Примітки. 1) Так рахував сам Хмельницький в промові перед комісарами Пам

¹) Так рахував сам Хмельницький в промові перед комісарами Пам. кн. Міхаловского с. 375. Див. низше c. 129.

²) Див. записку Мужилівського — Україна 1914 кн. II

³) Про приїзд Паісїя у Каптерева Характеръ отношеній Россіи къ православному востоку, 1885 (нове вид 1914), ширше в йогож працї: Сношенія іерусалимскихъ патріарховъ съ русскимъ правительствомъ съ полов. XVI до конца XVIII стол. (Православный Палестинскій Сборникъ т. XV, І, 1895); тут використані акти моск. архива загран. справ (дЂла гречискія 1157 г No 7); уривки їх також в арихві юстіції, сибир. приказа столб. 273-283, я користував ся тими і сими. Каптерев представляє собі, немов би Паїсій крім свого близшого завдання — московської милостинї, від разу мав також намір послужити зближенню козаччини з Москвою: мовляв, повстаннє Хмельницького і козацькі походи на море зробили велике вражіннє на православнім Сходї й подали надїю, що обєднавши ся з Москвою, козаки могли б знищити турецьку силу. Але з документів не видко сього. До приїзду Мужилівського маємо натяк хіба тільки на елємент молдавської полїтики в місії Паісія — що господар удав ся за ним до гетьмана (у Мужилівського, 1 с). З подробиць дороги Паісія до Київа небезінтересне його оповіданнє, що він в Винницї, Шаргородї і по иньших містах „богато хрестив Поляків” — очевидно з тої шляхти головно, що приставала до козаків. Приїзд патріарха давав нагоду обставити сей акт особливою святочністю.

⁴) Найдокладнійше описує сей вїзд, на підставі київських оповідань оден з участників польської комісії Войцєх Мясковский в своїм дневнику. Невважаючи на сильну стороничість автора, дуже злобно настроєного до Хмельницького, козаччини і навіть своїх товаришів по комісії — Українцїв, і ріжні недокладности в подробицях — з чим треба все рахувати ся, користаючи з його оповідання (завважу, що навіть на днї записей не можна покладати ся безоглядно, бо вони часом не згожують ся з датами иньших документів), — все таки сей дневник, написаний по горячим слїдам, для публичного вжитку, служить незвичайно цїнним джерелом для пізнання сього моменту, завдяки великому богацтву спостережень і подробиць, записям розмов і слів Хмельницького, поголосок і оповідань — очевидно не видуманих. Автор правдоподібно тодї ж розповсюднив його, розіславши в богатьох копіях для інформації ріжних визначних осіб, з котрими стояв в зносинах, і ним богато користували ся і в старій історіоґрафії і в новійшій. В XIX в. його кілька разів друковано, з ріжних копій: Zbiór pamiętników o daw. Polsce IV, Ґрабовского Zródła do dz. polskich, Памятники київ. комісії, І, Пам. книга Міхаловского (ч. 103). Але відчуваєть ся сильна недостача критичного видання — хоч з найбільш авторитетних копій, поки нема ориґіналів, — бо ріжні копії мають прогалини, місця сильно попсовані і подекуди доволї значно ріжнять ся: мабуть сам автор пустив в курс кілька відмінних варіантів (зазначу, що з виданих копія Міхаловского — одна з гірших, краща — Ґрабовского). В отсій праці крім друкованих текстів я ужив для порівняння кілька недрукованних, з них дуже цїнна копія Осолїн. 225 л. 203, меньш вартні — в збірці Ґолїньского (л. 221), в ркп. Чортор. 379 л. 163, пет. 129 л. 209, пізнїйша копія тек Нарушевича т. 144; брав я під увагу также варіанти копії Піночі, подані Липинським op. c.; разом десять копій. Для контролї цитую текст Міхаловского, як найбільш спопуляризований в новійшій лїтературі.

Меньш важне оповіданнє Коховского: він очевидно опираєть ся на дневнику Мясковского, тільки доповняє деякими загальними рисами в дусї часу і його звичаїв, в родї того, що гетьмана при вїздї окружали полковники, блищачи золотими окрасами, везли ся забрані від Поляків корогви, гармати,шатри і т. ин.

