Роль населення в розвитку продуктивних сил та його оцінка

Головною умовою формування регіональної економічної си­стеми, як і будь-якого рівня організації виробництва загалом, є наявність живої праці, під якою мають на увазі сукупність фізич­них, духовних, моральних, етичних, естетичних здібностей лю­дини, що їх використовує вона під час виробництва життєво необ­хідних речей і послуг. Джерелом формування живої праці є при­родний і механічний процеси відтворення населення.

Населення – природно-історична сукупність людей, яка формується і безперервно відтворюється у процесі вироб­ництва і відтворення самого життя.

Відтворення населення– це процес постійного відновлен­ня поколінь людей внаслідок взаємодії народжуваності і смертності, еміграції та імміграції, результат єдності трьох видів руху населення – природного, просторового (міграція) і соціального (соціальна мобільність).

Населення є джерелом формування головної продуктивної сили - живої праці, носія виробничих відносин.

У суспільному відтворенні регіону населення одночасно є продуктивною та споживчою силою, яка значною мірою визначає співвідношення фонду споживання й фонду нагромадження. Чисельність і динаміка населення, його головних вікових груп впливають на абсолютну величину й структуру фондів споживання и нагромадження регіону. Його характери­зують національні, соціальні та економічні особливості. Націо­нальні особливості відображають риси мислення, свідомості, куль­тури, побуту, ставлення до праці, природи, торгівлі, міжнарод­них відносин тощо. Соціальні особливості відображають групо­вий або суспільний спосіб життя людини, її природне відтворен­ня, економічні – здатність до праці, творчості, виробництва.

Населення впливає на економіку через свою економічно активну частину загальну чисельність зайнятого в суспільному виробництві населення його віково-статеву структуру, рівень освіти, професійний склад і територіальну організацію.

Чисельність і динаміка трудових ресурсів справляють певний вплив на характер розвитку виробництва та економіки загалом Скорочення приросту трудових ресурсів обмежує можливості екстенсивного розвитку виробництва і збільшує залежність економічного зростання від підвищення продуктивності праці.

Характеристика природного приросту визначається співвідношенням рівня народжуваності та смертності в регіоні, які залежать від сукупності економічних, національно - історичних, політичних та інших факторів.

Демографічна ситуація в регіоні визначається значною мірою міграціями населення Важливим індикатором внутрішньо регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом і селом.

Головними характеристиками демографічного потенціалу регіону є:

1) співвідношення показників природного руху населення що розглядаються послідовно за певний проміжок часу,

2) статево віковий склад населення,

3) співвідношення показників механічного руху населення Основні показники руху населення – народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

– природний приріст – визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер у певний період часу,

– сальдо міграції – визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до регіону, та тих, хто вибув з нього в певний період часу,

– загальне збільшення населення – сума народжених у регіоні та тих, хто прибув до нього за певний період часу;

– загальне зменшення населення – сума кількості помер­лих у регіоні та тих, хто вибув з нього за певний період часу;

– загальна динамікинаселення – сума показників загаль­ного збільшення та зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення регіону.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні по­казники рухунаселення у вигляді так званих демографічних ко­ефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності,природ­ного приросту і т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених,померлих, природного приросту і т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів і обчислюються у проміле (%).

2. Демографічний потенціал

В Україні в ХХ ст. зростання кількості перемежовувалося кризами, пов'язаними із Першою світовою війною, голодомором 1932–1933рр. вируванням подій Другої світової війни на тере­нах нашої країни. 3 розвитком системної кризи,пов'язаної з трансформацією українського суспільства, з 90-х років почи­нається скорочення населення України, що на початок XXI ст. набуло характеру демографічної кризи. Це виражається у постійному зменшенні кіль­кості народжених з середини 80-х років.

Загальна чисельність населення склала на 1.06.2010 45,58 млн. чол.

У 2009 р. в Україні народилося 427,3 тис, дітей. При. середнь­ому показнику народжуваності 9,0%, по Україні коефіцієнт народжуваності в сільській місцевості становив 9,8%, а в міських поселеннях 8,9%. Померло у 2009 р. 761,3 тис. осіб. Коефіцієнт смертності становив – 16,0%, серед міського населення – 13,6%, у сільській місцевості – 19,6%. Отже, кількість жителів України у 2004 р, скоротилася на 384 тис, осіб. Особливо високи­ми темпами відбувалась депопуляція населення за рахунок сільських жителів.

