Республіка Польща. На кінець 1980-х років у Польщі склалися унікальні передумови для реформ у сфері публічного управління
На кінець 1980-х років у Польщі склалися унікальні передумови для реформ у сфері публічного управління, а саме існування експертної спільноти, яка запропонувала розроблену програму територіальної реструктуризації влади, що стала предметом обговорення вже у 1989 році під час «круглого столу» опозиції з правлячою ПОРП. Основними принципами формування нового типу публічної влади на місцевому рівні було визначено уникнення державного втручання у діяльність базових одиниць самоврядування, а також усунення комуністичної номенклатури з політичних посад за допомогою інструменту демократичних виборів.
Упродовж першої половини 1990 року, окрім внесення змін до Конституції, було схвалено законодавчий пакет, який інституціоналізував гміни як одиниці самоврядування, автономні від держави. Мова йде, насамперед, про Закон про територіальне самоврядування від 8 березня 1990 року, яким гміни визначалися як об’єднання громадян, які проживають на певній території[149]. Супутні закони передбачали систему виборів місцевих органів влади, поняття муніципальної власності, бюджету гмін.
Нова Конституція Республіки Польщі, схвалена 2 квітня 1997 року, стала найважливішою правовою гарантією місцевої демократії як така, що визнала принципи субсидіарності, децентралізації як засадничі для побудови системи публічного управління. Відповідно до основного законодавчого акту, жителі населених пунктів складають гміни як територіальні спільноти, а самоврядування може здійснювати ті завдання, які не є закріплені за іншими структурами влади, тобто було визнано можливість розширення сфери його функціонування[150].
Основним політико-управлінським органом гміни є рада (пол. rada) – представницький орган. До повноважень рад можуть належати компетенції, які не належать до повноважень виконавчих органів, зокрема схвалення стратегій / програм розвитку, бюджету, розпорядження майном. До 2002 року іншою легітимною структурою самоврядування був мер (у сільських громадах і малих містах – війт (пол. wójt), середніх містах – бурмістр (пол. burmistrz), великихмістах – президент (пол. prezydent)),який, поряд з секретарем, скарбником, іншими посадовими особами, формують президію як виконавчий орган[151]. Після запровадження у 2002 році прямих виборів, мер представляє одноосібний виконавчий орган, призначаючи і зміщуючи заступників, кількість яких, залежно від числа жителів, може складати 1-4 особи.
Для ефективного виконання публічних завдань, гміни можуть створювати допоміжні одиниці управління – солецтва (у сільських гмінах), селища (у гмінах змішаного міського і сільського характеру), райони (у містах). Потреба у функціонуванні цих ланок пояснюється великим розміром гмін: у середньому, сільська спільнота нараховує 7-8 тис. жителів і складається з 10-11 населених пунктів.
Закон про вибори рад гмін був прийнятий у пакеті з іншими нормативними актами, які визначали засади функціонування місцевого самоврядування, вже 8 березня 1990 року[152]. За задумом законодавців, це мало гарантувати, що нова система управління буде впроваджуватися оновленою елітою, а, отже, втілення ідеології децентралізації, розробленої національною контрелітою і експертною спільнотою не буде блокуватися на рівні громад. У законі була врахована ідея розрізнення принципів формування місцевих рад, відповідно до показника чисельності населення у громадах. Так, у гмінах, де проживало не більше 40 тис. осіб, була запроваджена мажоритарна система відносної більшості, тому електоральна конкуренція розгорталася між персоніфікованими кандидатами, які змагалися в одномандатних округах. Для більших громад була запропонована пропорційна система, в якій підрахунок голосів здійснювався за методом Сен-Лаге.
Детальна технологія організації, проведення та підведення підсумків перегонів до представницьких органів самоврядування була визначена у 1998 році, тобто у контексті формування нового адміністративно-територіального устрою країни, коли Сеймом Польщі був схвалене Положення про вибори до рад гмін, рад повітів та сеймиків воєводств. Відповідно до цього документу мажоритарна система відносної більшості зберігається лише у гмінах, де кількість населення не перевищувала 20 тис. осіб, і застосовується у формі голосування у багатомандатному окрузі за кандидатів, включених до відкритих списків. На посади місцевих представників обираються кандидати, яких підтримало найбільше громадян.
У більших громадах був запроваджений принцип пропорційного представництва зпреференційним голосуванням у багатомандатних виборчих округах. Громадянин може проголосувати на підтримку одного кандидата з одного списку, і цей голос, водночас, вважається голосом на підтримку всього списку[153]. Суб’єктами електоральної компанії до органів самоврядування були визначені виборчі комітети, які можуть формуватися політичними партіями та їх коаліціями, асоціаціями чи іншими громадськими організаціям, індивідуальними виборцями.
У період 1990-2002 років функції виконавчого органу ради виконувала колегіальна президія, очолювана мером, який теж обирався місцевими депутатами. На практиці, це мало наслідком нестабільність складу президії, залежність процесу обіймання посади мера від формування більшості у раді, яка мала право змістити мера з посади. Така ситуація стала передумовою для прийняття у червні 2002 року Закону про безпосереднє обрання війта, бурмістра та президента міста, норми якого стали чинними уже під час місцевих виборів, що відбулися восени. Відповідно до зазначеного правового акту, цей одноосібний виконавчий орган обирається шляхом прямих виборів на чотири роки, одночасно, з виборами місцевих рад. Посаду очільника гміни має посідати той з кандидатів, який набрав більше аніж половину відданих голосів, що на практиці часто передбачає проведення другого туру голосування. Право на висунення кандидатів на посаду мера отримали партії та їх коаліції, громадсько-політичні об’єднання, власне виборці, використовуючи механізм комітетів. Усунути особу, яка посідає посаду мера, можна лише шляхом проведення місцевого референдуму[154].
Інституціоналізація нормативних форм здійснення безпосередньої демократії у Польщі розпочалося одночасно із реалізацією інших демократичних реформ. Сучасні засади здійснення місцевих референдумів були сформульовані вже згаданим Законом про територіальне самоврядування від 8 березня 1990 року. Відповідно до нього, Польща стала одним із небагатьох суспільств у центральноєвропейському регіоні, де громадяни можуть безпосередньо впливати на базу місцевих податків і цей інструмент може бути використаним для відкликання представників, що пояснюється прихильністю її еліт до децентралізаційної ідеології, підготовленістю цієї реформи.