⁵) День вїзду зістаєть ся непевним. Мясковский каже, що було се в перших днях сїчня н. ст., перед самим Різдвом (przed samemi Rostwa ruskiego swięty — у Міхаловского се місце попсоване); се значило б 23 або 24 грудня с. ст. (22 грудня с. ст. = 1 сїчня н. ст.). З другого боку маємо лист гетьмана до бихівського коменданта, писаний в обороні Київських міщан і купців, що в своїх торговельних справах перебували в тих околицях: він виданий з датою „з Київа 21 грудня” (Ojczyste spominki c. 113). Єрлич каже, що Хмельницький вїздив в недїлю 28 грудня вечером по вечірні. Сю дату приймав Максимович, присвятивши сьому вїздови Хмельницького інтересний екскурс — Сочиненія I с.413: вважав се датою н. стилю. Кубаля (III с. 25) і липинський (op. c. 390) беруть у Єрлича недїлю і поправляють на 24, коли справдї припадала недїля. Та якось трудно припустити, що маючи подостатком часу, Хмельницький призначив свій вїзд до Київа саме на сей вечір, що так свято святкуєть ся на Українї в кругу сїмї. Тому, коли тримати ся Мясковского, правдоподібнїйшим здавав ся б день 23 грудня, під недїлю. Завважу, що при тім справдї виходить шість тижнїв (без дня або двох) маршу Хмельницького з-під Замостя, звідки він рушив 14 с. ст. падолиста (у Максимовича находимо, що Хмельницький помилився о оден тиждень).

⁶) Вважаю правдоподібнїйшим, що академія робила стрічу гетьманови за містом, а не під св. Софією: стріча під св. Софією (недавно спопуляризована картиною Івасюка) се licentia poetica Костомарова. Мясковский виразно говорить про стрічу за містом; коли ж класти її в місті, тодї академічна стріча повинна була б мати місце хіба на Подолї, під Брацтвом.

⁷) Пам. кн. Міхаловского с. 377.

⁸) „Meне святїйший патріарх на ту війну (з Ляхами) благословив, з жінкою моєю дав мині шлюб, з провин моїх розгрішив і причастив — хоч я не сповідав ся, і кінчати Ляхів наказав; як же минї не слухати його, такого великого старшого, голови нашої й гостя любого” — Міхалов. с. 377. У Мясковского виходить, нїби то все патріарх зробив за оден раз, власне при причастю в день іменин гетьмана, але мабуть сї факти звязані до купи припадково. Що оповідали про се в тодїшнїй Польщі, знаємо з записок Ґолїньского (с. 212, лютий-март); Patryarcha alexandrysky рrzуіесhаł do Hmielniczkiego, pozywioz mytrę na xzięstwo ruskie koronuiącz, a winszuiącz mu sczescia y tych zwicięstw, ktore otrzymał nad Роlаkу, aby do koncza nie ustawał, alie y owszem aby do koncza woynę konceł z Lyachamy wiarę ruską rosserzaiąc y cerkwie swey broniąc a rosserzaiąc zeby do zadnych trakatow nie przystepował y zgody z Poliaky nie zawierał. Takze y Moskwę podwodząc na Poliaki, aby iako iedney religiey ruskiey abo greckiey bywszy sobie zobopolnie pomogli (c. 212)

⁹) Міхалов. с. 377-378, лист комісарів 11 лютого — Ojczyste spominki II c. 10.

¹⁰) Лист Мясковского з 1 лютого — Міхалов. с. 364.

¹¹) По словам митр. Гавриіла на величання його володарем Руси Хмельницький відповідав, що йому „на господарстві бути не пристойно — не тої природи чоловік”, і вказував на московского царя, як прирожденного володаря: „вел. государь издавна государскаго благочестиваго корени природный государь отъ колЂна благочестиваго в. кн. Владимира Мономаха, и ими владЂть ему пристойно” — у Каптєрьова с. 159. Другая половина говорила ся, очевидно, для московських кругів, першою гетьман відповідав мабуть і ранїйше не такі величання.

¹²) Міхалов. с. 376.

¹³) Путешествіе патр. Макарія II с. 27.

¹⁴) Тамже с. 34, пор. 9, 10, 12 й ин.

¹⁵) Про порівняння з Макавеями Коховский І. c.: crassa adulatione congerebantur in rebellem Machabeorum decora.

¹⁶) Недавнїми часами д. Каманин пробував довести старі звязки Хмельницького з Київом (Походженнє Б. Хмельницького, київ. Записки т. XII), але всї сї доводи дуже гіпотетичні.

¹⁷) Див. ч. II с. 427-430.

¹⁸) Див. т. VII c. 513 і д.

