Подув із Заходу 3 страница

Дуже поширені були панегірики. На честь Плетенецького появився панегірик «Візерунок цнот» Олександра Митури. На честь Могили вийшли: «Імнологія», якої авторами були Памво Беринда і Тарасій Земка, «Євхарістеріон», що його піднесли Могилі учні з вдячності за заснування школи, «Евфонія», яку зложили друкарі з нагоди висвячення Могили на митрополи­та, і «Мнемозине». На честь Сильвестра Косова появився панегірик «Столп цнот». У Львові 1641 р. з нагоди промоції львівського уродженця Григорія Кирницького в Падуї на доктора філософії зложив панегірик Яків Седовський, а в

1642 р. Григорій Бутович на честь єпископа Арсенія Желибор-ського.

Ширшим насвітленням історичних подій та спробою ідеа­лізування козацьких походів визначаються «Вірші на похорон гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного» з 1622 р. ректора Богоявленської братської школи Касіяна Саковича. В них у ясному світлі виступає постать великого сина Галицької землі, що вславився не тільки перемогами над турками на Чорному морі й суходолі, але в рівній мірі своїми заслугами для розвитку української культури.

У передмові бажає автор Запорозькому війську перемоги над ворогами й безсмертної слави. Славить запорожців за те, що добули свободу, яка є найціннішим добром на світі. Рід їхній виводить від Яфетових нащадків, від тих героїв, що за часів Олега човнами пускались на море здобувати Царгород та за Володимира прийняли християнську віру. Про запорожців усі знають:

Україна тим войском щале зоставаєт,

а где запорозцов піт, татарин впадаєт...

Свідками того суть міста подолскії

і краї подгорскїі, аж тиж і белзкіє,

где много поганин крве христіянської розлял,

а живо позосталих — тих в неволю забрал.

Нападають вони на турецькі міста, щоб визволити невільників. Потім звертається Сакович із зазивом до лицарства, щоб берегло вольності, як дорогі клейноди.

У дальших частинах, які виголошували спудеї на похоронах чергою, славить автор Конашевича за його провід, за те, що вмів у війську тримати порядок, що невільникам добував свободу,

бо за найбольшую нех собі нагороду почитаєт рицер, гди кого на свободу визволит...

Заслуга Сагайдачного також в обороні православної віри, в його щедрих жертвах на добродійні цілі. Тому й слава Сагайдачного буде голосна доти, -поки Дніпро з Дністром многорибні плинути будуть».

Побутові та історичні вірші. Коли студенти шкіл винесли ■їїріні поза шкільні мури, зацікавилися ними ширші кола. Ифіпі стали складати люди, що стояли поза школою, що краще знали життя. Вносили вони подробиці з народного побуту. Творцями таких віршів побутового характеру були н першу чергу колишні учні шкіл, які не докінчили своїх наук, нгшталися скрізь по Україні, шукаючи заробітку й пристано-иища. Широко відома була порода таких мандрівних школя-|»іп «бакалярів», «дяків-пиворізів». Не раз ставали вони

.....і'ькими вчителями, дяками, священиками. Зустрічалися

нони ближче з народом, зазнайомлювалися з його звичаями, німшилися його справами й писали свої вірші мовою, близь-ІЮЮ ДО народної. Поруч з віршами побутового характеру ..... пінили також історичні вірші та сатири на громадянські,

суспільні, а то й політичні теми, що виходили з-під пера різних людей та поставали серед різних суспільних середо­вищ. До їхнього ряду належать такі вірші, як «Висипався Хміль із міха» (про Богдана Хмельницького), «Ой, ріко Стиру, що Хміль за віру зробив напротив миру» (про битву під Берестечком), про Палія й Мазепу, про облогу Відня — Йоси-фа Шумлянського, «Всі покою щире прагнуть» — Івана Мазе­пи, про зруйнування Січі, про панщину, пісні отамана Чорно­морського війська Антона Головатого «Ой, Боже наш, Боже милостивий! Що ми народились такі нещасливі» та «Ей, годі нам журитися, пора перестати». Обидва останніх вірша поста­ли з того приводу, що чорноморці дісталися грамоти на землі в Тамані.

