Україна.

У східнослов. країни ренесансні віяння проника­нні, наприкінці XIV—XV ст. Тут виявився так званий доу-!іі[І південнослов. вплив, тобто культ. вплив Сербії, Болгарії, Македонії, на писемність, філософію та образотв. мистецтво сх. слов'ян.

Через посередни­цтво болгар на східнослов. землях поширюється ісихазм — релігійно-філософ. вчення грецьких богосло­вів Григорія Сінаїта і Григорія Палами, для якого харак­терна увага до людини, до ідеї пустельницького подвижни­цтва. Деякі погляди ісихастів, зокрема про слово, лягли в основу реформи слов'янської писемності, яку здійснив тирновський патріарх Євтимій. Реформа стосувалася го­ловних засад перекладання з грецької мови, унормування церковнослов'янської мови, її правопису і графіки. Це сприяло розвиткові емоційно-експресивного стилю («плетеніє словес») у південнослов'янських та східнослов'янських літературах. Поширення цього стилю на укр. зем­лях пов'язане з церковно-культ. діяльністю київ. митрополитів-болгар Кипріана (близько 1330—1406 рр.) і особливо Григорія Цамблака (близько 1364—1420 рр.). ь^Розповсюдженню гуманістичних ідей на Україні сприя­ло встановлення культ. зв'язків з країнами Західної Європи. Певні зміни відбувалися в образотв. мисте­цтві. Наприклад, українському живопису тієї пори прита­манне розширення іконографічних типів і сюжетів, «при­землення» божественного та його наближення до люд. рівня, збагачення образної мови й худ. засобів. І хоча пам'яток малярства XIV ст. уціліло дуже мало, вони дають певне уявлення про мистецький рівень і характер тогочасного живопису в Галичині, передусім на Бойківщин. Знайдені у цьому регіоні мистецькі твори сер.— кінця XIV ст. відзначаються глибиною філософ. зміс­ту, витонченістю колориту, драматичністю психологічного ладу композиції.

Загальновідомою пам'яткою XIV ст. є ікона «Юрій Зміє­борець» зі с. Станплі поблизу Дрогобича, що зберігається у Львівському нац. музеї. На ній зображено стрункого юного вершника на здибленому коні у панцирі і в розвіяному кіноварно-червоному плащі. Бойова постава вершника характерна для того часу. Списом у високо під­нятій правій руці він вражає розпластаного крилатого дра­кона. Лаконічна і строга композиційна схема, стримані кольори обмеженої гами на пригашеному вохристому тлі, чіткість силуету, сувора напруженість на обличчі героя, динамізм сюжету — все це підносить зображення до сим­волу перемоги добра над злом. Чернь коня, що, до речі, трапляється в іконописі дуже рідко, підкреслює напруже­ність цієї нерівної боротьби.

Єдність філософських, літературних та мистецьких явищ, Зумовлених зв'язками з мистецькою культурою інших наро­дів, у тому числі східних та південних слов'ян, Візантією, Грецією та Західною Європою, свідчить, що українська культура кінця XIV—XV ст. розвивалася в єдиному європ., передусім східноєвроп. культ. руслі і була охоплена Передвідродженням.

В період піднесення російської культури після монголо-тат. навали стиль «плетеніє словес» започаткував письменник Єпіфапій, названий сучасниками Премудрим (помер у 1420 р.). Спираючись на традиції літератури ан­тичності, домонгольської Русі та південнослов'янських на­родів, він написав знамените «Житіє Сергія Радонежсько-го» (1418 р.) *, створив високий урочистий літературний стиль.

На межі XV—XVI ст. поширенню ренесансних ідей у Росії сприяла діяльність іт. архітекторів у Мос­ковському Кремлі (Успенський собор, 1475—1479 рр., арх. А. Фіорованті; Грановита палата, 1487—1492 рр., арх. М. Руффо і П. Соларі). Більш яскраво нові риси про­явилися приблизно у сер. XVII ст. у творчості відо­мого іконописця Симона Ушакова та його сподвижника Йосифа Владимирова, автора першого російського тракта­ту про мистецтво, написаного у 1650—1660 рр.

