Україна.
У східнослов. країни ренесансні віяння прониканні, наприкінці XIV—XV ст. Тут виявився так званий доу-!іі[І південнослов. вплив, тобто культ. вплив Сербії, Болгарії, Македонії, на писемність, філософію та образотв. мистецтво сх. слов'ян.
Через посередництво болгар на східнослов. землях поширюється ісихазм — релігійно-філософ. вчення грецьких богословів Григорія Сінаїта і Григорія Палами, для якого характерна увага до людини, до ідеї пустельницького подвижництва. Деякі погляди ісихастів, зокрема про слово, лягли в основу реформи слов'янської писемності, яку здійснив тирновський патріарх Євтимій. Реформа стосувалася головних засад перекладання з грецької мови, унормування церковнослов'янської мови, її правопису і графіки. Це сприяло розвиткові емоційно-експресивного стилю («плетеніє словес») у південнослов'янських та східнослов'янських літературах. Поширення цього стилю на укр. землях пов'язане з церковно-культ. діяльністю київ. митрополитів-болгар Кипріана (близько 1330—1406 рр.) і особливо Григорія Цамблака (близько 1364—1420 рр.). ь^Розповсюдженню гуманістичних ідей на Україні сприяло встановлення культ. зв'язків з країнами Західної Європи. Певні зміни відбувалися в образотв. мистецтві. Наприклад, українському живопису тієї пори притаманне розширення іконографічних типів і сюжетів, «приземлення» божественного та його наближення до люд. рівня, збагачення образної мови й худ. засобів. І хоча пам'яток малярства XIV ст. уціліло дуже мало, вони дають певне уявлення про мистецький рівень і характер тогочасного живопису в Галичині, передусім на Бойківщин. Знайдені у цьому регіоні мистецькі твори сер.— кінця XIV ст. відзначаються глибиною філософ. змісту, витонченістю колориту, драматичністю психологічного ладу композиції.
Загальновідомою пам'яткою XIV ст. є ікона «Юрій Змієборець» зі с. Станплі поблизу Дрогобича, що зберігається у Львівському нац. музеї. На ній зображено стрункого юного вершника на здибленому коні у панцирі і в розвіяному кіноварно-червоному плащі. Бойова постава вершника характерна для того часу. Списом у високо піднятій правій руці він вражає розпластаного крилатого дракона. Лаконічна і строга композиційна схема, стримані кольори обмеженої гами на пригашеному вохристому тлі, чіткість силуету, сувора напруженість на обличчі героя, динамізм сюжету — все це підносить зображення до символу перемоги добра над злом. Чернь коня, що, до речі, трапляється в іконописі дуже рідко, підкреслює напруженість цієї нерівної боротьби.
Єдність філософських, літературних та мистецьких явищ, Зумовлених зв'язками з мистецькою культурою інших народів, у тому числі східних та південних слов'ян, Візантією, Грецією та Західною Європою, свідчить, що українська культура кінця XIV—XV ст. розвивалася в єдиному європ., передусім східноєвроп. культ. руслі і була охоплена Передвідродженням.
В період піднесення російської культури після монголо-тат. навали стиль «плетеніє словес» започаткував письменник Єпіфапій, названий сучасниками Премудрим (помер у 1420 р.). Спираючись на традиції літератури античності, домонгольської Русі та південнослов'янських народів, він написав знамените «Житіє Сергія Радонежсько-го» (1418 р.) *, створив високий урочистий літературний стиль.
На межі XV—XVI ст. поширенню ренесансних ідей у Росії сприяла діяльність іт. архітекторів у Московському Кремлі (Успенський собор, 1475—1479 рр., арх. А. Фіорованті; Грановита палата, 1487—1492 рр., арх. М. Руффо і П. Соларі). Більш яскраво нові риси проявилися приблизно у сер. XVII ст. у творчості відомого іконописця Симона Ушакова та його сподвижника Йосифа Владимирова, автора першого російського трактату про мистецтво, написаного у 1650—1660 рр.
