Подув із Заходу 1 страница

Зв'язки з Західною Європою. Вже в першій добі розвитку української літератури поруч із візантійськими приходили в Україну також західноєвропейські літературні та культурні впливи. Але перемога була весь час по боці візантійських впливів. Коли мова іде про зв'язок України з Західною Європою, то він не обмежувався тільки родинно-династични­ми взаєминами, але торкався також торговельних, релігійних та політичних справ. Таке поважніше наближення до Західної Європи бачимо за часів короля Данила, за митрополита Григорія Цамблака та за митрополита Ісидора, що після повернення з Феррарсько-Флорентійського собору проголосив навіть акт злуки з Римом. Коли московський князь засудив його на смерть, митрополит Ісидор виїхав до Царгорода, потім до Рима. Зв'язки із Західною Європою скріпилися упродовж XV—XVI вв., й тоді широкою течією попливли в Україну західноєвропейські культурні впливи, що довели до зміни характеру української літератури.

Зміна характеру української літератури проявляється го­ловно в мові. Церковнослов'янська мова, що була досі літера­турною мовою, наближається сильно до живої народної мови, приймаючи не тільки звукові прикмети тієї мови, але й поодинокі слова й вислови. Крім того, відбивається в тогочас­ній літературній мові вплив білоруської мови, польської й латинської. Цю нову мову, що в ній розвивалася українська література від початку XVI до кінця XVIII в., називають книжною, або слов'яноукраїнською мовою.

Причиною посилення західноєвропейських впливів, які довели до зміни літературної мови в Україні, були важливі історичні події. У 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія підпала під владу турків. У 1393 р. втратила політичну неза­лежність Болгарія; в 1453 р. турки зайняли Царгород. Усе те причинилося до ослаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впли-ни, що досі йшли з тих країн. Поруч з подіями, що відірвали

Україну від візантійських впливів, інші історичні події набли­зили Україну до Західної Європи. Такими подіями були: злука Галицької України з Польщею за Казимира Великого в 1340 р. та злука литовсько-українських земель із Польщею за Ягайла в 1386 р. Остаточно сполуку всіх українських земель із Польщею завершила Люблінська унія 1569 р. Всі ці події відкрили Україні вікно на Захід, відки прилинув новий подув.

Гуманізм. Реформація. Злука України з Польщею та її наближення до Західної Європи довели до познайомлення українців із течіями, що нуртували тоді в Західній Європі, а саме з гуманізмом і реформацією. Гуманізм — це був напрям у науці, що нав'язував до давньої класичної ста­рогрецької й староримської культури й постав унаслідок ближчої знайомості з пам'ятками тієї культури. В мистецтві зворот до античної культури довів також до відродження в добі ренесансу. На італійській землі багато було скарбів античної культури. Давніше їх недооцінювали. Починаючи від XIV в. пробудилися спомини про світлу минувшину й довели до намагань відновити давню культуру. Знайомість із класич­ною культурою давніх греків і римлян поширилася ще більше після упадку Царгорода. З ляку перед турецькою інвазією візантійські вчені подалися на захід, головно в Італію, й привезли з собою твори класичної старовини. В Італії скріпи­ли вони замилування тією старовинною, що довело до зміни наукових зацікавлень та до зміни всього життєвого світогляду. Ясний, життєрадісний світогляд давніх греків відвернув увагу людей від Божих речей, якими вони досі займалися, та звернув її на людські справи. Відкрився знову світ людських почувань, героїзму, постала ціла країна краси. Ожили думки про людську природу, розбудилася призадума над громад­ським ладом. Досі панувала в науці схоластика, що змагала до розумового доказання істин християнської віри. Гуманізм поставив своїм кличем свободу дослідів та свободу думки. Перші ознаки цього нового напряму можна побачити у творах таких італійських поетів, як Данте, Петрарка, Боккаччо. З Італії широкою хвилею понеслася течія гуманізму по всій Європі. Українці ознайомлювалися з кличами гуманізму в італійських університетах, куди часто виїздили сини укра­їнських вельмож, та в університетах у Празі (постав у 1348 р.) та у Кракові (1364 р.). Визначним гуманістом, твори якого мали вплив на українських письменників, був Максим Грек, що працював у Московщині. Другим гуманістом був білорус Франциск Скорина, що в, університеті в Падуї отримав ступінь доктора медицини й філософії та вславивси перекладом Біблії на білоруську мову.