Дуже помітним віршем з уваги на національну свідомість автора була «Розмова Великороса з Малоросією» 1762 р., де автор гаряче стає в обороні рідного краю перед централістич­ними змаганнями російського правління. Автором вірша був Семен Дівович.

Після короткого погляду на розвиток історичних подій в Україні автор підкреслює з натиском, що злука України з Московщиною була добровіль­ною. З того становища й підходить до насвітлення взаємин Росії й України. Україна звертається до Росії зі словами:

Не тебі — государю твоєму поддалась,

при которих ти с предков своїх родилася.

Не думай, чтоб ти сама била мой властитель,

но государ твой і мой общіп повелитель.

А разность наша єсть в приложених іменах:

ти Великая, а я Малая, живем в смежних странах.

Что ж я Малой називаюсь, а ти Великой,

то как тебі, так і мні нимало не дико,

ібо твої преділи пространніі моїх,

а мої обширностями поменше твоїх...

Так ми з тобою равні...

Дуже популярною була пісня «Ой, біда, біда чайці небо­зі...», авторство якої приписують гетьманові Мазепі. У цій пісні — прекрасний образ України, якій доводилося власними грудьми ослонювати Європу перед навалою східніх орд.

Мандрівники. З-поміж творів віршової літератури, багатої на різні види та форми, значення мають тільки ті, в яких чути удар живчика тогочасного національного життя, в яких є натяки на суспільні та політичні обставини, або ті, в яких добуває собі доступ жива народна мова. Цінність різдвяних та великодніх віршів, здебільшого анонімних, що поставали під впливом шкільної науки, в тому, що вони проблисками свого гумору та модернізацією теми промощували шлях творчості Івана Котляревського. Зрештою, вірші були далекі від дійсної поезії. Часто зводилися до ремісничої роботи, чого доказом

є віршований твір чернігівського архієпископа Івана Максимо­вича «Богородице Діво, радуйся», що містить 23 166 силабіч­них віршів.

Таку просту ремісничу роботу виявляє також творчість монаха Климентія. Климентій, Зіновіїв син, жив за часів гетьмана Мазепи. Як мандрівний чернець, вештався по всіх усюдах українських та білоруських земель та писав вірші на різні теми, хоч робота не йшла йому, як сам признається, без тяжких зусиль:

Писарскоє діло, хоч то не ціпом махать, да голову горш ціпа тяжко часом вертать. Бо потреба, пишучи, всяко розмишляти, жеби яко найлучший сенсов докладати, іжби в людей не било писмо згоршительно да жеби било от всіх похвалительно.

Вірші Климентія (про селян, козаків, ремісників, ченців, жінок), без усякої ідейної цінності, не виявляють також ніякого поетичного польоту. Автор із погордою дивився на селянина, бо «у простого мужика простий єсть обичай», а в письменного «особний, політичний звичай». Творчість Кли­ментія цікава тільки для характеристики часів Великої руїни в Україні.

Мандрівником іншого крою був Василь Григорович Бар-ський, що двадцять чотири роки (1723—1747) мандрував по світі та полишив широкий опис своїх мандрівок. З рідного Києва через Львів переїхав до Будапешта, відси до Відня. Звидів Сирію, Корінф, Італію. Був у Малій Азії, Палестині, Єгипті, на Афоні і через Царгород і Бухарест «ні живий, ні мертвий» вернувся до Києва, де по місяці закінчив життя.

В описі мандрівок Барського знайшла вираз характерис­тична риса його вдачі: бажання побачити світ, поширити свій кругозір. Свої враження вмів автор передати живо й цікаво, тому й знайшов великий круг читачів.

Цікаво розказує Барський про свій побут у Львові. Коли разом із другим молодцем, що, як і він, мав буйну уяву та горів бажанням знання,— Юсти-пом Леницьким, приїхав до Львова, записався враз із ним до єзуїтської ЩІДЄМІЇ. А поскільки до академії православних не приймали, обидва вони ПОДІЛИ себе за католиків, братів Барських. Але правда скоро вийшла наверх, І Ік було прогнано з академії. Тоді вони пішли з проханням до українського уніатського єпископа Атаназія Шептицького. Єпископ Шептицький вставив-• її ні ними, й їх було прийнято знову.

