Подув із Заходу 4 страница

Найдавніші звістки про думи знаходимо в «Анналах» Польського історика Сарницького з 1587 р. Він пише, що ■ мі.і,, ні. шляхтичів, братів Струсів, у боротьбі з волохами

в 1506 р. знайшла відгомін у піснях, «які українці звуть думами». Найдавніший запис думи (про козака Нетягу) похо­дить із 1684 р.

Думи з погляду на їхній зміст та час постання можна поділити на дві групи: старшу й молодшу. Старша обіймає лицарські думи, в яких оспівана боротьба з турками й татара­ми: це невільницькі думи й повчальні. Належать вони до часів XVI — першої половини XVII в. У невільницьких думах, або плачах, оспіваний побут козаків у неволі, їхня туга за рідним краєм, тяжке горе бранців («Плач невільника», «Маруся Бо-гуславка», «Азовські брати», «Самійло Кішка»). У повчальних думах знайшли вираз думки про обов'язок любові до рідного краю, про святість батьківського й материного благословіння, про силу каяття.

До другої групи належать думи пізнішої формації, з яких велика частина відноситься до часів Хмельниччини. Торка­ються вони подій XVII в. Характер їх дещо відмінний від характеру дум старшого складу. Мало в них ліризму, зате поруч із реалістичним відтворенням подій та осіб наявне гумористичне та сатиричне забарвлення.

Назва «дума» є болгарського походження й означає «сло­во». Складали думи учасники й очевидці подій, безпосередньо після подій Творцям дум не чужа була шкільна освіта. Від них переймали думи народні співаки, виголошували їх під бренькіт кобзи або бандури й передавали молодшим поколінням. Стиль дум описовий, широкий, образовий. Особливість їх — нерівно­мірність у будові віршів, які лише в рецитації кобзаря в'яжуть­ся у викінчені думкою чи образами частини, звані періодами або тирадами.

До кола невільницьких дум належить дума «Азовські брати», що виблискує поміж думами мистецькими образами степової природи та зворушує високою проповіддю родинної любові.

З города Азова тікають три брати. Два старших їдуть на конях. За ними підбігає наймолодший, «піший-піхотинець», і кров'ю заливає сліди. Він бла­гає старших, щоб скинули з коней здобич і його взяли між коні. Але найстарший не згоджується. Тоді просить наймолодший, щоб брати стяли йому голову, поховали його козацьке тіло й не дали на поталу вовкам-сіро-манцям та воронам-чорнокрильцям. Але й на це не годяться брати. Тільки коли переїжджають попри байраки, стинають тернові віти й дають наказ наймолодшому, куди йому йти у християнські землі. Цей находить віти, тулить до серця, радий, що брати про нього не забули:

Та став же брат найменший, піший-піхотинець,

до байраків прибігати,

Став віті тернові знахожати;

У руки бере,

К серцю кладе,

Словами промовляє

/ сльозами ридає:

«Боже мій милий, сотворителю небесний!

Видно, то мої братики сюди з тяжкої неволі втікали,

Об мені велике старання мали.

Коли б мені Господь поміг з сиї тяжкої неволі

озівської втікати,

Міг би я своїх братиків при старості ліг шанувати

й поважати.

Але на чистому полі не стає тернів та байраків. Тоді середущий брат дере китайку й кидає на шлях. Так прибуває наймолодший брат до Осавур-могили. Втомлений безводдям і безхліб'ям, умирає.

Не чорна хмара налітала,

Не буйні вітри вінули,

Як душа козацька-молодецька з тілом розлучалася.

Тоді вовки-сіроманці нахождали,

І орли-чорнокрильці налітали,

В головах сідали...

Тим часом старші брати прибувають до річки Самари. Продумують, що сказати вдома, коли їх батько-мати питатимуть про найменшого брата. Постановляють сказати, що не в одного пана були й не разом тікали. Тішаться, що при поділі батьківського маєтку третій не буде їм заважати.

Тут теє промовляли,

І не сизі орли заклекотали,

Як їх турки-яничареньки із-за могили напали,—

Постріляли, порубали,

Коні з добиччю назад у город у Туреччину позавертали.

