Загальні положення. У роботах з міжнародного приватного права правове регулювання міжна­родних розрахунків розглядається як об'єкт міжнародного приватного права

У роботах з міжнародного приватного права правове регулювання міжна­родних розрахунків розглядається як об'єкт міжнародного приватного права. Цей об'єкт є центральним в юридичних виданнях з міжнародного торгового права. І це є логічним, адже поглиблення інтеграційних процесів, яке вияв­ляється у розширенні обсягів зовнішніх торговельних операцій, зростанні кіль­кості суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, ставить перед партнерами за зовнішньоекономічним контрактом завдання використання різноманітних форм розрахунків (або їх комбінацій) залежно від конкретних умов здійснення зовнішньоекономічних операцій. На жаль, українські резиденти поки що сут­тєво поступаються своїм закордонним партнерам в умінні використовувати широкий платіжний інструментарій. Це є однією з причин втрат у зовнішньо­економічній діяльності, яких зазнають вітчизняні її суб'єкти. Водночас до­слідження у цій сфері, як і в інших, могли б бути покладені в основу практичних рекомендацій для учасників зовнішньоекономічної діяльності, що сприяло б підвищенню її ефективності, а отже і повнішій реалізації прав громадян на підприємництво.

Перш ніж характеризувати категорію «міжнародні розрахунки», визначимо їх місце у системі вищого рівня. З аналізу Господарського кодексу України (ст. 344) випливає, що міжнародні розрахунки (міжнародні розрахункові опе­рації) є складовою фінансової діяльності суб'єктів господарювання. А фінанси останніх, у свою чергу, є самостійною ланкою національної фінансово-кредит­ної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку.

У науковій літературі, присвяченій проблематиці платежів, немає терміно­логічної єдності щодо позначення базових характеристик, які використовуються на практиці для ідентифікації платіжних умов у зовнішньоекономічних контрак­тах. Зокрема, наявні різночитання щодо змісту таких характеристик, як умови платежу, методи платежу, засоби платежу. Іноді ці характеристики вживаються як тотожні. Немає єдності у застосуванні цих термінів і у нормативних актах. Так, у Законі України «Про платіжні системи і переказ грошей в Україні» до форм розрахунків віднесено акредитивну, вексельну, інкасову, переказ, акреди­тив/інкасо, акредитив/переказ, інкасо/переказ, акредитив/ інкасо/переказ та ін.

В одній із перших фундаментальних робіт із зовнішньоекономічної діяль­ності в умовах ринкових відносин поняття «умови платежу» досліджується у межах такої структури: спосіб платежу, засоби платежу і форма платежу. Отож, поняття «спосіб», «засоби» і «форма» платежу розглядаються як супід­рядні категорії «умови платежу». Ще вдалішою є класифікація, запропонована Ю. Лисенковим та І. Педєм, за якою пропонується структура складових (харак­теристик) платежу.

Після визначення місця міжнародних розрахунків як фінансової категорії перейдемо до її характеристики.

Міжнародні розрахунки — врегулювання платежів за грошовими вимогами та зобов'язаннями, що виникають у зв'язку з економічними, політичними та культурними відносинами між юридичними та фізичними особами різних країн. Міжнародні розрахунки охоплюють, з одного боку, умови та порядок здійснення платежів, які відпрацьовані світовою практикою, закріплені міжна­родними документами та звичаями, а з іншого — щоденну практичну діяль­ність банків щодо їх здійснення. При цьому головну роль у міжнародних роз­рахунках відіграють найбільші банки. Ступінь їх впливу в міжнародних розра­хунках залежить від масштабів зовнішньоекономічних зв'язків країни базування, застосування її національної валюти, спеціалізації, фінансового ста­ну, ділової репутації, мережі банків-кореспондентів. Для здійснення розра­хунків банки використовують свої закордонні відділення і кореспондентські відносини з іноземними банками, що супроводжуються відкриттям рахунків «лоро» (рахунків іноземних банків у вітчизняному банку) і «ностро» (рахунків вітчизняного банку в іноземних). Більшість розрахунків здійснюється без­готівковим способом за допомогою записів на рахунках банків.

Міжнародні розрахунки покликані обслуговувати всі міжнародні комерційні (торгові) та некомерційні (неторгові) операції суб'єктів зовнішньоекономічних відносин. Учасники зовнішньоекономічних комерційних угод (імпортери та екс­портери), їх банки вступають у відокремлені від зовнішньоторгового контракту відносини, пов'язані з оформленням, пересиланням, обробленням товаросупроводжувальних та платіжних документів, здійсненням платежів. Обсяг зобов'язань та розподіл відповідальності повністю залежать від конкретної форми розрахунків.