Цікавий також опис прогулянки до Крехівського монастиря. Були в

і- пі. оглянули все, а потім, каже автор, «от ігумена і братії звахомся

•• Грапезу і тамо такожде видіхом благочиніє і пріяті бихом честно. Тамо вси

і м н | ><• 1111 і і, страннолюбивії і зіло добронравнії іноки... Словом рещи, всем

ти шхншіная обитель».

У дальшому оповіданні чергуються описи, враження, образи, пригоди (|Шікоші італійських міст, екзотичні краєвиди, східні звичаї, напади арабів, Мирська буря, страхіття чуми) і творять живу, барвну цілість.

Початки драми. Пізно розвинулося в Україні драматичне письменство. Розвинулося за західноєвропейськими взірцями та прикладами, хоч із давен в народних українських обрядах, звичаях та забавах були зав'язки власної драматичної поезії. Такі зав'язки у виді діалогів, хорових запитань та відповідей, проявів збірних дій можна зустріти у веснянках, весняних іграх та забавах (яскравий приклад — «Сіяння проса«), у купальських та весільних піснях. Узагалі українське весілля є немов цілою драмою, яку складають окремі обрядові акти: приїзд молодого, сватання, заручини, дівич-вечір, вінчання тощо.

Були також в Україні у давнину народні актори — скомо­рохи, що уладжували народні забави, грали, співали, в часі коляди ходили з ведмедями й козою, брали участь у весіллях, забавах, бенкетах. Одначе всі ці зав'язки не витворили своєї драми. Прийшла вона із Західної Європи через Польщу у формі шкільної релігійної драми.

У VI—VII вв. витворилася в Західній Європі з церковних обрядів релігійна драма. Виплила вона з потреб церкви, яка шукала засобів боротьби з різними поганськими виставами, що поширювалися в народі. Зродилася думка боротися тими самими засобами, тобто виставами. Так, на Христове Різдво уладжувано в церкві ясла, при чім священики відчитували відповідні євангельські тексти, приймаючи на себе ролі пооди­ноких біблійних постатей. Так постала різдвяна драма. Подіб­но із великодніх євангельських текстів постала великодня драма, в основу якої лягла розмова ангела з жінками, що прийшли відвідати гроб Христа. Ці релігійні вистави відбува­лися спочатку в церкві. Але коли в дальшому своєму розвитку стали вони оживлюватися комічними ситуаціями, вставками й дотепами, коли до них став втискатися гомін світського життя, їх було усунено із церкви. Тоді релігійна драма знайшла пристановище на цвинтарі, відки згодом виперли її на торгові площі та ярмаркові майдани. Від тієї пори її розвиток пішов свобіднішим шляхом.

Релігійна драма прибирала форми містерій, міраклів і мораліте. Головною темою містерій була таїна спокутування людського роду, що виявилася в народинах Христа та його воскресінні. Змістом міраклів були події з життя святих та їхні чуда. Мораліте — це були драми, в яких виступали алего­ричні постаті — Душа, Чеснота, Любов, Покора, Гнів, За­здрість, Людська природа — й вели розмови моралізаторсько­го характеру. З кінцем XV в. всі ці форми релігійної драми прийняла на заході Європи шкільна драма, що згодом пере йшла в Україну.

Шкільна драма. В добі ренесансу й гуманізму стала в Західній Європі головним предметом шкільної науки латин­ська мова. Щоб якнайкраще направити учнів у знанні ла­тинської мови, виставляли по школах комедії давніх рим­ських письменників Теренція і Плавта. Але комедій Теренція було тільки шість, і вони скоро надокучили. Комедії Плавта з педагогічного огляду не дуже змістом та характером підхо­дили для вжитку молоді. Це й було причиною, що вчителі шкіл самі бралися до праці над збагаченням шкільного теат­рального репертуару власними творами. Так постали шкільні драми з усіма формами давньої релігійної драми.

