Примітки. 2) З ркп. краківської академії виданий у Липинского с

¹) Див. вище с. 144.

²) З ркп. краківської академії виданий у Липинского с. 418.

³) Теки Нарушевича 142 c. 59. Відправлено сього післанця 25 н. ст., був він мабуть в днях 21-25 лютого.

⁴) Commentarius, Kojałowicz, записки Машкевича — Zbiór. Theatrum Europeum VI c. 811 — у Липинського c. 417.

⁵) Ojcz. spominki c. 12-13; дата 17 лютого (так і Осолїн. 225 л. 203, а в теках Нарушевича 144 с. 99 навіть 12 лютого) не сходить ся з дневником Мясковского, де комісари до Переяслава прибувають 19 н. ст. лютого.

⁶) Лист з 24. II (мб. старого стилю) виданий у Липинського с. 492.

⁷) Вар.: на війну.

⁸) Міхалов. с. 379.

⁹) Се слово в богатьох копіях попсоване й має богато варіатів; dywuiet Осолїн. і Чортор. 379.

¹⁰) Фраза рішучо недорічна.

¹¹) Лист сей в столбцї Сибир. прик. москов. архива юстиціи Nr. 1562 л. 86. витяги у Востокова op. c. с. 726. В сій копії він має дату 8 лютого, але се неймовірно, бо Михайлова вислано з Москви після 6 лютого, лист писано мб. 18.

¹²) Міхалов. с. 379-380.

¹³) Тамже с. 382.

¹⁴) Міхалов. с. 380-381. Переказую коротко, бо всї сї пункти маємо потім в автентичній стилїзації — див. низше с. 153.

¹⁵) В Варшаві оповідали навпаки: „Комісари перечеркнули подані їм умови Хмельницького, а той їм сказав: „Ви пером, а я шаблею з вами розправлю ся” (Ґолїньский с. 214). У Коховского комісари не можучи протягом цїлого півроку (!) добити ся від Хмельницького своєї відправи, звертають ся до протекції Виговського, і аж той випрохує їм прощальну авдіенцію, але й тут тільки сміливе слово Кисїля зробило відповідне вражіннє і понудило Хмельницького дати свої умови (c. 108).

¹⁶) У Коховского Кисїль, роздражнений наругами Хмельницького, навпаки намовляє Чорняту, аби користаючи з своєї популярности у козаків, скинув Хмельницького — обіцяє йому від короля гетьманство і всяку ласку. Коховский при тім покликуєть ся на дневники!

¹⁷) Дуже часто стрічаєтьт ся в рукописних збірках і богато разів друкований, але з ріжними відмінами й помилками копій — Zbiór раm. IV, Єрлича Latopisiec (c. 93). Памятники І, Supplementum ad h. R. mon. c. 188, Пам. кн. Міхаловского ч. 101.

¹⁸) Буквально навіть „за наказом” - za rozkazaniem.

¹⁹) nie dręcząc — Єрлич, Supplementum.

²⁰) ранґою.

²¹) Себ то ухвалою соймовою.

²²) Розуміти: в такім разі.

²³) Міхалов. с. 367.

²⁴) Spominki c. 13.

²⁵) Згадує про cе Богун в цитованім листї 24 с. ст. лютого — що разом з комісарським унїверсалом до польських військ одержав і свій від гетьмана.

²⁶) Udzielnym, odrezanym swem раnstwem, вар.: oderzanym.

²⁷) c. 96.

²⁸) Міхал. c. 383.

Розрив: зусилля короля і канцлєра коло полагодження конфлїкту, їх трудне становище, місія Смяровского, інструкції Кисїлеви, посланіє до гетьмана, поручення Смяровскому, королївські й Кисїлеві поради гетьманови, стриманнє ворожих операцій, посольства у гетьмана, непримириме становище що до Польщі, безвиглядність перемиря, останнї заходи Кисїля, розірваннє перемиря, останнїй лист гетьмана з 3 (13) мая.

