ВЕЗИКУЛЯРНА ХВОРОБА СВИНЕЙ 4 страница

Із віспяних уражень ХАО роблять тонкі мазки або відбитки на предметних скельцях і фарбують за Морозовим або Пашеном для виявлення елементарних віспяних тілець. Виділення вірусу на курячих ембріонах проводять до трьох пасажів.

Індикацію вірусу виконують методом вірусоскопії (пофарбування за Морозовим), електронної мікроскопії і виявлення специфічних тілець включень (тілець Болінгера). У цитоплазмі інфікованих клітин виявляють два типи тілець-включень: перші являють собою волокнистий матеріал, який відповідає зрілим віріонам (тільця-включення типу Б), інші – зрілі віріони (тільця-включення типу А), мають структуру, ідентичну структурі інших штамів вірусу віспи курей. Для індикації збудника в патологічному матеріалі можна використовувати ІФА та ПЛР.

Віруси віспи курей здатні аглютинувати еритроцити курей. Однак різні штами цих вірусів мають неоднакову гемаглютинабельну активність. Для серологічної ідентифікації використовують РДП, РІФ, ІФА. Для серологічної і ретроспективної діагностики вірусу віспи птахів розроблені РНГА, РДП, ІФА (Сюрин В.Н. и соавт., 1991).

Диференційна діагностика. У великої рогатої худоби і овець необхідно виключити ящур. За ящуру в розвитку афт відсутня стадійність. Враховують локалізацію афтозних уражень (коли крім вимені, уражується шкіра кінцівок і слизова, оболонка ротової порожнини), проводять індикацію антигену в матеріалі із застосуванням РЗК або ІФА, біопробу на морських свинках. Паравакцина на відміну від вірусу віспи в корів спричинює доброякісний перебіг, відсутня стадійність у розвитку патологічного процесу, виразки загоюються без утворення рубців. Паравіспяні висипання самі по собі не мають значного впливу на загальний стан тварини, хоча й можуть зберігатись протягом 2 міс. у вигляді червоних крапочок, вузликів та струпів, які вкривають значні ділянки вимені.

Віспу овець і кіз у стадії утворення пустул і кірок слід диференціювати від парші, сверблячки, пустульозної ектими та контагіозного пустульозного дерматиту (ектими овець і кіз). Екзема як захворювання незаразної етіології виключається грунтуючись на епізоотологічних даних. Для сверблячки овець характерна присутність кліщів у зскрібках з ураженої шкіри (струпах). Парші – грибкове захворювання, яке діагностується методом мікроскопічного аналізу. Контагіозна ектима може бути діагностована перехресною реакцією зараження перехворілих овець вірусом віспи овець, як правило, уражує шкіру в ділянці губ та інших ділянок лицьової частини голови. У разі дерматитів гнійного і папульозного характеру для уточнення діагнозу іноді ставлять біопробу на козах, через їх сприйнятливість до вірусу контагіозного пустульозного дерматиту. Елементарні тільця збудника пустульозного дерматиту більші за віспяні. Пустульозний дерматит овець, як правило, перебігає більш доброякісно, якщо відсутні ускладнення. Слід пам’ятати, що віспа і контагіозний пустульозний дерматит у овець можуть перебігати одночасно.

Хворобу у свиней можуть спричинити вірус оригінальної віспи свиней, вірус віспи корів, вірус вісповакцини і, за даними деяких дослідників, вірус віспи курей.

Диференціацію збудника, який викликає віспу у свиней, проводять на курячих ембріонах, культурах клітин кролів або поросятах. З цією метою використовують двох поросят, перехворілих на віспу (піддослідні), і двох здорових (контрольні). Піддослідним і контрольним втирають у скарифіковану шкіру по 2 краплі розчину сухої вісповакцини. Розвиток віспяних уражень у піддослідних і контрольних тварин через 5–8 діб після нанесення вірусу вісповакцини вказує на наявність у господарстві віспи, викликаної оригінальним вірусом віспи свиней. Відсутність їх у піддослідних тварин за позитивної поствакцинальної реакції у контрольних свідчить про наявність у свиней віспи, спричиненої вірусом віспи корів або вісповакцини. Більш простим способом диференціації цих інфекцій є зараження кроля шляхом введення досліджуваного матеріалу в скарифіковану шкіру. Вірус віспи свиней не викликає у цих тварин шкірної реакції, у той час як віруси вісповакцини і віспи корів її спричинюють. Обидва віруси можна виділити також шляхом зараження курячих ембріонів і культур клітин. Диференціація віспи свиней за Е.И. Скалинским і Ю.Ф. Борисовичем (1966) наведена в табл. 7.