Поруч із гуманізмом прийшла в Україну із Заходу течія реформації. В 1517 р. виступив із релігійними тезами Мартин Лютер, розбурхав ними людські уми і дав початок завзятій, затяжній релігійній боротьбі. Його виступ має велике значен­ня не тільки на церковно-релігійному, але й на літературному полі. Мартин Лютер увів німецьку мову в літературне життя. Писав у ній свої твори, перекладав на неї Св. Письмо, укладав релігійні пісні. Слідом за Лютером пішли його прихильники і звільна, крок за кроком випирали латинську мову з літерату­ри та вводили живу, народну. Реформаційний рух у різних своїх видах та відмінах обхопив не тільки Західну Європу, але також Польщу, Литву й Україну. Сильніше виступив він у Польщі й Литві (зокрема ширилися тут лютеранізм, кальві­нізм і соцініанізм, чи аріанізм), слабше на українських землях, де захопив у першу чергу найвищі верстви грома­дянства. Значення реформації в культурнім житті українсько­го народу полягає в тому, що вона висунула потребу вищої освіти та кращого рівня шкіл. Крім того, під впливом реформації виступає щораз виразніше намагання наблизити літературну мову до народної, зробити її доступною для найширших кіл громадянства.

Друкування книг. Великий вплив на літературне життя мав новий технічний винахід — друкування книг. Винахід Погана Гутенберга збільшив книжкову продукцію, причинився до поширення освіти. Перші книжки в церковнослов'янській мові та кириличним письмом надрукував Швайпольт Фіоль у Кра­кові 1491 р. Були це літургічні книги. За це посудили його у прихильності до православ'я й завізвали на суд краківського єпископа. Тоді Швайпольт Фіоль утік в Угорщину. На початку XVI в. друкував книжки Франциск Скорина — у Празі почи­наючи від 1517 р. й у Вільні від 1525 р. Видання Скорини, до яких він узявся з добрим наміром послужити своїй батьківщи­ні, поширилися не тільки у Білій Русі, але й в Україні.

В Україні перший поширив друкарську штуку Іван Федо-ров, або Федорович. Був він родом із Московщини. Разом із Петром Мстиславцем заложив у Москві друкарню і став друкувати книги. Але московські монахи, що мали гарний заробіток із переписування книг, з ляку перед можливістю «тратити доходи вмовили натовп, що друк книжок — це чари. Підбурена чернь спалила друкарню й самим друкарям грозила смертю. Федорович і Мстиславець, рятуючи життя, втекли у Білорусь. Тут Федорович за допомогою литовського гетьма­на Григорія Ходкевича заложив друкарню в Заблудові близь­ко Білостока. На це отримав від гетьмана Ходкевича окреме село. Мстиславець перенісся до Вільна, де заложив друкарню

за допомогою багатих міщан Мамоничів та Зарицьких. Але недовго довелося Федоровичеві перебувати в Заблудові. Геть­ман Ходкевич почав недомагати на здоров'ї і, маючи «болі голови», про які говорить Федорович, небагато турбувався друкарським ділом. Тоді Федорович помандрував до Львова, де на Підзамчі зал ожив нову друкарню в 1573 р. Роком пізніше надрукував «Апостола» з передмовою, в якій згадував про тяжкі зусилля, труди й турботи в своїх змаганнях «духов­не зерно по світу розсівати». Але й у Львові тяжко йшло діло. Федорович заставив друкарню, виїхав до Острога і там надру­кував у 1581 р. знамениту Острозьку Біблію. Після того повернувся до Львова і тут закінчив життя. Його друкарню викупив єпископ Гедеон Балабан, і вона стала основою дру­карні Ставропігійського братства, що віддало її управу Михай­лові Сльозці.

Слідом за друкарнями львівською та острозькою постава­ли упродовж XVI і XVII вв. інші друкарні — не тільки в містах, наприклад, у Києві, Рогатині, але також по селах: у Почаєві, Евю, Стрятині, Кутеїні, Крилосі, Угерцях.