¹⁹) Лист комісарів — Ojczyste spominki II c. 10: лист Мясковского у Міхалов. с. 364.

²⁰) Міхалов. с. 377.

²¹) Се варіант ркп. Осолїн., замість Пилявець иньших ркп., без сумніву кращий (lectio difficilior).

²²) Міхалов. с. 375.

²³) „Довго спав, бо з чарівницями допивав, котрі зчаста його забавляють і обіцюють щастє на війні”, записує Мясковский під днем 12 (22) лютого. „Буде у мене гетьман, з котрим я пив сю нїч - але я йому не радив і не раджу пускати з клїтки пташків (бранцїв)”. каже обозний Чорнота (тамже під 25 п. II). „Разом з нами, того ж дня Хмельницький поїхав до Терехтемирова, нїби то на покуту” (під 7. III). „Повний змін, за одну годину, сей чоловік, Хмельницький” (реляція комісарів 8. III, Zbiór pamiętn. IV с. 383). Виймаю з самих автентичних, комісарських відзивів. Дуже було б інтересне оповіданнє Коховского (с. 106), коли б була певність, що під ним лежить щось реальне крім записки Мясковского, котрою він користувавсь. А вже зовсїм нїчого крім баламуцтва не дає воно в тій формі, в якій ходить по лїтературі — ширше про неї я хотїв би поговорити в розборі лєґенд Хмельниччини.

Полїтика гетьмана, війська і громадянства: непевність згоди з Польщею, ворожий настрій мас, охота Орди до війни, ідея антитурецької православної лїґи, проєкт опертя на системі турецькій, становище київського духовенства і патріарха.

Нам, розумієть ся, невідомо, скільки значіння надавав Хмельницький своїй осїннїй угодї з річю-посполитою; на се в лїтературі висловляли ся ріжні погляди і дальше здогадів тут трудно йти. Такий оборот справи в тім моментї Хмельницький і його однодумцї вважали потрібним, се ясно; але скільки вони вірили в трівкість тої згоди й порозуміння, сього не вгадати ¹). Дещо з їх домагань не було сповнено — напр. що до укарання Конєцпольского й Вишневецького: сатісфакції за них не дано, і на чолї коронного війська таки зістав ся Вишневецький, речник боротьби з козаччиною до останку. Він, правда, нїби то шукав тепер також згоди, але з козацької сторони не могли не бачити в такій провідній ролї князя Яреми певної суперечности з мировими настроями. З другої сторони боротьба з повстаннєм і козаччиною, що розгоріла ся в литовських землях саме з кінцем року, не вважаючи на всї силкування Хмельницького задержати лїнїю прихильної нейтральности в відносинах до в. кн. Литовського ²), зачіпала козачество нераз дуже сильно і грозила втягнути його кінець кінцем в сю місцеву війну. Все се змушувало Хмельницького рахувати ся з можливістю нового, навіть скорого розриву.

Незалежно від того й на самій Українї ріжні симптоми на кождім кроцї остерігали, що задержати згоду на довго буде не можливо. Людність ладила ся до війни, а не до спокою. „На зиму нїчого не сїяно”, завважають комісари, переїхавши через Волинь і Київщину. „Вся чернь зброїть ся, смакуючи собі свободу від робіт і податків і на віки не хочуть мати панів” ³). „Хоч би сам Хмельницький хотїв згоди, то хлопство не хоче того позволити і попи руські, — але щоб кінчав війну з Поляками: аби віра руська ширила ся, а панів над собою не мали”, записує сї ж вражіння Ґолїньский ⁴). Так висловляв ся й сам Хмельницький: „Житєм ріскую!” казав він комісарам ⁵). „Щоб я зараз учинив покій, зараз би мене поспільство забило”, поясняв він післанцеви Радивила, запевняючи в своїх миролюбних замірах ⁶). І се дїйсно не були фрази. Мара повороту назад на старі попілища роздражнених, мстивих за все заподїяне польських панів, що стояли над границею, не можучи дочекати хвилї повороту, дамоклевим мечем висїла над сим „хлопством і попами”, переймаючи їх страхом від самої гадки про можливість угоди гетьмана з Польщею. Се, розумієть ся, мусїли чути і бачити і гетьман і старшина — і тямили, що вся ся розхвильована, поставлена перед такими питаннями житя й смерти маса обернеть ся зараз проти них, коли вони підуть на переріз її бажанням ⁷).

