будуть скарги від черні війська зап., ти, вел. государ велів з тих місць до себе приставити, або вивезти куди ти скажеш, — бо вже вони тобі і нам, вірним підданим ³³) вашого цар. вел., стали неприятелями і такими ж і в пришлих часах будуть. А вся чернь війська зап., доки не буде від вел. г-ря, за нинішнім нашим проханням указу про гетьмана, доти не буде слухати ні універсалів ні яких небудь розпоряджень Ів. Виговського. А якби він і миргородський полковник та інші їх дорадники, знаючи свою неправду й зраду, хотіли куди небудь тікати, їх військом стережуть і з війська не випустять.

2. Коли буде настановлений гетьман — за указом вел. г-ря і вибором всього війська, а військо Запорізьке помітить ³⁴) за тим гетьманом яку небудь зраду перед цар. в-ом і про неї всім військом дасть знати цар. в-ву, то нехай би цар. в-во був ласкав — нам того провинного ³⁵) гетьмана велів перемінити. Ми ж — самі, без волі цар. в. гетьманів переміняти і ніяких бунтів вчиняти не будемо. Тільки, якби, недай боже, денебудь в бою гетьмана забито, аби ц. в-во дозволив для порядку вибрати гетьмана всім військом, а ми вибравши маємо негайно послати посланців до його ц. в-ва і прохати потвердження на гетьманстві — коли військо Зап. буде з нього задоволене.

3. Аби вел. г-р звелів бути в городах війська Зап., котрі вибере, своїм воєводам для охорони міщан і повітових людей, а на тих воєводів і на воєнних людей які з ними будуть щоб збирано і давано стацію з городів Малої Росії.

4. Аби вел. г-р звелів збирати всякі побори з міщан, купців і орандарів з усіх городів — королівських, сенаторських і кляшторних, і з оранд, і тримати (ті гроші) в скарбі в столичнім місті Києві і в призначенім часі роздавати військові Запорізькому, згідно з жалувальною грамотою, даною від ц. в-ва. Переховувати ті зібрані гроші в столичнім місті Києві, для всякої безпечності. А те, що в тих чотирьох роках не доходило до скарбу цар. в-ва як з оранд і одкупів, так і інших доходів, що належать до царського скарбу, з городів, містечок і сіл всієї Малої Росії, так як у попередній статті написано, і до рук війська Зап. на жалування не роздавалося згідно з жалувальною грамотою і привілеєм цар. в-ва, аби цар. в. був ласкав — велів ті гроші вишукати. Аби орандарі і всякі люди, які чим небудь володіли, і ті котрим ті гроші віддавано, приставили ті гроші за квитами також до Києва, за всі попередні роки, і вел. г-р аби велів всі ті гроші роздати війську Зап. в жалування за попередні роки.

5. Аби в. г-р був ласкав на нинішній раді, що має відбутися в війську Зап. на призначенім місці, звелів при виборі гетьмана зробити постанови в усіх військових справах — потвердити все чим вони від цар. в-ва пожалувані і на чім мають бути в підданстві під високою царською рукою. Аби Іван Виговський перед присланими від в. цар в-ва людьми зложив на раді війську Запорізькому всі військові справи, привілеї й пункти давніші й теперішні — від в. цар. в-ва, також булави, корогви, бунчуки, бубни, гармати, армату і все, що належить війську Зап. — чим володів небіжчик гетьман Б. Хм. І полковники так само, щоб зложили знаки і приналежності військові.

6. Потім як військо Зап. вибере гетьмана — на місце Виговського, або минаючи його ³⁶), тоді Виговського і його дорадників треба б тримати під арештом, або до й. цар. в-ва відіслати — як уже цар. в-во рішить, — аби від них не було потім в війську Зап. замішання або бунту.

7. Аби вел. г-р був ласкав — велів відпустити нас не затримуючи на Курськ, на Путивль і свої черкаські городи і велів дати до Черкаських городів свою проїзжу грамоту. А як ми приїдемо до Черкаських городів, там нас від города до города, і так до Запоріжжя провожатиме чернь, і ми небезпеки від Виговського і його дорадників мати не будемо, бо городова чернь від тих неприятелів має великі обиди і утиски безмірні, а з нами, військом Запорізьким вони мають порозуміння ³⁷) і тобі, в. г-реві, вони віддані і нас їм не видадуть. Сподіваємось, що нас сотники з городів стрічатимуть з усім товариством” ³⁸).

