Примітки. 1) Виїмок з листу Кисїля з збірки Русєцких у Липинського с

¹) Виїмок з листу Кисїля з збірки Русєцких у Липинського с. 397. Про битву під Межибожем Міхалов. с. 406; вона мусїла стати ся не ранїйше початку квітня с. ст.: подільські битви поч. марта закінчили ся росквартированнєм польських хоругов в Барі, Плоскирові, Летичеві і Межибожі (О. Spom. І c. 82), і по тім до кінця марта був спокій — АЮЗР. III дод. с. 54. Про пізнїйші битви під Межибожем низше с. 182.

²) Місія Унковского л.129, пор. л. 144-145; з Хведоренка зроблена „Гавтеренка”.

³) „Верст по пять або більше — що розумієть ся, неможливо.

⁴) Донцї, мовляв, обіцяли прийти негайно, і ті Запорозцї ще були на Дону, вже поприходили (л. 149). Можливо, що з огляду на рішучу відмову Донцїв і так би сказати — розірваннє дипльоматичних відносин (див. вище с. 172) гетьманьське правительство розпорядило ся покликати Запорозцїв з Дону.

⁵) Ся поголоска, що гетьман іде в поміч Ракоцієви, була досить поширена — Акты Ю З. Р. III с. 322, 331.

⁶) Spominki II. c. 42 — відомости литовського війська.

⁷) Міхалов. с. 418.

⁸) Осолїн. 225 л. 224.

⁹) Акти Ю. З. Р. III дод. ч. 54. пор. 52.

¹⁰) Л. 148.

¹¹) Міхалов. з 397, 406.

¹²) Осолїн. 225 л. 224.

¹³) Spominki c. 42.

¹⁴) АЮЗР. VIII с. 295

¹⁵) Тамже с. 294. Міхалов. c. 397, оповідання козачка Смяровского. Тими словами не хочу сказати, що в якусь таку умову з Татарами не вірю: на се не маю причинм; хочу тільки підчеркнути популяризованнє сеї звістки.

¹⁶) Піночі (l. c.) оповідає, що Смяровскому вдало ся підмовити против гетьмана чотирох, але пятий дав знати гетьманови, а той скликав старшину і віддав сю справу їй на суд. Смяровский відперав ся, але тодї првинесено його шкатулу і в нїй знайдено пятьдесять привилеїв: старшина кинула ся на нього й шаблями зарубала; ще пів-живого його закопали. Піночі додає, що козаки здавна не любили Смяровского, пригадуючи, як він бувши підстаростою черкаським, мучив їх, „очи вилупував”, і т. и. Про саму смерть його свідок, оден з його товаришів Бжозовский оповідав дещо инакше: що Смяровского хотїли стяти, підрубаного пристрілювали, і ще пів-живого закопали — Spominki II c. 45, пор. 47, 49. Офіціальне так би сказати представленнє справи з боку гетьмана читач знайде низше (с. 205), в листї його до короля з 16 серпня: він каже, що козаки вбили Смяровского вже після виходу гетьмана в похід. Листом сим потверджуєть ся звістка Піночі, що козаки мали старі рахунки з Смяровским.

¹⁷) Подаю дещо з сеї одісеї: „Віддавши листа п. Хмельницькому, мешкав я в Чигринї, чекав відповіди, котрої не одержав. Потім побачив, що гетьман виїхав з арматою й ордою на Інгулець. Послів наших побрано при минї до армати (до арешту); челядь, котра була при конях, одних побито, иньших потоплено; товариш п. Жабский упоминав ся за коней й жалїв ся — при тім упоминанню дістало ся йому булавою від гетьмана, потім обухами бито і затягнено до посольської господи. Я бачучи таку честь посольську, просив самої панї, щоб дістати якусь відповідь до. вм. пана — умовляла мене і просила, аби я не чіпав, навпаки — коли хочу бути цїлим — ,їдь яко можеш'... Просив (потім) проходного листу у о. митрополита. Бачучи, що не може бути переїзду, пішо забіг лісами до Гощі.

„Куди (гетьман) пішов, з Інгульця рушивши, не можу сказати: чи над Божком чи під Паволоч, чи на Днїстер, тільки то певно, що вже рушили з ордою, котра при минї прийшла — три недїлї по св. Миколаю, в пятницю.

„Послам нашим по моїм виїзді велїв в Чигринї голови постинати.

„В Київі ревізія була — за шляхтою, шляхтянками, панями, ксьондзами, по тій ревізії всїх Днїпром почастували.