Вже у жовтні 1991 року було прийнято профільний закон про місцевий референдум, який запропонував детальну процедуру цього акту волевиявлення. Також цим нормативним документом було визначено можливість ініціювання референдумів з ініціативи представницького органу, а також осередком політичної партії чи організацією громадянського суспільства[155].
Право на участь у референдумі гарантується також Конституцією Республіки Польща, яка також передбачає можливість подання петицій, пропозицій та скарг до органів влади, тобто форми опосередкованої політичної участі[156]. Нормативне поле Польщі дозволяє проведення громадських слухань, на яких жителі та неурядові організації можуть оприлюднити свою позицію з питань локального значення, вносити пропозиції щодо діяльності органів самоврядування. Рішення органів гмін повинні бути оприлюдненими у письмовій формі у громадських місцях, а також у ЗМІ[157].
У 2000 році був схвалений новий закон про місцевий референдум, що був оцінений як один з найбільш ліберальних у ЄвропіЦей правовий акт був прийнятий з огляду на потребу територіального поширення форм безпосередньої демократії на повітовий та регіональний рівні. У ньому були продубльованими вже існуючі норми про потребу збору підписів 10 % жителів громади для ініціювання референдуму, а його результат визначався імперативним при умові участі більше аніж 30 % жителів, що є найменшим відсотком, необхідним для визнання результативності волевиявлення, у регіоні Центральної Європи. Схвалений документ дозволяє використовувати цей інструмент прямої демократії не лише для відкликання місцевих депутатів, але й війтів, старост, президентів міст. Подібний референдум може бути ініційований також президією ради, у випадку незатвердження її звіту представницьким органом[158].
Основним джерелом формування місцевих політичних еліт у постсоціалістичний Польщі, подібно до інших країн регіону, стали вибори до органів самоврядування. Перші демократичні вибори відбулися у травні 1990 року, і здійснили справжній переворот у середовищі локальних еліт: близько 53,1 % місць у радах зайняли представники Громадських комітетів «Солідарності», навколо яких об’єднувалися претенденти, які були членами цієї профспілки або ж ніколи не займалися політикою, тобто особи, що не мали досвіду управлінської діяльності у період соціалізму (у великих містах цей показник був навіть вищим). Ще 24,7 % мандатів обійняли висуванці місцевих виборчих комітетів, які об’єднували позапартійних. Саме до характеристики заміни еліти у Польщі найкраще підходить концепт «місцевих революцій», тобто класичної елітарної заміни. У середовищі мерів зміна була теж радикальною: менше 20 % очільників громад мали досвід виконання управлінських функцій, а у 46 великих польських містах з населенням понад 100 тис. осіб – всі обрані очільники були новачками.
Зауважимо, що зменшення виборчої активності поляків під час місцевої кампанії 1994 року (1990 р. – 42,3 %, 1994 р. – 33,8 % явки) мало наслідком те, що у багатьох малих гмінах, де діяв принцип формування одномандатних округів, вирішальне значення для перемоги кандидата мала підтримка родичів, сусідів. Водночас, беручи до уваги, що розмір громад був значно більшим ніж у сусідніх країнах, фактор соціальних мереж відіграв не таку значну роль як у Чеській Республіці та Словаччині. За результатами цих перегонів рівень оновлення депутатів у громадах Польщі залишився достатньо високим, і знайшло фактографічне підтвердження припущення про те, що рівень циркуляції еліт зростає пропорційно до збільшення кількості громадян у спільнотах: так, у 1990 році у містах з чисельністю населення понад 40 тис. осіб з обраних мерів 100 % були «новачками», а у менших громадах – 84 %, у 1994 році – відповідно 45 % і 42 %.
На місцевих виборах 1998 року позапартійні кандидати, коаліції, локальні партії вибороли 68,3 % усіх мандатів, ВАС – 13,6 %, СДЛ – 10,8 %. У сільських гмінах приблизно 70 % місцевих представників почали виконували свої функції вдруге або втретє, тобто рівень оновлення склав не більше третини депутатського корпусу. Така репродукція локальних еліт та лідерів пояснювалася нестачею бажаючих конкурувати на локальних перегонах, а також авторитетом очільників, обраних під час попередніх електоральних змагань. У великих громадах ротація складу рад була вищою, що пояснюється партизацією виборів[159].
У 2002 році четверті – з початку демократизації – вибори до місцевих органів влади були проведені за новими правилами: мери усіх громад обиралися безпосередньо населенням. Окрім того, мажоритарний принцип організації виборів місцевих рад був збережений лише в гмінах, чисельність населення в яких не перевищувала 20 тис. осіб. У цих громадах беззаперечно домінували позапартійні кандидати – саме такими була більшість обраних представників (68,5 %) і мерів (73 %). Це демонструє, що на відміну від рівня воєводств і повітів, політичні партії не відіграють важливу роль у польській місцевій політиці, хіба що у великих містах. Серед партій найбільшого успіху здобули представники коаліції СЛД-СП – 14,2 %, ПСЛ – 10,7 %.
За результатами виборів 2006 року, частка безпартійних депутатів залишалася надзвичайно високою і навіть зросла на декілька відсотків – до 71,9 %. Представники ПСП набрали 9,7 %, ПіС – 7,7 %, ГП – 4,5 %, СДЛ-СДПП-СП – 3,4 %, «Самооборони РП» – 2,17 %, «Ліги польських родин» – 0,59 %. У мерських перегонах найбільш успішними виявилися висуванці місцевих виборчих комітетів – 81,9 % посад. Має на підстави висновок, зроблений на основі аналізу результатів виборів 2006 року у 6 польських повітах, про те, що основними акторами місцевої політики стали «позапартійні виборчі списки», які формувалися за принципом інкумбентства і приваблювали орієнтацією на вирішення щоденних проблем[160].
Під час останніх виборів місцевих рад, що відбулися у листопаді 2010 року, були підтверджені тенденції, що проявилися раніше: 71,1 % усіх посад в радах гмін, отримали позапартійні висуванці, які домінували у переважній більшості громад, окрім середніх та великих міст, де посади були розділеними між «важковаговиками» ГП, ПіС, СДЛ. У малих містечках і частині сільських гмін електоральний успіх здобула ПСП.