З другого боку Татари, розохочені здобичею минулого лїта — незадоволені, а тільки подражені нею, рвали ся до нового походу й наставали на гетьмана, щоб поновив війну — і також становили елємент непевний, такий, що не знати, що було краще, чи вести його за собою, чи лишити власному промишленню — аби шукали собі иньшого виходу і занятя ⁸). Бо заграничні відносини насували тепер уже й ріжні иньші комбінації для активної козацької полїтики, особистих амбіцїй гетьмана й плянів полїтичного визволення України, не так як торік, коли татарська поміч здавала ся єдиною підоймою, здатною зсунути з мертвої точки українську справу.

Патр. Паісій з Мужилівським мусїли привезти з Молдави не тільки самі абстрактні ідеї боротьби за православну віру, а й дещо більш конкретне. Молдавський господар, що опікував ся Паісієм, певно, передав через них і дипльоматичні доручення й пропозиції гетьманови. З Київа патріархови дано доручення до московського правительства; повний зміст їх не звістний, але провідні мотиви ясні: Україна апелювала до Москви в інтересах православної віри, заявляла бажаннє мати царя своїм зверхником, дійти до обєднання всїх православних в боротьбі „з єретиками неприятелями православної віри” і задля здійснення сих завдань жадала московської помочи в своїй будучій війнї з Польщею. Висланий разом з патріархом той же український дипльомат Сплуян Мужилівський зазначив з усею докладністю сї провідні мотиви, включно до визволення Гроба Господнього ⁹), — дарма, що самому йому була поручена дуже скромна, конкретна справа: добити ся від московського правительства оружної демонстрації на литовській границї, а в найгіршім разї — дипльоматичного заступлення за Україну перед польським правительством, — та помочи через Донцїв, що досї відтягали ся від участи в війнї.

Таких дуже конкретних і практичних справ, доста далеких від визволення Гробу Господнього, на ту ідеольоґичну нитку навязувало ся й більше, з ріжних кінцїв: і українського, і молдавського, і ще може якогось, з сфери отомансько-християнських відносин. Не входячи поки що в сї детали, я хочу спинити ся на самім сїм відрожденню старої ідеї православної лїґи на услугах української полїтики.

В часах, коли вся світова полїтика обертала ся коло таких же релїґійних союзів — католицького й антикатолицького, і в них виливали ся всякі економичні, полїтичні й иньші суперечности, ідея сформовання третього союзу — православних сил, весь час висїла в повітрі, і мусїла повертати до голов ріжних православних полїтиків при кождій нагодї. В двадцятих роках ідея такого союзу православних нїби то против османського ярма, а властиво против Польщі і католицтва, була видвигнена кружком митр. Йова з нагоди плянів Яхії. Тодї державна українська ідея істнувала хіба ще в мало помітних зародках, козацька сила далека була від державного всеукраїнського представництва, і для київських кругів центр ваги весь лежав в московській участи. Тепер було вже справжнє українське правительство, українська держава, яка виповняла прогалину між північним православним світом і православними елєментами Отоманської держави. Козацький гетьман мусїв стати в центрі нових комбінацій.

Але перед ним вирисовувалось тепер кілька варіантів системи союзів, між котрими треба було вибрати, і вся вага лежала в тім, щоб вибрати добре. Виступаючи торік против Польщі, козацтво оперло ся на Ордї й війшло в круг держав, які ґрупували ся наоколо Порти як її васалї (Волощина, Мунтяни, Семигород). Турецьке правительство, як ми вже бачили, в даний момент не могло похвалити ся нї активністю, нї престіжом, анї навіть певною позицією. Чи варто отже було тримати ся сеї системи? Одначе вона була свого рода синицею в руках. Звязки були вже. Завязавши тіснїйші зносини з Кримом, з Семигородом, з Волощиною, можна було в тім угрунтувати ся міцно. Явила ся ідея, — як зараз побачимо, заняти самому Хмельницькому трон волоського господаря і сотворити таким чином династичну опору для своєї ролї на Українї в системі Отаманської Порти. Серед ріднї Хмельницького та й серед старшини сї пляни мали, мабуть, своїх горячих прихильників.

Патріарх і київські круги, або певна частина їх, що інспірувала Паісія, хотїли замінити Орду Москвою, замість системи турецької сотворити систему антитурецьку і ввести до неї Україну. Польське правительство давало знов ще иньший антитурецький варіант: Осолїньский, посадивши Яна-Казимира на місце його брата, задумував з ним відновити в новім виданню старі Володиславові пляни — християнської лїґи против Орди й Туреччини, разом з Україною, Москвою й балканськими християнами.