Переклади Св. Письма. Нові впливи й нові обставини життя, зокрема свіже зацікавлення релігійними справами та питаннями, виявилися в ряді перекладів книг Св. Письма на мову, наближену до народної — так звану «посполиту». До найцінніших перекладів належить Пересопницька Євангелія з 1556—1561 рр. Назва її походить від монастиря в Пересоп-ниці на Волині. Переклад завершив Михайло Василевич, син сяницького протопопа, за допомогою архімандрита Григорія та з доручення княгині Анастасії Заславської, «для лєпшого вразумлення люду християнського посполитого». Пересоп­ницька Євангелія, від якої не вагається дехто розпочинати другу, чи середню, добу в розвитку українського письмен­ства,— це пам'ятка великої ціни—не тільки з погляду на мову, дуже близьку до тогочасної народної мови, але також із погляду на її мистецькі цінності, а також на заставки, ініціали, мініатюри. Шкода тільки, що оригінал утратився, а збереглися тільки відписи. Крім Пересопницької Євангелії, в якій помітні чеські впливи, були ще переклади Євангелій Валентина Нега-левського й білоруса Василя Тяпинського та ряд Євангелій з поясненнями, або «учительних».

Зразок мови з Пересопницької Євангелії (у сьогоднішньому правописі): «...А коли вхожали до ніякого села, стрітили єго десять мужей прокажених, коториї, здалека стоячи, голосом великим закричавши, рекли: «Ісусе учите лю, змилуйся над нами!» Которих то он коли уздрів, рекл ім: пойдітг і укажітеся священником. А коли они шли, сталося, іже суть очищені. Алг єдин з них, коли узріл, іже єсть очищен, вернулся, великим голосом хвалячи Бога, і пал на лиці своєм недалеко от ног его і дяковал єму. А то бил

самарянин. От то виділ Ісус і рекл: «А чи не десять їх очистилось? А де ж єсть їх девять?»

Заповіт Загоровського. Нові думки й нові кличі, що прихо­дили в Україну із Західної Європи, не відразу приймалися. Тільки звільна, з трудом усували запору давніх традицій та навичок. Дехто намагався погодити давнину з новиною, давні, вкорінені навички — з новими вимогами життя. Такою люди­ною був волинський вельможа брацлавський каштелян Василь Загоровський, що в 1576 р., в часі нападу татар на Волинь, став із ними до боротьби й дістався в полон. Коли втратив надію на визволення, написав у полоні заповіт для своїх дітей. Заповіт дуже цікавий. Загоровський бажав, щоб його діти не кидали своєї батьківської віри, але все ж таки радий був їм дати кращу, західноєвропейську освіту. В тім напрямі подав у свому заповіті ряд вказівок для своєї дядини, яка мала зайнятися вихованням двох його синів.

Загоровський прохає дядину, коли його сини матимуть по сім літ, дати їм розумного й чесного дяка, щоб їх учив «рускої науки в писме святом». Потім, «коли їм Бог милосердний дасть в своєм язику руском в писме святом науку доскона­лую», велить їм дати бакаляра, що навчив би їх латинської мови. Потім радить їх віддати на службу в такі місця, де заправлялися б у чеснотах. Також бажає, «аби не помітували своїм українським письмом і говоренням українськими слова­ми й обичаями чесними й покірними українськими, а найбіль­ше своєю вірою, до якої їх Бог призвав і в ній сотворив їх для цього світу». Каже молитись, постити, стерегтися єресі. Вкін­ці, коли схотять женитися, радить їм не глядіти ні на красу суджених, ні на славу чийогось вельможного дому, ні на маєток, тільки на релігійність та характер майбутніх жінок.

Острог як культурний осередок. Після прилуки всіх українських земель до польсько-литовської держави в т. зв. Люблінській унії 1569 р. життя на них підпало змінам. Перед­усім настала поважна зміна суспільних відносин. Упривілейо-ваною верствою стала шляхта, й їй одній прислугували всі права. Міщанство обмежено у правах, селянство віддано під повну владу панів. Поряд із тим ішли й інші зміни. Православ­на церква мусила зійти зі свого давнього становища, уступила місце державній католицькій релігії і стала хилитися до упадку. В Україну повною течією поплили польські й західно-сиропейські культурні впливи й захопили непереможною си­лою верхи українського громадянства.