Вищевказані електоральні тенденції, багато в чому, пояснюються роллю партій у місцевій політиці. У початковий період постсоціалістичних трансформацій у Польщі на локальному рівні сформувався політичний вакуум, оскільки партії, які діяли на національному рівні, ще не сформували свої територіальні структури, а Громадянські комітети «Солідарності», які виникли напередодні місцевих виборів 1990 року, незабаром перестали функціонувати. Відзначимо, що політичні сили, які почали утворюватися на основі розколу профспілки, тривалий час не приділяли уваги питанню місцевого самоврядування у своїх програмах та діяльності[161].
Водночас, певна ідентифікація громадян і представників локальної еліти з програмовими засадами партій, поляризація політичного поля, здебільшого, у великих громадах, сприяла поступовому зростанню частки партійців серед депутатів та мерів. Так, якщо у 1991 році відсоток членів партій серед депутатів складав всього 8 %, то у 1997 р. – 27 %, 2000-2001 рр. – 46 %, а у 2003 р. сягнув 34,9 %. Зменшення відсотка партійних мерів на початку 2010-х років пояснюється запровадженням принципу прямих виборів, коли більшу роль почали відігравати їх особисті характеристики.
Локальні електоральні кампанії 1994 року вперше можна охарактеризувати як приховані партійні перегони. Зокрема, партизація виборів була помітною у великих містах, де у фокус електоральної конкуренції, яка, здебільшого, розгорнулася між коаліцією СДЛ і ПСП, потрапили питання національного, а не локального значення. ПСП домінувала у сільських гмінах. Водночас, у малих громадах кандидати у місцеві депутати, орієнтуючись на переважно негативне ставлення громадян до партій, приховували свої політичні вподобання, обираючи роль «нашого хлопця», що не належить до «них» – політичної еліти. Навіть у великих громадах, де діяла пропорційна система обрання цих органів влади, формувалися місцеві виборчі комітети, в назвах та програмах яких не містилося жодної ідентифікації з партіями, хоча ці організаційні утворення були афілійованими із загальнонаціональними силами.
Місцеві вибори 1998 року вже були такими, на яких були виразно представленими загальнонаціональні політичні партії. Більшість місць у місцевих радах були розділеними між СДЛ (10,8 % у всепольському масштабі) та правими партіями, об’єднаними у ВАС (13,6 %). У великих громадах найбільше місць вибороли саме політичні партії; у сільських гмінах, яких у чисельному вимірі було набагато більше, переважали незалежні кандидати. Всього у Польщі такими політиками, представниками місцевих коаліцій, позапарламентських партій було отримано 68,3 %.
У 2002 році четверті з початку постсоціалістичного періоду вибори до місцевих рад відбулися за новими правилами. Відсоток мандатів, отриманих незалежними, склав 68,5 %, тобто залишився на такому рівні як чотири роки перед тим. Лише декілька партій отримали сумарне національне представництво у радах більше аніж 3 %: коаліція СДЛ і СП – 14,2 %, ПСП – 10,7 %, «Самооборона РП» – 3,3 %[162].Це продемонструвало, що партії не набули вирішальної ролі у місцевій політиці, хіба що окрім великих міст. За результатами виборів, що мали місце у 2006 році, частка безпартійних представників залишалася надзвичайно високою і навіть зросла на декілька відсотків – до 71,9 %. Представники ПСП набрали 9,7 %, ПіС – 7,7 %, ГП – 4,5 %, СДЛ-СДПП-СП – 3,4 %, «Самооборони» – 2,17 %[163].
Під час локальних виборів польські партії можуть формувати коаліції з іншими силами, і практика демонструє поширення двох варіантів дій місцевих осередків: самостійний добір союзників, програмові засади яких суттєво не відрізняються від власних, або ж наслідування взірців створення національних коаліцій. У багатьох випадках, застосування першого підходу має наслідком формування коаліцій, складених з сил, які є в опозиції на вищих територіальних рівнях політичного процесу. Водночас, найбільш розвинуті, за кількістю членів, місцеві осередки мають партії-спадкоємиці ПОРП, що пояснюється досвідом організаційної роботи, а також обставиною, що нові партії розбудовували свою структуру, в першу чергу, у містах. Єдиним утворенням, яке мало осередки у майже всіх сільських гмінах, була ПСП, що пояснюється її програмовою орієнтацією саме на ці території[164].
Членство чи підтримка дій партій можна вважати лише однію із форм політичної участі.У Польщі упродовж 1990-х років інтенсивність проявів політичної активності поступово знижувалася, принаймні у формально-кількісному вимірі. Якщо у 1990 році членами політичних партій були 1,6 % громадян, то у 1996 році – лише 0,8 %, і цей показник не змінився і у наступному десятилітті. Однак, таку тенденцію можна вважати закономірною, беручи до уваги розпад ПОРП, а, отже, радикальне зменшення кількості партійців. Після зміни еліт та інституціоналізації нового режиму зникли передумови для мобілізації громадян, що не стимулювало їх брати участь у діяльності партій.
Як результат дії цих факторів, упродовж першого постсоціалістичного десятиліття сформувалося таке явище політичного життя Польщі як один з найнижчих у Європі показників електоральної участі на всіх рівнях політичної системи. Низький рівень відвідування громадянами виборчих дільниць був зафіксований і на місцевому рівні. У 1990 році явка склала 42, 3 %, у 1994 році – знизилися до рівня 33, 8 %. У 1998 році показник участі зріс до 46,2 %, а у 2002 році під час виборів місцевих представницьких органів і, вперше, безпосереднього обрання мерів склав 44,2 %. Про стабілізацію частки громадян, яка вирішила впливати на процес обрання місцевої владної еліти, свідчать дані виборів 2006 року, коли на дільниці прийшли 45,9 % виборців, однак, у 2010 році цей показник зріс до рекордних для постсоціалістичного періоду рівня 47,3 %, що пояснюється політизацією польського суспільства у цей період, у зв’язку з загибеллю президента Л. Качинського. Можливо, таке невикористання поляками потенціалу місцевих виборів, як форми безпосередньої демократії, пояснюється невисокою оцінкою її ефективності: у 1995 році лише 43,3 % громадян вважали участь у перегонах дуже чи скоріше ефективною діяльністю, на противагу 49 %, які оцінювали цей тип участі як не дуже і зовсім неефективний.
Подібно до тенденцій в інших країнах регіону, у Польщі явка на місцеві вибори традиційно є нижчою аніж під час обрання національного законодавчого органу, тим більше – посади президента. Найменша різниця у рівнях участі була зафіксована у 1990-1991 роках – близько 1 %, найбільша у 1993-1994 роках – біля 18,3 .