Безсумнівно, ці пункти являються результатом дуже інтересного співробітництва запорізької демократії з московською бюрократією. Московські дяки прийняли в повній мірі до уваги рекомендацію запорізької черні, дану Виговським і його послами — як бездомної і неприкаянної голоти, вороже настроєної до заможніших, господарніших верств, і до її соціальної ідеології поставились з повною обережністю. Але вони в повній мірі порахувалися з тими користями; які давала їм підтримка, чи союз з цією опозицією старшині — готовою на всякі поступки політичним московським планам за ціну сприяння автономному становищу Січі в Запорізькому війську. Важні були історичні прецеденти висунені Січею і признані самими послами Виговського — що попередні гетьмани вибиралися на Запоріжжі, з запорожців, мовляв і сам Хмельницький був запорожець; московський уряд мав значить підстави підтримати в певній мірі політичні претензії Січі. Але його завдання було при тім не збільшення ролі і впливу городової черні — а збільшення через неї свого впливу на старшину — можливості натиску на неї, можливості примусити старшину, з постулятами черні і Січі в руках — виконувати московські вимоги і директиви. Без сумніву під суггестією московських дяків січеві делегати прийняли або відповідно розробили і сконкретизували приємні для Москви дезідерати — не тільки про воєводів, що сам протокол зазначує як питання поставлене дяками — але й такі правила, що гетьмани мусять вибиратись не інакше як під контролем царського делегата, і не можуть інакше відставлятись як з царського відома і наказу. Що при виборі гетьмана мають піддаватись ревізії при участі делегата обов'язкові для війська постанови, конституція Малої Росії, властиво — затверджуватися ним кожний раз наново. Що особи помічені в невірності цареві, а попросту — ненаручні московському управлінню, мають арештуватись, вивозитись до Москви, або засилатися за волею і рішенням царя. Всі ці ресурси московського впливу і терору на Україні, котрими на ніщо зводилася автономія України, — безмежні права вмішування, обмеження гетьманського правління і війська тільки військовими козацькими справами; безпосередня залежність людності від московського уряду ³⁹) утримання московської адміністрації і московських залог з українських доходів і стацій; збирання всякого роду приходів до царського скарбу і т. п. ті завдання, які ставило собі на Україні московське правительство і потім переводило й осягало тільки на протягу довгих десятиліть — все це в більше або менше розробленій формі було записано в московських актах, як побажання Січі, “столиці Запорізького війська”, її делегати прийняли все на її рахунок, аби тільки запевнити їй підтримку московського центра в боротьбі против старшини, і московським політикам лишалося тільки висувати з цього арсеналу то ту то іншу машину на знищення української державності.

Українська державність була підмінована. Всі здобутки державної будови останнього десятиліття, часів Хмельницького, поставлені були під знак запитання. Против змагань організувати постійну владу, звівши до мінімуму необчислимі впливи безпосередньої демократії - неорганізованих зборів, якими була і зісталася загальна козацька рада — рада черні, як її з притиском називають січові провідники, — висувається власне ця інстанція, котрій має все належати, котра все може в один момент обміняти. Против компетенції керівних органів, в якійсь мірі уточнених працею попередніх десятиліть, висуваються хиткі і пливкі поняття “війська”, “вського війська”, “війська-черні”, “всієї черні — городової і запорізької”, котрої негативним критерієм являється її незалежність від старшини — всього того, що над сотниками, а позитивним — лояльність супроти московського уряду, а властиво — сервілізм, необмежене служальство, підпорядковання всяких інтересів українського життя планам московського бюрократизму і централізму. Безпосередня демократія, перенесена з обстанови походного табору в практику Січі, хоче заволодіти городовим життям, розірвати всяку тяглість і безпереривність влади (вимога щоб гетьмани, генеральна старшина і полковники віддавали всі державні акти, всі символи влади раді — з тим, щоб вона з своїх рук віддавала їх новим функціонаріям). Хоче вирвати владу з рук тої правлящої верстви, яка робила цю владу знарядом своєї соціальної класової сили, економічної узурпації і експлоатації трудящих, але не вміючи перевести цього в організованих формах з одної сторони пхає життя в анархічний хаос, з другої сторони хоче паралізувати впливи своєї буржуазії впливами буржуазії й бюрократії московської, ще більше небезпечної для своїх змагань — бо сильніше організованої і в своїй політиці цілком безоглядної, а для інтересів українського життя як такого — цілком байдужої. Зробивши з неї арбітра своїх суперечок з старшиною, вона легкодушно віддає в її руки інтереси українського життя — його будову і провід, замість того щоб організувати ту городову чернь, котрої інтересами вона клопоталась і дати їй змогу будувати своє життя і ним керувати.

Розуміється московський уряд мав всякі причини цінити такого услужного союзника. Не слухаючи прохання Виговського, щоб тих самовільних запорізьких посланців затримано і покарано, їх обдаровано царським жалуванням (на рівні з другорядними членами місії Виговського) і видано проїздний лист до “полковників, сотників та інших урядників, до котрих то належить” з наказом “пропускати тих посланців, Михайла з товаришами скрізь без затримок і зачіпок, щоб їм ніде не баритись” ⁴⁰). Грамота “Нашого цар. величества войська Запорожського кошовому Якову Барабашу й всему кошевому войску в Запороги” була постилізована дуже здержливо: згадку про те, що січові посланці жалілись на обиди від Виговського вичеркнено з чорновика, так само згадки про їх зраду і усобицю. Але важно було, що цар трактував Січовий Кіш як правомочну організацію, і повідомляючи його про посилку на Україну свого чоловіка, окольничого Хитрово, пропонував йому вислати на раду своїх делегатів — від старшини і черні і взяти участь в полагодженні всіх справ війська Зап. ⁴¹). Для престіжу і аспірації Січі це в даних обставинах було дуже багато; авторитетові гетьманського осередка і старшині удар задано незвичайно болючий і в наслідках своїх необчислимий.