Таблиця 7 – Диференційна діагностика віспи свиней

Примітка: Свині віспою від овець і кіз практично не заражаються. Серед вказаних вірусів перехресний імунітет проявляється лише між вірусами віспи корів і вісповакцини.

Віспу у свиней слід диференціювати від везикулярної екзантеми, везикулярної хвороби свиней (вірусологічне дослідження з проведенням індикації вірусу з наступною його ідентифікацією), екзантем незаразного походження, які проявляються за авітамінозів, алергій і порушень обміну речовин, ензоотичної бронхопневмонії, стрептококового сепсису, сальмонельозу, сверблячки і везикулярної екзантеми. За екзантем незаразної етіології, як правило, не буває гарячки і біопроба негативна. Екзантема за сверблячки, сальмонельозу та інших хвороб перебігає без стадійного розвитку, як за віспи, а з патологічного матеріалу виділяють відповідних збудників.

Віспу верблюдів потрібно диференціювати від некробактеріозу мікроскопією мазків патологічного матеріалу та зараженням сприйнятливих до захворювання білих мишей; від ящуру – зараженням морських свинок суспензією патологічного матеріалу в плантарну поверхню шкіри задніх лап; від грибкових уражень і сверблячки – виявленням відповідних збудників у досліджуваних зскрібках, відібраних із уражених ділянок шкіри; від бруцельозу дослідженням сироваток крові верблюдиць в РА, РБП, РЗК, ІФА і бактеріологічним дослідженням плодів із виділенням чистої культури збудника тощо. За діагностики віспи у верблюдів необхідно виключати таке незаразне масове захворювання, як янтак-баш (туркменською) або джантак-бас (казахською), яке характеризується ураженням шкіри в ділянці губ і носа і виникає внаслідок травмування їх у разі поїдання чагарників, названих верблюжою колючкою (янтак, джантак, Alhagi). Це захворювання спостерігають здебільшого восени у молодих верблюдів, переважно до 1-річного віку. Дорослі верблюди травмуються верблюжою колючкою не сильно. За янтак-баш ні вузликів, ні папулоподібних утворень на відміну від віспи на слизовій оболонці рота, як правило, не виявляють. Сіруваті нашарування, які з’являються за янтак-баш, достатньо легко знімаються. Однак слід враховувати, що янтак-баш нерідко сприяє захворюванню верблюдів на віспу, а часто навіть перебігає одночасно з нею (Борисович Ю.Ф., 1973).

Віспу кролів, використовуючи бактеріологічні (бактеріоскопія, отримання чистої культури) і вірусологічні дослідження (індикація вірусу), необхідно диференціювати від інфекційного кератокон’юнктивіту і риніту.

У птиці необхідно виключити авітаміноз А, за якого розвивається метаплазія покривного епітелію слизових оболонок дихальних шляхів. За інфекційного ларинготрахеїту ураження локалізується здебільшого в трахеї, фібринозні плівки легко знімаються під час розтину, за віспи вони начебто “вростають” у слизову, в епітеліальних клітинах слизової оболонки знаходять внутрішньоядерні включення. За інфекційного бронхіту патологічний процес не розповсюджується на слизову ротової порожнини і шкіру. Респіраторний мікоплазмоз супроводжується ураженням, переважно, легень і повітряних мішків. Парші, аспергільоз і кандидамікоз диференціюють за даними гістологічного дослідження патологічного матеріалу і виявлення спор та міцелію відповідних грибів.

Лікування. Хворих тварин ізолюють у сухі теплі приміщення і забезпечують повноцінними кормами, які легко засвоюються. До питної води додають йодистий калій. Овець утримують у місцях, захищених від дощу і вітру. Застосовують хіміотерапевтичні препарати і антибіотики для попередження й ліквідації ускладнень, викликаних секундарною мікрофлорою.