Також як демонструють узагальнені статистичні дані про участь громадян у місцевих виборах, їх відповіді на запитання соціологів, рівень активності є вищим у малих громадах. Так, у 1994 році у місцевих виборах брали участь 50 % виборців гмін з чисельністю населення до 2 тис. осіб, 43 % – до 4 тис. осіб, 39 % – до 10 тис. осіб, 35 % – до 50 тис. осіб і лише 26-27 % громадян територіальних спільнот з чисельністю населення у межах 100-500 тис. осіб. Під час наступних виборів 1998 року рівень участі зріс у громадах всіх типів, однак співвідношення між активністю у малих, середніх і великих громадах залишилося сталим.
Подібно до інших постсоціалістичних країн, іншою класичною формою безпосередньої демократії, що була запроваджена у Польщі і мала високий потенціал впливу на усталення локальної демократії, був місцевий референдум. Перші прецеденти їх проведення мали місце на початку 1992 року. Громадяни ініціювали опитування, насамперед, з метою розпуску місцевих рад чи відкликання мерів. Водночас, із 23 референдумів, які були ініційовані у 1992 році, жоден не був визнаний дійсним через низьку явку виборців, яка мала складати не менше аніж 30 % . Всього у період 1992-2005 років у Польщі було проведено 438 референдумів щодо дострокового відкликання складу рад, а з 2002 року – також мерів, і це було найбільш популярним питанням, для вирішення якого використовувався цей інструмент безпосередньої демократії (90 % випадків)[165].
Водночас, про нестачу громадянської активності поляків і, як результат, невикористання можливостей прямої демократії свідчать результати опитування громадян, проведеного у 2000 році, відповідно до якого лише 8 % жителів брали участь у громадсько-політичному житті громади, вважаючи, що місцеві органи не представляють їх інтереси. Така пасивність пояснюється зневірою поляків щодо бажання властей співробітничати з ними і у ефективності інструментів безпосереднього впливу взагалі.
Водночас, Польща була єдиною країною серед соціалістичних суспільств Європи, де до основних причин падіння «старого режиму» належали тривалі, у часовому вимірі, та багаточисельні, за критерієм кількості учасників, суспільні рухи, що, опосередковано, означало розвиток упродовж останнього соціалістичного десятиліття політичної культури активістського типу, які були нерозвинутими у більшості країн Центральної Європи.
Упродовж 1990-х років частка прихильників демократії поступово зростала – від 52 % у 1992 році до 70 % у 2000 році, – однак упродовж останнього десятиліття значення цього показника зменшилося, досягши у 2006 році 62 %. При тім, беручи до уваги, що з 1993 року рівень підтримки демократії не був меншим за 60 %, можна стверджувати, що у РП основні орієнтації громадян у сфері владних відносин мали демократичне забарвлення, оскільки цей вибір поділяло дві третини населення .
Однак, вже в оцінці демократії проявилися відмінності у ціннісних вподобаннях жителів сільських (малих) та міських (середніх та великих) громад. Серед міщан було більше прибічників демократичного режиму (47 % супроти 31 % у селах), водночас, жителі малих громад, переважно, не відносилися до прихильників авторитарних методів управління – їх, навіть, було менше аніж у містах (18 % проти 23 %) – і, здебільшого, заявляли про відсутність значимості для їх повсякденного життя типу уряду та режиму розпорядження владою. Це підтверджує припущення про те, що у малих громадах домінуючим став так званий «неполітичний» тип локальної політики, тобто сконцентрований навколо проблем громади.
Водночас, поляки достатньо песимістично оцінювали упродовж 1990-2010-х років свій вплив на формування політики, хоча частка осіб, які вважали, що можуть спрямовувати політичний процес зросла, досягши максимуму у 2008 році – 39 %, що є найвищим показником серед суспільств регіону. Однак, навіть наприкінці 2010-х років більшість громадян – 58 % – були переконаними, що вони не визначають вирішення комунальних проблем. Принагідно вкажемо, що зневіреною щодо можливості визначати загальнонаціональну політику була ще більша частка поляків.
На початку 1990-х років для політичної культури поляків стало притаманним переконання щодо демократичності та ефективності місцевого самоврядування. Однак, вже наприкінці першого постсоціалістичного десятиліття громадяни за критерієм сприйняття локальної влади розділилися на дві великі групи. Перші, умовно кажучи, дотримувалися моделі громади, відповідно до якої демократично обрані депутати є представниками інтересів усієї спільноти. Прибічниками такого підходу були, в основному, представники сільських спільнот, які мали можливість щоденно спілкуватися з своїми лідерами, яких сприймали як земляків. Другу модель, яку поділяла інша частина громадян, можна назвати політизованою, і її дотримувалися здебільшого в містах. Відповідно до неї, депутати сприймалися як політики, які, насамперед, представляють інтереси партій. Можна виділити дві основні причини такої пасивності поляків: відсутність віри більшості населення у важливість інституту місцевих виборів через переконання, що зміна складу ради не впливає на ефективність функціонування самоврядування. Окрім того, ця частина громадян вважала, що повноваження місцевої влади є обмеженими[166].
Упродовж 2010-х років рівень довіри громадян до інституту самоврядування зростав: якщо у 2006 році значення цього показника складало 56 %, то вже у 2008 році – 78 %. Значення цієї змінної залежить від типу громади: якщо частка довіри у сільських громадах і у містах з населенням меншим аніж 20 тис. осіб складала 60 %, то у містах з населенням понад 100 тис. осіб не перевищувала 50 %. Окрім того, жителі малих громад надавали більшої ваги виборам як інституту демократії, аніж великих. Таким чином, у малих громадах жителі надавали більшої соціально-політичної ваги інститутам місцевої демократії[167]. Речення - висновок
Угорщина !!!!!
Чеська Республіка.На відміну від Угорщини і, зокрема, Польщі, у Чехословаччині на кінець 1980-х років не була сформована організована політична опозиція правлячому режиму, а у фахових колах не відбувалися дискусії про спосіб соціальної організації суспільства, нові підходи до управління території країни.
