III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го.

Національний розлом в в. кн. литовськім: Інкорпораційні змагання Польщі і опозиція руських і литовських маґнатів, упривілєґіованнє литовської аристократії, розлом Руси й Литви і руська іредента.

Справа інкопорації Польській державі — се головне питаннє в полїтичних обставинах українсько-руських земель протягом всього XV і потім — XVI віка. Польська полїтика, від коли поставила собі се завданнє — в Кревській унїї, змагала до сеї мети неустанно, не вважаючи на вилом, зроблений дїяльністю Витовта. З одного боку стараєть ся вона при кождій нагодї скасувати полїтичну окремішність в. князївства Литовського, уставлену Витовтом. З другого боку, не будучи певна, чи сю проґраму так скоро осягне, ставить вона собі близшу мету — відірвати від в. кн. Литовського й інкорпорувати Польщі бодай українські землї. На першім плянї стояли тут ті волости, що входили давнїйше в склад Галицько-волинської держави: Волинь, Поділє, земля Берейстейсько-дорогичинська. Щасливо забравши Галичину, Польща простягала руки по решту сих земель: прецїнь за Казимира вела вона оружну боротьбу за цїлу галицько-волинську спадщину!

Сї змагання польської полїтики, піддержувані Ягайлом і його наступниками на польськім престолї, стрічали опозицію і в Русинах, і в правительственних кругах в. кн. Литовського. Для руських маґнатів і князїв, яких було ще богато, й вони творили ще силу, хоч найсильнїйші князївства знищено, — прилученнє до Польщі несло з собою утрату їх першенства, пониженнє до рівеня звичайної польської шляхти, а до того ся польська шляхта мала б зараз відтиснути їх на другий плян в управі землею, в посадах і впливах, як то дїяло ся на їх очах у Галичинї. Для руського загалу се також значило признати на своїй землї панами Поляків, „польську віру” й культуру, малїти й заникати в упослїдженню, як то знов на їх очах чинило ся на Галицькій Руси.

Маґнати литовські мали також всяку причину боронити полїтичної окремішности в. князївства Литовського. З упадком її вони стратили б своє впливове становище, а не могли не спротивляти ся також і плянам Поляків на українські землї, бо відірваннє їх ослабило б вел. князївство й підорвало б його відпорну силу супроти змагань польської полїтики до інкорпорації вел. князївства.

Але опозиція Руси й Литви не була вже такою однодушною, якою могла б бути давнїйше. Між литовськими й руськими елєментами забито клин, і розколина між ними зарисовувала ся все глубше, ослабляючи енерґію супротивлення й підтинаючи взагалї сили в. кн. Литовського в самім коренї. Зробило се охрещеннє Литви на латинство й наданнє Литвинам-католикам спеціальних привілеґій в порівнянню з православною Русю. Наслїдком сього був етноґрафічний роздїл і руська іредента в вел. князївстві Литовськім.

В XIV в. такого роздїлу не було. Хоч історично звязане з литовськими племенами, в. князївство давно перенесло свій центр ваги на Русь, і наслїдком того що литовські племена дуже скоро піддавали ся культурним впливам Руси, се не робило поважних трудностей. В. кн. Литовське йшло до того, щоб стати вповнї руською державою, й литовські князї проголошують себе спадкоємцями давньої Руської держави ¹). Русь в в. князївстві Литовськім чула себе дома, і тим пояснюєть ся, що білоруські та українські землї тягли до нього. Супроти чисельної й культурної переваги руських елєментів над литовськими тільки в руськім напрямі й міг розвивати ся сей державний орґанїзм.

Але все змінив Кревський акт 1385 року. Ягайло обовязав ся вихрестити всю Литву на католицтво, і сповнив се. Так став ся перший розлом між елєментами руськими й литовським: ті були православні, сї стали католицькими, і разом з латинством і від культури руської стали відчужати ся, а тїснїйше зближати ся до культури польської. Заразом Ягайло сотворив для латинників привілєґіоване становище: литовські бояре-латинники зрівнювали ся в правах з польською шляхтою, звільняли ся від ріжних державних обовязків та діставали деякі спеціальні права, в родї свобідного роспорядження шлюбами своїх своячок ²). Правда, зрівняннє з польською шляхтою було поки що зовсїм теоретичне, і виключеннє православних бояр від тих шляхетських: привілєґій также досить ілюзоричне. Але важний був принціп привілєґіованости католиків і нерівноправности католиків і православних, або — що було майже то само, нерівноправности народностей — Литви й Руси. Принціп сей послужив провідною гадкою для пізнїйшого законодавства й практики в. кн. Литовського та поглубляв далї роздїл між обома етноґрафічними елєментами в. князївства.