Полягла двох братів голова вище річки Самарки,

Третя у Осавур-могили.

А слава не вмре, не поляже

Однині до віка!..

Крім тієї думи, до ряду старших (невільницьких і повчаль­них) належать: «Плач невільників», «Маруся Богуславка» (на її основу сперті поеми Куліша, драма Старицького і драма Грінченка), «Іван Богуславець», «Самійло Кішка», «Соколя», «Олексій Попович» (на її основі Гребінка побудував повість «Чайковський»), «Самарські брати», «Іван Коновченко», «Прощання козака», «Сестра й брат», «Удова й сирота», «Ворожба із сну», «Хведір Безрідний», «Смерть козака на Кодимській долині», «Вдова Сірка Івана», «Отаман Матяш і-тарий», «Розмова Дніпра з Дунаєм», «Козак-бандурист». До молодших: «Хмельницький і Барабані», «Корсунська битва»,

• Жидівські утиски», «Похід на Молдавію», «Білоцерківський мир», «Смерть Богдана Хмельницького», «Ганджа Андибер»,

• Поєдинок козака Голоти з татарином», «Козацьке життя».

У найновішому виданні українських народних дум Катери­ни Грушевської прийнято такий їх поділ: 1) думи невільниць­кі; 2) думи про море; 3) думи про степ; 4) думи про лицар­ство; 5) думи про Хмельниччину; 6) побутові.

Козацькі літописи. Криваві козацькі змагання, походи та боротьба козаків знайшли також вираз у козацьких літописах. Найціннішими між ними є літописи Самовидця, Граб'янки й Величка. З першої половини XVII ст. походять короткі літописи з принагідними записками, як-от літописи Львів­ський та Чернігівський. Характер систематичних шкільних підручників мали «Хроніка» Феодосія Сафоновича та «Синоп­сис» Інокентія Гізеля. Сафонович уложив свою «кройнику з літописцов стародавних...» у 1672 р. Розширив її звістками з польських хронік Бєльського, Кромера, Стрийковського та доповнив описами сучасних подій ректор Київської колегії, потім архімандрит Печерського монастиря Інокентій Гізель і видав під назвою «Синопсис» («Перегляд») у 1674 р. По­дібну прикмету загальних, систематичних історичних огля­дів мали історичні писання Пантелеймона Кохановського (1681 р.) та Леонтія Боболинського («Літописец сій єсть кроника з розних авторов і гісториков многих», 1699 р.). Окремий характер мали козацькі літописи, писані, як висло­вився Величко, «простим стилем і наріччям козацьким». Спо­чатку були це короткі «козацькі хронічки», «козацькі літо­писці».

Зміст козацьких літописів складає Хмельниччина й події, які по ній ішли. їхньою прикрасою є гаряча любов до рідного краю. Мова наближена до народної.

Літопис Самовидця. Так назвав цей цінний пам'ятник Пантелеймон Куліш, бо неназваний його автор був очевидцем подій, які описав із талантом, живо, вірно й об'єктивно. Літопис розпочинається вибухом повстання Хмельницького, кінчається 1702 р. Автор, як видно з його твору, товаришив козацьким військам у походах, брав участь у посольствах, стояв близько до уряду гетьмана, користав із урядових доку­ментів. (По найновіших здогадах мав ним бути полковник Федір Кандиба.) Все це надає його літописові великої ціни. На основі оповідання Самовидця про «Чорну раду» побудував Куліш свою однойменну повість.

З літературного погляду слабшим є літопис Григорія Граб'янки («Дійствія презільной і от начала поляков крвавшої небивалої брани Богдана Хмельницького, гетьмана запорож-ского з поляки») 1710 р. Граб'янка був полковим гадяцьким суддею і товаришив гетьманові Полуботкові в петербурзькій тюрмі. Потім Граб'янка був гадяцьким полковником і вмер у часі походу проти татар (1734 р.). Літопис довів до 1710 р.— до обрання гетьманом Івана Скоропадського. З особливим пієтизмом затримався Граб'янка на великій постаті гетьмана Богдана Хмельницького. Літературний вартості літо­пису пошкодило намагання автора писати високим стилем.