Найвищою кількістю народжених у 2009 р. вирізнялась в Ук­раїні Рівненська, Закарпатська, Волинська, Івано-Франківська, Чернівецька та Львівська області. Показник коефіцієнту народ­жуваності переважив у них середній показник по Україні в 1,3-1,1 рази: становив від 12,5 до 10,1%. Найнижчою кількістю народжених виділялись Сумська, Луганська, Полтавська, Чернігівська, До­нецька та Черкаська області. Показник коефіцієнту смертності був нижчим за середній по країні в них у 1,3-1,2 рази: становив від 7,2 до 7,7%. Найнижчим коефіцієнт смертності в Україні був в м. Києві, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Чернівецькій областях: становив від 10,7 до 13,1%, що переви­щує середній по країні показник в 1,5-1,2 рази.

Таким чином для України в 2009 році характерним було при­родне скорочення населення. Лише в Закарпатській області кількість народжених була рівною кількості померлих. Значно нижчим за середній по країні показник природного скорочення населення – 7% – був властивим для м. Києва (0,9%), Рівненсь­кої (1,1%), Івано-Франківської (2,2%), Чернівецької (2,5%), Во­линської (2,6%) та Львівської (3%) областей. Найбільш: значним було зменшення кількості населення внаслідок його природного скорочення в Чернігівській (коефіцієнт природного скорочення населення становив 13,2%), Сумській (11,5%), Полтавській (10,9%), Луганській (10,6%), Черкаській (10,4%), Донецькій (9,9%) та Кіровоградській (9,7%) областях.

При характеристиці статево-вікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону.

З 1970 р. до 2004 р. намітилася тенденція до стабільного співвідношення чисельності чоловіків і жінок з незначним переважанням чоловіків. Ця тенденція зберігається у співвідношенні: жінки – 53,5 %, чоловіки – 46,5 %. В Україні на 100 народжених дівчат припадає 107 хлопчиків. Перевищення частоти смертності у хлопчиків-немовлят та у віці до 5 років – природний фактор. Та це перевищення зберігається в усіх вікових групах. В Україні перевищення чисельності жінок над чоловіками починається вже у віці 32 роки. Тоді як у розви­нутих країнах перевищення кількості жінок над чоловіками спостерігається у віці 50-55 років, тобто за межами репродуктив­ного періоду.

Вікову струк­туру населення розглядають за ознаками належності до працез­датного віку:

- молодше за працездатне: 0 – 16 років;

- праце­здатне: чоловіки – 17 – 59, жінки – 17 – 54 роки;

- старше за працездатне: чоловіки – 60 і більше, жінки –~ 55 і більше років.

Співвідношення цих вікових груп таке: молодше за працездат­не - 21 %, працездатне – 56 %, старше за працездатне – 23 %; відповідно у структурі вікових груп міського населення – 20 %, 60 %, 20 %; сільського – 22 %, 49%, 29 %.

Аналіз вікової структури населення України за останні деся­тиріччя засвідчує зменшення абсолютної та відносної чисельності дітей віком до 16 років. Також зменшується абсолютна і віднос­на чисельність населення працездатного віку. Зростає лише аб­солютна і відносна чисельність населення, яке є старшим від пра­цездатного віку

Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які харак­теризувалися великим відтоком населення, передусім сільсько­го. Найгірше співвідношення кількості чоловіків і жінок скла­лось у північно-східних і центральних областях країни – у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припа­дає 769 чоловіків, коли у Закарпатській області 942 чоловіки.

Дуже контрастними є проблеми статево-вікової структури населення країни в регіональному вимірі: у віковій структурі сільського населення частка осіб, мо­лодших за працездатних, коливається від 15,6% (Чернігівська область) до 24,6% (Закарпатська і Рівненська області), серед пра­цездатного населення – від 43,1% (Чернігівська область) до 58,4% (АР Крим), серед осіб, старших за працездатний вік, – від 18,7% (Закарпатська область) до 41,8% (Чернігівська область); середній вік населення коливається від 32,4 років у чоловіків міських поселень Рівненської області до 50,2 років у жінок сільської місцевості Чернігівської області.

3. Розселенський потенціал

Оцінку розселен­ня у регіоні треба провадити за загальноприйнятою методоло­гією. Ця методологія прийнятна для оцінки регіонів різного рівня організації: мікроекономічного, мезоекономічного, макроекономічного і мегаекономічного районів.