Прибігши 7 н. ст. марта до Кисїлевої Гощі комісари зараз же вислали до короля двох з поміж себе: Кисїля-молодшого і Смяровского, з справозданнєм про свою „несмачну і небезпечну переяславську гостину”. В листї висланім з ними вони поясняли причини такого сумного закінчення своєї місії й толкували мотиви, які з даної альтернативи: рішучого розриву чи перемиря, велїли їм вибрати се друге. По їх гадцї Хмельницький сам уже, навіть при добрій охоті, не може взяти на узду тої маси окружного народу, і згинув би зараз тої ж хвилї, як би виявив такі наміри. Війна була рішена вже наперед; бажаннєм Хмельницького було тільки затримати у себе комісарів, а тим часом рушити свої полки на Польщу, посилаючи ся на конфлїкти в Барі, Турові, Мозирі. Комісари бажали запобігти сьому і вважали все таки позитивним здобутком, що їм удало ся своїм перемирєм дещо відтягнути війну: Хмельницький велїв полкам розійти ся, і річ-посполита має тепер принаймнї час приготовити ся до дальшого. По гадцї комісарів, навіть сповненнє поданих Хмельницьким умов зовсїм іще не забезпечало спокою: все буде залежати від міжнароднїх відносин, від впливів Орди, котрій Хмельницький вповнї підлягає, від відносин в самім війську, котрі можуть принести якусь несподїванку. ¹)

Комісарські висланцї ставили ся в Варшаві десь коло 20 н. ст. Привезені ними листи й новини були дуже не на руку королеви й канцлєрови: вони могли ще більше діскредитувати їх полїтичні пляни й тактичні кроки. Такі аванси вони зробили Хмельницькому, а тепер мусїли признати ся до таких непоказних результатів того всього! Тому, як пише оден варшавський кореспондент, справозданнє Кисїля й Смяровского і наради з ними були обставлені незвичайною таємністю”, вони здавали справу королеви в присутности тільки канцлєра і підканцлєра Лєщинського, а кілька сенаторів весь той час стояло перед дверима, аби хтось непокликаний не впав у ту нараду. Одно що можна було витягнути від комісарів, — що „чернь” козацька пре до війни, жадна здобичі, і Хмельницький не може стримати хлопства, що „засмаковало вільности від роботи” і не позволить згоди. ²)

Лєщиньский, противник Осолїньского й його полїтики, супроти таких вістей наставав, щоб зараз видати оголошеннє загального походу шляхетського й готовити ся до війни: але його представлення не були прийняті. Рішено ще раз зробити пробу з гетьманом і старшиною, перше нїж подїлити ся з ширшими кругами результатами комісарської місії. Очевидно, Смяровский, що вже другий раз був у Хмельницького, подав якісь надїї на успіх потаємних, закулїсових переговорів, і на нього вложено нову місію - в тім напрямі. Зверхню ж, декоративну ролю полишено за воєводою Кисїлем (може бути — не відкриваючи йому навіть дїйсних поручень, даних Смяровскому). Канцлєр виписав йому листа, де поясняв причини довгої проволоки з відправою його брата і мотиви королївської полїтики. ³) Мовляв, непевні відомости з України і особливо остереженнє від цїсаря, що Ракоцій робить заходи коло підбунтовання козаків, вже спонукали були правительство до приготовань для нової війни з козаками: королеви дано було уповажненнє на 60 тис. чужоземного війська і скликаннє загального шляхетського походу; але привезена комісарами деклярація Хмельницького і той факт, що він прийняв від короля корогви й булаву, свідчать про його добрі заміри. Нарада короля з сенаторами („близші приїздили, а дальші на письмі подавали свої гадки”) привела до рішення по мисли Кисїля: згодити ся на пункти Хмельницького і кінчати комісію. З тим посилаєть ся до Хмельницького Смяровский, але все дїло зависло на Кисїлю: король хоче, аби він повідомив Хмельницького про таке прихильне порішеннє справи і добув від нього деклярацію, яка б упевнила короля в безпечности згоди: коли король не збирає війська на нього, треба, щоб і він полишив орду й зробив усе для того, щоб відлучити від війська чернь. Король думав, що буде не добре, коли козацьке військо для спорядження реєстру збереть ся вад Росавою, як проєктує Хмельницький: се близько до волости, туди насуне все що живо і збереть ся таке множество, що анї гетьман не зможе дати собі ради, анї поважним комісарам, „людям великим” не можна буде туди показати ся. Краще, аби Хмельницький зібрав військо „як найглубше” — коло Крилова або Чигрина: туди й поспільство з далеких волостей не поквапить ся, і гетьман, маючи недалеко Татар, буде держати в страху своєвільних. По друге, нехай би він на той час постягав до себе полковників, які на волости, аж до Случи, а коронне військо, хоч би не в цїлости, поступило десь під Паволоч — се б забезпечило спокій, і комісари з невеликим віддїлом могли б зїхати ся з гетьманом. І нехай би він видав унїверсали і проголосив, що „з самої основи привилеїв війська Запорозького — як воно завсїди називало ся Днїпровим”, військо має бути набране не з далеких волостей, але з воєводства Київського, з міст і волостей Днїпрових і з сусїднїх шляхів, і не з маєтностей шляхетських, а королївських. А хто хоче вийти з маєтностей панських і стати козаком — вільно й се йому, тільки аби зараз вийшов і там мешкав, де звичай козакам мешкати. Певно й самі справжнї, заслужені козаки не допустять у військо простих людей, аби займали місце. Про все се Кисїлеви поручало ся пильно подбати, „аби не робити даремного гуку”, не рушати коронного війська й шляхетського походу. А за те крім київського воєводства — вже наданого йому, минаючи иньших кандидатів (в тім і самого кн. Вишневецького, що, мовляв, особливо заходив ся коло нього) — обіцяло ся Кисїлеви ще иньші, більші ласки королївські, котрими мав він укоронувати працї свої”. ⁴)