Уражені місця обробляють розчином калію перманганату (1:3000), 2% розчинами заліза закисного сульфату, міді сульфату, лізолу або креоліну; після підсушування змащують сумішшю 10% спиртової настоянки йоду з гліцерином (1:2 або 1:3); після розтину віспини змочують 2–3 рази на добу 5% емульсією синтоміцину на вітамінізованому риб’ячому жирі, з додаванням настоянки йоду в співвідношенні 1:15–1:20; змащують мазями – цинковою, йодофрмною, іхтіоловою, пеніциліновою тощо. Можна застосовувати 2% саліцилову і борну мазі і 20–30% прополісову мазь на вазеліні. У теплу пору року використовують 3% креолінову мазь, дьоготь. У корів вим’я тримають сухим і чистим. Віспини розм’якшують нейтральними жирами і мазями (прополісова, борна, цинкова, стрептоцидова, синтаміцинова тощо), молоко обережно видоюють або відціджують через катетер. Виразкові поверхні обробляють окислювачами і антисептичними рідинами (настоянка йоду, буровська рідина, 3% розчин хлораміну). Слизові оболонки промивають антисептичними і в’яжучими рідинами. Уражену слизову оболонку рота промивають 2–3 рази на добу 1% розчином калію перманганату, 3% розчином перекису водню, відваром шавлії, ромашки та іншими антисептичними і в’яжучими засобами. За кон’юнктивітів промивають 0,1% розчином цинку сульфату або 0,5% таніном.

Щоб попередити розвиток вторинної мікрофлори і можливі ускладнення, рекомендується застосовувати: внутрішньом’язово драксин – розчин для ін‘єкцій, який містить тулатроміцин (перший тріамілід). Доза – одна ін‘єкція на курс лікування із розрахунку 1 мл/40 кг маси тіла; перстреп-джект (склад 1 мл: бензилпеніциліну прокаїн – 200000 МО, дигідрострептоміцин сульфат – 200 мг, прокаїну гідрохлорид – 20 мг). Дозування: свині і велика рогата худоба – 1 мл на 10–20 кг маси тіла внутрішньом’язово 1 раз на добу; галліміцин (дозування 0,5–1,5 мл на 50 кг маси тіла; інтраміцин (бензипеніциліну прокаїн і стрептоміцин сульфат). Для великої рогатої худоби – 5 мл на 100 кг маси тіла, 3–5 мл на тварину для овець і кіз, 1 мл на 10 кг маси тіла для свиней тощо.

За загальної слабкості і ускладнень застосовують серцеві засоби (20% камфорну олію, підшкірно коням і великій рогатій худобі – 20–40 см³, вівцям, козам і свиням – 3–6 см³; кофеїн великій рогатій худобі і коням – 2–5, вівцям, козам і свиням – 0,5–2 см³). Із специфічних засобів лікування використовують сироватку або кров перехворілих тварин, яку ін’єктують хворим підшкірно із розрахунку 1–2 см³ на 1 кг маси тіла тварини.

Хворим і підозрілим у захворюванні тваринам дають пити воду вволю, бовтанку з дерті, зелені корми, м’яке сіно.

У птиці застосовують симптоматичне лікування, раціон збагачують кормами, багатими на вітамін А і каротин (морква, трав’яне борошно, риб’ячий жир, дріжджі). Умовно здоровій птиці дають лікувальні препарати у вигляді преміксів з набором вітамінів і антибіотиків широкого спектру дії.

Імунітет. У природно перехворілих на віспу тварин формується тривалий імунітет (наприклад, в овець до 2 років) в окремих випадках, особливо в корів – зажиттєвий. У крові реконвалесцентів з’являються нейтралізуючі, преципітувальні та комплементозв’язувальні антитіла і аглютиніни, у тканинах (шкірі) – специфічна несприйнятливість.