Міське населення. На початок 2009 р. у містах України про­живало майже 68% населення. Його чисельність почала стрімко зростати в 1960-ті роки, а особливо швидко в останні двадцять років XX ст. – на 3,5 млн. осіб, або на 11,4 %. Значно переважає чисельність міського населення у АР Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Одеській, Харківській обла­стях. Незначне переважання – у Волинській, Житомирській, Кіро­воградській, Київській, Львівській, Миколаївській, Полтавській, Сумській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській областях.

Сільське населення. На початку XX ст. в Україні переважало сільське населення – понад 80 %. На початок XXI ст., відносна чисельність сільського населення значно зменшилася і становить до 32 %, або понад 16 млн. осіб. Переважає сільське населення у Вінницькій. Закарпатській, Івано-Франківській, Ровенській, Тер­нопільській, Чернівецькій областях.

Динаміка чисельності сільського населення має певні терито­ріальні відмінності. Наприкінці XX ст. чисельність сільського на­селення зросла в АР Крим, Закарпатській і Херсонській областях, у решті областей вона помітно знизилася, зокрема у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській та Херсонській.

Системи розселення. В Україні налічується 490 територіально-адміністративних районів і 121 район у містах, тобто це є потенційні мікроекономічні райони. Відповідно в кож­ному територіальному районі є свій адміністративний центр і певна кількість селищ міського типу та сільських населених пунктів.

Так само в Україні сформовані 25 моноадміністративних мезоекономічних районів – 24 територіально-адміністративні об­ласті й одна АР Крим зі своїми адміністративними центрами. Внаслідок розвитку торгівлі транспорту, промисловості, науки тощо в окремих обласних центрах, зокрема в Києві, Львові, Хар­кові, Дніпропетровську, Донецьку й Одесі, розвинулися макрополіси (великі агломерації) з чисельністю населення 800 тис. осіб і понад 2 млн. осіб. Вони поширили свій вплив на сусідні області і сприяли формуванню в Україні шістьох полі адміністративних мезоекономічних районів. Об'єктивна інформація розселенського потенціалу регіону особливо необхідна при здійсненні регіональної соціальної політики, а також при районних плануваннях І реалізації різних інвестиційних програм.

Найбільш елементарним показником розселення є густота на­селення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей по­казник має численні «модифікації»: густота населення на об­житій території; густота сільського населення; густота міського населення.

При порівнянні регіонів, з точки зору їх «дольової участі» у формуванні територіальної структури населення, використо­вується Індекс регіональної концентрації, який визначається за формулою:

К_РК = 0,5(S_i - Р_i)×100%, (1)

де S_i і Р_i– доля площі і населення і-го регіону в загальній площі.

Відповідно до багаторівневої організації суспільства розрізня­ють системи розселення різних територіальних рівнів – від національного до локального:

1) національний (загальнодержавний) рівень – єдина система розселення країни;

2) регіональний рівень – регіональна система розселення;

3) обласний рівень – субрегіональна (обласна) система розсе­лення;

4) локальний рівень – міжрайонна, районна, місцева (внутрішньорайонна), первинна локальна система розселення.

Система регіонального розселення – це сукупність поселень, які об'єднані цілісністю наявних економічних і соціальних зв'язків. Формуються ці системи під впливом різних чинників, головними з яких є розміщення продуктивних сил, економіко-географічне положення, поєднання природних умов і ресурсів, де­мографічна ситуація, рівень розвитку інфраструктури та ін. За­лежно від ступеня спільності, набору та інтенсивності існуючих зв'язків і чинників формуються різні типи систем розселення. В особливостях розселення вияеляються просторові закономірності життя суспільства.

Регіональні системи розселення відіграють важливе значення у формуванні загальнодержавної системи. Економічною основою формування регіональних систем розселення виступають госпо­дарські комплекси єкономічнрїх районів. Водночас регіональні системи поселень являють собою каркас просторової організації регіональних суспільних комплексів, виступаючи однією з ос­новних функціонально-структурних підсистем. За допомогою різноманітних зв'язків населених пунктів вона вступає у взаємодію з іншими підсистемами регіонального суспільного комплексу (виробничою, соціальною, інфраструктурною та ін.).

Система показників, які використовуються при діагностиці систем розселення, відображає їх кількісні параметри, якість, тип систем розселення.

Якщо кількісні показники (площа, чисельність населення, співвідношення між чисельністю населення різних пунктів, а та­кож між міським і сільським населенням тощо) дають уявлення про відмінності, що легко перевіряються, то про якість систем розселення можна судити виходячи зі ступеня сприятливості для організації об'єктів соціальної інфраструктури.