Одержавши сей лист, Кисїль за найкраще прийняв післати його в натурі до гетьмана: просив прочитати в тїснїйшім кружку („нехай про се не всї знають”) і звертаючи назад яко мога спішно і секретно, ⁵) по щирости дати знати йому, Кисїлеви, чи має він брати ся до комісії — коли гетьман хоче піти за радами короля (котрі й Кисїлеви здають ся дуже користними), чи відмовити — коли однаково нїчого з того не має бути. „Бо на мене як на осла король все складає, а минї ,і од Руси бува лихо і од Ляхів не тихо', і я тепер в такім термінї, що коли Бог з ласки своєї, при охотї, підмозї й зичливости в. милости, дасть склеїти ту згоду, до котрої привів я короля й річ-посполиту, то буду мати у Бога заслугу і річи-посполитої похвалу, а не дай Боже, як би мало инакше стати ся те, в чім я сподївав ся на вашу мил., — пожалуй моїх сивих лїт, яко син одної зо мною матери церкви божої, мого стану сенаторського, пригадай і мою зичливість до вашої мил. і війська Запорозького, і остережи мене, щоб я далї не вплутував ся в се”.

При тім сповіщав, що Смяровский того дня вже приїхав до нього й вибераєть ся до гетьмана, але Кисїль, мовляв, в секретї від нього висилає сього листа — немов приготовлюючи йому дорогу.

Нема сумнїву, що Смяровский не гаючись полетїв слїдом за сим листом. Він мав передати гетьманови королївський лист і якісь близше нам не звісні обіцянки, ⁶) для полковників віз кількадесять привилеїв на ріжні хутори. Які властиві поручення при тім мав, се зістаєть ся неясним. Очевидно, була в тім якась інтриґа (скинчила ся вона дуже сумно для Смяровского, коли її викрито), але вислїдити її докладнїйше не можемо. Думаю тільки, що не була вона звернена против самого Хмельницького, як представляє в своїй записцї про аферу Смяровского Піночі, ⁷) — бо в комісарських і канцлєрських кругах мали те переконаннє, що з гетьманом ще можна було б договорити ся, якби не „чернь”. Такі пояснення давав мабуть і сам Смяровский, і тепер він, правдоподібно мав порученнє настроїти більш угодово впливовійшу старшину — намовити її, щоб відступила ся „від хлопства”, зрадила йому, кажучи виразно, — але коли се викрило ся, гетьман і старшина мусїли видати його на поталу козаччинї, щоб не стягати на себе підозріння.