Для специфічної профілактики віспи у корів застосовують вірус вісповакцини (нечасто). Для специфічної профілактики віспи у овець застосовують живі та інактивовані вакцини. Протягом 8–10 міс. у сироватці крові таких тварин виявляють вірусонейтралізуючі антитіла в титрах 1:20–1:40. Зниження титрів антитіл не супроводжується одночасним зниженням постінфекційного імунітету. З 1944 року для специфічної профілактики використовували інактивовану ГОА-формолвакцину. Поряд із позитивними якостями вона має низку недоліків: трудомістка у виготовленні, для отримання сировини потрібний вірулентний вірус та вівці високочутливих порід; імунітет у тварин формується повільно, триває 5,5 міс., тому необхідна дворазова імунізація протягом року. В колишньому СРСР також використовували полівалентну концентровану вакцину проти віспи, брадзоту і ентеротоксемії. Повідомлялось про використання в багатьох країнах світу для специфічної профілактики овець живих вірусвакцин з атенуйованих штамів, отриманих на різних культурах клітин. Вакцину з штаму “RМ/65” застосовували в Іраку, штами “Перего” і ”Фанар” у Тунісі та Румунії. З 1978 р. в СРСР почали застосовувати живу культуральну противіспяну вакцину, виготовлену із атенуйованого штаму та культивованого на культурі клітин нирки кроленят. Вівці набувають несприйнятливості до експериментального зараження вже через 3–5 днів після вакцинації, імунітет зберігається протягом 9–12 міс. Жива вакцина зарекомендувала себе як імуногенний і нешкідливий препарат.

Нині в сусідній РФ застосовуюся живі (з атенуйованого штаму “ВНДІЗТ” та “НДСГІ”; після застосування препаратів імунітет настає через 4–5 діб і триває до 1 року) та інактивовані вакцини проти віспи овець (Иванющенков В.Н. и соавт., 1990; Басова Д.К., Диев В.И., 2001; Рахманов А.М., Яременко Н.А., 2003; Диев В.И. и соавт., 2003; Курченко Ф.П. и соавт., 2005, 2006). Згадані вище вакцини з штамів “ВНДІЗТ” та “НДСГІ” використовуються також для профілактики віспи в кіз (Сатторов И.Т. и соавт., 2003).

Перехворілі на віспу кози набувають стійкого імунітету. Козенята, народжені матерями-реконвалесцентами, у період підсисання стійкі до штучного і природного зараження. Після відлучення їх резистентність зникає. Для специфічної профілактики віспи кіз використовують також інактивовану ГОА-формолвакцину.

Імунітет у поросят-реконвалесцентів зберігається 3–6 міс. і довше. У дорослих тварин він триваліший. Для профілактики віспи у свиней як вакцину часто застосовують детрит (вісповакцину), яку використовували в медицині. Позитивний ефект від імунізації отримують лише в тому випадку, коли віспа свиней у господарстві спричинена вірусом віспи корів або вісповакцини. За натуральної віспи свиней такі щеплення не дають потрібного ефекту. У такому разі проводять імунізацію натуральним вірусом віспи свиней. Матеріал для імунізації беруть від свиней, у яких віспа перебігає без ускладнень. Віспяний детрит або вірус віспи свиней наносять на скарифіковану шкіру внутрішньої поверхні вуха або внутрішньої поверхні стегна. У разі щеплення детритом на шкірі тварин роблять 4–5 подряпин довжиною 1–1,5 см. За імунізації вірусом віспи свиней роблять не більше двох коротких подряпин. На щеплення однієї тварини витрачають 3–5 крапель розведеної вакцини. Місцева реакція у щеплених свиней зникає через 13–18 діб. Крім вакцинації, необхідно знищувати переносників вірусу – вошей Haematopinus suis. Несприйнятливість у щеплених тварин настає вже через 11–12 діб після появи першої папули (Сюрин В.Н. и соавт., 1991).

Для щеплень кролів фахівці РФ використовують суху віспяну вакцину, виготовлену з штаму Л-ІВП, який культивують на шкірі теляти, та таблетовану віспяну вакцину (для оральних щеплень) із штаму Б-51, який культивують на ХАО курячих ембріонів (Подкуйко В.Н. и соавт., 2005).

За віспи у птиці добре виражений клітинний імунітет. Після природного перехворювання на віспу у птиці формується імунітет тривалістю до 2–3 років.

Для профілактики цього захворювання застосовуються живі атенуйовані вакцини. У випадку спалаху інфекції в стаді рекомендується негайно вакцинувати здорову птицю і, тим самим, попереджати подальший розвиток хвороби. У загрозливих господарствах птицю вакцинують одноразово у віці 60 днів і старше, у неблагополучних із віспи господарствах – у віці 30 діб з обов’язковою ревакцинацією через 3 міс. Через 7 діб після вакцинації відбувається формування напруженого імунітету тривалістю 3 міс. у птиці, імунізованої у віці 30–60 днів, і зажиттєвого імунітету у птиці, щепленої у віці старше 60 діб. Нині у птахівничих господарствах широко застосовуються сухі вірус-вакцини з різних штамів. Препарати можна вводити уколом спеціальною голкою в перетинку крила (Гуненков В.В. и соавт., 1990; Доник М., 1997).