Формування єдиної системи розселення в Україні як взаємо­пов'язаної мережі всіх поселень передбачає створення насампе­ред систем суспільних макрорайонів з визначенням місця їх у системі вищого рангу. Ці системи розселення істотно відрізня­ються одна від одної за територіальною структурою І впливом об­ласних центрів на динаміку розвитку відповідних систем. Велике місто – ядро макрорайону завжди відчутно впливає на форму­вання транспортної мережі, яка в сучасних умовах стає вирішальним чинником розвитку всієї внутрішньорайонної сис­теми розселення. Це виявляється в концентрації сільського роз­селення приміських зон та уздовж транспортних шляхів; у регу­люванні розвитку середніх і малих міст з урахуванням економіко-географічного положення.

Отже, просторові розміри регіональних систем розселення за­лежать від розміщення по території країни головних осередків суспільного життя – міст-мільйонерів і крупних міст.

Центрами п'яти регіональних систем розселення України вис­тупають найбільші міста – міста-мільйонери: Київ, Харків, До­нецьк, Дніпропетровськ і Одеса. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та сусідніх однієї-трьох областей.

Проблематичним є виділення регіональних систем розселення у західній і центральній частині України. Явно вираженим міжобласним центром – ядром регіональної системи розселення виступає місто Львів, який у 3,2-3,7 разу має більшу кількість населення, ніж обласні центри – сусіди першого порядку Рівне, Івано-Франківськ, Тернопіль, Луцьк у 6,2 разу перевищує людність Ужгорода. Місто Львів виступає центром Західної регіональної системи розселення у складі семи областей: Львівсь­кої, Волинської, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківсь­кої, Закарпатської і Чернівецької. У цій системі, на відміну від інших регіональних систем, виділяються дві зони за інтен­сивністю зв'язків субрегіональних систем розселення з регіональним центром. До першої зони належать Львівська, більші частини Івано-Франківської і Тернопільської, південні частини Волинської та Рівненської обласних систем з їх центра­ми. До другої зони – північні та центральні частини Волинської та Рівненської, південно-східна частина Тернопільської та південно-західна частина Івано-Франківської, Чернівецька і За­карпатська обласні системи розселення.

Дві області Центрального економічного району (Черкаська і Кіровоградська) не утворюють єдиної регіональної системи розселен­ня, а роз'єднані між Центральною і Придніпровською регіональ­ними системами.

Формування Волинської та Подільської регіональних систем розселення можна розглядати на перспективу за умови визнання на загальнодержавному рівні Північно-Західного та Подільсько­го соціально-економічних районів з наданням пріоритетів еко­номічного розвитку визначених центрів (ядер) до рівня крупних міст.

4.Трудоресурсний потенціал

Важливим для розвитку економіки регіону є також трудоресурсний потенціал. Він відображає наявність трудових ресурсів у регіоні та їх розподіл у розрізі галузей. Трудові ресурси складає наявне працездатне населення – по­тенціал живої праці, який мають регіони на певний момент часу, їх відтворення і раціональне використання є одним з найваж­ливіших напрямів регіональної економічної політики.

Трудоресурсний потенціал виражає відносини між членами суспільства, спрямовані на відтворення ресурсів праці. Він ха­рактеризується чисельністю трудових ресурсів, їх статево-віковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої підготовки, технічним оснащенням праці, фондом робочого часу, станом здоров'я, дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.

Економічно активне населення, згідно з концепцією робочої сили, – це населення обох статей віком 15-70 років, яке протя­гом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для ви­робництва товарів та послуг.

Якісними характеристиками трудових ресурсів є: освіта, про­фесійна і кваліфікаційна структури, частки міського і сільського населення, його статево-вікові структури, культурний рівень, етнічна структура, здоров'я, міграційна мобільність.

Одним з основних Інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його склада­ють за даними статистичного обліку, демографічними розрахун­ками, даними відділів з використання трудових ресурсів в облас­них адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інфор­мації населення, а також підприємств і закладів, що розміщені на території регіону.

Чисельність усіх зайнятих у народному господарстві у 2009 р. становила 22,2 млн. чол. Основна частка працездатного населення зайнята у промисловості та будівництві (32,5%). Далі йдуть сільське і лісове господарство (11,7%), транспорт та зв'язок (7,7%).