Королївський лист переданий гетьманови через Смяровского, був анальоґичного змісту з тим, що писав канцлєр Кисїлеви. Король, мовляв, був збентежений звістками, які доходили до нього про союз Хмельницького в Ракоцієм (так, видко, зрозуміли й слова про „чужого пана”, которому збирав ся піддатись Хмельницький ⁸)). Тим з більшим вдоволеннєм прийняв він запевненнє гетьмана в вірности, вповні покладаєть ся на випробовану відданість Запорозького війська й обіцяє йому всякі добродїйства. Приймає до відома причини (виложені гетьманом в його пунктах), які змушують відкласти спорядженнє реєстру до зелених свят і похваляє заміри тримати ся при тім спорядженню вказаних ним обмежень: на реєстр брати козаків тільки з королївщин Київського воєводства, близших до Днїпра й татарських шляхів; годить ся на уставлену граничну лїнїю і просить пильнувати, щоб козаки не переходили Случи і спеціально — не нападали на шляхетські доми між Горинею й Случею. З тяжким серцем — як велику прикрість шляхтї — але щоб не зробити замішки в споряджуванню реєстрового війська, допускає кінець кінцем також стриманнє шляхти з поворотом до того ж часу до своїх маєтностей. Заявляє повну готовість зробити не можливе не тільки що до заховання прав і свобід, „але й помноження оздоб шановного народу руського” ⁹). Вказує, що він упередив бажання Хмельницького що до київського воєводства, бо вже надав його Кисїлеви, так що тепер і воєвода і каштелян київський „з того ж народу й релїґії”. В справі сенаторського крісла для київського митрополита обіцяє вплинути повагою своєю на сенат, від которого се буде залежати. Дипльоматично промовчував справу Вишневецького, у которого вже встиг відібрати булаву (правда, що не на те, щоб чинити волю Хмельницького) — не було отже чого ще ставити кропки над і, і постарав ся сухо вийти з афери Чаплїньского, обіцюючи пізвати на суд на близшім соймі й суворо укарати за провини — але не видати. Висловляв надїю, що вже більше гетьман не буде ставити нїяких жадань — але не закривав дороги і для нових, „справедливих бажань”. Навпаки обіцяв доконче уконтентувати за помічю божою й самого гетьмана і цїле військо Запорозьке — про що мав більше сказати устно Смяровский. Просив за те тільки дальше зіставати ся в зичливости й щирім афектї до маєстату королївського та постарати ся (центр цїлої справи!) „віддїлити козаччину від неналежного поспільства й привести її до відповідного числа”. Про се Хмельницькому поручало ся завчасу, не чекаючи комісії, порозуміти ся з Кисїлем, визначеним комісаром для будучих переговорів (з одним тільки товаришом, відповідно до бажання гетьмана — литовським діґнітарем, мозирським підкоморієм Обуховичом) ¹⁰).

Домородний наш Макіавель тим часом написав Хмельницькому спеціальний трактатець, піддаючи йому з скарбницї своєї премудрости ріжні хитрі способи на сповненнє спасенної королївської ради. Дати се писаннєчко не має, вислане було мабуть дещо пізнїйше, ¹¹) але що становило немов коментар до директив королївського листу, місце йому належить тут.

„Ріжно думають про вашу милость”, виводив він. „Одні так думають, що в. мил., з старшиною, хочеш згоди, а чернь не хоче — і я сам так думаю. Иньші так кажуть, що все залежить від в. мил., і коли та колотнеча тягнеть ся, то се дїєть ся не через чернь, а через вашу мил. самого і через старшину. Я всїма силами перечу тому — кажу, що ваша мил. ведеш дїло до спокою, тілько сила згромадженого народу перешкоджає тому, і не зайшовши способу, щоб його утихомирити, трудно ваш. милости що небудь почати. Отже хочу випробувати вірний підданський афект в. мил. до короля й річи-посполитої, подаючи способи, як поступити, коли в. мил. хочеш загасити той огонь. Коли ж ваша мил. з тих способів поданих мною не приймеш анї одного, скажу отверто, як давнїй приятель, — даси знати кождому й минї, що сам не бажаєш спокою. ¹²)

Таких способів Кисїль хоче показати гетьманови три. Виходить з того переконання, що стягати на раду в оден табор все військо — значить напевно викликати бунт і вбити справу згоди, — бо всї що недавно виломили ся з підданства панам і війшли в титул козацький, згоди не хочуть, „бо знають що згода верне їх до підданства — а єсть їх десять разів більше нїж війська Запорозького”. І прийдеть ся або битись з своєвільними тим що хочуть згоди — або уступити їм і розпочати нову домашню війну (з Польщею).