Водночас, хронологія подій демонструє, що правове оформлення місцевого самоврядування у тоді ще єдиній Чехословацькій Федеративній Республіці (ця назва була запроваджена замість назви «Чехословацька Соціалістична Республіка» Конституційним законом № 101 від 20 квітня 1990 року) розпочалося всього на декілька місяців пізніше аніж у Польщі. Вже 18 липня 1990 року чехословацьким парламентом – Федеральними народними зборами – було схвалено Конституційний закон 294/1990, відповідно до якого вносилися зміни в Конституцію ЧССР 1960 року. Було ліквідовано систему народних комітетів як місцевих органів влади і, таким чином, здійснено перший крок щодо децентралізації публічної влади та її одночасній лімітації. Територіальна громада (чес. obec), як і у польському законодавстві, визначалася як самоврядна спільнота (корпорація) громадян, що наділялася правом юридичної особи, володіла майном, встановлювала місцеві податки і збори[168].
Нормативні рамки місцевого самоврядування у Чехії були визначені ще восени 1990 року – у період її перебування у складі Чехословаччини – базовим законом про громади (організацію громад). Цим актом було визначено, що громада є юридичною особою, яка володіє та розпоряджається власністю, має власні джерела фінансових доходів, повноваження, які реалізує під свою відповідальність, тобто є публічною корпорацією громадян. Законом було передбачено, що його положення поширюються на існуючі територіальні громади, а також на ті, що будуть створені пізніше, визначено критерії виділення міст, статутних міст, повноваження яких були ширшими[169].
Ці положення були змістовно відображені у Конституції Чеської Респубіки, яка була схвалена 16 грудня 1992 року: було надано гарантії самоврядування територіальних одиниць, вказано, що територія держави поділяється на самоврядні одиниці, якими є громади (з 1 січня 2000 року такого статусу набули і регіони).
У цій країні конституційним шляхом визначено функціонування лише одного органу самоврядування – місцевої ради (чес. obecní zastupitelstvo), – що володіє усіма повноваженнями щодо спрямування розвитку громади, окрім тих, які у законодавчому порядку є переданими органами влади вищого територіального рівня[170]. Однак, вже у згаданому базовому законі 1990 року органами самоврядування визнано також президію місцевої ради (чес. obecní rada)як виконавчого органу, який складається з депутатів (не більше третини його складу) і є йому підконтрольним, мера (чес. starosta, у статутних містах та м. Празі – чес. primátor), який обирається складом місцевої ради (у випадку статутних міст – магістратом), місцевий уряд (чес. obecní úřad), до складу якого входять мер, його заступник(и), секретар уряду. Як видно, класичною демократичною легітимністю володіють лише ради, позаяк вони є єдиними органами управління, що обираються громадянами спільноти.
Запровадження з 1 січня 2000 року регіонів (чес. kraj)як вищого територіального рівня самоврядування та, одночасно, ліквідація повітів мало наслідком перерозподіл повноважень у системі публічного управління. Ця реформа привела до схвалення у квітні 2000 року нового базового закону про громади, що приймався одночасно із законодавством про повноваження регіонів. Визначено, що до компетенції громади належать усі питання, які не належать до компетенції країв чи держави і, одночасно, вирішення яких відповідає інтересам громадян. Держава може делегувати поноваження громадам лише шляхом прийняття відповідного законодавства і надання ресурсного забезпечення[171].
Про стратегічний вибір чехами і словаками саме ліберальної моделі демократії свідчить той факт, що одним з перших документів, прийнятих у 1991 році Федеральними зборами ЧСФР, була Хартія основних прав і свобод, що була інкорпорована в конституційне законодавство незалежної Чеської Республіки як один із установчих актів. У цьому документі є визначеними засади виборчого права: громадянам надано право брати участь у публічному управлінні безпосередньо або ж за допомогою представників, які обрані у вільний спосіб. Виборче право є всезагальним, рівним та здійснюється у таємний спосіб; громадяни мають рівні умови доступу до обраних та інших публічних посад[172].
Як вже було проаналізовано, Конституція країни визначає функціонування як легітимних органів самоврядування лише місцевих рад (нормативні основи функціонування інституту мера передбачаються у базовому законодавстві про місцеве самоврядування). Відповідно до цього документу, місцеві представники обираються на основі тайного, всезагального, рівного та прямого виборчого права на термін 4 років, однак якщо виникнуть юридичні підстави – термін повноважень чинного складу ради може бути припиненим раніше[173].
Таким чином, конкретизація системи обрання місцевих представницьких органів не була здійснена в конституційному середовищі Чеської Республіки, що надало більшої свободи дій законодавцям при формуванні виборчого нормативного поля. Умови та процедури проведення виборів до місцевих рад визначає спеціальний закон: упродовж трансформаційного періоду було схвалено декілька його версій. Вдавана мінливість виборчого законодавства місцевих органів влади пояснюється тим, що зміни стосувалися технологічних аспектів проведення виборів: їх метою було підвищення ефективності функціонування місцевого самоврядування за рахунок скорочення видатків на його діяльність, а також – що притаманно усім постсоціалістичним суспільствам – коригування інженерії виборчих процедур та процесу, з метою створення більш сприятливих умов для правлячих еліт. У чеському випадку алися на увазі інтереси парламентських політичних партій, конкурентами яких у малих громадах є позапартійні кандидати, інші позапарламентські виборчі суб’єкти.
Перші місцеві вибори 1990 року були проведені відповідно до Закону Чеської Народної Ради про вибори до представництв у громадах[174], вибори 1994 і 1998 років – на основі доповнених варіантів, схвалених у 1992 і 1994 роках[175], а вибори 2002 року і наступні – відповідно до чинного Закону № 491/2001 про вибори до місцевих рад та зміну деяких законів[176]. Коригування, здебільшого, стосувалося методології визначення кількості підписів виборців, якими повинні заручитися позапартійні кандидати, що бажають балотуватися до рад. Вищеперераховане правове середовище визначає чотирьохрічну каденцію представництв та їх дводенні вибори у період від 30 днів до закінчення періоду чинності попереднього складу цього органу.
Чеська політична еліта, формуючи законодавство про місцеві вибори, об’єктивно була вимушена враховувати специфіку адміністративно-територіального устрою країни: більше аніж 90 % усіх спільнот складали малі громади. У таких територіальних колективах громадяни добре знають усіх потенційних кандидатів на посади представників, тому ибори повинні бути персоналізованими, а посередництво партій є зайвим. У частині громад сформувалося явище відсутності претендентів на зайняття посад у самоврядуванні. З іншого боку, у великих міських громадах законодавство сприяло структуризації політичного поля, зокрема шляхом формування партійних комбінацій, подібних до національних.