Також мова його твору дальше відбігає від народної, ніж Самовидця чи Величка. Літописне оповідання Граб'янки про боротьбу під Хотином послужило Маковієві основою повісті «Ярошенко».

Найвизначнішим істориком Хмельниччини був Самійло Величко. Стояв близько до генерального військового писаря Василя Кочубея, потім був писарем у генеральній військовій канцелярії. Останні роки життя провів на хуторі Жуки на Полтавщині, де займався літературною працею. Помер у 1728 р. Свій історичний твір «Сказаніє о войні козацькой...» побудував не тільки на офіційних документах, але й на історичних працях Самуїла Пуфендорфа, на щоденнику Са-мійла Зорки та на поетичному творі Самійла Твардовського «\Уо.іпа сіоточуа». Залюбки послуговувався політичними й сатиричними польськими й українськими віршами. У творі Величка знайшла сильний вислів його гаряча любов до України, яку називає «матка наша», «милая отчизна». Рукопис прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Велич­ка про похід Сірка на Крим і про лист Сірка до кримського хана послужило мотивом картини Рєпіна «Запорожці пишуть листа...» та драми-казки Черкасенка «Про що тирса шелес­тіла...»

10. На досвітках національного пробудження

«Історія Русів». Поруч із козацькими літописами велику роль у розбудженні національної свідомості серед- українсько­го освіченого громадянства в невідрадних часах насилля російського уряду над душею українського народу сповнила «Історія Русів». Мала вона великий вплив не лише на оцінку подій, пов'язаних з історією українського народу, не тільки ги і ни«ала на вироблення політичної думки, але давала також ук раїнським і неукраїнським письменникам теми до літератур­них писань. Довгий час приписували її авторство архієписко-пініі Георгієві Кониському. Одначе вільнодумний, протицер-мшмий, вольтер'янський дух твору велів відкинути авторство Коииського. Тоді виплило ім'я Григорія Полетики, поміщика < 1 Іолтавщини, якого шляхта Лубенського повіту вибрала і поїм депутатом до комісії для уложення нової управи, тобто моної конституції. Його стали вважати автором «Історії Русів», що появилася близько 1770 р. Друком вийшов твір лише м 1846 р. заходом Осипа Бодянського. При кінці XVIII в. і і початком XIX «Історія Русів» ходила в сотнях рукописних підписів по всій Україні й мала велетенський вплив на пізні­ших істориків і письменників. Під її впливом писали історики

Бантиш-Каменський і Маркевич, українські поети Гребінка, Шевченко, Руданський і російські: Рилєєв (поема «Война-ровський»), Гоголь (повість «Тарас Бульба») і Пушкін (поема «Полтава»). «Історія Русів» овіяна сильним, гарячим укра­їнським патріотизмом. Скрізь послідовно проводить автор думку про самостійність українського народу, його національ­ну окремішність. Скрізь підкреслює в історії України ті мо­менти, в яких народ боровся за свободу. Стоїть на засадах автономії України. З того погляду «Історія Русів» хоч написа­на змосковщеною мовою, хоч з історичного боку не вільна від недоліків, проте як політичний твір має першорядне значення.

В якому тоні та яким стилем писав автор свій твір, в якому світлі розкривав історичні факти, як приклад послужить ури­вок із промови, що її вкладає він в уста Павла Полуботка — сміливого ідейного оборонця вольностей народу. Полуботок указує цареві Петрові на услуги, які віддали йому українські полки, й говорить: «Но за те надбали ми собі тільки понижен­ня й злобу; замість вдячності й відплати повертають нас у негідне рабство; велять платити данини великі й невиносимі, змушують рити лінії й канали, висушувати непрохідні болота та загачувати їх тілами наших козаків, що тисячами лягли від трудів, голоду й підсоння. Повертати народи в рабство й володіти над рабами є ділом азійського тирана, не христи­янського монарха, що має обов'язок бути батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани й понура в'язниця, де заморять нас голодом й затомлять за московським звичаєм. Та поки я ще живий, говорю тобі правду, царю, що ти певно даси відповідь перед царем усіх царів, всемогутнім Богом, за погибель нашу та всього народу».