І хоча в Росії епохи Відродження не було (або, за висловом академіка Д. Лихачова, Передвідродження не переросло у Відродження), та обставина, що розвиток російської культури XIV—XV ст. хронологічно наближався до виникнення іт. Ренесансу, значно полегшувала встановлення російсько-європ. зв'язків, проникнення і місцеву адаптацію багатьох елементів, ренесансної культури.
Найяскравішим проявом Передвідродження у східнослов'янському мистецтві є живопис видатного російського художника Андрія Рубльова (близько 1360—1430 рр.). Його глибоко людяні твори досконалі за худ. формою, для них характерні краса колориту, гармонія ліній, майстерність композиції. Заслужену славу принесла художнику знаменита ікона «Трійця» (найбільш вірогідна дата написання — 1411 р.).
* Житія, агіографія — вид реаігішго-біографічної літератури про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, яких церква оголосила святими. Сергій Радонежський (1314—1392 рр, ім'я в миру — Варфоломей) — церковний діяч XIV ст., засновник Троїце-Сер-гієаа монастиря в Загорську під Москвою.
Зазначимо, що дух. розвиток народів, позбавлених державної незалежності, не може розглядатися ізольовано, без урахування соціально-культ. процесів у тих державах, до складу яких вони були включені. Вплив ренесансних ідей інтенсивно проявився на українських і білоруських землях, більша частина яких входила тоді до складу Поль-сько-Литовської держави, яка після Люблінської, унії 1569 р. дістала назву Річ Посполита. Тут були відчутні зв'язки з польською і західноєвроп. культурами. Ідеї Відродження позначились на латиномовній пЬезії і прозі XVI ст. в Галичині (Павло Русин, С. Оріховський та ін.). Проте в українській літературі Відродження проявилося головним чином в «центральноєвроп. варіанті», для якого характерна взаємодія з Реформацією, В цьому плані значний інтерес становить укр. полемічна література кінця XVI—поч. XVII ст.
Укр. письменники-полемісти були обізнані з працями іт. гуманістів. На твори Ф. Петрарки, наприклад, неодноразово посилався український і білоруський письменник М. Смотрицький (близько 1572—1633 рр.). Твори Н. Макіавеллі використовував І. Галятовський (рік народження невідомий — помер 1688 р.) — український письменник, церковно-освітній і громадський діяч. Особливе місце в історії української літератури займає творчість І. Вишеиського (сер. XVI ст.—між 1621—1633 рр.) — полеміста-саткрика, який дотримувався гуманістично-демократичної ідеї рівності усіх людей. Український письменник, архімандрит Кирило Транквіліон Ставровецький (рік народження невідомий — помер 1646 р.) виклав ідеї гуманістичного розуміння людини у творах «Евангеліє учи-тельпое», «Зерцало богословія», «Перло многоценное». Його погляди отримали подальший розвиток у творчості видатного українського мислителя Г. Сковороди (1722— 1794 рр.).'
Визначним осередком культури і науки в Європі була Києво-Могилянська Академія, де вивчалися надбання іт. гуманістів, до підручників з філософії вводилися уривки з творів Дж. Піко деллз Мірандоли, Дж. Бруно та ін. Староукраїнською мовою було перекладено новелп Дж. Боккаччо, поему Т. Тассо «Визволений Єрусалим».
Худ. прийоми доби Відродження українські митці творчо переосмислювали, поєднували з давніми місцевими традиціями (споруди XVI—початку XVII ст. на Київщині, Волині, Чернігівщині, Житомирщині та ін.). Для тогочасного українського мистецтва й архітектури характерне поступове звільнення від реліг. канонів, проникнення в усі його сфери світських засад.
На Україні стиль Відродження виявився в багатьох спорудах, зокрема в оборонній архітектурі (замки в Бережанах, 1554 р., Старому селі, XVI—сер. XVII ст., Збаражі, 1631 р. — арх. В. Скамоцці; Підгірцях, 1635— 1640 рр. — арх. дель Аква та ін.), пам'ятках цивільного будівництва, наприклад, Чорній кам'яниці, що дістала назву від тонованого в XIX ст. головного фасаду. Авторство будинку, зведеного на старих підвалинах у 1588—1589 рр. для багатого купця Т. Альберті, приписують відомим львівським зодчим П. Барбопу і П. Римлянину, а надбудований наприкінці XVI ст. третій поверх — архітектору П. Красов-ському.