У Чеській Республіці місцеві вибори відбуваються за пропорційною системою в одному або у декількох багатомандатних виборчих округах. Кількість округів залежить від кількості виборців у громадах Також на локальному рівні застосовується принцип преференційного голосування: кожен виборець може підтримати щонайбільше стільки індивідуальних кандидатів, скільки має бути обрано депутатів. Окрім того, виборець має право проголосувати за весь список одного суб’єкта виборів. Індивідуально обрані кандидати мають пріоритет при формуванні складу місцевої ради[177].
Суб’єктами виборчого процесу, як це було визначено ще Законом 1990 року, під час місцевих перегонів мають право бути політичні партії та рухи, їх коаліції, позапартійні («незалежні») кандидати та різні варіанти об’єднань – узагальнені юридичним терміном «виборчий суб’єкт»[178]. Водночас, позапартійні кандидати та їх об’єднання повинні заручитиcя підтримкою виборців, зокрема збором їх підписів під відповідною петицією, що стало компромісним рішенням для законодавців, які, у такий спосіб, вирішили тестувати потенційних претендентів на посади місцевих представників щодо володіння необхідним політичним капіталом.
Нормативне забезпечення прямої демократії на місцевому рівні передбачає Закон про громади (організацію громад), прийнятий, як вже зазначалося, ще у 1990 році. Відповідно до нього, місцеві органи влади зобов’язані оприлюднювати схвалені розпорядчі акти на місцевій дошці оголошень. Лише після цього ці рішення набувають чинності у п’ятнадцятиденний термін, окрім випадків існування нагального громадського інтересу, коли розпорядження стають дієвими у день оприлюднення[179]. Жителі чеських громад також володіють правом на участь у місцевих референдумах, на оприлюднення своєї позиції на засіданні ради, зокрема щодо проекту бюджету та використання його коштів, ініціювання розгляду представницькими органами влади питань, які є в компетенції самоврядування, у випадку, якщо відповідна петиція є підписана щонайменше 0,5 % громадян, подання пропозицій і зауважень[180].
Вже у базовому законі 1990 року було регламентованим обов’язкове проведення місцевих референдумів з питання розділення чи об’єднання громад. Відповідно до нього, громади могли бути розділеними на окремі територіальні утворення, при умові, якщо кількість жителів у будь-якому з них не буде меншою аніж 300 осіб, і це рішення підтримали на референдумі щонайменше 50 % усіх виборців. У 2001 році вступила в дію стаття закону, що визначала мінімальну кількість жителів у громаді як 1 тис. осіб, що пояснюється прагненням влади створити заслін надмірній фрагментації громад.
Проведення референдумів з інших питань локального значення почало регулюватися профільним законом про місцеві вибори та референдуми, що був схвалений у 1992 році[181], а з 2004 року – новим законом, що стосувався лише місцевих референдумів[182]. Прийняття окремого нормативного акту було вимушеним кроком у зв’язку з ліквідацією у 2002 році повітових державних адміністрацій (чес. okresních úřadů), а, отже, із розширенням повноважень громад. Відсоток виборців, участь яких у місцевому референдумі була необхідною, зріс з 25 % до 35 %, водночас, рішення референдумів стали імперативними для місцевих органів влади. При тім, у законі було передбаченим поширення адміністративно-територіальної дії місцевих референдумів лише на рівень громад, а не створених регіонів. Рішення, прийняте в результаті місцевого референдуму, може бути зміненим або відміненим після проведення нового опитування громадян, яке може відбутися лише через 24 місяці.
Зауважимо, що результати перших демократичних виборів 1990 року засвідчили факт класичної заміни місцевої політичної еліти. Громадяни обирали лідерів, які не були пов’язані із «старим» режимом і, при тім, були відомими серед жителів. На взірець ГФ, який у 1989-1990 роках діяв у національному масштабі, у містах, містечках та селах були сформовані опозиційні соціальні мережі, що складалися з друзів та приятелів локальних активістів, які, за їх підтримки, були у 1990 році обрані до місцевих представницьких структур[183].
Обрані лідери залишилися активними у локальній політиці упродовж наступного десятиліття. Наприклад, переможцями других демократичних місцевих виборів 1994 року стало 76 % депутатів першої каденції (1990-1994 роки). Найбільшого успіху зазнали позапартійні кандидати – 47,2 %, з партій найбільше мандатів у радах вибороли представники ХДС-ЧНП – 12,3 %, ГДП – 11,7 %. До складу другого складу місцевих рад (1994-1998 роки), окрім активістів оксамитової революції, авторитетних особистостей у громадах, також увійшли підприємці, що бажали вплинути на політику громади в умовах формування ринкової економіки. До влади отримали шанси повернутися і представники старої комуністичної еліти, політичний капітал якої був трансформований у економічний ресурс.
Як засвідчують узагальнені у загальнонаціональному масштабі результати місцевих виборів 1998 року, найбільше мандатів вибороли позапартійні кандидати – у списках чи асоційовані у об’єднаннях (55,4 %), другу позицію вибороли кандидати ХДС-ЧНП (11,3 %), далі – ГДП і КПЧ (по 9,1 %). Через чотири роки – під час локальних виборів 2002 року – ці показники мало змінилася, зокрема електоральний успіх позапартійних політиків – 54,9 %.
Місцеві вибори 2002 року привели до часткової заміни місцевих еліт, основне ядро яких сформувалося ще під час перегонів 1990 року, позаяк змінився в бік зменшення віку депутатів. Однак, частка перебування на посадах політиків, обраних ще у початковий період демократичних перетворень, залишилася значною. Під час місцевих перегонів 2006 року незалежні кандидати ще більше закріпили свій статус як найбільш впливового актора політики у більшості чеських громад – ними було зайнято 60,1 % мандатів, і цей рівень був повторений у 2010 році – 60,19 %.
Відзначимо, що діяльність політичних об’єднань в ЧР регулюється Конституцією, Законом 1991 року «Про об’єднання в політичних партіях та політичних рухах»[184], в який у подальші роки вносились правки, до того – так званим «малим» законом про політичні партії 1990 року[185].