Крім названих, були ще й інші історичні твори, присвячені минувшині України, з яких деякі писані вже нововитвореною російською мовою. Належать сюди твори Степана Лукомсько-го, Петра Симоновського, Василя Рубана, Олександра Рігель-мана, спомини Ханенка й Марковича.

Сковорода. Подібно до автора «Історії Русів» будив серед українського громадянства нові думки й національні почуван­ня Григорій Савич Сковорода. Уся його діяльність і вся його творчість указували на близьке національне пробудження. Сковорода — це оригінальна постать «українського Сократа», як звали його загально. Звали його також «ходячою акаде мією», бо в сірій свитині, в чоботях, з палицею в руках, із сопілкою за поясом ходив по селах і вчив людей. Скрізь, де з'являвся, будив зацікавлення своїми запитаннями й своїми думками. Розмовляв з людьми, де тільки їх зустрічав: на

ярмаркових майданах, на шляхах, під церквами, хоч найрад-ше любив навчати в холодному садку або в затишній пасіці.

Сковорода народився в селі Чорнухи на Полтавщині як син козака в 1722 р. Дитячі літа провів у близькім житті з природою: серед вишневих садів, темних гаїв, на берегах рідної річки. Від дитячих літ залюбки читав книжки і виявляв нахил до музики. Вчився у Київській академії. По двох роках побуту в Києві виїхав до надвірної капели цариці Єлизавети в Петербурзі, куди його покликано за гарний голос. Під цю пору українські співаки тішилися на півночі великою славою (Дмитро Бортнянський), і українська пісня добула собі широ­кий розголос. З Петербурга вернувся до Києва. Щоб пізнати світ та людей, виправився в подорож по Європі і пройшов пішки Польщу, Угорщину, Німеччину та Італію. По повороті прожив десять літ на самоті. Якийсь час був учителем поетики в Переяславській духовній семінарі"^ де на основі нових поглядів написав «Руководство о поезії». Тим твором прогні­вив єпископа й мусив кинути місце. Потім був учителем у домі поміщика Степана Тамари, у московській Троїцькій лаврі, знову в Тамари, в Харківській колегії, де згодом зайняв кафедру етики й написав «Начальная двер к христіянскому добронравію для молодого шляхетства Харковской губернії». З причини його ліберальних поглядів було. приневолено Ско-нороду залишити виклади. Від тієї пори розпочав свої мандрів­ки по Україні. Помер у 1794 р. Над могилою просив дати надпис: «Мир ловив мене, та не спіймав». У часі мандрівок по Лівобічній Україні прищіплював Сковорода і живим словом, і власним життєвим прикладом вищі моральні почування, накликував добувати знання, запалював любов до правди, до рідного краю, заохочував до добрих справ.

У своїх філософічних писаннях «Наркиз», «Книга Асхань» Сковорода доводив потребу самопізнання. В інших радив піти іа вродженим нахилом і шукати щастя в спокої душі, у згоді і Богом.-Писав також моралізаторські вірші тяжкою книж­ною мовою. Який великий і який добродійний вплив мав цей філософ-мораліст на громадянство, доказом того є обставина, що коли треба було знайти людину ідейну, людину чистих поглядів і чистих рук, шукали її між «сковородинцями». Від його учнів поплили також пожертви на перший університет, іци постав на українській території,— Харківський. Вплив Смжороди відбився в писаннях пізніших українських пись­менників: Котляревського, Квітки, Шевченка, Куліша.

На світанку. На відрух українського громадянства проти русифікаційних змагань російського правління, проти політич­ної п й національного поневолення вказують різні вірші гумо-

ристичного й сатиричного характеру на суспільні теми, що поставали впродовж XVIII в., а також драма «Милость бо-жія...» та «Історія Русів». Ці відрухи щораз виразніші й щораз помітніші саме серед тих вищих кіл українського панства й інтелігенції, які найбільше підпадали винародовленню. До широких верств селянства тяжко було дістатися російському урядові. Можна було повернути народ у кріпацтво, але несила було вирвати йому мову. Народ жив давнім ладом, співав своїх пісень, тримався давніх традицій. Легше йшло з інтелігенцією, що приймала чужу мову й чужі звичаї. І саме тут спостеріга­ється Дивна зміна. Під впливом нових кличів та нових ідей про волю та права людини, що їх сини колишньої козацької старшини приносять із західноєвропейських університетів, у думках і поглядах вищих кіл українського народу наступає перелом. Витворюється тип панів-вільнодумців, і серед них будиться відрух проти явищ суспільного й політичного життя. У тому' середовищі зародилися думки, що знайшли вислів у «Розмові Великоросі!' з Малоросією» та в «Історії Русів».