До найкращих пам'яток ренесансної архітектури Львова належить ансамбль Успенської церкви, що знаменує віху в історії всієї української архітектури. У її спорудженні брали участь архітектори П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний.
Вплив окремих рис Відродження помітний в українському живопису і графіці (Ф. Сенькович, М. Петрахнович, В. Стефанович, І. Руткевич), у декоративно-ужитко-иому мистецтві (килимах, виробах з металу, дерева тощо).
Вагомим явищем у культ. житті укр. народу того часу була діяльність братств, які виникають в Україні в 80-ті роки XVI ст. (найпершим було Львівське братство— 1585—1586 рр.). За своєю соц. структурою братства були неоднорідними. У кінці XVI ст. в їх складі переважали ремісники, середні і зубожілі крамарі. Проте нерідко тут траплялися і багаті міщани. Особливо це стосується соц. складу братств у XVIII ст.
У розглядуваний нами період братства вели боротьбу проти духовенства, котре прагнуло контролювати культ. й громадсько-політ. життя. Братства вимагали від священиків, щоб вони займалися лише своїми справами і не І втручалися в справи світські. Братства також вважали за потрібне контролювати діяльність єпископів і навіть звільняти тих, хто, на їх думку, був «ворогом істини».
Таке відношення братств до служителів культу викликало протест з боку церковних сановників. Так, у 1627 р. київський митрополит І. Борецький вимагав від братств, щоб вони допускали священиків до вирішення своїх справ. Крім того, він говорив про те, що в братствах «великая
зневага стану дух.», братство в Городку, діяльність якого була такою ж значною, як і діяльність Львівського братства, церковники називали єрессю.
Як зазначає Я. Ісаєвич, «в ідеології братств були деякі реформаційні погляди, породжені місцевими обставинами, а не наслідуванням Заходу. І якщо обсяг цих елементів реформації був обмежений, то програма братств не зводилась до них. Це була тільки одна із складових частин багатогранної участі братств у сусп.-політ. й культ. житті укр. народу» '.
1 ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку укр. культури XVI—XVIII ст. К„ 1966. С. 85-86.
Ідеї реформації та гуманізму, що розвивалися на укр. грунті, відіграли певну роль у боротьбі прогресивної сусп. думки України із залишками середньовічної схоластики та ортодоксальної церковної догматики.
Питання нац. й реліг. незалежності перебували в центрі уваги прогресивних укр. письменників та громадських діячів — Іова Борецького, Ісайя Ко-пинського, Захарія Копистенського, Івана Вишенського. Видатне місце серед них належить Івану Вишеиському, укр. мислителю кінця XVI — початку XVII ст. Його концепція про рівність та свободу народу і особи, яка грунтувалася на ідеях раннього християнства, ставила завданням захистити вчення православної церкви від впливу католицизму. Ідеї Вишенського, його програма соц. справедливості перегукувалася з вченням Томаса Мюнцера, яке, за словами Ф. Енгельса, вимагало негайного встановлення царства божого на землі шляхом повернення церкви до її первісного стану. Під царством божим Мюнцер розумів не що інше, як сусп. лад, в якому більше не буде ні класових відмінностей, ні приватної власності, ні відособленої державної влади, що протистоїть членам суспільства, чужа їм. Проте спроби здійснення цього сусп. ідеалу не виходили за межі реліг. боротьби.
Вишенський піддав гострій критиці пол. та литовських експлуататорів. Пан для нього постає,гнобителем незалежно від того, живе він в Україні, Поль'щі чи Литві. Всі вони «в мьяких постелях сплять» і ведуть «безфрасунли-вое (безтурботне) життя». Вишенський не закликав до революційних дій, як це робив Томас Мюнцер. Проте критика Вишенським соц. несправедливості та нац. гноблення в умовах укр. дійсності др. пол. XVI — початку XVII ст. мала велике прогресивне значення. Передусім, якщо врахувати, що ця критика мала місце напередодні визв. війни укр. народу проти соц. і нац. гноблення з боку шляхетської Польщі.