Компанія “Intervet” для профілактики віспи у курей та індичок пропонує вакцину Nobilis® Ovo-Diphterin+“UNISOL”. Препарат застосовують у вигляді ін’єкції в перетинку крила. Поголів’я майбутніх курей-несучок і батьківських стад щеплюють з 10-тижневого віку, і після линьки. Бройлерів щеплюють у будь-якому віці. Для профілактики віспи у голубів запропонована вакцина Nobilis® Pigeon Pox+Diluent. Препарат вводять у м’язи стегна або грудей після 5-тижневого віку. Ревакцинацію проводять кожного року. Компанія “Ceva” для профілактики віспи у птиці пропонує вакцину живу ліофілізовану СЕВАК® ФП Л. Метод введення в перетинку крила (“wing-web” метод). Вакцинацію потрібно проводити не пізніше ніж за 4 тижні до початку періоду несучості. Хорватська компанія “Veterina” пропонує препарат Бодікал® SPF – ліофілізована вакцина проти віспи птахів (вакцинний курячий штам в 1 дозі містить не менше 10⁴ EID₅₀ атенуйованого вірусу). Компанія “Lohmann animal health” для профілактики цього захворювання пропонує живу вакцину AviPro POX зі штаму НР-В. Вакцину вводять проколом перетинки крила. Вакцинувати птицю рекомендовано у віці 7–14 тижнів. Цією компанією запропоновано також живу бівалентну вакцину проти пташиного енцефаломієліту та віспи – AviPro AE-POX (VI-TREMPOX). Вакцина призначена для вакцинації курчат у перетинку крила у віці 12 тижнів, або старших. Вона використовується на територіях, де є випадки захворювання на пташину віспу та пташиний енцефаломієліт. Компанія “Merial” для профілактики віспи пропонує живу суху вірусвакцину Diftosec CT^®. Для введення вакцини використовують внутрішньошкірний метод, проколюючи мембрану крила або скарифікуючи зовнішню частину стегна. Дозування: одна доза 0,01 см³ незалежно від маси тіла. У благополучному регіоні вакцинацію починають з 4-тижневого віку. Ревакцинують птицю у випадку вирощування її більше 18 тижнів. У неблагополучному регіоні птицю вакцинують із 4-тижневого віку, з повторною ревакцинацією через 3 міс. Компанія “Biovac” для профілактики віспи пропонує живу вакцину – VIR 102 F.Pox. Ізраїльська компанія “ABIC” для профілактики віспи пропонує живу вакцину Fowl Pox.

Профілактика і заходи боротьби. Для попередження віспи необхідно постійно і надійно проводити ветеринарно-санітарні заходи. Особливе значення має загальна профілактика віспи: обов’язкове карантинування новоприбулих тварин, виключення контактів між тваринами різних господарств у разі перегонів і випасання, ветеринарний контроль за надходженням кормів, а також звільнення від обслуговування тварин осіб на 14 діб після щеплення їх вісповакциною (якщо таке проводиться). У господарствах, раніше неблагополучних та загрозливих із віспи овець, кіз і верблюдів, до комплексу профілактичних заходів слід вводити планову вакцинацію всього сприйнятливого поголів’я.

Для попередження занесення віспи в птахогосподарство потрібно витримувати новоприбулу птицю ізольовано протягом 3 діб. Після кожної партії птиці приміщення ретельно очищають від решток корму і посліду. Сідала, гнізда годівниці напувалки миють гарячою водою з додаванням 2–3% їдкого натрію. Ретельно контролюють збалансованість раціону за поживністю, вітамінами і мікроелементами.