Зміни, що вершилися в житті українського народу, занепад православної церкви, перехід верхів на протестантизм або

католицизм, брак шкіл, нестача освіти — все це тривогою виповнювало серця тих людей, що прив'язані були до православної віри, до давніх традицій, до своєї народності. За оборону православної церкви, її становища взялися найперше деякі вельможі. Вони із сумом дивилися на занепад освіти й старалися тому зарадити. В різних місцях вони кинулися до праці, закладаючи школи, підтримуючи наукових робітників, підсилюючи літературне життя. До таких вельмож належав гетьман Григорій Ходкевич, що у своїй маєтності в Заблудові дав захист Федоровичеві і грошовими засобами підтримував його друкарню. Також князь Андрій Курбський, що втік із Московщини від Івана Грозного, утворив у Миляновичах на Волині центр наукового руху. Курбський поширював листи Максима Грека, займався перекладами грецьких творів, нав'язував взаємини з визначними людьми в Україні й Білій Русі, листувався з ними (у тому числі з князем Костянтином Острозьким), заохочував їх триматися своєї віри, радив не захоплюватися чужою культурою. Третім таким огнищем був двір князя Юрія Слуцького в Слуцьку в Білій Русі.

З-поміж усіх українських магнатів найбільші заслуги для української культури мав князь Василь Костянтинович Ост­розький, син князя Костянтина Івановича Острозького, ки­ївський воєвода, власник велетенських земельних просторів, споріднений із найвизначнішими родами в Польщі. Завдяки його щирій опіці Острог став огнищем наукового й культурно­го життя. В 1570-х роках постала в Острозі на взірець польських академій зища школа, яку сучасники звали «три­мовним ліцеєм», бо вчили в ній трьох мов: грецької, церков­нослов'янської й латинської. Звали її також «грецькосло-в'янською академією».

При школі згуртувалися письменники й учені, що утворили своєрідне наукове товариство. Належали до нього Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Дам'ян Наливайко, архіди­якон Кипріян і чужинці: Ян Лятос, Христофор Філалеї, Кирил Лукаріс, Никифор. В Острозькій школі вчився й вихо­вувався пізніший гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.

Найважливішим ділом цього вченого гуртка було видання Острозької Біблії, яку видрукував Іван Федорович. Острозька Біблія — був це вислід довгої й поважної праці. За доручен­ням князя Острозького було підібрано грецькі тексти й слов'янські переклади, порівнювано різні джерела й лише на основі великої підготовчої праці приступлено до видання цього знаменитого твору. Друк закінчено в 1581 р.

Львівська братська школа. Відокремлені зриви вельмож у праці для відродження рідної культури тривали недовго.

Українські пани йшли туди, куди їх тягнули почесті, до­стоїнства, впливи, уряди та блиск західної культури в усіх її формах. Навіть рід князів Острозьких не вдержався при давній вірі й народності. Вже сини князя Острозького пере­йшли на католицьку віру і слідом за тим змінили народність. У тій хвилині, коли український народ утратив надію на поміч своїх верхів, взялося за працю на користь національної куль­тури свідоме міщанство, що почало організовувати свої сили щораз доцільніше й краще. В тій організації сил покористову-валися міщани укладом церковних братств та цехових органі­зацій. Братства були спочатку товариствами сустльно-релігій-ного характеру, що мали на меті займатися ділами христи­янського милосердя. Удержували притулки для вбогих, шпи­талі для недужих, уладжували похорони, братські богослужін­ня. З часом братства розширили свою діяльність, стали займа­тися справами освіти й культури, закладали школи, бурси, друкарні. Таким робом поклали основи відродження україн­ської культури.

Ініціатива до праці братств вийшла зі Львова, де постало найдавніше братство при церкві св. Успіння (Волоській). Перші відомості про це братство маємо з 1463 р. В 1568 р. братство отримало від антіохійського патріарха Йоакима ок­ремі права. Права братства закріпив і поширив царгород-ський патріарх Єремія. Братство дістало права ставропігії, тобто безпосередньої залежності від царгородського патріар­ха, зверхності над іншими братствами, право заснування власної школи та бурси. Зовнішньою ознакою привілеїв став­ропігійського братства був трираменний хрест, що його брат­ство прибило на воротах своєї домівки.

