Примітки. 2) Копія сього листу в збірцї Ґолїньского не має дати, і місце зіпсоване

¹) Пор. Кубалї Szkice III с. 345. Про замір султана скинути обох господарів і князя семигородского з їх держав доносив в сїчнї польський аґент з Царгороду — Міхалов. с. 363.

²) Копія сього листу в збірцї Ґолїньского не має дати, і місце зіпсоване. Dan w Staro Kubach (записаний серед листів з квітня й маю 1649 р.). Копія в збірцї Піночі, зацитована Липинським (с. 181) має: Datum w Starym Siele die 14 octobris 1648. Підпись: Naypierwszy podnozek waszey cesarsky mosczy Bochdan Сhmіеlnіczki chetman woysta Zaporow y wszystkiey (вар.: wszystkich) Ruszy. Так і в текстї Дамірского (Barącz, Pamiętnik o Bernardynow c. 137).

3) У Міхалов. с. 362.

⁴) В польських кругах оповідали, що на випадок вибору королем Ракоцій обіцяв Хмельницькому гетьманство коронне (Остророґ з 19. XII. 1648 — Осолїн. 225 л. 198).

⁵) Вellum boreo-orientale І c. 33. З одної польської звістки (8 квітня н. ст.) можна міркувати, що Хмельницький ще з дороги до Київа вислав якихось післанцїв до Семигороду: Сього року мали ми два рази послів Хмельницького — посилав до Семигороду 6 сїчня й 10 марта” — ркп. Осолїн. 125 л. 222 (виїмок єсть у Жерелах XII с. 58).

⁶) Мужилівський в своїх переговорах з московськими боярами характеризував сю мiсію в мякших формах: „Как де поЂхал к царскому величеству еросалимскій патриарх паисЂй, и гетманъ де Б. X. о томъ с патриархом говорил, чтоб он, еросалимской патриархъ, будучи у царскаго величества, посовЂтовал с московским патриархом і с ыными духовными людми о том, мочно ли царскому величеству за вЂчным докончаньем за них, войско Запорожское, для православные християнские вЂри вступится и стояти и Поляком их не выдати”. (л. 41). Виразнїйше сказати він не міг уже, після того як бояре заявили, що цар вічного трактату порушити не може.

⁷) Тамже л. 37.

⁸) Донскія дЂла IV с. 278.

⁹) В такій, більш катеґоричній формі се бажаннє висловлене в записцї Мужилівського с. 39; устні переговори л. 35.

¹⁰) Тамже л. 43.

¹¹) Записка с. 38-39, розмови л. 25.

¹²) Грамота ся в збірнику Bellum boreo-orientale, І с. 33. держана в третїй особі, хоч і має підпись Хмельницького. Дата 20 лютого. По дневнику Мясковского Хмельницький відправляв Ракоцієвих послів 23. II н. ст. — Міхалов. с. 378. В польських кругах охоче повторювано зістку, що гетьманський двір зробив на них вражіннє некористне — рел. нунція в Сборнику київ. ком. 38, Міхалов. 1. с.

¹³) Cumque reconcilationis spes cum rege electo nunc vеrо et coronato in dubio est.

¹⁴) Тамже Осолїн. 225 л. 225 (виїмок в Жерелах XII с. 107).

¹⁵) quando quidem magn d legati ser principum (Ракоціїв) firmiter il campiductorem (гетьмана) et unix exercitus zaporovienses assecurarunt et оmnеs еxeсіtus Tranisylvaniae paratos esse, et il principem Radzivil cum universa Litvania ac omnibus dissidentibus esse bonum amicum ilmi campiductoris ac univ ехеrсіtuum Zaporoz

Комісія річи посполитої у гетьмана: її пляни і завдання, конференція з митрополитом, доноси на Кисїля, грізна постава України, приїзд до Переяслава, надїленнє гетьмана клейнодами, перші розмови, неохота гетьмана до комісії, проґрама укр. державности, заповідь війни з Польщею.