У разі виникнення віспи овець, кіз, верблюдів, кролів і птиці на господарство (ферму, населений пункт) накладають карантин; за віспи корів, коней, свиней та інших ссавців – обмеження. Хворих і підозрюваних у захворюванні тварин ізолюють та лікують. Клінічно здорових овець і кіз переводять в інше приміщення або на іншу ділянку пасовища та вакцинують. За вакцинованими тваринами спостерігають 14 діб. У неблагополучних із віспи овець господарствах беруть на облік усе поголів’я овець незалежно від їх належності і 1 раз на 10 днів здійснюють клінічний огляд. Приміщення дезінфікують 3% розчином їдкого натрію або 20% суспензією свіжогашеного вапна. Трупи овець, кіз і верблюдів, які загинули від віспи, знищують разом із шкурою і шерстю. Молоко від тварин неблагополучної ферми використовують у господарстві після пастеризації за режимів 85^оС протягом 30 хв, або кип’ятіння протягом 5 хв. Після кожного випадку виявлення хворих корів та овець, а також падежу, не рідше одного разу в 5 днів проводять поточну дезінфекцію. Гноївку знезаражують хлорним вапном у співвідношенні 5:1, гній – біотермічним способом. Молоко від хворих і підозрілих у захворюванні корів після пастеризації згодовують молодняку цього ж господарства. Навколо господарств неблагополучних із віспи овець, кіз і верблюдів виділяють загрозливу зону, де проводять профілактичні щеплення протягом 3-річного періоду після ліквідації віспи в неблагополучному господарстві. У разі появи віспи овець у місцевості, де її не реєстрували протягом 3 років і більше, необхідно провести негайний забій всіх овець неблагополучної групи. За встановлення віспи у корів, свиней і коней до комплексу оздоровчих заходів вакцинацію включають за тенденції розповсюдження спалахів по території.

У неблагополучному з віспи кролів пункті забивають усіх хворих і підозрілих у захворюванні кролів. Тушки тварин після зачистки направляють на промислову переробку. Припиняють переміщення решти кролів, їх парування, зважування, бонітування й татуювання. Клінічно здорових дорослих тварин імунізують сухою віспяною вакциною, яку розводять 25–50% стерильним гліцерином. Забороняють будь-яке переміщення кролів і реманенту. Після видалення хворих і підозрюваних у захворюванні кролів проводять ретельне механічне очищення й дезінфекцію приміщень і кліток 2% розчином їдкого натру, 2% розчином формальдегіду, освітленим розчином хлорного вапна, що містить 2% активного хлору.

Карантин знімають з господарства через 20 діб після повного одужання, падежу або забою хворих на віспу овець, кіз і верблюдів. Перед його зняттям проводять заключну дезінфекцію і санацію шкірних покривів тварин (всього поголів’я згідно з діючими інструкціями).

Обмеження за віспи корів знімають через 20 діб, а за віспи свиней – через 14 діб, керуючись тими ж вимогами, що й за зняття карантину.

У птахогосподарствах у разі встановлення діагнозу на віспу хвору птицю забивають, м’ясо використовують після проварювання. Вивезення птиці всіх вікових груп забороняється. Яйця з неблагополучних пташників використовують лише для харчових цілей. У випадку загрози широкого розповсюдження віспи в господарстві доцільно провести забій усієї неблагополучної групи пташника, а умовно здорове поголів’я благополучних пташників щепити вакциною. Одночасно вакцинують птицю приватних господарств у загрозливій зоні. Для дезінфекції пташників застосовують гарячий 4% розчин їдкого натрію, аерозолі формальдегіду, 20% суспензію свіжогашеного вапна. Пух і перо дезінфікують 3% розчином формальдегіду на 1% розчині їдкого натрію. Послід складають у гноєсховища для біотермічної обробки.

Карантин з господарства знімають через 2 міс. після ліквідації хвороби. Перед зняттям карантину проводять ретельну дезінфекцію пташників. Вивезення курчат і дорослої птиці в інші господарства дозволяють через 6 міс. після зняття карантину.

Запитання для самоконтролю: 1. Дайте характеристику збудника віспи та визначення хвороби. 2. Охарактеризуйте стадії розвитку патологічного процесу за віспи. 3. Вкажіть джерело збудника інфекції, механізм поширення та сезонність віспи. 4. Назвіть основні стадії розвитку патологічного процесу зміни за віспи у тварин. 5. На підставі яких досліджень, методів, спостережень диференціюють віспу свиней від інших інфекційних хвороб з везикулярним синдромом. 6. Зазначте виконання основних пунктів Інструкції у заходах профілактики й боротьби з віспою.