На рівень трудоресурсного потенціалу значний вплив має ста­тево-вікова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими самими за кількістю і часом затратами жіночої праці.

Сучасне виробництво зумовлює об'єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготов­ка І спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дис­ципліна перетворюються на обов'язкову умову високопродуктив­ної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага робітників з вищою і середньою освітою – 90% зайнятих.

Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров'я, освіті, потребує більш високого рівня освіти і тривалої фахової підготовки. Більшість робітників та службовців, зайня­тих у народному господарстві, – жінки. Найбільше їх у галузях сфери обслуговування – 70–80%.

Найвищий рівень забезпеченості трудовими ресурсами мають західні області, які характеризуються значною щільністю сільсь­кого населення. У південних та східних областях цей рівень дещо нижчий. Значними є відмінності у використанні трудових ре­сурсів у селах і містах. В усіх найбільших та великих містах скла­лася висока частка зайнятості у промисловості (машинобудуван­ня, легка, харчова), на транспорті, у соціальній сфері. В областях переважно аграрно-промислової спеціалізації вищою є питома вага працюючих у сільському господарстві. У високоіндустріальних областях значно переважає кількість зайнятих у промисло­вості. У приморських та карпатських областях збільшується частка зайнятих у сфері обслуговування населення, зокрема у рекреації.

При регулюванні використання трудових ресурсів слід врахо­вувати галузеву потребу в робочій силі і територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ре­сурсів і потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездат­ного населення протягом року, особливо в областях, районах і містах, де є сезонні виробництва.

Збалансованість кількості робочих місць і чисельності трудо­вих ресурсів у науковому обґрунтуванні розвитку регіону є до­сить важливою. Так, якщо прогнозована кількість робочих місць виявиться недостатньою, то це може призвести до порушення принципу обов'язковості праці та зниження її продуктивності, а якщо надмірною, то до недовикористання виробничих потужнос­тей і зниження коефіцієнта змінності, до зростання плинності кадрів і фонду заробітної плати, порушень трудової дисципліни тощо.

Реальна вартість робочої сили та її динаміка складаються під впливом комплексу чинників, взаємодія яких між собою формує дві протилежні тенденції. Перша – це зростання вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об'єктивного розширення потреб працівників у споживчих товарах і послугах, рівня освіти і кваліфікації. У зв'язку з цим збільшуються суспіль­но необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої сили і приведення його у відповідність з вимогами оновле­ної матеріально-технічної бази виробництва. Друга – це знижен­ня вартості робочої сили під впливом зростання продуктивності праці. Враховуючи напрями дії чинників, які визначають ди­наміку робочої сили, можна дійти висновку, що в економіці Ук­раїни сформувалися тенденції прямо протилежні світовим.

Обґрунтування прогнозних демографічних показників повин­но здійснюватися у відповідності з динамікою виробництва то­варів та послуг, розвитком мережі підприємств, установ і ор­ганізацій усіх форм власності та підпорядкування, з основними пропорціями у галузях матеріального виробництва й невиробни­чих галузях 3 цією метою при складанні програм соціально-еко­номічного і культурного розвитку регіонів здійснюється розраху­нок чисельності зайнятого населення. Він має форму балансової таблиці, в якій демографічні показники представлені такими розділами:

• населення;

• трудові ресурси;

• розподіл трудових ресурсів;

• розподіл зайнятих за сферами і галузями економіки. Чисельність населення визначається на основі статистичної інформації та демографічних прогнозів, при складанні яких вра­ховуються чинники, що впливають на народжуваність, смерт­ність та тривалість життя жінок і чоловіків.

Трудові ресурси регіонів охоплюють працездатне населення у працездатному віці, працюючих пенсіонерів та підлітків і визна­чаються за формулою:

ТР = Нп – (Пн + Ін) + (Пп + Мп),(2)

де ТР – кількість трудових ресурсів у прогнозному періоді;

Нп – чисельність населення у працездатному віці;

Пн – непрацюючі пенсіонери у працездатному віці;

Ін – непрацюючі інваліди І та II груп інвалідності у праце­здатному віці;

Пп – працюючі пенсіонери пенсійного віку;

Ми – працюючі підлітки віком до 16 років.