Серед таких ото плянів і настроїв звернули ся до Хмельницького з повідомленнєм про свій приїзд і бажаннє приступити до переговорів польські соймові комісари. Було се в половинї сїчня с. ст. Старий Кисїль рвав ся сповнити свою місію як скорше, щоб захопити гетьмана й старшину ще перед війсковою радою, яка мала, по його досвіду, відбувати ся звичайно на Водохрещі, і він бояв ся, що на тій радї козаки можуть або ухвалити похід на море(!) або потвердити свій союз з Ордою, і обидві сї можливости Кисїлеви хотїлось випередити ¹). В основі його плянів лежало, очевидно, все те ж переконаннє, що сам Хмельницький щиро прихильний згодї, тільки може бути против того натиск з боку війська, і тому треба було якось запобігти. Та на перешкодї став звичайний брак гроша для комісарів в короннім скарбі: вони були привезені Кисїлеви тільки перед руським новим роком (7 сїчня н. ст.). По сїм позїздили ся комісари і в перших днях сїчня с. ст. пустили ся в путь. На се опізненнє складали потім комісари ті розчаровання, які їм прийшло ся дізнати у Хмельницького ²). В історичній же лїтературі був висловлений здогад, що комісію припізнено умисно, — аби ті далекосяглі уступки, що мали бути нею зроблені Хмельницькому по мисли короля і його дорадника канцлєра, без відомости сенату і сойму, не поспіли на коронаційний сойм (призначений на другу половину сїчня н. ст.) і не зіпсували його настрою ³).

Сойм сей мав проходити під гаслом розірвання козацько-татарського союзу й відродження новим правительством Володиславового пляну війни з Кримом і Туреччиною, силами Польщі, козаччини й Москви ⁴). З огляду на се треба було дійти до повної й трівкої згоди з Хмельницьким, і комісари, як ми вже знаємо, дістали від короля й канцлєра відповідні інструкції що до задоволення його бажань, поданих до Варшави. Дійти до порозуміння здавало ся й нетрудним, супроти тих заяв льояльности, які дістали від Хмельницького Смяровский і Олдаковский, і комісари, не вважаючи на дуже грізну поставу української людности, — на всю фізіономію України, як вона відкривала ся їм, в міру того як вони заглубляли ся в територію повстання, — все таки доволї оптимистично уявляли собі свої завдання. Адже вони привезли чисто все, чого собі бажав Хмельницький: амнестію, дванадцяти-тисячний реєстр, скасованє унїї! Справа мусїла бути полагоджена ⁵).

Здаєть ся, що аж конференція, котру комісари, а властиво їх православна половина мала з митрополитом і архимандритом печерським в Новосїлках під Київом (маєтности Кисїля), відкрила перед їх очима дїйсну ситуацію: як одмінило ся все — Хмельницький і весь стан річей від реляцій Смяровского й Олдаковского. Приїхавши на запросини Кисїля (десь коло 20 c. ст. сїчня) митрополит з архимандритом і иньші духовні в довірочних розмовах розповіли про київські наради, про „впливи патріарха” на Хмельницького (може й умисно ложучи все на нього), про теперішню поставу старшини й війська, зносини з Ордою, Волощиною, Ракоцієм, посольство до Москви, куди патріарх, мовляв, поїхав прихиляти московське правительство до антипольської лїґи: разом з Волощиною й Україною, і т. д.

Характеристично, що при тім комісари-Поляки в першу голову пошили в зрадники самого Кисїля: в своїй реляції, висланій з Новосїлок по тій конференції, Мясковский оповідав про тайну нараду, яку мали обидва Кисїлї з Бжозовським і Четвертинським — що Кисїль хвалить ся, мовляв йому пропонують князївство руське, або панство подільське, і він прийняв би котресь з них, якби річ-посполита не мала нїчого против того, і на власну руку зносить ся з Хмельницьким ⁶). Дальші факти не залишили розвіяти сї підозріння — але тим в грізнїйшім світлї поставили перед очима реальний стан річей.

Довідавши ся, що Хмельницький під ту хвилю пробуває в Чигринї, а місцем комісії призначає Богуслав ⁷), комісари вислали до нього сповіщеннє про свій приїзд і просили прибути на комісію до Київа, ще торік визначеного для сих переговорів. Але від Хмельницького довго не було на се нїякої вісти ⁸). Просидївши без відповіди більше тижня в зруйнованих і пустих околицях, де не можна було навіть добути фуражу й провіанту, комісари схотїли були тим часом заїхати до Київа. Але тутешнїй маґістрат, знїсши ся з козаками, відмовив їм приступу: не схотів дати кватир, нїчого; митрополит пробував посередничити, але нїчого не вдїяв. Кн. Четвертинський, висланий до Хмельницького для устних переговорів, вернув ся з неприхильною відповідю ⁹). Вислано нових парляментарів: Кисїля молодшого з Смяровским, намовляти Хмельницького, щоб згодив ся приїхати до Київа, — тим більше, що мовляв, він сам переконав ся, що в Богуславі комісії відбути не можна, через велике виголодженнє тої околицї. Тим часом попробували дістати ся до Київа так би сказати „явочним порядком”, — але мусїли дуже пожалувати тої відваги: в Ходосовцї під Київом ¹⁰) заступили їм дорогу козаки з селянами, і комісари мусїли викупати ся з сеї несподїваної неволї. Ся пригода зробила очевидний вплив на них, і коли після сього прийшла відомість, що гетьман визначив для переговорів Переяслав, де мала відбути ся козацька рада, комісари, стиснувши серця від сеї нової наруги над маєстатом річи-посполитої, покірно подали ся туди.