Ягайло сьвідомо чи не сьвідомо був тут, як і взагалї в справах унїї, тільки знарядєм в руках польської полїтики. Фатальнїйше було, що й Витовт, бувши речником і оборонцем автономії й самостійности в. князівства, стояв на тім же становищі протеґовання латинства й литовського елєменту. Чи не розумів він сеї небезпечности, чи легковажив такі „ідеольоґічні” моменти, як то часто буває у таких державних людей у відносинах до питань культурних, релїґійних і всякої иньшої ідеольоґії? Чи по просту не бачив способу направити помилку, зроблену Ягайлом, і йшов далї раз витиченою дорогою, по принціпу — сказало ся а, треба сказати й б?

Здаєть ся, одначе що Витовт сьвідомо хотів опирати ся на литовських елєментах, і тому протеґував їх супроти Руси, не розуміючи, яку небезпечність тим приготовляє на пізнїйші часи. Шукаючи опертя в литовських елєментах, він ішов по части за традицією свого батька, по части може робив се і з опозиції Ягайлови, що як раз не хотїв його пускати між Литву, боячи ся тої родинної традиції Кейстутовичів. А що Литва, підчас коли Витовт узяв в свої руки управу в. князївства, була вже католицькою, тож він іде за полїтикою Ягайла — дає протекцію латинству перед православєм. До того могли тут впливати ще й иньші мотиви. Н. пр. Витовт міг не бажати, аби Поляки зробили з того колись зброї против нього, коли-б він давав протекцію православним, або показував навіть толєрантність до них. Так чи инакше, досить того, що Витовт виразно стоїть на тім становищу — протекції Литві й латинству против Руси й православія. Акти унїї 1401 і 1413 р., як ми вже бачили по части, а ще побачимо пізнїйше, стоять на сїм виключнім литовсько-католицькім становищу; акти 1413 р. обдаровують литовсько-католицьку аристократію спеціальними прероґативами. В самостійній своїй дїяльности Витовт також дає всяку протекцію латинству. Поляки, хоч як неприхильні Витовту, признавали за ним велику прихильність до латинства. Завзятий ворог його автономічної полїтики Збіґнєв Олєснїцкий з признаннєм Витовту і в докір Свитригайлу підносив потім, що за Витовтових часів Русини не діставали нїяких впливових посад, „як то й виразно застережене в умові Польської корони з князївством Литовським, що схизматики-Русини не можуть держати замків в в. кн. Литовськім анї не мають бути допущені до участи до нарад над державними справами” ³).

Незадоволеннє руських елєментів з такого порядку річей проявляло ся в союзї їх з Свитригайлом против Витовта; але доки жив Витовт, під його престижем і сильною рукою сей розлом не давав себе знати так виразно. „Русини-схизматики” мовчки корили ся в його „зелїзних оковах”, які так мило згадували потім Поляки ⁴). За те після його смерти розлом зарисував ся дуже скоро: коли Свитригайло шукав опертя в руських князях і панах, Литва стала по сторонї Жиґимонта Кейстутовича. Але тут не обійшло ся без польської участи, що по акушерськи улекшила народженнє сього литовського сепаратизму, приготовивши його цїлою своєю полїтикою.

Від сього часу двоістість в. кн. Литовського стає річею всїм звісною й загально-признаною. Коли нове литовське правительство — Казимира Ягайловича стає по сторонї литовсько-католицькій, руський елємент — передо всїм князї й маґнати, шукають собі також опертя, і в противставленню до Польщі, що підтримувала католицькі елєменти, починають хилити ся до православної Москви. В останнїх роках сам Казимир констатував істнованнє такого нахилу до Москви серед руської аристократиї, й з сього погляду остерігав литовських панів від усяких конфлїктів з Москвою. На переломі XV і XVI в. істнованнє такого нахилу виступило вже зовсїм ясно.

Супроти сеї руської іреденти литовсько-католицькі елєменти шукали опертя в Польщі й горнули ся до неї, не вважаючи на свої страхи за литовську автономію. Се ставило їх в фатальне положеннє. Бо в інтересах державної самостійности в. кн. Литовського вони повинні були ослабляти всякі звязки з Короною, але для задержання свого привілєґіованого становища в в. князївстві вони підримували сї звязки й не відважали ся їх рішучо зірвати. Така двоістість, посередність полїтики литовських кругів, так само як і той етноґрафічно-культурний розлом в серединї в. кн. Литовського, розумієть ся, мусїли дуже сильно ослаблювати силу супротивлення против польських окупаційних плянів, і взагалї підтинали сили орґанїзму в. князївства, саму житєвість його. Можна сказати, що від унїї в. кн. Литовське переходить в стадію аґонїї. З кінцем XV в. сей хоробливий, безвихідний стан його стає вже зовсїм ясним, але перші симптоми прокинули ся виразно зараз таки по смерти Витовта.