І хоча в Росії епохи Відродження не було (або, за вис­ловом академіка Д. Лихачова, Передвідродження не пере­росло у Відродження), та обставина, що розвиток російської культури XIV—XV ст. хронологічно наближався до виник­нення іт. Ренесансу, значно полегшувала вста­новлення російсько-європ. зв'язків, проникнення і місцеву адаптацію багатьох елементів, ренесансної куль­тури.

Найяскравішим проявом Передвідродження у східно­слов'янському мистецтві є живопис видатного російського художника Андрія Рубльова (близько 1360—1430 рр.). Йо­го глибоко людяні твори досконалі за худ. формою, для них характерні краса колориту, гармонія ліній, май­стерність композиції. Заслужену славу принесла художнику знаменита ікона «Трійця» (найбільш вірогідна дата напи­сання — 1411 р.).

* Житія, агіографія — вид реаігішго-біографічної літератури про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, яких церква оголосила святими. Сергій Радонежський (1314—1392 рр, ім'я в ми­ру — Варфоломей) — церковний діяч XIV ст., засновник Троїце-Сер-гієаа монастиря в Загорську під Москвою.

Зазначимо, що дух. розвиток народів, позбавлених державної незалежності, не може розглядатися ізольовано, без урахування соціально-культ. процесів у тих дер­жавах, до складу яких вони були включені. Вплив ренесанс­них ідей інтенсивно проявився на українських і білоруських землях, більша частина яких входила тоді до складу Поль-сько-Литовської держави, яка після Люблінської, унії 1569 р. дістала назву Річ Посполита. Тут були відчутні зв'язки з польською і західноєвроп. культурами. Ідеї Відродження позначились на латиномовній пЬезії і прозі XVI ст. в Галичині (Павло Русин, С. Оріховський та ін.). Проте в українській літературі Відродження про­явилося головним чином в «центральноєвроп. варі­анті», для якого характерна взаємодія з Реформацією, В цьому плані значний інтерес становить укр. поле­мічна література кінця XVI—поч. XVII ст.

Укр. письменники-полемісти були обізнані з пра­цями іт. гуманістів. На твори Ф. Петрарки, на­приклад, неодноразово посилався український і білоруський письменник М. Смотрицький (близько 1572—1633 рр.). Тво­ри Н. Макіавеллі використовував І. Галятовський (рік на­родження невідомий — помер 1688 р.) — український письменник, церковно-освітній і громадський діяч. Особли­ве місце в історії української літератури займає творчість І. Вишеиського (сер. XVI ст.—між 1621—1633 рр.) — полеміста-саткрика, який дотримувався гуманістично-де­мократичної ідеї рівності усіх людей. Український письмен­ник, архімандрит Кирило Транквіліон Ставровецький (рік народження невідомий — помер 1646 р.) виклав ідеї гу­маністичного розуміння людини у творах «Евангеліє учи-тельпое», «Зерцало богословія», «Перло многоценное». Йо­го погляди отримали подальший розвиток у творчості ви­датного українського мислителя Г. Сковороди (1722— 1794 рр.).'

Визначним осередком культури і науки в Європі була Києво-Могилянська Академія, де вивчалися надбання іт. гуманістів, до підручників з філософії вводилися уривки з творів Дж. Піко деллз Мірандоли, Дж. Бруно та ін. Староукраїнською мовою було перекладено новелп Дж. Боккаччо, поему Т. Тассо «Визволений Єрусалим».

Худ. прийоми доби Відродження українські митці творчо переосмислювали, поєднували з давніми місцевими традиціями (споруди XVI—початку XVII ст. на Київщині, Волині, Чернігівщині, Житомирщині та ін.). Для тогочас­ного українського мистецтва й архітектури характерне поступове звільнення від реліг. канонів, проникнення в усі його сфери світських засад.

На Україні стиль Відродження виявився в багатьох спорудах, зокрема в оборонній архітектурі (замки в Бере­жанах, 1554 р., Старому селі, XVI—сер. XVII ст., Зба­ражі, 1631 р. — арх. В. Скамоцці; Підгірцях, 1635— 1640 рр. — арх. дель Аква та ін.), пам'ятках цивільного будівництва, наприклад, Чорній кам'яниці, що дістала наз­ву від тонованого в XIX ст. головного фасаду. Авторство будинку, зведеного на старих підвалинах у 1588—1589 рр. для багатого купця Т. Альберті, приписують відомим львів­ським зодчим П. Барбопу і П. Римлянину, а надбудований наприкінці XVI ст. третій поверх — архітектору П. Красов-ському.