Крім того, щоб направити учнів у практичному знанні латинської мови, було висунуто також другу мету: поглибити й закріпити знання релігійних істин та біблійних подій. Єзуїти поставили в своїх школах драму на високому рівні. Єзуїтські шкільні вистави, в яких вони могли проводити і свої виховні цілі та завдання, визначалися багатством і розкішшю сце­нічної обстанови. У драми релігійного змісту входили в зруч­ному укладі міфологічні й алегоричні постаті, спліталися мотиви опери й балету. Просторі, пишно прибрані, роззоло­чені зали єзуїтських колегій, аристократичні імена виконавців на афішах, присутність високих достойників, нерідко короно­ваних осіб, на шкільних виставах та мистецькі декорації — все це притягало публіку, надаючи блиску єзуїтським виста-иам. У деяких містах, як у Парижі, Відні, доходили вони до такого багатства й розкоші, що отримали назву «королівські при».

За правилом складалися такі шкільні драми з прологу, фабули л епілогу. Пролог виголошував звичайно сам автор: пояснював основну думку драми та її моральну ціль. Після прологу йшла фабула. Актів найменше було три, найбільше н'ить. Завершував драму епілог із подякою глядачам.

Знаменні були шкільні драми ще тим, що виступала в них німіика кількість дійових осіб. їх число доходило не раз до 200, и ю й 300. Справа була в тім, щоб якнайбільше число учнів могло брати участь у виставі. Для розвеселення глядачів, утомлених ходом поважної драми, служили веселі побутові і цгни, що їх всувано між актами релігійної драми. Звалися ними інтермедіями або інтерлюдіями. Змістом їх були різні шнртіїїливі історії, оповідання, гумористичні пригоди, сцени нймвну, спритного ошукування, пересипані невибагливими ■ ■■■і нами, що часто полягали у перекручуванні латинських і 'Ми йіичайно в'язалися вони своїм змістом зі змістом драми, »ч¥ могли розвивати також свою окрему дію. Приклад можна • ■ і їй і и п драмі про Йосифа Прекрасного, в якій по сцені

продажу Йосифа його братами йде сцена, де шкільний сторож продає жидові палицю. Дійовими особами в інтермедіях були постаті з народного побуту, що послуговувалися народною

мовою.

Шкільна драма в Україні. В єзуїтських школах, що в швидкому розгоні одна за одною поставали не лише на польських, але також на українських землях, виставлювано шкільні драми. За прикладом єзуїтських пішли й православні школи. Найстаршу згадку про українські драматичні вистави маємо в посланнях Івана Вишенського. У посланні до стариці Домникії нарікав Вишенський, що православні замість працю­вати для церкви «тільки комедії строять і грають».

Найдавнішими драматичними писаннями, що постали в Україні, були віршові діалоги «Христос пасхон» (переробка грецької трагедії про терпіння Христові, що вийшла у Львові в 1630 р.) та «Розмишлянє о муці Христа» Йоаникія Волкови-ча 1631 р. Однією з найдавніших київських шкільних драм була драма про Олексія, чоловіка Божого, що вийшла друком у 1674 р. Складається вона з прологу, двох актів, епілогу та інтермедій.

Дія відбувається за часів римського імператора Гонорія. Вельможа Євтиміян має сина Олексія, якого хоче одружити. Тією справою клопочеться в небі ангел Рафаїл, який має обов'язок уладжувати подружжя. Але ангел Гавриїл радить Олексієві зберегти чистоту. Юнона й Щастя (Фортуна) хотять його спокусити приманами мирського щастя та розстелюють перед ним широкий килим земних радощів. Олексій на роздоріжжі: з одного боку бачить приманливий килим Фортуни й Юнони, з другого — вузький, тернис­тий, що його стелять Чистота і Вбогість. (Сцена була поділена на три поверхи, що уявляли небо, землю і пекло. Килим Фортуни простягався вділ, килим Чистоти слався вгору.) Під впливом прохань та погроз батька Олексій рішається вкінці одружитися. Одначе в часі весільного бенкету кидає дім, батьків, молоду дружину й утікає у світ, де довгі літа проводить в аскетично­му житті. Потім вертається додому, але його там не впізнають. Сімнадцять літ живе вдома серед наруг із боку служби і непізнаний вмирає, полишаючи опис життя. Лише з його листа дізнаються батько, мати, жінка та імператор Гонорій, що цей нуждар — Олексій.