Постава козацька й цїлого краю дійсно була така грізна, все так дихало близькою війною, що треба було годити ся на все, коли не хотїло ся прискорити розриву. Шляхтичі київські, що поприставали були до комісарів по дорозї, сподїваючи ся під ослоною комісїї вернути ся до своїх маєтностей, переконали ся, що анї мови не може бути про сей поворот. Самому Кисїлеви його піддані не дали нї фуражу, нї збіжа з його маєтностей, а хто необережно відлучав ся від комісарського полку, платив навіть і житєм. Особливо сильне вражіннє зробило, що кодацьку залогу, яка піддала ся козакам уже підчас замостьських переговорів, Хмельницький трактував як воєнних бранцїв, порозсилав по містах і тримав під тїсним доглядом, а армату кодацьку против умови затримав у себе.

Обминаючи Київ комісари з Фастова поїхали на Трипілє і Воронків і приїхали до Переяслава 9 (19) лютого. Гетьман був уже там і прийняв їх з гонором: виїхав їм назустріч за місто з полковниками й старшиною, „під знаком, бунчуком і червоною корогвою”. Привитавши ся, всїв до саней Кисїля і вїхав з ним до міста, — при тім з двадцяти гармат дано вистріли. Але зараз же на обідї у Хмельницького прийшло ся комісарам послухати і від полковників і від самого гетьмана досить неприємних примовок „против Вишневецького, Конєцпольского, Чаплїньского і всїх Ляхів”.

По сїм прийнятю комісари нараджували ся між собою що до дальшого порядку, головно — чи наперед розпочати переговори і вінчати їх передачею гетьманських знаків, котрим вони надавали страшенно велике значіннє (адже і то вважало ся великою річю, що король на свою руку, без відомости сенату і послів, ще не чекаючи затвердження постанов комісії, вперед післав Хмельницькому гетьманські клейноти). Рішили передати насамперед клейноти, — „щоб тою ласкою королївською його прихилити”. Місце сїй церемонїї Хмельницький призначив перед своїм двором, на Шевській улицї, щоб ширші круги козацькі могли бути свідками сього тріумфу, і посли московський і семигородський, що мешкали в поблизьких дворах, могли теж йому приглядатись ¹¹). Другого дня сю церемонїю відбуто. В процесії несено клейноти: наперед ішли музики з гетьманськими бубнами й трубами, приграваючи на них, за ними несли нову королївську корогву, червону з білим орлом і написом: Ioannes Casimirus rех, потім булаву гетьманську, саджену туркусами (бірюзою), за тим ішли комісари. Хмельницький чекав їх в кругу полковників й иньшої старшини. Мав на собі червоний алтембасовий кобеняк підбитий соболями. Над ним тримали бунчук. Воєвода Кисїль, приступивши до нього, розпочав свою орацію, переказуючи гетьманови і всьому війську ласку королївську. Але тут полковник Джалалий, при згадцї про короля, без церемонїї впав йому в мову і зачав спорити ся:

- Король як король. Але ви — королевята, князї, броїте много — і наброїли! І ти, Киселю, кость од костей наших, відщепив ся і пристаєш з Ляхами! ¹²)

Хмельницький почав його гамувати, але Джалалий, махаючи булавою, хотїв говорити далї — пяний, мовляли комісари. Але що й иньші полковники зацитькували його, нарештї загнївав ся й пішов геть.

Серед сих неприємних перерв Кисїль докінчив свою промову, передав листи королївскі й повновласти комісарські - прочитано їх зараз, і по тім воєвода передав гетьманови булаву, а брат його корогву ¹³). Хмельницький прийняв, виявляючи тільки „деяку” радість, на оцїнку комісарів; подякував „по козацьки” і запросив комісарів до своєї господи на обід.