На початку 2010-х років, тобто після проведення чотирьох виборчих кампаній до органів влади, чеськими авторами була запропонована теза про формування місцевих партійних систем, беручи до уваги, що громади радикально відрізнялися між собою результатами виборів (місцевих та парламентських), а також за критерієм електоральної пропозиції для громадян. Зокрема, виборчі варіації були зумовлені участю у комунальних виборах незалежних кандидатів і так званих «позапарламентських суб’єктів». Зауважимо, що витоки позапарламентського характеру політичного процесу у локальних спільнотах деякі вчені пропонують шукати у явищі соціальних мереж, що сформувалися у період соціалізму у подібних колективах, а також у проникненні на локальний рівень цінностей «неполітичної політики», сформульованої В. Гавелом ще наприкінці 1970-х років, а, точніше, у її органічності для малих громад[186].
Незважаючи на існування варіацій в електоральному ландшафті Чеської Республіки, можна виділити також його спільні ознаки, зокрема щодо впливу партій на симпатії громадян, що демонструють результати виборів до місцевих рад. Найбільшого прогресу у завоюванні представницьких посад на рівні громад упродовж першої половини 1990-х років здобули кандидати, не об’єднані із жодною партією. Під час перегонів 1994 року частка завойованих ними мандатів зросла з 27 % до 47,2 %. Водночас, майже на відсоток зменшилася частка голосів, завойованих партіями у загальночеському вимірі. Таке непропорційне співвідношення голосів і мандатів пояснюється фактором багаточисельності малих спільнот.
Основна партія-спадкоємиця ГФ – ГДП – у 1994 році майже зберегла електоральні позиції провідника демократичних перетворень, започаткованих «оксамитовою революцією» (29,6 % проти 36,7%), однак радикально, майже в три рази, зменшила частку завойованих місцевих мандатів (з 32,2 % до 11,7 %). Така зміна пояснюється невдалими результатами перегонів для цієї партії у малих громадах, що переважають у адміністративно-територіальній структурі ЧР.
КПЧМ незначною мірою погіршила свої результати всередині 1990-х років (з 16,8 % до 13,6 % голосів, з 14,4 % до 9,4 % мандатів), зберігши, до речі, такі електоральні позиції і у 2010-х роках. Зайняла стабільну виборчу нішу на місцевому рівні і ЧСДП, яка, починаючи з 1994 року, підвищувала своє представництво у місцевих органах, стабілізувавши його всередині 2010-х років (1994 р. – 2,6 % мандатів, 1998 р. – 6,8 %, 2002 р. – 7,4 %, 2006 р. – 6,9 %).
Така ж електоральна ситуація склалася на локальному рівні навколо висуванців ЧНП. Успіх на виборах 1990 і, зокрема, 1994 років (у коаліції з ХДС) пояснюється тим, що ця сила позиціонувала себеяк «партія мерів», забезпечивши популярність у малих громадах, а також декларувала турботу про щоденні потреби «малої людини»[187]. Водночас, починаючи з 1998 року, ця сила втрачала позиції: 1998 р. – 11,3 %, 2002 р. – 9,6 %, 2006 р. – 8,1 % місць у радах.
Можна також стверджувати, що наприкінці 1990-х – у першій половині 2010-х років частка голосів завойованих позапартійними усталилася (1998 р. – 15,7 %, 2002 р. – 14,9 %, 2006 р. – 13,4 %, 2010 р. – 13,6 %). Саме в цей період – на початку 2010-х років – для зміцнення позицій незалежних політиків на вищих територіальних рівнях політики було створено «Об’єднання незалежних кандидатів» як політичну партію, що об’єднувала незаангажованих мерів та інших політиків. Окрім того, з 1994 року діє рух «Незалежні», який об’єднує локальних політиків, занепокоєних наступом партій на місцевому рівні, а також прихильників ідей подальшої децентралізації, зміни способу формування Сенату[188]. У деяких регіонах, великих містах упродовж щонайменше двох виборчих кампаній успіхів досягли позапарламентські суб’єкти, що дає підстави говорити про їх певну політичну анклавізацію: наприклад, Партія зелених у м. Брно, «Непартійці за Мораву», Партія за відкрите суспільство[189].
Упродовж 1990-х – першої половини 2010-х років чеськими вченими вивчалися тенденції партизації місцевої політики з поступом трансформаційних процесів, для чого була проведена серія соціологічних опитувань. Роль партій як політичного актора, що має вплив на процес прийняття рішень у громадах, оцінювалася значно нижче аніж роль представництва, його президії, мера. Водночас, на початку 2010-х років у порівнянні з 1991 і 1997 роками, коли країна знаходилася на початковому етапі демократичних перетворень, частка лідерів громад, які вважали високою роль партій у місцевому політичному процесі збільшилася у 2 рази – з 18 % (17 %) до 36 %. Ця фактографія засвідчує тенденцію до підвищення ролі партій у сприйнятті представників еліти, хоча дані статистики демонструють, що позапартійні політики саме в цей період зміцнили позиції у представницьких органах, що пояснюється переважанням малих громад.
Виборчі результати позапартійних кандидатів та їх об’єднань підвищуються пропорційно до зменшення величини громади, і така залежність, сформувавшись на початку 1990-х років, зберігається до цього часу. Щодо впливу парламентських партій, то співвідношення їх електоральних результатів із типом громад є різним. Коаліція ХДС-ЧНП, подібно до незалежних, демонструвала найкращі результати у малих громадах, найгірші – у статутних містах. У ГДП, її основних конкурентів ЧСДП та КПЧМ, тенденції підтримки виборцями були діаметрально протилежними. Це дає підстави зробити висновок про підтримку ідеологічних сил у великих спільнотах.
Місцева політика навіть на початку 2010-х років залишилася об’єктом інтересу невеликої кількості активістів, які для доступу до владних позицій, використовували вигідну електоральну кон’юктуру: висування від імені партії чи, навпаки, об’єднання позапартійних кандидатів. Вибори, що відбулися у 2010-х роках, засвідчили нову тенденцію: балотування «прибульців» з міст, зокрема від парламентських партій, тобто фіктивність цих партійних систем[190].
Як вже було зазначено, оформлене інституційне середовище не є гарантією активного включення громадян у політику, на інтенсивність якого впливає комплекс інших чинників. Якщо аналізувати участь громадян у локальних виборах, до подібно до випадку Польщі, її рівень був нижчим аніж у випадку виборів парламенту (нижньої палати – Палати представників), і також з кожним електоральним циклом зменшувався. Так, середній рівень участі у виборах місцевих рад у 1990 році становив 73,5 %, у 1994 році – 62,3 %, у 1998 році – 46,7 %, а в 2002 році – вже лише 45,5 %. Під час наступних виборів 2006 року рівень відвідування дільниць зріс до 46,4 %, а у 2010 році склав 48,5 %, що є найкращим показником з кінця 1990-х років.