Дмитрові Тупталові приписують авторство різдвяної драми «Комедія на Різдво Христове». Драма складається з антипро-логу, прологу, вісімнадцяти сцен і епілогу. Виступає в ній ряд алегоричних і символічних постатей: Людська натура, Золотий вік, Спокій, Надія, Покора, Любов, Ласкавість, Радість, Доля, Життя та їх противенство: Залізний вік, Ненависть, Гнів, Злоба, Плач, Лютість, Війна, Заздрість, Смерть.

Зміст драми складають пророцтва про Христа, поява анге­ла, поклін пастухів, поклін царів, лютість Ірода, вбивство дітей, смерть Ірода. Найживішою сценою в драмі є розмова пастухів, що є живими українськими народними постатями.

Один із них, Борис, пильнує отари, два інших, Аврам і Афоня, пішли у Віфлеєм за харчами. Коли довго не вертаються, Борис іде їх шукати. При тім питається глядачів, де могли дітися. Тим часом вони вертаються. По хвилині чують спів. Пастухи дивуються й не знають, хто це співає. Одному видається, що це діти, другому, що пташки. Ангел проголошує їм звістку про прихід Христа і велить іти до нього з поклоном. Вони питають, чи не треба нести яких дарунків.

Дмитрові Тупталові приписують іще драми «Дійствіє, на страсті Христові списанноє» та «Кающійся грішник». В остан­ній виведена постать грішника в білій одежі з чорними нашивками. В міру того як грішник кається, спадають чорні нашивки; полишається чиста біла одежа — образ невинності.

Крім Туптала, писали драматичні твори Симеон Полоць­кий («О Навуходоносорі», «Комидія о блуднім сині»), Митро-фан Довгалевський («Коміческоє дійствіє», «Власнотворний образ человіколюбія Божія»), Варлаам Лащевський, Георгій Кониський («Воскресеніє мертвих»). Всі ці драми сухі, далекі від життя. Виїмково у драмі Кониського «Воскресеніє мерт­вих» подибуються виразні натяки на тогочасні суспільні умо-вини життя в образі знущань багатого Діоктита над убогим Гіпоменом.

Історична драма. Великий крок уперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович. У 1705 р. написав він драму «Владимір», до якої перший узяв тему І української історії. Драму назвав трагікомедією й присвятив її гетьманові Мазепі.

Феофан Прокопович був учителем у Київській академії, де в 1704 р. розпочав виклади поетики. Для свого предмета їложив підручник. У творах письменників хотів він бачити більше життєвої правди. Свої теоретичні погляди намагався ідійснити практично в історичній драмі «Владимір». Провід­ною думкою в ній є боротьба поступу з застоєм, нового ладу зі ■ прим. Представником нового ладу, речником нових ідей V драмі є князь Володимир Великий, що задумує велике діло: нпстти християнську релігію. У своїх змаганнях зустрічає він перешкоди з боку представників давнього ладу — поганських жерців Пияра, Куроїда й Жеривола. Автор із великою приміш-икіо гумору характеризує тих ворогів поступу з їхніми погани­ми нахилами, грубим матеріалістичним світоглядом. Крім ТОГО, вносить у драму психологічний елемент, коли описує ін>|>отьбу в душі князя Володимира.