Отже як перший спосіб на се воєвода радить перевести конскріпцію по полкових містах, кождого полку окремо, приймаючи людей тільки з близших околиць. Заразом позволити коронному війську приступити близше — тодї не вписані до реєстру мусять покорити ся панам своїм, „і буря промине без дальшого кровопролитя”.

Коли такий спосіб гетьманови не подобаєть ся, то можна зложити раду поза волостю, в степах, коло Чигрина, Крилова або Черкасів, скликати туди козаків з самої тільки „україни”, а по волости унїверсалів не розсилати, і так зложити реєстр з самого пограничного козацтва. Полковників з волости на той час теж скликати до себе, і знов таки — походови коронного війська на Україну не противити ся. „Тодї й тим способом віддістілюєть ся загал простого поспільства від Запорозького війська”.

Третій спосіб: нехай гетьман забезпечить у правительства свої особисті й військові справи і з усїм послушним йому Запорозьким військом іде на Запороже. Полишене ним селянство ¹³) буде тим способом відлучене від війська, — „ми з нашими підданими, не пускаючи ся в нїякі тиранства, зробимо спокій, а в. мил., маючи забезпечені свої пункти, прийдеш з військом до дому”.

Одначе які ж ґарантії дати гетьманови й цїлій козаччинї в тім, що відступивши від поспільства, котру Богдан в памятній промові називав своєю правою рукою, вони не здадуть себе вповні на ласку польської сторони? як забезпечити те поспільство від крівавої пімсти роздражненої шляхти? Кисїль очевидно сам відчував сю слабу сторону своїх рад, в котрих кінець кінцем все зводило ся тільки до того, щоб гетьман добровільно впустив польське військо на Вкраїну й позволив йому „зробити лад”. Він припускає, що гетьман може держати коло себе орду — тільки аби не вводив її на волость; а що до тиранства над селянством, то бере сю справу на себе і сам піде з коронним військом пильнувати, щоб тиранства не було. Нарештї, мовляв, і сам розум наказує шляхтї стримати ся від різнї, „бо без підданих жити нам трудно; хіба б схотїли новий бунт підіймати і в купи збирати ся”.

Але правда, що апелюючи до добрих почуть Хмельницького, правительство і з свого боку старало ся улекшити його завдання і не давати місця нїяким підозрінням що до своїх власних замірів. Не тільки не орґанїзовано нових військових сил, але й попереднї кадри роспускано ¹⁴). Радивилови перед тим, разом з похвалами за його подвиги против повстання, наказано було тільки не виходити за межі в. кн. Литовського, щоб не перешкодити комісії ¹⁵). Тепер же король велїв залишити йому всякі воєнні кроки з огляду на перемирє, й ображений тим Радивил скористав з нагоди посольства, що прибуло від Хмельницького з оповіщеннєм про перемирє, прийняв його з незвичайними гонорами, розложив війська на лежі й залишив всякі воєнні операції ¹⁶).

Подібні ж інструкції мусїли бути вислані і на Поділє, де розгоріла ся була справжня війна з козаками.

Всї сї заходи одначе не могли змінити рішень гетьмана і старшини. Смяровский приїхавши до Чигрина з своїм преласкавим королївським листом, був прийнятий не тільки не ласкаво, а навіть і зневажливо. По його словам гетьман ще гірше відмінив ся й далеко більше запишав ся, нїж в переяславських переговорах; прийняв його indignissime, не як королївського посла, а як останнього чоловіка de plebe.

Писаннє короля прийняв він без усяких знаків поважання, й прочитавши кинув через стіл свому писареви, так що лист упав на землю. Удержаннє Смяровскому дано нужденне, коней забрано, людей побито. Натомість послів московського й угорського приймано з великою помпою, з кавалькадою й музикою. З приводу їх в Чигринї оповідали, що Москва уложила з козаками оборонний союз, обіцяла боронити їх від Литви, а Ракоцій вступив в союз аґресивний. Сам Хмельницький, дуже роздражнений забраннєм Бару й битвою, яка стала ся під Межибожем, і не думає про що, як тільки про яру пімсту. Обіцює відповідь по головній радї, що має відбути ся на Масловім Ставу, але на трактати нема надїї. Гетьман міняєть ся що дня що години: раз потїшить надїєю на згоду, а годину пізнїйше знову змінить ся як ніч від дня. Кінець кінцем заявив, що згоди не може бути нїяким чином: „ударить ся стїна о стїну — одна впаде, друга зістане”.