Тут на початку обіду Кисїль утяв таки красномовну промову до гетьмана, висловляючи добродїйства короля, що йому пробачив усї провини, обдарував такими великими дарами, властю над військом, потвердженнєм прав військових і вільностей реліґії грецької. Заохочував отже до вірности королеви, до щирих заходів коло утихомирення повстання, приведення селян до послушности панам, — а перед усїм до трактатів з комісарами. На се Хмельницький, очевидно — дещо подражненний надмірними вихвалюваннями королївської ласки до нього, не без іронїї подякував за неї — що король йому „і власть над військом прислав і переступи його пробачає”, а потім оголомшив комісарів заявою, що комісію тепер буде трудно відправити: „Війська вкупі нема, полковники й старшина далеко, без них не можу і не смію того чинити: рискую житєм своїм” ¹⁴). До того піднїс іще, що йому не дано сатісфакції за Чаплїньского і Вишневецького: поки Вишневецького не скарають, а Чаплїньского не видадуть йому, нїчого не буде. Пригадав і прогрішення Потоцкого з Конєцпольским, - але, мовляв, Потоцкий, вже своє дістав, а Конєцпольский не так винен; але як з Вишневецьким і Чаплїньским не зроблять ладу, „то або йому з усїм військом Запорозьким пропасти, або землї Лядській -всїм сенаторам, дукам, католикам і шляхтї згинути”. З великим роздражненнєм згадав також кровопролитя в Мозирі й Турові від литовського війська, висилку полків на Литву, свій лист до Радивила, писаний з сього приводу, і погрозив, що „за одного християнина”, котрого Радивил велїв посадити на палю, потрапить те саме вчинити чотиром тисячам вязнїв лядських, котрих мав у себе ¹⁵).

„Така перекуска перед обідом”, як називає її Мясковский, задала тон усїй дальшій розмові. Полковники за сусїднїми столами теж не жалували зїдливих дотинків, а шановний полковник чигринський Вешняк навіть з булавою кинув ся на якусь замітку присутного кс. Лентовского. Всї зусилля комісарів і особливо Кисїля злагодити настрій ріжними лагідними мовами на нїщо не придали ся, і зовсім пригноблені розійшли ся вони по своїх господах — мовляв умисно призначених в ріжних кінцях міста, щоб утруднити їм порозуміннє.

Не поправив настрою й обід, визначений на другий день у Кисїля Хмельницькому. Гетьман приїхав зовсїм пізно, під вечір, на підпитку, з кількома полковниками. Даремно господар і все товариство не жалували заходів, щоб привести його до кращого гумору, і потакували йому на всї його жалї, — Богдан все жалував ся на свої кривди від Ляхів, доказував свою невинність і нарештї „Україну і всю Русь виповів Ляхам”. Потім напер ся йти до осібного покою воєводи ¹⁶) й там наставав на нього, аби вони — родина Кисїлїв — „Ляхів вирікли ся, а пристали до козаків, — бо Лядська земля згине, а Русь вся буде панувати — ще в тім роцї, дуже скоро” ¹⁷). Вернувши ся потім до товариства, гетьман пяний сидїв з ним до третьої години. Так оповідає Мясковский.

Другого дня післали до гетьмана Кисїля молодшого і Четвертинського, просячи визначити час на авдіенцію. Ті застали його за горілкою з товариством. Підохочений гетьман дав ім відповідь „різку і їдовиту”:

„Завтра буде справа і розправа, бо тепер я пяний, і угорського посла відправляю. Скажу коротко: з тої комісії нїчого не буде, — тепер війна, війна мусить бути! В тих трох або чотирох недїлях виверну всїх васw, Ляхів, до гори ногами, і потопчу вас так, що будете під моїми ногами, а на останок вас цареви турецькому в неволю віддам!

„Король королем нехай буде, таким щоб карав і стинав шляхту і дуків і князїв ¹⁸) — аби мав волю: згрішить князь — урізать йому шию, згрішить козак — те саме вчинити. А не схочеть король вільним королем бути — як ся йому видить! ¹⁹)

„Скажіть то панови воєводї і п. комісарам: Грозите минї Шведами? ²⁰) — і ті мої будуть! а хоч би не були, хоч би їх було пятьсот, шістьсот тисяч — не зможуть руської запорозької й татарської моци!

„Правда то, що я лихий, малий чоловік, але минї то Бог дав, що я єсьм єдиновладцем і самодержцем руським! ²¹)

„Ідїть же з тим! Завтра справа і одправа”.