V першій дії драми тінь князя Ярополка перестерігає жерців від задумів йпщідимира. Жерці Пияр, Куроїд, Жеривіл, імена яких вказують на основні н|інкмети вдачі, хвилюються. У другій дії Жеривіл гонить по лісі, скликає ну ній і віиває всіх поганських богів на поміч. У третій і четвертій діях •втримується автор на сумнівах і ваганнях Володимира. Він радиться з •-шімми Ііорисом і Глібом. Відбувається розмова між проповідником грецької

віри і грецьким філософом та жерцем Жериволом, у якій Жеривіл виказу­ється повним неуком. У душі Володимира йде дальша боротьба. Але він одержує перемогу над сумнівами й ваганнями, приймає християнську релігію і велить скидати ідолів. Драму закінчує промова св. апостола Андрія, яку зачинає словами:

Се уже день возсія — о, радосте многа! День прійде, ізвіщенній прежде мні от Бога! Се той єсть світ, егоже, духом зді водилай, Обіщал ти, Кієве, граде мій любимій!..

Тему недавніх ще історичних переживань, а саме з часів визвольних змагань гетьмана Богдана Хмельницького, взяв автор драми «Милость Божія Україну от неудоб носимих обид лядських чрез Богдана Зиновія Хмельницького преславного войск запорожских гетмана свободившая». Автором тій дра­ми, овіяної щирим демократизмом і гарячим патріотичним почуванням, вважають Інокентія Неруновича. Героєм драми є гетьман Богдан Хмельницький, що пояснює козакам причи­ну народного повстання.

Запорозький кошовий запевняє гетьмана:

Відаєш, яко всім нам Україна мати! Кто ж не похощет руку помощи подати погибающій матці, бил бо той твердішій над камень, над льва бил би токовій лютішій!

В часі тріумфального в'їзду Хмельницького до Києва вітають його учні шкіл та козаки устами своїх поручників. На привіти відповідає Хмельниць­кий промовою, в якій закликає козаків до згоди й упоминає, щоб меч ставили вище від золота. Нехай також один другого не кривдить:

Кто лісок добрий іли хуторец порядний, кто став, кто луку, кто сад імієт ізрядний, боліть іли завидіть тому не хотіте, Як би єго привлащить к себі, не іщіте!

Вкінці взиває всіх, щоб дітей направляли до козацького діла. Драма постала в 1728 р. Стилем наближається до народ­них дум.

«Слово про збурення пекла». Наближеною до народних дум мовою і стилем була також драма, що постала незалежно від чужинних взірців,— «Слово про збурення пекла». Зміст її опертий на апокрифічну Никодимову євангелію, Рукопис драми віднайдено в Калущині.

Зміст драми. Люцифер хвалиться в пеклі перед Адом, що зумів спокуси­ти Адама й через нього одержав перемогу над людським родом. Тішиться, що пекло наповнюється щораз новими людьми, між якими є вже й Іоан Хреститель. Надіється захопити ще й самого Христа. Ад радить полишити Христа в спокої, бо ось недавно забрав він із їх царства Лазара. Бундючний Люцифер ладиться зібрати військо, натомість Ад дрижить від самої думки, що Христос може сюди прийти, та радить добре замкнути всі ворота. Люцифер шле воєводу Трубая і другого, Венеру, щоб стерегли Христа. Тим часом посланці один за одним доносять про муки, розп'яття, смерть, воскре сіння Христа та про те, як ангельські сили його стережуть. Вкінці подають

звістки, що Христос має зійти до пекла й забрати душі усіх в'язнів. Люцифер бадьориться, ладиться до оборони. Прибігає останній посол із вісткою, що надходить Христос із великою силою ангелів. Люцифер закликає жовнірів не впустити його. Входить Христос, освічує своїм ясним промінням пекло. Кропить святою водою. Люцифер у тривозі просить:

Прошу тя, Христе, в добрий обичай, Дай мні покой і больше ми не докучай...

Ад кричить:

Ґвалт, гвалт, панове! Врата ломлят і водою якоюсь острою нас кропят!

Христос забирає душі всіх праведників, за виїмкою Соломона. Люцифер питає Соломона, чому Христос його не забрав. Цей заявляє, що Христос прийде по нього окремо. Тоді Люцифер каже слугам вивести Соломона з пекла. Прикрасою драми є щирий гумор, що проявляється в моментах тривоги Ада, Люцифера, сцені прогнання Соломона.