У парі з тим щораз частіше живе слово пробивається у творах письменства. Народна мова втискається найперше у твори легкого характеру, добуває доступ до віршів та інтерлюдій, а згодом — до ліричних поезій, які збереглися в рукописних збірниках та співаниках із XVIII в. та в яких виступають також деякі дрібні риси народного побуту.

Дуже виразно помітні ці риси в писаннях Івана Некраше-вича, що жив у другій половині XVIII в. і був священиком у селі Вишеньки на Чернігівщині. Він полишив живі й цікаві образи з народного побуту у «Сповіді», «Замислі на попа» і в «Ярмарку». Тему першого твору зачерпнув зі своєї священичої практики. Некрашевич завів був звичай, що кож­ний сповідався окремо, і тим викликав обурення селян. Вираз такого обурення є змістом «Сповіді», а скарга парохіян до владики становить зміст «Замислу». У «Ярмарку» вивів Не­крашевич живу сценку з побуту українського селянства.

У «Сповіді» священик взиває грішника, щоб сказав, які почуває за собою гріхи. Селянин застерігається, що не скривдив нікого й хліба-солі не позбавив:

А білше яких гріхів не чуюсь нічого, Горюю та бідую, хоч хліба не маю, А ніколи нікого я не позиваю. Ой, чи я ж би бідував, як тепер бідую, Якби хотів грішити, заняти реч чужую?

Священик каже, що так не можна. Треба у всьому звіритися: може, лінувався ходити до церкви, заклинався даром, може, п'яний був,— не можна затаювати ні діла, ні думки, бо Бог усе знає... З подібним зазивом звертається до жінки й питає її: може, чари діяла, ворожила.

Жінка відповідає:

Ні, очченку, я чесна, й роду не такого, Як иншее буває матки й отця злого. А мене бо навчили отець мій і мати Колядівок і щедрівок, Бога зухваляти. Говію я щороку, п'ятоньку шаную, Не їм, не п'ю, не роблю до вечора в тую. От бризнуло на губу, як сир обкидала: Чого я не робила, ввесь рот полоскала... Ісусе, прости мене, грішную такую,— А білий: я на собі нічого не чую.

Так само не почуває своїх гріхів і дівчина:

А я що зогрішила, що я можу знати? На вечірки не хожу, не пускає мати; Шість раз мене й торік моя мати била За те, що на вулицю разів з п'ять ходила. Єдин тілько раз колись пісню заспівала, Да й вигнала із хати, що й не ночувала...

Лірика. Новітні досліди над різними збірниками віршів та давніми співаниками, що дійшли до наших часів у рукописах, виказали, що у XVII — XVIII ст. розвивалася також лірична поезія духовного й світського характеру, багата тематикою, різнорідна формою вислову, не раз повна глибоких сердечних почувань. Здебільшого вона анонімна. В духовній ліриці силь­ним впливом відбилося церковне богослужіння; помітний слід у змісті релігійних пісень полишити також апокрифи, легенди, повчання, життєписи святих. Були також окремі акафісти, що постали на українському грунті (як акафіст на честь св. Вар­вари Йоасафа Кроковського). Багатий рукописний збірник духовних віршів різного характеру зберігався ще в недавніх часах у монастирі св. Михайла в Києві.