Чисельність працездатного населення (Чи) розраховується як різниця між чисельністю населення у працездатному віці і кількістю інвалідів ї та II груп працездатного віку та осіб, що одержують пенсії на пільгових умовах, тобто:

Чп = Нп – (Пн + Ін). (3)

Прогнозні розрахунки чисельності різних категорій працю­ючих і непрацюючих, що входять до складу трудових ресурсів, здійснюються методами екстраполяції та аналітично-експертної оцінки. Важливе значення при їх застосуванні відіграє зокрема аналіз ситуації у зайнятості осіб першого пенсійного п'ятиріччя (жінок віком 55-59 років і чоловіків 60-64 років) та врахування факторів, що зумовлюють її зміни: розмір пенсії та вартість жит­тя, можливість працювати неповний робочий день чи тиждень, динаміка соціально-економічних процесів і ситуації на регіональному ринку праці тощо.

Розподіл трудових ресурсів передбачає визначення кількості зайнятих у народному господарстві (в тому числі робітників, службовців на підприємствах, в установах, організаціях та гро­мадських об'єднаннях, на малих підприємствах, підприємствах споживчої кооперації, в селянських фермерських господарствах, в особистому підсобному господарстві), в інших сферах еко­номічної діяльності; безробітних; учнів у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва; незайнятого працездат­ного населення у працездатному віці. Для цього використовують­ся показники статистичної звітності, галузеві прогнози та прог­нози розвитку підприємництва, мережі установ і організацій, а також розрахунки кількості зайнятих в особистому підсобному господарстві. Останні здійснюються за методикою, визначеною Держкомстатистики на підставі обсягів продукції, виробленої в підсобному господарстві, та затрат часу на її виготовлення. При цьому враховується все населення, яке виробляє продукцію, тоб­то як працююче в суспільному виробництві, так і непрацююче.

До зайнятих в інших сферах економічної діяльності відносять­ся служителі релігійних культів, особи вільних професій (пись­менники, художники, композитори тощо) та інші самозайняті особи, які самостійно забезпечують себе роботою і не перебувають у штаті будь-якого підприємства, їх чисельність визначається за даними податкової адміністрації про кількість та оподаткування фізичних осіб.

Кількість осіб у працездатному віці, які навчаються з відри­вом від виробництва, встановлюється відповідно до планів підго­товки спеціалістів у вищих навчальних закладах та професійно-технічних училищах з урахуванням чисельності учнів старших класів загальноосвітніх шкіл.

Чисельність безробітних встановлюється за даними про насе­лення, яке звернулося до служби зайнятості. У зв'язку з цим слід підкреслити наявність суттєвих відмінностей у визначенні без­робітних за міжнародною та вітчизняною методикою, які не да­ють можливості зіставляти ситуацію на ринку праці України та інших держав.

У статистиці Міжнародної організації праці (МОП) безробітні громадяни – це особи віком від 17 до 70 років, як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості, які одночас­но задовольняють три умови:

• не мали роботи (прибуткового заняття);

• шукали роботу або намагалися організувати власну справу на обстежуваному тижні;

• готові стати до роботи протягом наступних двох тижнів. До категорії безробітних також відносяться особи, які:

• стають до роботи протягом двох наступних тижнів;

• знайшли роботу і чекають відповіді;

• зареєстровані в службі зайнятості як шукачі роботи;

• навчаються за направленням служби зайнятості.

Рівень безробіття за обстеженням визначається як відношен­ня кількості безробітних до економічно активного населення (робочої сили у відповідній віковій групі, статі, географічних оз­наках).

В Україні, згідно із Законом «Про зайнятість населення», без­робітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у дер­жавній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні розпочати відповідну роботу.

Рівень зареєстрованого безробіття (РБ) визначається відно­шенням чисельності зареєстрованих безробітних до працездатно­го населення у працездатному віці (Чпв):

РБ = Бн / Чпв , (4)

де Бн – чисельність зареєстрованих безробітних.

Незайняте працездатне населення у працездатному віці є ба­лансуючою статтею розрахунків. Його кількість встановлюється за формулою:

Чн = ТР – (Зн + Зі + Ув + Бн),(5)

де Чн – чисельність незайнятого працездатного населення у працездатному віці;

Зн – зайняті у народному господарстві;

Зі – зайняті в інших сферах економічної діяльності;

Ув – учні у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва.

Незайняте працездатне населення у працездатному віці є ре­зервом екстенсивного використання трудового потенціалу регіонів, мобілізація якого потребує здійснення відповідних уп­равлінських заходів: вивчення ситуації на регіональному ринку праці, створення нових робочих місць, виконання програми суспільних робіт тощо.