„Московського посла дуже шанували, і такі голоси, що йому всю Сїверщину обіцює (гетьман), бо сподїваєть ся відти помочи — власне від Донцїв. Посол угорський теж був в великім пошанованню і з тріумфом проведений. Ордї позволено кочувати коло Кодаку, щоб близше возити провіант”. — Осолїн. 225 л. 224.

¹⁸) Spominki с. 327.

¹⁹) Див вище, с. 164.

²⁰) Spominki с. 41.

²¹) Spominki с. 51, пор. 52; теж Осолїн. 225 л. 233 — рел. Кутнарского з Ясів (з скороченнями й помилками у Міхаловского ч. 127), тут дата походу хана з Бахчісарая 8 н. ст. червня.

²²) Spom. с. 51 і 55. Дата походу гетьмана з Чигрина 10 н. ст червня. Міхалов. с. 415 = Осолїн. 225 л. 233.

²³) Буджацька орда перейшла Днїстер під Тягинею 13 (23) червня і прилучила ся до гетьманського війська коло Сїняви — Spom. с. 51 і 58.

Проволока в початках кампанїї, польські сили, козацький наступ, пополох під Межибожем, концентрація польських сил під Збаражем, марш Хмельницького, діверсія Кричевського на Литву, похід короля.

Невважаючи, що в козацьких кругах війна рішена була давно і мобілїзація вела ся загодя дуже енерґійно, перші початки кампанїї роблять вражіннє певної недороблености: бракує чогось не тільки з польської сторони, де ще до останньої хвилї, очевидно, не вірили в війну й відтягали всякі рішучі кроки, — але і з української, де теж відчуваєть ся якась недостача суцїльного пляну, сильного й тяглого руху.

Проводирі передових польських військ, дякуючи Богови, що Хмельницький потратив час і не використав їх неприготованости, підозрівали у нього якийсь „манкамент” — глубше не могли вглянути за неможливістю дістати якісь відомости: „шпигів дістати неможливо, між Русю всї зрадники, а з бранцїв анї добрими способами анї муками нїчого не можемо допитатись”, як скаржили ся польські ґенерали ¹). Поляки-бранцї, котрим удавало ся втїкти з козацького табору, переказували козацькі поголоски, що проволока вийшла через вагання і отягання хана, до котрого сам гетьман мусїв їздити в останнїй хвилї, намовляючи, щоб зістав ся ²), і відкидаючи дещо з подробиць, може бути, що таки в сїй ахілєвій пятї козацької полїтики справдї мусимо добачати причини певних тактичних упущечь з боку козацького війська.

Воєнні сили польсько-литовські на початках кампанїї були зґруповані в трох арміях, що з трох сторін стерегли границь від козацтва: на Поділю розложило ся військо під проводом Лянцкруньского; в полудневій Волини, на лївім боцї Горини стояло військо під другим реґіментарем Фірлеєм; на Литві, в східнополудневих частях її розложені були на лежах війська литовські, що стояли під комендою Радивила. Окремо орґанїзувались сили поминених торішнїх реґіментарів: Вишневецького, Конєцпольского й Заславського під проводом кн. Яреми, в полудневій Волини. Головне ж польське військо, що мало виступати під проводом самого короля, було ще тільки в проєктї: канццлєр рішучо противив ся покликанню шляхти до загального походу, чого добивала ся партія війни, між иньшим на нарадї сенаторів скликаній в останнїх днях мая с. ст. ³). За радою свого ментора пішов і король; рішено поки що обєднати для спільних операцій польських реґіментарів з литовськими, і король зіставив за собою провід в воєнних операціях (пізнїйше, під час походу він передав його формально Осолїньскому).