Говорили, що піде на торішнї місця — під Пилявцї або під Константинів, і там буде порядкувати військо ¹⁷).

Сї відомости Смяровскому вдало ся подати тільки в маю, майже місяць по приїздї, і то потайки: всяка можність порозумівати ся з правительством була йому відібрана ¹⁸). Кисїль, що сидїв весь час в своїй Гощі над Горинею, в ролї посередника й наглядача сього нейтрального пояса, чекаючи вісти від гетьмана, щоб розпочати свою конспірацію з ним, даремно бомбардував його своїми листами й післанцями. Минув квітень, зближали ся вже й зелені свята, призначені на докінченнє комісії, приїхав і другий комісар Обухович до Кисїля, а нї від гетьмана нї від Смяровского таки не було нїяких відомостей. Старий Кисїль нервував ся, засипав листами канцлєра, добиваючи ся інструкцій і діректив, і не дістаючи нервував ся ще гірше ¹⁹). Справедливо вказував, що нї для війни, нї для трактатів з гетьманом нїчого не зроблено: на поставлені ним вимоги не дано властиво нїякої резолюції. Ставлячи свої умови, Хмельницький жадав, щоб вони були прийняті і королем і соймом, зовсїм певно і катеґорично; тим часом король давав тільки загальні обіцянки в таких виразах, котрі кінець кінцем навіть його самого не дуже звязували, а предложених гетьманом умов не предложено не тільки соймови, а навіть і соймовій комісії, визначеній для сеї справи — не предложено очевидно умисно, бо можна було наперед сказати, що вона тих умов не прийме. На се і вказував Кисїль:

„Нема з чим їхати на комісію, бо там так поставитись треба: Хмельницький, все чого хотїв ти від короля і річи-посполитої — маєш! роби отже як умовив ся зі мною і кінчай згоду”. А я не маю нїякого рішення, анї їструкції, бо жадання Хмельницького не прийняті нї королем нї річю-посполитою. Обіцянки там не поможуть нїякі; бо неприятель, стоячи в повній силї, буде потрібувати дїла. Коли він спитає про скасованнє унїї, про Чаплїнського, про місце в сенатї для митрополита — яку позицію має заняти комісар? я не знаю!” ²⁰)

З другого боку він уважав потрібним мати й військо на поготові — чи для того щоб іти на Вкраїну, коли гетьман піде за радою Кисїля і звівши козаків з волости, позволить коронному війську йти на Україну втихомирювати „чернь”, чи навіть і для того, щоб іти на комісію з козаками. Щоб не повторювати того пониження для комісарів, якого зазнали вони підчас мирових переговорів в лютім, Кисїль проєктував новий похід комісарів на чолї коронного війська й сильно рекомендував сю місію самому канцлєрови, посилаючи ся на те, що в Переяславі самі козаки заявляли одноголосно: „Коли й. м. п. канцлєр буде комісаром, а ти другим — буде згода!” ²¹)

Але час минав, і все очевиднїйше ставало, що з комісії не буде нїчого: і Кисїлеви, і канцлєрови, і королеви се ставало ясно. Мовчаннє гетьмана й усїх післанцїв, виряджених до нього, набирало зловіщого вигляду. Тим часом приходили все більш упевнені звістки про зносини гетьманські з заграничними державами: Ордою, Туреччиною, Семигородом, Москвою. Короля й його найблизших людей мусїв особливо дражнити союз гетьмана з Ракоцієм, що недвозначно виступав далї з претенсіями на польську корону, не вважаючи на вибір Яна-Казимира ²²). Се підтинало останній якір надїї: віру в особисту відданість Хмельницького королеви, в його лєґітимізм. З становища ж можливої війни трівожили вісти про зносини гетьмана з Портою. Приходило ся братись до воєнних приготовань, хоч як се було не бажане з становища й тактики короля й канцлєра. 9 н. ст. мая — два тижнї перед кінцем перемиря, король уступаючи загальним домаганням, видав поклик до загального походу (перші й другі „віці”) і розписав листи до реґулярного війська, визначаючи йому похід на день 22 н. ст. мая — на випадок відновлення воєнних операцій ²³).

