Волоські пляни гетьмана, заграничні місії на початку року, місія Паїсія і Мужилівського до Москви, справа Донцїв, рахунки на Ракочія, нейтралїзованнє Литви.

По їх словам Хмельницький мав пляни на Волощину. Але господар молдавський Лупул війшов з ним в зносини, засипав дарунками, обіцяв поміч против Польщі і заохочуючи його стати князем руським, заявляв свою готовість відступити йому також і своє молдавське господарство, за поміч в його плянах — досить неясних нам взагалї (здогадують ся, що він задумував заміняти своє господарство за Валахію, а може мав ще й иньшу комбінацію, що до Семигороду ¹). В польських кругах обертав ся лист, нїби то висланий Хмельницьким до султана ще з осени 1648 р. В нїм Хмельницький, сповіщаючи про свої успіхи — опанованнє „більшої половини Польського королївства”, в тім усеї Руси „аж по Вислу”, подає до відомости, що „вся грецька віра” задумує піддати ся султанови, просить його прислати своїх башів, щоб відібрати від них присягу, і заразом „повторює” своє прошеннє — нагородити його самого за службу „господарством волоським”, відобравши від зрадника — теперішнього господаря ²). Автентичність сього листу вважаю сумнївною. Але се очевидно, що у Хмельницького були дійсно вже й тодї пляни на молдавське господарство — сю традиційну приману для шляхетсько-козацьких смільцїв, від Дмитра Вишневецького почавши, і пізнїйші Богданові заходи коло молдавського господарства для сина Тимоша були тільки одною з стадій сих плянів.

Власне з початком 1649 р. у Хмельницького збіглись посли всїх держав, на які мали вигляди українські полїтики: воєвод молдавського й мунтянського, князя семигородського, султана турецького, не кажучи про татарських післанцїв, що безнастанно бігали туди й сюди.

Польський аґент в Царгородї доносив, що хан доводив султанському диванови невідмінну потребу тїсного союзу з Хмельницьким з огляду на успіхи осягнені спілкою з ним: завойовано вже половину Польщі і в будущинї сей союз обіцює Татарам великі доходи ³). Султанське правительство зайняло прихильне становище супроти гетьмана, се ясно — хоч подробиць про турецьке посольство не маємо.

Ракоцїй на вислані Хмельницьким листи й заяви відповів посольством, заохочуючи гетьмана до участи в операціях, що мали на метї висадити Ракоція на польський престіл, а Хмельницькому й козакам, чи всьому українському народови — запевнити поміч і опіку сього будучого правительства ⁴). Відповідаючи на се Хмельницький перед усїм висловив своє вдоволеннє з причини сього посольства, тому що пішли були чутки, немов семигородський двір залишив свої пляни в Польщі після смерти старого Ракоція і довершенного вибору короля, а козацьке посольство навіть не добило ся до Семигороду — згинуло по дорозї туди: так довго не було про нього вістей, що сї чутки набирали правдоподібности, і тим більше гетьман утїшив ся приїздом семигородських послів ⁵). Польські комісари теж помітили, що Хмельницький дуже цінив сей союз, і поруч впливів єрусалимського патріарха, в тих перспективах, які відкривали перед гетьманом пропозиції Ракоція, добачали причину великої зміни, яка виявила ся в відносинах до Польщі і до компромісів з нею у гетьмана і старшини.

Місія патріарха була полагоджена перед виїздом гетьмана з Київа (він пробув там не довго й коло нового року, здаєть ся ще перед ним, виїхав до себе до Чигрина). В ролї провідника й охоронця патріархови додано, як уже знаємо, того ж Мужилівського. Він правдоподібно був участником переговорів ще в Волощинї, і тепер під приводом охорони патріарха мав сповнити певні дипльоматичні доручення, які доповняли й так би сказати — конкретизували місію Патріарха в Москві. Паісій мав завданнє через патріарха московського й иньше вище духовенство вплинути на царя, щоб він в інтересах православної віри не вязав ся своїм „вічним трактатом” з Польщею і прийнявши під свою протекцію Україну, взяв її в оборону проти Поляків ⁶). Мужилівському поручало ся — коли б цар показав охоту обстати за Українцями, чи то вмішати ся в їх війну з Поляками, — просити вислати свої війска на Польщу на випадок нової війни; коли б цар не хотїв виразно нарушити трактат з Польщею, — найти для того якусь укриту форму. Так Мужилівський заохочував московське правительство (коли воно вимовилось трактатом) увести війско в сїверські землї, які фактично вже вийшли з польського володїння. Мовляв, люде „живуть в тих городах собою свобідно, і то стала вже їx козацька земля, а не польська і не литовська”: приймаючи її під царську руку, цар може післати туди своє військо як у своє володїннє, не нарушуючи трактату з Польщею і Литвою. Тим часом така окупація звяже литовські війська, охоронить козаків з тилу й дасть їм змогу розгорнути всї свої сили против Поляків для визволення решти українських земель: „вони, козаки, за божою помічю будуть далї поступати в польські землї і для визволення християнської віри будуть з непріятелями своїми Поляками бороти ся всею своєю силою, щоб їм всї ті городи, де живуть люде православної християнської віри, від Поляків визволити, — аби людям в православній християнській вірі було свобідно, а Полякам аби до тих городів не було дїла” ⁷).