Регулюються міжнародні розрахунки законодавством та іншими норматив­ними й законодавчими актами національного права, а також міжнародними банківськими правилами та звичаями. Правовою основою розрахункових відно­син є міжнародні платіжні угоди і конвенції, норми внутрішнього національного законодавства, а також конкретні торговельні кредитні та інші договори, що виз­начають загальні умови розрахункових відносин між країнами.

Щодо норм національного права, то відповідно до ст. 344 ГК України міжнародні розрахунки регулюються нормами міжнародного права, банків­ськими звичаями і правилами, умовами зовнішньоекономічних контрактів, ва­лютним законодавством країн-учасниць розрахунків. Міжнародні розрахунки здійснюються через установи банків, між якими є кореспондентські відносини (банки, що мають домовленість про здійснення платежів та розрахунків за взаємним дорученням). Для здійснення міжнародних розрахунків застосову­ються комерційні документи: коносамент, накладна, рахунок-фактура, страхові документи (страховий поліс, сертифікат), документ про право власності та ін. Фінансовими документами у міжнародних розрахунках є простий вексель, переказний вексель, боргова розписка, чек та інші документи, що використову­ються для одержання платежу.

Згідно з Указом Президента «Про заходи щодо упорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України» з метою забезпечення своєчасного та якісного здійснення розрахунків за догово­рами, сторонами яких є суб'єкти підприємницької діяльності, було встановле­но, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами, укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предме­том яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікова­них правил і звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової па­лати та Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати.

Відповідно до чинного законодавства усі міжнародні розрахунки, пов'язані з експортом та імпортом товарів, наданням послуг та іншими комерційними уго­дами, виконуються резидентами України (юридичними та фізичними особами, зареєстрованими як підприємці) лише через уповноважені банки, тобто ко­мерційні банки України, що мають ліцензію НБУ на здійснення валютних опе­рацій. Міжнародні розрахунки за комерційними угодами здійснюються уповно­важеними банками України, зазвичай у вільноконвертованій валюті, а також у валюті з обмеженою конвертацією та розрахунковій валюті клірингових ра­хунків згідно з умовами міждержавних та міжбанківських угод.

Міжнародні розрахунки — об'єкт уніфікації, що зумовлено інтернаціона­лізацією господарських зв'язків та універсалізацією банківських операцій. Зок­рема, Міжнародні конвенції щодо векселів і чеків укладені на конференціях у Женеві відповідно у 1930 та 1931 роках, спрямовані на уніфікацію вексельних і чекових законів та усунення складнощів і розбіжностей у використанні векселів та чеків при розрахунках. Комісія з права міжнародної торгівлі при ООН здій­снює подальше удосконалення вексельного та чекового законодавства.

Міжнародна торгова палата (International Chamber de Commerce — ICC), створена в Парижі на початку XX ст., розробляє та публікує Уніфіковані прави­ла і звичаї для документарних акредитивів, інкасо та банківських гарантій. На­приклад, перші правила для інкасо вийшли у світ 1936 р. Нині діють пізніші ре­дакції уніфікованих правил. Більшість банків світу оголосили про своє приєд­нання до них.

Уніфіковані правила та однакові, одноманітні закони, як було зазначено, — продукт банківської та торгової практики. Вони, у свою чергу, стають базою для національних нормативних та законодавчих актів щодо міжнародних роз­рахунків та зовнішньої торгівлі. Міжнародні розрахунки мають, як правило, документарний характер, тобто здійснюються проти фінансових та комер­ційних документів. Міжнародні платежі виконуються в різних валютах і тому тісно пов'язані з валютними операціями, а саме — купівлею-продажем валют. На ефективність їх здійснення впливає динаміка валютних курсів. Способом хеджування від валютного ризику в зовнішньоекономічній діяльності, зокре­ма, є купівля ф'ючерсних та опціонних контрактів.

Хеджування — у банківській, біржовій та комерційній практиці — методи страхування ризику із застосуванням відповідних фінансових інструментів, на­приклад, страхування валютного ризику шляхом створення зустрічних вимог і зобов'язань в іноземній валюті. Найпоширенішим видом хеджування є укла­дення строкових валютних угод. Фінансовий інструмент використовується як хеджування і враховується в цій якості, якщо: він точно визначений як хедж під час його придбання; точно визначено позицію, за якою існує ризик втрат і яку банк хеджує; існує зворотна залежність між зміною ціни на основний інстру­мент та інструмент, визначений як хедж.