Кождий з сих варіантів мав за собою дещо, опирав ся на якусь традицію, на якісь реальні інтереси; українським полїтикам приходило ся потім вертатись до них раз-у-раз. В данїм моментї Хмельницький і його однодумцї не вважали можливим звязувати себе з польським правительством — з вище вияснених причин; і вибирати їм приходило ся між двома иньшими варіантами. Вибір був дуже не легкий; бачимо ваганнє тепер і потім, протягом довгих лїт — нахили то в бік московської то турецької оріентації, по теперішньому кажучи. Коли кінець кінцем на перший плян виступила комбінація з Москвою, в сїм по при всякі иньші обставини не послїднє місце мусимо признати і впливам київських кругів, в сферу ідєй і поглядів котрих війшов тепер Богдан і його старшина.

На превеликий жаль, сей незмірно інтересний з погляду розвитку полїтичної мисли в тодїшнїй Українї, і для зрозуміння дальших подїй так важний момент — контакт Хмельницького й його старшини з українською інтелїґенцією тодїшнього Київа зістав ся вповні закритим для нас. На передний плян, заповнивши собою все, висунув ся Паісій. Але я висловив уже своє переконаннє, і ще раз вертаюсь до сього: все що Паісій робив і з чим виступав в українській справі не було результатом самих його ідей, або тої місії, яку на нього вложено на Волощинї, але далеко більше і переважно — ідей, впливів і інструкцій, одержаних від гетьмана й старшини, з одного боку, і з другого -від київських інтелїґентських кругів, ще скорше. Памятаймо, що Паісій і вїхав на Україну в товаристві Мужилівського — чоловіка близького гетьманови, але ще близшого київським кругам, котрих він був вихованцем і представником. Він мав спромогу надїлити патріарха не тільки відомостями про українські відносини в данім моментї, але і ввести в суголосний йому круг київських церковних і національних ідей. Побут Паісія в Київі серед тутешнїх духовних кругів до приїзду гетьмана (він пробув тут досить довго, два місяцї що найменьше ¹⁰), докінчив сю духовну спільність. Перед гетьманом в момент його приїзду патріарх міг виступити речником не тільки своєї місії, і не так навіть її, як ще більше поглядів київської інтелїґенції, через прізму котрої була перепущена його місія, привезені ним звістки, ідеї й перспективи.

На те він був речник не тільки авторітетнїйший, але й свобіднїйший, меньше звязаний оглядами на польське правительство, що взяли вищих представників місцевої єрархії. Митрополит-льоялїст і другий голова місцевих духовних кругів — печерський-архимандрит, не здавали ся на керманичів сеї акції не тільки з огляду на свої полїтичнї погляди, аче й на се рахованнє з польським режімом. Меньш відповідальні члени київських кругів не могли мати потрібного авторітету у гетьмана. Ті і сї з ріжних мотивів, видима річ, за краще вважали уступити ся на другий плян, висунувши на перед патріарха, що й став через се головною, символїчною — кажу — фіґурою сього моменту, особливо в дохованих польських звістках (для польської ж сторони він і мав служити Киянам декорацією!). Але зміркувавши все сказане, ми потрапимо оцїнити, які були дїйсні чинники, що впливали на нові напрями гетьманської полїтики, і яка була їх реальна вага в тих змінах, що зайшли в поглядах і настроях гетьмана і його окруження від часу їх стрічі з київськими кругами. Потрапимо винайти ті скриті нерви, що вязали нові перспективи української полїтики з старими плянами київських кругів 1620-х рр. і залягали власне в київській інтелїґентській верстві. Потрапимо зважити й ті зміни, той полїтичний зріст, який завдячали вони останнїм подїям.

Зрештою участь київських елєментів в новій українській полїтицї не зістала ся таки повним секретом і для польських доглядачів її. Митрополит і архимандрит Тризна при всїй льояльности й обережности не вважали, очевидно, можливим вповнї усунути ся від полїтичної акції, наскільки їй надавано спасенний православний характер, і виступають участниками переговорів з волоськими воєводами — дарма, що конкретно справа обертала ся зовсїм не коло релїґійних, а династичних питань. Київські ченцї служили посередниками в зносинах Хмельницького з Волощиною і навіть Ордою, як оповідає Мясковский ¹¹) — на підставі київських чуток і навіть з слів самих ченцїв, коли йому вірити ¹²).