Другий ресурс, якого цар по гадцї козацьких полїтиків міг ужити в поміч Українї без розірваня трактату з Польщею, я вже згадав — се було донська козаччина. Попереднього року Донцї відмовили помочи Запорожцям, заслонюючись мабуть волею московського правительства — як заслоняли ся потім і в 1649 р., що мовляв „без царського указу помочи дати не сміють” ⁸). З огляду що московське правительство в відповідних випадках мало звичай заявляти, ніби то донське військо поступає самовільно, і царське правительство над ним власти не має, по гадцї українських полїтиків цар міг би помогти їм через тих „вільних людей”, не розриваючи згоди з Польщею — аби тільки не зборонив їм, коли Українцї до них звернуть ся знову (під сею формою, розумієть ся, лежало властиво бажаннє, щоб цар наказав Донцям не ухиляти ся) ⁹).

Нарештї, коли б царське правительство побояло ся й таких виступів; Мужилівський мав в запасї — теж очевидно вперед подиктований йому в Київі постулят-mіmіmum: щоб царське правительство виступило з дипльоматичною інтервенцією: до польського правительства, панів-рад (не короля, котрого істнованнє все ще вважалось сумнївним) вислало деклярацію, „аби вони на військо Запорозьке не наступали, і в православній вірі їм насилування не чинили, бо як вони того не відстануть, і далї будуть чинити їм утиски в вірі, як перед тим — то царському величеству за православних своїх одновірцїв не вступити ся і не постояти нїяк не можна” ¹⁰).

Українські відносини до Польщі Мужилівський мав представити московському правительству як чисто перемирні: на усильне прошеннє нововибраного короля козаки „до маслених запуст примирили” (до кінця сїчня с. ст.), і коли до того часу король не полагодить їх жадань — „не буде королем руським'”, буде знову війна: гетьман розпустив військо тілько до заговин, а по заговинах козаки мають знову збирати ся до обозу ¹¹).

Стараючи ся так обставити будучу кампанію від московської сторони, з другого боку пильнував гетьман яко мога повнїйше зкоординувати козацький напад на Польщу з операціями Ракоція від полудневого заходу. Переговори, дуже жваво ведені потім, привели до порозуміння, що разом з тим як Хмельницький з Татарами вдарить на Поляків зі сходу, Ракоцій від Мукачева війде до Галичини, з тим щоб опанувати Краків — де його мали, мовляв, посадити на польськім престолї. В своїй грамоті, переданій з угорським посольством в половинї лютого ст. ст. ¹²), висловляючи свою втїху з тої причини, що Ракоції таки не залишають своїх плянів на польську корону, не вважаючи на вибір Яна-Казимира, Хмельницький заохочував їх з свого боку до спільних воєнних операцій против Польщі. Запевняв, що з Яном-Казимиром його нїщо не звязує — на порозуміннє з ним він певної надїї не має ¹³), й горить бажаннєм підтримати Ракоцїїв всїма козацькими й татарськими силами. Просить тільки завчасу повідомити, коли буде похід семигородського війска, і їх союзника Я. Радивила на Польщу.

І тут гетьманови не треба було великих фактичних сил: важно було тільки звязати польські сили від Угорщини, так як хотїв він звязати їх від московського сходу. Посол Ракоція кінець кінцем (се було. вже в маю, але відкриває нам загальну лїнїю полїтики Хмельницького) дістав від гетьмана бажаннє, щоб угорське військо зібрало ся в Мукачеві і коли дістане від нього вість про початок операцій, вступило до Польщі, бодай в числї пяти тисяч ¹⁴).

Крім такої — розумієть ся незвичайно цїнної діверсії від полудневого заходу, Хмельницького займала гадка використати союз з Ракоціями для того, щоб забезпечити ся з боку Литви. Репресії против повстання, розпочаті на пограничу в. кн. Литовського, видко, дуже клопотали його, і тодішнїй прецедент нейтральности Литви не давав спокою, змушуючи шукати якогось способу, щоб знов звязати в. кн. Литовське на випадок нової кампанїї. В переказанім Ракоцієвими послами чи не найбільше вражіннє зробила згадка, що союзником їх против Польщі буде Януш Радивил, шеф воєнних сил в. кн. Литовського, „з усею Литвою й усїма дисідентами” ¹⁵), і за простим повідомленнєм рушить в поміч Ракоцієви против Польщі. Відправляючи посольство назад, Хмельницький особливо просив як найскорше прислати йому заприсяжений акт союзу Ракоціїв з Ян. Радивилом, „бо тепер се стає спільною справою всїх їх на будуче”. Просив післати також як найскорше лист до Радивила і дісідентів, де б Ракоції положили їм на серце помагати в будучій війні не Польщі, а козакам, і прийти їм в поміч всїми силами, в інтересах кандидатури Ракоція.

Без сумнїву, для козаччини се було навіть важнїйше від Ракоцієвої діверсії. Тільки в дїйсности впливи Ракоціїв були безсильні звязати в. кн. Литовське.