Впадає у вічі, що у 1990 і 1994 роках у місцевих перегонах брала участь значно вища частка чехів аніж поляків (1990 р. – + 31,2 %, 1994 р. – +28,5 %). Зауважимо, що в цей період громадяни Чеської Республіки були більш активними і під час виборів нижньої палати парламенту: 1990 р. – + 53,6 % у порівнянні з виборами 1991 р. у Польщі, 1992 р. – + 33 % у порівнянні з перегонами 1993 р. у сусідній країні. Таку політичну зацікавленість чехів, зокрема на фоні апатії північних сусідів, можна пояснити низкою факторів. На відміну від поляків, чехи перебували у більшій ейфорії від перспектив демократизації, що, знову ж таки, можна пояснити їх політичною «невинністю» після падіння геріатричного тоталітарно-авторитарного режиму, що склався у країні після придушення «Празької весни» 1968 року. Зауважимо, що у країні упродовж 1970-1980-х років у Чехословаччині сформувалося так зване «друге» суспільство, засноване на соціальних мережах, потенціал якого проявився після падіння соціалізму[191].
Подібно до Польщі, дані виборчої статистики Чеської Республіки підтверджують припущення, що підвищення значень кількісних характеристик громади негативно впливає на електоральну участь: наприклад, у 2002 році цей показник у містах – регіональних центрах – був на 10 % нижчим від середньочеського показника. Як вже було описано, чеська адміністративно-територіальна і поселенська структура характеризується надзвичайно малою кількістю жителів у громадах та їх сільським характером: 90 % спільнот не мають статус міст, і кількість їх жителів є меншою аніж 2 тис. осіб. Чинники сільського характеру та малої кількості жителів у громадах позитивно впливають на показники виборчої участі. Цю тенденцію можна пояснити обставиною соціальних мереж, притаманних малочисельним територіальним спільнотам: участь у виборах легко піддається контролю (громадяни бояться осуду сусідів за неучасть у обранні політиків, тим більше, що у багатьох випадках мають внутрішню мотивацію це робити), що неможливо здійснити у більших спільнотах.
Наступною, за ознакою функціональності, формою безпосередньої демократії на локальному рівні є місцеві референдуми. Починаючи з 1992 і включно до 2000 року, усі місцеві референдуми стосувалися питання розподілу громад (490 випадків), однак вже упродовж наступного десятиліття опитування з цього питання були вже поодинокими. У першій половині 2010-х років з 82-х проведених опитувань 49 були ініційовані з проблематики довкілля, а якщо аналізувати проблематику успішних референдумів, то такими були 41 екологічний референдум, 11 – щодо поділу громад, 4 – з інших питань[192].
Для чехів є притаманним унікальне соціокультурне явище високої спроможності адаптації до різних політичних умов – так званий «швейкізм» – або, інакше, переважання типу «маленької чеської людини». Це досягається, насамперед, за рахунок обмеження сфери публічного життя та розширення поля приватного життя, однак, при сприятливих умовах, супроводжується здатністю обмежити свої індивідуальні інтереси та підпорядкувати їх національним запитам (явище так званих «чеських дітей»). Ці якості чехів були продемонстровані у листопаді 1989 року, коли в умовах відсутності організованої опозиції, «старий» режим розпався під впливом колективного невдоволення більшості населення.
Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, тобто у період ейфорії від оксамитової революції, як засвідчують дані соціологічних опитувань, 90 % чехів обирали третій шлях розвитку: між капіталізмом та соціалізмом. Водночас, дослідження настроїв громадськості, здійснені упродовж обох постсоціалістичних десятиліть, вказують, що більшість чехів залишилися прибічниками демократії як політико-інституційної системи. Так, у 2001 році 70,1 % респондентів вважали демократію найкращою формою політичного устрою з-поміж існуючих, водночас, частка осіб, які вважали, що країна розвивається після соціалізму краще, аніж вони очікували, зменшилася, у порівнянні з 1990 роком, з 11,1 % до 5,5 %. Навпаки, частка тих, очікування яких після падіння соціалізму не справдилися, зросла з 32,8 % до 51,3 %. У 2006 році відсоток громадян, які вважали демократію оптимальною системою для ЧР, складав 62 %, що означає зменшення прихильників цього режиму на 9 %[193]. Водночас, частка громадян, які вважали, що демократія в країні функціонує дуже добре або, в цілому, непогано, зросла з 1996 до 2006 року з 45,8 % до 64,4 %[194]. Тобто, незважаючи на певну ностальгію за соціалістичним минулим, розчаруванням у можливостях демократичного врядування, чехи вважали її оптимальним устроєм, який достатньо добре функціонує в їх країні.
Рівень довіри чехів до владних інститутів різного рівня був достатньо високим, за винятком уряду. Однак, якщо до президента та уряду рівень довіри упродовж 1990-х років зменшувався, щодо парламенту залишався стабільним, то органи місцевого самоврядування у 1999 році користувалися більшою підтримкою аніж у 1995 році – 65,2 % супроти 57,4 %, – що, окрім інших пояснень, пояснюється змінами в орієнтаціях громадян, які почали усвідомлювати, що щоденні проблеми їх життєдіяльності належать до сфери компетенції саме локальних властей і можуть бути ними вирішеними. Зауважимо, що вищим показник довіри був лише до президента В. Гавела у першій половині 1990-х років (в межах 73-75 %)[195]. Тобто громадяни ЧР у цей період більше відчували довіри до самоврядування аніж поляки – 57,4 % супроти 48 %.
Є схожими до польських і тенденції кореляції між типом громади та рівнем довіри до самоврядування: найвищими є показники довіри у малих громадах з чисельністю населення до 2 тис. осіб, найменшими – у містах, населення яких перевищує 100 тис. осіб. Жителі найменших громад демонстрували найбільшу зацікавленість у діяльності самоврядування. Отримані результати, а саме про переважання активістського типу політичних орієнтацій, пояснювалися соціологами не лише поширенням демократичних взірців поведінки, а також традиціями формалізованої участі у період соціалізму[196]. Речення висновок !
Дата добавления: 2015-08-26; просмотров: 900;