Інтермедії. І в Україні встановився звичай, що до поважної релігійної драми, яку виставлювано в церковнослов'янській мові, додавали інтермедії в українській народній мові. Деколи входили українські інтермедії до складу польських єзуїтських драм як веселі сцени між актами. Інтермедії найбільше з-по­між усіх родів літературних творів відбивали народний побут. Познайомлюють вони нас з темними та ясними сторінками народного життя, кидають світло на взаємини українців із сусідами та тими чужинцями, які жили в Україні.

До найдавніших українських інтермедій належать інтер­медії що їх додано до драми Якова Гаватовича. В 1619 р. пиставив він на ярмарку в Кам'янці Струмиловій, який припа­дав на свято Іоана Хрестителя, польську драму на тему смерті ТОГО святого. До драми додав автор дві українські інтермедії —

• Продав кота в мішку» і «Найкращий сон».

«Продав кота в мішку». До Стецька, що йде з горшками, приступає К нимко. Хоче найнятися в Стецька на службу та питає його, що йому буде нарити. Стецько хоче знати, що Климко вміє робити. Климко хвалиться, що іііпмґііито полює на звірів. Ось і тепер зловив лиса й хоче його продати. ПІСЛЯ торгу купує Стецько звіра. Климко відходить, обіцяючи незабаром Повернутися. При тім забирає горшки й одежу Стецька. Стецько розв'язує мі», і якого вискакує кіт. Стецько в розпуці:

Ось кота в мішку купивєм, Чом я так немудрий бивем...

Нс|>тається Клим, перевдягнений в іншу одежу, накриває горшки свитою ■ присипає травою. Коли Стецько докоряє йому за обман, Климко показує нп горшки і запевняє, що то лежить обманець. Радить його вибити палицею. і ііііі.кі) б'є палицею власні горшки.

• Найкращий сон». Максим і Грицько з Городка продали на ярмарку

...... Нертаються додому. До них пристає в дорозі Денис із Кам'янця-Поділь-

иииі. Всі троє вже почувають голод, але не мають що з'їсти. Чують

• ■чіиі пирога. Зачинають шукати і знаходять один пиріг. Хитрий Денис надить покластися спати. Кому найкращий сон присниться, той з'їсть пиріг. Мітим і Грицько кладуться спати. Тоді Денис скоро з'їдає пиріг і будить

товаришів. Просить розказати, що кому снилося. Максим розказує, що був у небі й розкошував при небеснім пирі. Грицько оповідає, що бачив у сні пекло й пекельні муки. Тоді Грицько говорить, що і його ангел заніс на небо і він бачив, як Максим радувався там при небеснім бенкеті; йому ж, Денисові, казав з'їсти пиріг. Потім ангел завів його в пекло, де Грицько кричав: «Не побачиш мене ніколи вже! Йди і з'їси пиріг». От він і з'їв. Максим і Грицько сердяться, Денис утікає.

Автором драми був поляк, пізніший крилошанин Львів­ської латинської капітули Яків Гаватович. Автора ж інтер­медій треба шукати між українцями, учнями якоїсь із польських єзуїтських шкіл. Обидві інтермедії збереглися в латинській транскрипції. Обидві мають ціну, бо мова в них народна, постаті — живі, малюнки народного побуту — свіжі.

Велику ціну мають інтермедії Митрофана Довгалевського, що був учителем поетики в Київській академії. До своїх драм: різдвяної — «Коміческоє дійствіє» й великодньої — «Власно-творний образ человіколюбія Божія» — додав по п'ять інтер­медій. Інтермедії Довгалевського цінні не тільки з того погля­ду, що мова в них чиста, жива, народна, але й тому, що автор торкається в них болючих питань тогочасного національного життя, при чім стає в обороні темного, забобонного, закріпа-ченого селянства та смілою сатирою вдаряє в неправду соці­ального укладу. Малюнки в Довгалевського дуже яскраві, дотеп невишуканий.

У теоретичному підручнику поетики радив Довгалевський виводити в інтермедіях постаті з народного життя: селянина, козака, жида, литвина, поляка, грека тощо.