У результаті ризик втрат від зміни цін, валютних курсів або відсоткових ставок на основний інструмент суттєво знижується. Якщо фінансовий інструмент не відповідає цим вимогам, він визначається як спекулятивний. Банки, які відіграють у системі міжнародних розрахунків головну роль, останнім часом стають не тільки посередниками між контрагентами угоди, а й суб'єктом, що підвищує ефек­тивність зовнішньоекономічної діяльності завдяки удосконаленню існуючих та розробці нових послуг та власних операцій на міжнародних ринках.

Практичне здійснення міжнародних розрахунків учасників зовнішньоеко­номічних угод забезпечують комерційні або державні банки. Внаслідок того, Що розрахунки за міжнародними операціями здійснюються безготівковим спо­собом за допомогою записів на рахунках в установах банків, саме банки стають головною фігурою у системі міжнародних розрахунків. Банки не тільки висту­пають сполучною ланкою між контрагентами зовнішньоекономічних угод у різних країнах, а й повністю задовольняють виконання різнопланових міжна­родних операцій, у тому числі надають консультаційні послуги.

Для здійснення розрахунків на сучасному етапі банки використовують власні закордонні відділення та мережу кореспондентських рахунків в іноземних бан­ках. Кореспондентські відносини, хоч і покликані спочатку забезпечувати між­народні операції клієнтів, це не є їх виключним призначенням. Співробітництво між двома банками в різних країнах, засноване на обслуговуванні клієнтів, з ча­сом підіймається на вищу сходинку. Предметом такого співробітництва стають міжбанківські операції.

Ці операції поділяють на валютні (касові та строкові), депозитні (кредитні) та розрахункові (клірингові). Ступінь впливу банків у міжнародних розрахунках за­лежить від масштабів зовнішньоекономічних зв'язків країни розташування, засто­сування її національної валюти, спеціалізації, фінансового стану, ділової репу­тації. Причому більші можливості при здійсненні міжнародних розрахунків ма­ють крупні банки. У них більший досвід роботи в цьому напрямі, оптимальна мережа банків-кореспондентів, широко розвинутий сервіс, кращі технічне та організаційне забезпечення. Крім того, великі банки, мають відому за кордоном назву, значні власні ресурси, що дає їм змогу успішно здійснювати міжбанківські операції (у тому числі міжнародні).

Діяльність банків у сфері міжнародних розрахунків, з одного боку, регу­люється національним законодавством їх країни, а з іншого — визначається практикою, що склалася. Вона існує у вигляді встановлених правил та звичаїв, або закріплюється окремими документами. Найбільш поширеними та складни­ми, що вимагають високої кваліфікації банківських працівників, є розрахунки за міжнародними торговельними контрактами та некомерційними операціями.

Від вибору форм і умов розрахунків залежать швидкість і гарантія одержання платежу, сума витрат, пов'язаних із здійсненням операцій через банки. Тому зовнішньоторговельні партнери в процесі переговорів погоджують деталі умов платежу і потім закріплюють їх у контракті. При упорядкуванні валютно-фінан­сових і платіжних умов контрактів, як правило, виявляється протилежність інте­ресів експортерів, що намагаються одержати максимальну суму у валюті в найкоротший термін, та імпортерів, зацікавлених у виплаті найменшої суми у ва­люті, прискоренні одержання товару і відстрочки платежу до моменту його кінцевої реалізації. Вибір валютно-фінансових і платіжних умов угод залежить від характеру економічних і політичних відносин між країнами, співвідношення сил контрагентів, а також від традицій і звичаїв міжнародної торгівлі певним то­варом. Міжурядові угоди визначають загальні принципи розрахунків, у зов­нішньоторговельних контрактах, чітко формулюють докладні умови.

Відповідно до сучасної практики використовують такі форми розрахунків за зовнішньоторговельними контрактами: документарний акредитив, інкасо, банківський переказ, відкритий рахунок, аванс. Крім того, розрахунки здійснюють за допомогою векселів та чеків. З міжнародними розрахунками по­в'язані гарантійні операції банків, які відіграють роль додаткового забезпечен­ня зобов'язань контрагентів угоди.

Залежно від конкретної форми здійснення розрахунків змінюється ступінь участі в них комерційного банку. Мінімальний ступінь участі банку у разі розрахунків за банківським переказом (виконання платіжного доручення клієнтів), виший — за інкасовою формою розрахунків (контроль за переданням товаросупроводжувальних документів та видача їх платнику відповідно до інструкцій довірителя); максимальний — за акредитивом (надання бенефіціару платіжного зобов'язання, яке реалізується в разі виконання ним умов акредитива).