Обєднаннє воєнних сил теж не йшло легко, бо Лянцкоруньский сподївав ся головного удару на Камінець і хотїв його пильнувати, міркуючи, що сюдою козаки шукатимуть получення з Ракоцієм; Фірлей хотїв опанувати Волинь, а литовське військо не похочувало виходити з оборонної тактики. Супроти сього козакам треба було постарати ся зайняти сї три армії на місцї, не даючи їм зійти ся до купи, і по змозї погромити їх по черзї, скорими ударами, поки польські сили не обєднали ся. І справдї з кінцем перемиря козацьке військо починає наступати на всїх трох фронтах: наступає на лїнїї Горини, як ми вже бачили; за Припеть на литовську теріторію вийшов від київського Полїся полк козаків під проводом Ілї Голоти: трохи пізнїйше і на Поділю тутешнї полковники, підкріплені частиною татарської орди, стали наступати на польські позиції в околицї Межибожа. Але тільки на подільськім театрі війни з козацького боку випроваджені були значнїйші сили. Полк Голоти, перейшовши Припеть, був погромлений литовським військом під Загалєм понизше Мозира ⁴). Погоринські полки теж були за-слабі на те, щоб звязати Фірлея: перейшовши Горинь під Заславом 21 (31) мая, він своїми чатами досить скоро вибив козаків з гориньсько-слуцького межирічя — під Шульжинцями розбито козацькі полки під проводом Донця і Таборенка, потім вибито козаків з Звягеля, вони мусїли уступити ся по всїй лїнїї за Случ. Фірлей таким чином мав повну свободу рухів і міг зєднати свої сили з подільським військом ⁵).

Лянцкорунський за той же час, як хвалив ся, своїми чатами очистив волинсько-подільське пограниче вибивши козаків з Красилова, Константинова й нарештї з Острополя, де вони були замкнули ся під проводом Кривоносенка (реляції 2 і 3 н. с. червня) ⁶). Тільки потім став наступати подільський козацький корпус. Він наступив на Межибож, де сидїла польська залога, і сюди, на виручку їй, звернув ся коло 10 с. ст. червня Лянцкоруньский, взявши поміч від волинської армії. По словам участника експедиції, Кисїля-молодшого вони застали під Межибожом Нечая, „передвиїзжого Хмельницького” з 40 тис. військом, відогнали його до табору, що він собі урядив під містом, і хотїли вже його там здобувати, — але що язики, захоплені при тім, сповіщали, що наступає сам гетьман з величезним військом і Татарами, то рішили дати з того всього спокій Нечаєви й забравши з собою межибожську залогу, пішли до свого обозу ⁷). Одначе й тут відомости, що слїдом наступає Хмельницький, викликали таку панїку в польськім війську, що трохи не повторила ся пилявецька історія. „Що живо спакували юки, а декотрі мабуть і повтїкали в ночи. Панове реґіментарі, поки з хлопами була справа, рядили не найгірше, а тепер, як прийшло ся до справжнїх козаків і Татарів, зовсїм стерявши ся, тільки оден до одного їздили, а військо прислухаючи ся до них, уже було на тім стало, щоб як тільки настане ніч, кождий в свою путь: одні до Камінця, иньші до Володимира, одним словом — настало було завсїм торішнє замішаннє: оден з другим шопотїв, а кождий що мав кращого в возї, тягнув на коня”.

Про те щоб держати ся після такого пополоху на сих східнїх позиціях, не могло бути й мови; забрали межибожську залогу й відступили з нею до головного табору, що прийшов під Купіль, на полудне від Чолганського Каміня. Трівога про прихід Хмельницького, як виявило ся, була фальшива: гетьман ще був далеко. Але вона зробила вражіннє на Польських реґіментарів, так що вони після безконечних торгів, переговорів, кружляння туди й сюди на волинськім пограничу, що просто до відчаю доводило військо (воно вже грозило ся скликати „чернецьку раду” й вибрати собі реґіментаря на власну руку, щоб зробити кінець тій замотанинї ⁸)) — нарештї таки погодили ся між собою й зійшли ся до купи. В 20-х днях червня всї — Лянцкоруньский, Фірлей, Остророґ і навіть Вишневецький з компанїєю — до котрого умисно їздив на перепросини Лянцкоруньский, зійшли ся на тім, щоб заложити спільний табор під Збаражем. Правда, коли нарештї прийшло у них до порозуміння і реґіментарі зійшли ся тут, приспів наказ від короля — зібрати ся під Константиновим; але сього вже рішили не слухати — щоб не дражнити до решти війська, і так тяжко знеохоченого безконечними ваганнями й переходами і вже сильно здеморалїзованого. Против королївського розпорядження вказували на те що по виходї війська з східної Волини й Поділя місцева людність знову підняла ся й покозачила ся, й пробивати собі дорогу серед сього повстання було б дуже тяжко, тим більше — не знаючи нїчого, за браком шпигів, про рух головного козацького війська. „І то ще божа ласка, що Хмельницький не наступає — має якийсь манкамент в справах своїх”, як писав в сїй реляції королеви Остророґ ⁹).