Подібні за мотивами до інтермедій Довгалевського, хоч менше вартісні своїм змістом, інтермедії, додані до драми Георгія Кониського «Воскресеніє мертвих». їх авторство дов­гий час приписувано Танському.

Вертеп. Окремим родом драми була вертепна драма. Вер­теп — це була дерев'яна скринька у виді хатини, переділена на два поверхи. Замість людей виступали у вертепі ляльки, якими рухала особа поза вертепом, що проголошувала раз грубшим, раз тоншим голосом — відповідно до ролі — відповідні слова.

Вертепна драма постала у Західній Європі як сполука різдвяної драми зі світською драмою маріонеткового театру. В Україні розвинувся вертеп лише після того як інтермедія стала підупадати, хоч постав уже у XVII в. Популяризували його «мандрівні дяки-пиворізи».

В усіх нам відомих текстах вертепної драми (Маркевича, Галагана й того, що видав Франко) українська вертепна драма складається з двох частин: релігійної й інтермедійної з націо­нально-побутовим колоритом. У релігійній частині, яка відбу­валася в горішньому поверсі вертепу, що уявляв собою Віфле-

єм, чергувалися сцени народження Христа, поклону пастухів, вибухів гніву й люті Ірода, його смерті. В інтермедійній частині виступали постаті з народного життя: козак, поляк, жид, циган, литвин — з основними, характеристичними при­кметами своєї вдачі.

Текст вертепної драми видали Маркевич у 1860 р. і Галаган у 1882 р. До дому Ґалаґанів, власників маєтку в Сокиринцях на Полтавщині, зайшли в 1770 р. київські бурсаки з вертепом. Галагани прийняли їх гостинно, уладили в себе вертеп, за що бурсаки полишили їм текст вертепної драми.

Чергування сцен у вертепній драмі. Релігійна частина своїм змістом найбільше наближується до «Комедії на Різдво Христове» Дмитра Туптала. Дія відбувається в горішньому й долішньому переділах в ось якому ході: Марія з малим Ісусом на руках; по правому боці Йосиф, по лівому — звіря­та. Паламар розповідає про народження Христа. Поява двох ангелів. Один будить пастухів. Пастухи приносять Христові в дарунок ягня. Просять Марію дозволу заспівати. Колядують, танцюють. Розмова трьох царів з Іродом. Поклін царів. Жовніри хваляться готовністю повбивати всіх дітей. Муки й смерть Ірода. Рахиль на сцені. Вбивство її дитини. Плач Рахилі. Хор співає: «Не плач, Рахиле».

В інтермедійній частині: дід і баба танцюють під звуки пісні «Ой, під вишенькою». Танець пікінера з мадяркою. Циган на коні. Циган із родиною. Сварка. Циган і цигани танцюють. Шляхтич пишається шляхетством. Пан б'є хлопця. Поява запорожця. Монолог запорожця. Танець запорожця з шинкаркою Хвеською. Танець його з циганкою. Танець жида й жидівки. Іішорожець і жид. Запорожець приневолює чорта танцювати. Поява свяще-пика-уніата. Сповідь запорожця. Втеча священика. Селянин Клим дає дячко­ві безрогу за борг. Клим із жінкою танцюють. Клим і коза.

Письменник Богдан Лепкий дав у повісті «Мотря» прегар­ний опис, як відбувалася така вертепна вистава на початку XVIII в.

Думи. У часах брязкоту козацької зброї постали прегарні народні пісні, що захоплювали навіть чужинців вірністю зо­браження, глибиною почування, силою вислову й красою поетичних образів, відомі під назвою дум. Думи в'яжуться • роїм постанням із козаччиною, воєнними походами й приго­дами козацтва. Є вони неначе дальшим ступенем у розвитку української лицарської творчості, якої вислідом були билини, ■м тішені перекази та «Слово о полку Ігоревім». Українські Народні думи — це неначе поетичний літопис козацького жит-і н, бурхливого й широкого, як море. Хоч вони постали не без Іііливу книжної освіти, як свідчить про це часте вживання н. імчшііослов'янських слів, проте дійшли до нас в усній ■'• індичі народних співаків, кобзарів, бандуристів.