ДЕРМАТОФІЛЬОЗ

Дерматофільоз (лат. Dermatophilosis; син. мікотичний дерматит, стрептотрихоз) – гострий або хронічний за перебігом трансмісивний мікоз тварин багатьох видів, що характеризується утворенням папул, ексудативно-некротичним дерматитом на шкірі тулуба і кінцівок, втратою вгодованості, а у тяжких випадках загибеллю тварини.

Історична довідка. Вперше хворобу описав Y.Saceghem (1915) у великої рогатої худоби в Бельгійському Конго. Мікроорганізм, що виділявся із струпів уражених тварин, був названий ним Dermatophilus congolensis.

Дерматофільоз зареєстрований у 14 видів сільськогосподарських і 27 видів диких тварин практично на всіх континентах. Здебільшого уражується велика рогата худоба, вівці і коні, а також кози, собаки і кішки, багато диких ссавців, рептилій, а іноді людей. У минулому хвороба була більш поширена в тропічних країнах Африки, Австралії і Америки. Більшість спалахів захворювання з масовим ураженням сільськогосподарських тварин реєструють на Африканському континенті і в регіоні Латинської Америки. На думку О.Оduye, дерматофільоз в Західній Африці займає серед хвороб великої рогатої худоби друге за епізоотичним значенням місце після контагіозної плевропневмонії. У 70-х роках XX ст. посилилася тенденція його розповсюдження в країнах Південної Америки, де він прирівнюється за ступенем економічних збитків, що завдаються тваринництву, до таких небезпечних хвороб, як ящур, сказ, бруцельоз, інфекційна анемія і енцефаломієліти коней. З’являється все більше повідомлень про випадки дерматофільозу в країнах Європи з помірним кліматом (Великобританія, Франція, Італія, Німеччина, Болгарія, Швейцарія тощо).

Дерматофільоз є розповсюдженою хворобою шкіри у крокодилів в Австралії і навіть впливає на разведення цього виду. Спричинює захворювання Dermatophilus cheloniae, який також виділяли від кобр (Buenviajej G.N et al., 1998).

Економічні збитки складаються із витрат на лікування тварин, проведення профілактичних заходів і втрат від зниження продуктивності.

Характеристика збудника. Збудник – актиноміцета Dermatophilus congolensis з роду Dermatophilus родини Dermatophilaсеае, порядку Actinomycetales. Мікроб утворює субстратний міцелій, що складається з довгих ниток (0,6-2,0x800 мкм і більше), що звужуються та гілкуються латерально, під прямими кутами. У процесі розвитку в міцелії виникають перетинки в горизонтальній і вертикальній площинах, у результаті виходить до 8 паралельних рядів кокоподібних клітин (0,5–4,0 мкм), кожна з яких стає рухомою завдяки пучку джгутиків (зооспори, зібрані в пакети), тому в осередках ураження і в культуральних субстратах Dermatophilus congolensis виявляють у двох формах: ниткоподібній і кокоподібній. Після виходу з пакетів клітини дозрівають, збільшуються в діаметрі до 1 мкм, перетворюються в спори з щільною оболонкою. Ці рухомі спори (зооспори) є інфекційною стадією збудника.

Збудник є аеробом і факультативним анаеробом, грампозитивний, добре фарбується аніліновими фарбниками (метиленовою синькою 1:1000, карболовим тіоніном 1:100 тощо).

У патологічному матеріалі (кірочках і лусочках) спостерігають розгалужений міцелій, який розпадається на спори діаметром 0,5–1 мкм. Росте на звичайних живильних середовищах, що містять 5–10% сироватки крові коня або свіжої крові теляти. Через 24–36 год після посіву на щільні середовища з’являються дрібні з жовтуватим відтінком колонії, врослі в агар; вони поступово збільшуються, стають горбистими і зморшкуватими. На кров’яному агарі виростають сірувато-білі колонії грибів діаметром 1–2 мм, оточені незначною зоною гемолізу. На середовищі Сабуро збудник не росте. Залежно від умов культивування розрізняють два типи росту: міцеліальний (в середовищах, які містять кров або сироватку, за присутності вуглецю) і коковий (за вільного доступу кисню).