Вислухавши звідомленнє своїх делеґатів, комісари рішили, що страва безвиглядна: треба просити відправи, думати про те, як би безпечно вернутись та визволити бранцїв. Все таки, прибувши на ту третю авдієнціо, ще пробували устами Кисїля прихилити гетьмана до взгоди. Опамятував його медоточивий воєвода, аби не піддавав в руки поганству земель і з ними віри руської й церков святих; остерігав, що як Польща й Литва не можуть устояти ся перед поганством без Запорожа, так і Запороже не може устояти ся перед поганством без помочи польського війська; радив прийняти ласку королївську, вдоволити ся 12-тисячним реєстром, відступити ся від черни — „нехай хлопи орють, а козаки воюють”; нехай гетьман оберне краще зброю на поган, за границї державі, а за кривди його особисті, за вчинки Чаплїньского, за кривди військові — за все буде нагорода. Говорив до слїз, але не розжалив Хмельницького. Він, як і попереднього разу, став говорити про неможливість договорити ся до чого небудь. На пригадуваннє ріжних давнїйших жадань, справ і обіцянок відповів наведеною вже вище тірадою ²²), що тепер вже минули часи, коли його можна було заспокоювати обіцянками нагород за кривди та надїями на побільшеннє реєстра, і розвинув свою нову полїтичну проґраму — в дусї тих полїтичних плянів, які снували ся в київських кругах, в дусї своїх деклярацій Москві:

„Вибю з лядської неволї руський нарід увесь! ²³). Перше я за свою шкоду і кривду воював — тепер буду воювати за нашу православну віру! Поможе минї в тім чернь всяя — по Люблин, по Краків, котра не відступає її ²⁴) — і я її ²⁵) не відступлю, бо то права рука наша: аби ви, знїсши хлопів, і на козаків не вдарили!”

„Буду мати двістї, триста тисяч своїх, орду всю при тім, Ногайцїв. ²⁶) Тугай-бей недалеко мене, на Саврани — мій брат, моя душа, єдиний сокіл на світї! Готов все вчинити зараз, що я схочу; вічна наша козацька приязнь, і світ її не розірве!”

„За границю на війну не піду! Шаблї на Турків і Татар не підійму! Досить маю на Українї, Поділю і Волини тепер - досить вчасу, достатку і пожитку тепер в землї й князївстві моїм — по Львів, по Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: сидїть і мовчіть, Ляхи! І дуків і князїв туди зажену, а як будуть і за Вислою брикати, знайду я їх там певно. Не зістане у мене і нога жадного князя й шляхетки у тій країні ²⁷); а схоче котрий з нами хлїба їсти — нехай війську Запорозькому буде послушний, а на короля не брикає!”

Говорив з незвичайною „фурією” — „кидав ся з лавки, волосє на собі рвав, ногами бив в землю” — сим разом навіть злобний справоздавець Мясковский не каже, аби був пяний.

Полковники також відзивали ся повними ворожнечі й зневаги словами: „Минули, мовляв, ті часи, коли нас Ляхи сїдлали! Нашими ж людьми — християнами, драґонами були нам сильні. Тепер їх не боїмо ся! Дізнали ми того під Пилявцями: не ті се Ляхи, що перед тим бували — били Турків, Москву, Нїмців і Татарів: не Жолкєвскі, Ходкевичі, Конєцпольскі, Хмелецкі — се Тхоржевскі, Зайончковскі, ²⁸) дїти в зелїзо повбирані! померли від страху, скоро нас побачили, і повтїкали, хоч Татар зразу, у середу не було більше тільки три тисячі; а як би були до пятницї почекали, анї оден би живий до Львова не втїк!”

Всї намови, опамятування і придобрювання комісарів нїчого не помагали. Коли вони висилювали ся в уступках і заявляли готовість, против інструкції навіть, підвисшити число реєстрового війська з 12 до 15 тис., відтяв їм Хмельницький: „По що писати: стільки й стільки? скільки нас стане, стільки й буде! не стане (не досить буде сто тисяч — буде стільки, скільки схочу”! ²⁹)

Взагалї вважав зовсім зайвими всї сї розмови, бо війна вже рішена — наказана і поблагословлена патріархом.

„Вже я по полкам обіслав, аби коней годували і в дорогу готові були — без возів, без армати: знайду я то у Ляхів! Хто б з козаків хоч оден віз узяв на війну, скажу йому голову стяти; не візьму і я з собою жадного, хіба юки та сакви.”