Замилування побожними релігійними піснями вкорінилося в Україні під західними впливами. Зокрема, багато пісень постало на честь Пресвятої Богородиці, культ якої на українських землях — дуже давній, глибоко вкорінений,— на жаль, поки що не знайшов належного насвітлення. Як щиро захоплювалися люди пошаною Пресвятої Богородиці, доказом того є збірка легенд про чернігівську ікону Богоматері під назвою «Руно орошеноє» Дмитра Туптала, що в короткому часі, починаючи від 1680 р., виходила все новими виданнями. Також на Запорожжі високо стояв культ Богородиці. Запо­рожці приписували постання й організацію Запорозької Січі Богородиці. На її честь побудували церкву св. Покрови, яка, за віруваннями і легендами, в часі збурення Січі сама ухили­лася з рук москалів і провалилася в землю. «Уся, як була,— говорилося в легенді,— зі дзвіницею і хрестом, так і пірнула. Одна яма од неї тільки зосталась». На основі таких легенд постало багато побожних пісень, що їх стрічаємо в давніх

співаниках. Деякі з них, як пісні про чудо почаївської Богоро­диці («Пасли пастирі вівці на горі...» і «Ізійшла зоря вечоро­вая, над Почаєвом стала»), ввійшли до репертуару співаків-лір-ників. На честь підкам'янецької ікони Богородиці уложена відома в західних українських землях пісня «Пречистая діво, мати Руського краю».

У коло релігійної лірики входять також коляди. Деякі з них ввійшли до друкованої збірки релігійних пісень, що вийшла в Почаєві 1790 р. під назвою «Богогласник», інші збереглися в рукописних співаниках. До останніх належить коляда, що зачинається словами «Король з Емпіру к нам приходить» та зберігається в збірничку пісень з 1661 — 1680 рр. у Національному музеї у Львові. Є коляди, в яких віфлеємський сценарій перенесений в обставини українського національного життя, в український сучасний світ із його звичаями. Деякі з них за характером наближені до україн­ської різдвяної драми («Не плач, Рахиле»), інші — до вертепу («Согласно співайте»). Коляди, з яких деякі наповнені глибо­ким релігійним почуванням, овіяні високим поетичним летом («Вселенная, веселися», «Радість нам ся явила»), вносили в українську хату промені ясного світла, сердечного тепла, сонячну втіху, життєрадісний настрій — і в тім їх велике значення.

З інших побожних пісень дуже популярною стала пісня «Ой, хто, хто Миколая любить», що сягає XVII в. Окремий відділ побожних пісень творять пісні сумовитого, елегійного характеру, що торкаються своїм змістом таких тем, як смерть, марність життя, нетривкість щастя на цьому світі. Багато побожних пісень ввійшло до пісенного репертуару лірників, що в своїх піснях оплакували сирітську долю, вчили шанувати батьків, жалували за правдою.

Поруч віршів та пісень релігійного характеру в тих самих збірниках та співаниках стрічаємо вірші й пісні світського характеру. Змістом тієї лірики є сирітська недоля, життя з нелюбом, трагізм невдалого подружжя.

В одному сирітському вірші пише сирота листи й просить лебедів передати їх родині:

Прилетіте, прилетіте, білі лебедоньки, Понесіте од мене родині вістоньки. Одсуну я квзтироньку, гляну по світоньку: Ах, там люди ходять, з родиною ся водять. А я, бідний сиротонька, дивлячися, плачу, Перед сльозоньками світонька не бачу.

Дуже популярним був вірш про життєву бездольність (Олександра Падальського), що зачинався від слів:

А хто на світі без долі вродиться, Тому світ марне, як коло, точиться.

У багатьох піснях знайшло вислів вірне й щире кохання. Тяжко закоханому, оповідається в одному вірші, без дівчини. Виходив усі доріженьки, витоптав усі стеженьки, куди вона ходила, але не бачив її. Просив солов'я злучити його з милою, орла — позичити йому крила. В іншій пісні любовна туга знаходить такий вислів:

Доле проклятая! Мати нещасная, щось мене зродила, На той світ пустила, Чи я сижу в хаті, чи я лягу спати — стоїть миленькая, в очах хорошая. На мураві грають, пташеньки співають,— я, бідний, думаю, радості жадаю...

Тільки випадково збереглися імена авторів давньої лірики. Авторство пісні «Дай же, Боже, добрий час» приписала тра­диція проповідникові Добриловському; пісень «Ой, не ходи, Грицю», «Заспівали козаченьки в похід опівночі», «Віють вітри, віють буйні» — Марусі Чурай. Деякі імена авторів видно з акростихів, де початкові літери рядків складають ім'я автора.

Подольска 2