Кисїль попробував ще понудити до посередництва митрополита, написавши йому жалісного листа — нїби прощаючи ся в останнє з огляду на розрив України з Польщею ²⁴). Потім, стративши всяку надїю на Хмельницького, попробував звернути ся безпосередно до пограничних полковників козацьких, випробовуючи, наскільки сильна їх солїдарність і залежність від гетьмана. Писав їм про страшне вражіннє, яке в нїм викликала вість, що Хмельницький замість угоди з Польщею секретним листом своїм піддав ся султанови й наміряє передати під власть його українські землї за цїну помочи хана й сілїстрійського баші против Польщі. Кисїль не знає навіть, чи вірити таким вістям; коли вони правдиві, — він не може увірити, щоб сї зносини і пляни гетьмана знали не то що вірні піддані королївські, а взагалї православні християне й вірні молодцї Запорозького війська: „бо кому ж своя земля, слава, воля й віра не мила!” Предки наші й предки ваші молодецькі голови свої покладали за віру Христову, за королїв-панів і за сю державу християнську — а тепер сам оден гетьман мав би зробити, щоб ваші мил. більше кохали ся в царю бісурменськім, нїж у своїм прирожденім?” Невже полковники, потерши собі очі й бачучи останню свою погибіль, не запитають гетьмана, як можливий такий виступ против короля й вітчини в союзї з поганами? Чи ж не ясно, що все се кінець кінцем мусїло б скінчити ся погибілю народу християнського й війська Запорозького, тяжкою неволею, яку терплять тепер Греки — невже ж можна допустити, щоб воля одного чоловіка довела до того всього? „Щасливі буди старинні предки війська Запорозького, коли то всї знали, що в радї постановлено” - інсінуує против самовластної полїтики гетьмана старий спеціалїст від козацьких справ, та висловлює надїю, що тепер, коли військо довідаєть ся про такі пляни й розглянеть ся в них, „та крівава туча буде затримана” ²⁵).

Листи сї не зробили одначе нїякого впливу — хіба що до решти знищили всякі підстави до переговорів з гетьманом (которому вони, розумієть ся були переслані). Полковники на всї інсінуації обережно промовчали, відповівши тільки, що в середу по зелених святах буде військова рада — не на Росаві вже, а під Білою Церквою, і там певно відправлять Смяровского ²⁶).

Ся перспектива ради під Білою Церквою сама по собі була вже заповідю маршу козацького війська на границю. Дїйсно, в самий день зелених свят, як кінчило ся перемирє, козацьке військо показало ся над Горинею. Кисїль з своєї Гощі мусїв вибрати ся на Горинь і з виїздом його містечко було зараз же заняте козаками. В той же день козацькі пристави, що були при Кисїлю й мали його відпровадити на комісію, попрощали ся з ним, щоб вернути ся до війська, й по приятельськи остерігли його, щоб не лишав ся на пограничу, бо козацькі війська вже рушили ся з-за Днїпра ²⁷).

Правда, кілька день пізнїйше прийшов лист від гетьмана — з Чигрина, з дня 3 (13) мая: він сповіщав Кисїля що всїми силами дбає про те, аби довести до кінця комісію — не вважаючи на трівожний настрій війська, викликаний зброєннями й мобілїзацією в Польщі: „аби не було такого кінця комісії як торік: тут на згоду, а там що иньше задумували!” Обіцяв по нарадї з полковниками, котрих саме скликає до себе, спішно дати знати, де буде відбувати ся комісія, і просив всяко стримувати тим часом польське військо від зачіпання козаччини ²⁸). Але разом з сим листом прийшов нарештї лист від Смяровского; доповнений устними відомостями козачка, що його привіз, він не лишав сумнїву, що з комісії нїчого не буде — буде війна, а не трактати. Кисїля і Смяровский і його післанець остерігали, що гетьман дуже гнїваєть ся на нього за зносини з Москвою, ведені против козаків, і хоче навмисно звабити до себе. Супроти того старий воєвода й останнїй лист гетьмана готов був уважати за сїльце, заставлене на нього ²⁹).

Він відписав гетьманови, що готов вести з ним переговори на тім місцї, яке йому гетьман призначить ³⁰), але сам уважав справу трактатів безнадїйною. Пересилаючи всї сї листи канцлєрови, закликав до зброєння всїми силами, щоб війною рішити справу: „Страшну і тяжку війну маємо, на котру треба підняти останнї сили річи-посполитої'' ³¹).