Картину гноблення укр. і білоруського народів шляхтою, боротьбу укр. народу проти укр. магнатів, пол. шляхти та унії Вишенський змальовує в «Краткословному ответь Феодула». У посланні єпископам-ренегатам Вишенський звертає увагу на тяжку працю селян-кріпаків, яким протистоїть розкішне життя феодалів. Засуджуючи різні форми феодальної експлуатації, він показував необґрунтованість претензій панів на особливу роль у суспільстві. Спроби панів довести свою «інтелектуальну» зверхність над селянами викликали з боку Вишенського гостру критику.
І. Франко підкреслював, що саме Вишенський першим у нашому краї різко та сміло підніс голос на захист бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик є їхнім братом, а не просто робочою худобою, що він радіє й терпить, як людина, і хоче жити, як людина.
Заслуговує на увагу боротьба Вишенського за слов. мову, її поширення на рідній землі. Ця діяльність мала принципове значення, оскільки була складовим елементом боротьби за нац. незалежність. Справа в тому, що католики, прагнучи довести зверхність латинської мови над слов., твердили, що нібито латинська мова є мовою людей богообраних, тоді як слов. розмовляють народи, які іст. долею визначені бути другорядними і підкорятися народам обраним.
Показовими в цьому плані є слова Петра Скарги. «Є тільки дві мови,— писав він,— грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, окрім цих мов немає інших, які могли б бути придатними для науки. Ще не було на світі академій або колегій, де б філософія, богослов'я, логіка і інші вільні науки викладалися слов. мовою. Зі слов. мовою неможливо зробитися вченим. Та що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє написаного на ній. На ній немає ні граматики, ні риторики і бути не може. Самі православні священики не розуміють тепер цієї мови і запитують пояснення пол. мовою.
1 Цит. за: Голубев С. Т. Киевский митрополит Пеір Могила и его сподвижники: ? 2 Т. К., 1883. Т. \, С. 150,
Завдяки слов. мові в православних немає інших шкіл, крім тільки самих елементарних для вивчення читанню, цим і обмежується їх наука. Звідси заг. неуцтво і хибність думок» ', Піддавши різкій критиці позицію Скарги, Вишенський показав її повну необґрунтованість.
Як уже зазначалося, протест Вишенського проти існуючих сусп. порядків обмежувався лише їх критикою, зреченням від благ світського життя. У зв'язку з цим певний інтерес має аналіз аскетизму Івана Вишенського. У літературі нерідко можна зустріти твердження про те, що Ви-шенський був відірваним від життя аскетом, який самотньо жив на Афонській горі. Саме тому нібито його творчість позбавлена соц. проблем.
Аналізуючи аскетизм Вишенського, слід зазначити, що останній залишався представником і пропагандистом принципів саме морального аскетизму, принципів, які висувалися в період виступів селянських мас. Теоретична критика Вишенським існуючих відносин, його відмова від усіх благ світського життя й усамітнення на Афонській горі свідчили про те, що укр. мислитель не мав змоги втілити в життя принципи своєї критики. Аскетизм Вишенського був лише перехідною формою до активної боротьби проти панів і пол. шляхти, що невдовзі після його смерті розгорнулася на укр. землях.
Водночас чернецтво і усамітнення Вишенського не слід розглядати як форму примирення з існуючим станом речей. Саме під час перебування на Афонській горі, в цьому добровільному вигнанні, Вишенський написав твори, в яких піддав різкій критиці феодалів-кріпосників. Звертаючися до пол. шляхти, він писав: «Не думайте, що я так сміло до вас говорю і правдою в очі вас колю, бо сиджу ось тут на Афоні в далекім куті. Надіюся, що прийду до вас і сам і радо прийму навіть смерть за правду, коли на те буде божа воля».
Унікальним явищем в історії укр. культури того часу була усна нар. творчість, зокрема думи, зміст яких складали, насамперед, загальнолюдські проблеми: прагнення до свободи, любов до батьківщини тощо. У думах оспі вувалася героїчна боротьба укр. народу проти іпо земних поневолювачів, розкривалися" суттєві риси українсь кого нац. характеру, порушувалися питання соц. нерівності.
Дата добавления: 2015-02-10; просмотров: 792;