До найкращих пам'яток ренесансної архітектури Львова належить ансамбль Успенської церкви, що знаменує віху в історії всієї української архітектури. У її спорудженні брали участь архітектори П. Римлянин, В. Капинос, А. При­хильний.

Вплив окремих рис Відродження помітний в україн­ському живопису і графіці (Ф. Сенькович, М. Петрахнович, В. Стефанович, І. Руткевич), у декоративно-ужитко-иому мистецтві (килимах, виробах з металу, дерева тощо).

Вагомим явищем у культ. житті укр. на­роду того часу була діяльність братств, які виникають в Україні в 80-ті роки XVI ст. (найпершим було Львівське братство— 1585—1586 рр.). За своєю соц. структу­рою братства були неоднорідними. У кінці XVI ст. в їх складі переважали ремісники, середні і зубожілі крамарі. Проте нерідко тут траплялися і багаті міщани. Особливо це стосується соц. складу братств у XVIII ст.

У розглядуваний нами період братства вели боротьбу проти духовенства, котре прагнуло контролювати культ. й громадсько-політ. життя. Братства вимагали від свя­щеників, щоб вони займалися лише своїми справами і не І втручалися в справи світські. Братства також вважали за потрібне контролювати діяльність єпископів і навіть звіль­няти тих, хто, на їх думку, був «ворогом істини».

Таке відношення братств до служителів культу викли­кало протест з боку церковних сановників. Так, у 1627 р. київський митрополит І. Борецький вимагав від братств, щоб вони допускали священиків до вирішення своїх справ. Крім того, він говорив про те, що в братствах «великая

зневага стану дух.», братство в Городку, діяльність якого була такою ж значною, як і діяльність Львівського братства, церковники називали єрессю.

Як зазначає Я. Ісаєвич, «в ідеології братств були деякі реформаційні погляди, породжені місцевими обставинами, а не наслідуванням Заходу. І якщо обсяг цих елементів ре­формації був обмежений, то програма братств не зводилась до них. Це була тільки одна із складових частин багато­гранної участі братств у сусп.-політ. й культ. житті укр. народу» '.

1 ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку укр. куль­тури XVI—XVIII ст. К„ 1966. С. 85-86.

Ідеї реформації та гуманізму, що розвивалися на укр. грунті, відіграли певну роль у боротьбі прогре­сивної сусп. думки України із залишками середньовіч­ної схоластики та ортодоксальної церковної догматики.

Питання нац. й реліг. незалежності перебу­вали в центрі уваги прогресивних укр. письменників та громадських діячів — Іова Борецького, Ісайя Ко-пинського, Захарія Копистенського, Івана Вишенського. Ви­датне місце серед них належить Івану Вишеиському, укр. мислителю кінця XVI — початку XVII ст. Його концепція про рівність та свободу народу і особи, яка грун­тувалася на ідеях раннього християнства, ставила завдан­ням захистити вчення православної церкви від впливу като­лицизму. Ідеї Вишенського, його програма соц. спра­ведливості перегукувалася з вченням Томаса Мюнцера, яке, за словами Ф. Енгельса, вимагало негайного встановлення царства божого на землі шляхом повернення церкви до її первісного стану. Під царством божим Мюнцер розумів не що інше, як сусп. лад, в якому більше не буде ні кла­сових відмінностей, ні приватної власності, ні відособленої державної влади, що протистоїть членам суспільства, чужа їм. Проте спроби здійснення цього сусп. ідеалу не ви­ходили за межі реліг. боротьби.

Вишенський піддав гострій критиці пол. та литовсь­ких експлуататорів. Пан для нього постає,гнобителем неза­лежно від того, живе він в Україні, Поль'щі чи Литві. Всі вони «в мьяких постелях сплять» і ведуть «безфрасунли-вое (безтурботне) життя». Вишенський не закликав до рево­люційних дій, як це робив Томас Мюнцер. Проте критика Вишенським соц. несправедливості та нац. гноблення в умовах укр. дійсності др. пол. XVI — початку XVII ст. мала велике прогресивне значення. Передусім, якщо врахувати, що ця критика мала місце на­передодні визв. війни укр. народу проти соц. і нац. гноблення з боку шляхетської Польщі.