Се дїйсно була ласка божа для Поляків, що з козацької сторони даремно упущено цїлий місяць від кінця перемиря, і тільки в серединї червня гетьман став присуватись до Поляків. 13 с. ст. червня він був недалеко Пиляви — тут прилучила ся до нього білгородська орда. 21 пройшов милю за Базалїю (коло горішньої Случи) — на передї йшов полк Нечая, замикав похід миргородський полк Гладкого, гетьман ішов в центрі, орда по обох крилах, — як оповідав козацький бранець ¹⁰). Тільки тиждень пізнїйше підійшов під Збараж — коли польські війська встигли вже обєднатись, яко тако запровіянтуватись, заложити табор і приготовити ся до оборони. Загальний провід признано Вишневецькому, з огляду на його авторітет і популярність у війська, і йому дїйсно вдало ся підняти дух і дісціплїну в деморалїзованім таборі. Одним словом по попереднїм безладю зроблено все можливе, щоб стрінути грізного ворога в якімсь порядку. Правда, видано при тім у власть повстання всю Волинь і Поділє, з виїмком тільки західнього погранича, але зате було більше надїї на поміч з Польщі, а на литовське військо Радивила покладали ся сподїванки, що він з-за Припети рушить в київське Полїсє і зробить діверсію в тил козацького війска. Дуже цїнною для Поляків обставиною було також се, що Ракоцій не рушив ся й не зробив тої діверсії від заходу, котрої бажав від нього гетьман. Коли се дїйсно було заслугою польської дипльоматії (як се представляло польське правительство), а не випливало з иньших обставин, — то Поляки могли справдї похвалити ся сїм успіхом ¹¹).

Радивил по погромі Голоти дїйсно збирав ся рушитись — коли не на Київ, куди його посилали польські реґіментарі і сам король, то принаймнї в тім напрямі, ¹²) і сї сподівання викликали велику трівогу в східнїй Українї і в козацькім війську гетьмана ¹³).

Щоб запобігти сїй небезпеці, здаєть ся ще перше, нїж наспіли відомости про погром Голоти, або зараз по сїй вісти, гетьман розпорядив додаткову мобілїзацію в Сїверщинї й північній Київщинї: що могло ще стягнути ся звідси, мало рушити на Литву, і посунуло туди в липнї дїйсно що живо, з виїмком дїтей і калїк ¹⁴). Під проводом київського полковника Кричевського пішли від київського Полїся, з наказним полковником чернигівським Пободайлом від Лївобережа, і цїною великих жертв, цїною житя самого Кричевського литовська діверсія була затримана в самих початках. Литовське військо понесло настільки серіозні утрати, настільки було ослаблене битвами з Кричевським під Лоєвим, що Радивил, — постаравши ся роздути до як найбільших розмірів свою побіду (що і вдалось!), вважав можливим спочити по нїй на лаврах і завернув своє військо на спочинок по трудах, полишивши козацькому війську кінчати кампанїю ¹⁵).

Такий вислїд литовської кампанїї виявив ся одначе пізнїйше: рішуча битва під Лоєвим стала ся 21 (31) липня, реляція Радивила про неможливість іти литовському війську на Україну була вислана до короля 24 с. ст. липня. Тим часом, поки сей вислїд був невідомий і сумнївний, гетьманови приходило ся приложити всї сили до знищення польського війська, і спішити, спішити яко мога, поки литовське військо не продерло ся в тилу на Україну, а з другого боку — не наспів в поміч реґіментарям король, що 13 (23) червня вже рушив з Варшави на театр війни.

І гетьман дійсно спішив і пускав в рух всї свої сили, видобував своєю титанїчною волею всю енерґію з них, щоб нагородити сим страчений час, — не рахуючи ся нї з засобами, нї з страшними тратами „гарматного мяса”, щоб зломити і знищити передову польську армію перед приходом на театр війни її резервів ¹⁶).

Кампанїя, що розвинула ся таким чином під Збаражем, має — розумієть ся в тих польських джерелах, з яких мусимо її студіювати за браком джерел українських, — щось кошмарно-кріваве, що з сих розмірно нових часів переносить читача в епохи азіатських етнїчних потопів, в атмосферу варварських походів на Грецію, на Рим. Без сумнїву, як там так і тут ми маємо дїло з повною односторонністю представлення, яке розмальовувало боротьбу рідних героїв з страшними хмарами варварської дичи, не добачаючи по противній сторонї того ж морального напруження, проявів високого героізму і посвячіння. Зводячи до більш правдоподібних розмів сю „ґіґантомахію”, ми дістаємо за те більш реальний образ напруження великих сил, великої енерґії й великого духа.