Картину гноблення укр. і білоруського народів шляхтою, боротьбу укр. народу проти укр. магнатів, пол. шляхти та унії Вишенський змальовує в «Краткословному ответь Феодула». У посланні єпископам-ренегатам Вишенський звертає увагу на тяжку працю селян-кріпаків, яким протистоїть розкішне життя феодалів. За­суджуючи різні форми феодальної експлуатації, він показу­вав необґрунтованість претензій панів на особливу роль у суспільстві. Спроби панів довести свою «інтелектуальну» зверхність над селянами викликали з боку Вишенського гостру критику.

І. Франко підкреслював, що саме Вишенський першим у нашому краї різко та сміло підніс голос на захист бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик є їхнім братом, а не просто робочою худобою, що він радіє й терпить, як людина, і хоче жити, як людина.

Заслуговує на увагу боротьба Вишенського за слов. мову, її поширення на рідній землі. Ця діяльність мала принципове значення, оскільки була складовим елементом боротьби за нац. незалежність. Справа в тому, що католики, прагнучи довести зверхність латинської мови над слов., твердили, що нібито латинська мова є мовою людей богообраних, тоді як слов. розмовляють на­роди, які іст. долею визначені бути другорядними і підкорятися народам обраним.

Показовими в цьому плані є слова Петра Скарги. «Є тільки дві мови,— писав він,— грецька і латинська, які по­ширили віру в усьому світі, окрім цих мов немає інших, які могли б бути придатними для науки. Ще не було на світі академій або колегій, де б філософія, богослов'я, логіка і інші вільні науки викладалися слов. мовою. Зі слов. мовою неможливо зробитися вченим. Та що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє написаного на ній. На ній немає ні граматики, ні риторики і бути не може. Самі православні священики не розуміють тепер цієї мови і запитують пояснення пол. мовою.

1 Цит. за: Голубев С. Т. Киевский митрополит Пеір Могила и его сподвижники: ? 2 Т. К., 1883. Т. \, С. 150,

Завдяки слов. мові в православних немає інших шкіл, крім тільки самих елементарних для вивчення читан­ню, цим і обмежується їх наука. Звідси заг. неуцтво і хибність думок» ', Піддавши різкій критиці позицію Скар­ги, Вишенський показав її повну необґрунтованість.

Як уже зазначалося, протест Вишенського проти існую­чих сусп. порядків обмежувався лише їх критикою, зреченням від благ світського життя. У зв'язку з цим пев­ний інтерес має аналіз аскетизму Івана Вишенського. У лі­тературі нерідко можна зустріти твердження про те, що Ви-шенський був відірваним від життя аскетом, який самотньо жив на Афонській горі. Саме тому нібито його творчість по­збавлена соц. проблем.

Аналізуючи аскетизм Вишенського, слід зазначити, що останній залишався представником і пропагандистом прин­ципів саме морального аскетизму, принципів, які висували­ся в період виступів селянських мас. Теоретична критика Вишенським існуючих відносин, його відмова від усіх благ світського життя й усамітнення на Афонській горі свідчили про те, що укр. мислитель не мав змоги втілити в життя принципи своєї критики. Аскетизм Вишенського був лише перехідною формою до активної боротьби проти панів і пол. шляхти, що невдовзі після його смерті розгор­нулася на укр. землях.

Водночас чернецтво і усамітнення Вишенського не слід розглядати як форму примирення з існуючим станом речей. Саме під час перебування на Афонській горі, в цьому добро­вільному вигнанні, Вишенський написав твори, в яких під­дав різкій критиці феодалів-кріпосників. Звертаючися до пол. шляхти, він писав: «Не думайте, що я так сміло до вас говорю і правдою в очі вас колю, бо сиджу ось тут на Афоні в далекім куті. Надіюся, що прийду до вас і сам і ра­до прийму навіть смерть за правду, коли на те буде божа воля».

Унікальним явищем в історії укр. культури того часу була усна нар. творчість, зокрема думи, зміст яких складали, насамперед, загальнолюдські проблеми: прагнен­ня до свободи, любов до батьківщини тощо. У думах оспі вувалася героїчна боротьба укр. народу проти іпо земних поневолювачів, розкривалися" суттєві риси українсь кого нац. характеру, порушувалися питання соц. нерівності.