Львівське братство заснувало школу та при помочі єписко­па Гедеона Балабана викупило друкарню, яку Федорович заставив був жидові. Львівська братська школа мала найбіль­шу повагу між усіма братськими школами в перших часах їхнього розвитку. Видала вона найкращих наукових робітни­ків. Завдяки Львівській школі та діяльності її вчителів Львів вибився поруч із Острогом як осередок наукового життя. У Львівській школі вчили визначні сили: єлассонський єпис­коп Арсеній, що 1591 р. видав граматику грецької мови під назвою «Адельфотес», два брати Тустановські: Лаврентій Зи-чаній і Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон Ставровецький, Юрій Рогатинець та інші. Школа мала на меті релігійне та моральне піднесення громадянства. До школи ходили діти всіх станів та займали місця відповідно до успіхів у науці, а не до суспільного чи маєтного становища батьків. Характер школи був, отже, демократичний. Вчили грецької мови, цер­ковнослов'янської, граматики, риторики, діалектики, дещо

філософії, поетики й історії. Від 1592 р. одним із головних предметів стала латинська мова. З 1630 р. стала школа хилитися до упадку.

Культурна праця в Києві. З початком XVII в. дійшов до голосу у справах української культури Київ. Довгий час він тільки прислухався до того гомону, що йшов уже по українській землі. Живіший культурний рух розбудив у Києві Єлисей Плетенецький. Походив із села Плетенич у Галичині зі шляхетського роду. На сороковому році життя став архіманд­ритом у пінськім Ліщинськім монастирі. В 1599 р. вибрано його архімандритом Печерського монастиря в Києві. Було це становище одне з найвизначніших серед православних. Плете­нецький займав його впродовж 25 літ аж до своєї смерті в 1624 р. Плетенецький зайнявся перестроєм чернечого життя і згуртував при монастирі людей з широкими науковими зацікавленнями. В 1615 р. викупив друкарню, що її Гедеон Балабан заложив був у Стрятині, й розпочав видання книжок великим накладом. Для потреб друкарні заложив також фаб­рику паперу в Радомишлі. Гурток учених, що зібралися при Плетенецькім, розпочав плідну й живу діяльність. Працювали в тому гуртку Захарія Копистенський, пізніше наступник Плетенецького на становищі архімандрита Печерського мо­настиря, Памво Беринда, Тарасій Земка, Лаврентій Туста-новський. Так Печерський монастир знову став важливим культурним осередком.

Поруч нього постає в Києві на початку XVII в. у другому місці, на Подолі, інший культурний осередок — завдяки щед­рому записові жінки мозирського маршалка Галшки Гулевич-Лозчини. В 1615 р. «із любові й прив'язання до українського народу» записала вона свої дідичні посілості — двір і площу на Подолі — православним на різні релігійні й культурні потреби. Незалежно на Подолі постало Богоявленське брат­ство, що злучилося з фундацією Гулевичівни й розвинуло широку діяльність. До братства вписалося багато священи­ків, шляхтичів, міщан, а також цілий літературний гурток. Вступив до Богоявленського братства також гетьман Петро Конашевич Сагайдачний із усім запорізьким військом. Таким робом він неначе брав братство під свою опіку.

Значення братства зросло ще більше, коли затвердив його й поблагословив патріах Феофан, що в 1620 р. був в Україні. При братстві постала школа раніше, ніж школа при Печер-ськім монастирі. Першим її ректором був Йов Борецький, пізніший київський митрополит. Вже в перших роках свого існування стала вона кріпкою остоєю православ'я, гордощами й надією православних.

Могилянська колегія. Школу при Печерськім монастирі заложив Петро Могила, що в 1627 р. став архімандритом монастиря. Від тієї пори Печерський монастир ішов навзаводи з Богоявленським братством у культурній праці для свого народу. Петро Могила був сином волоського воєводи Симеона. Народився в 1597 р. Вчився за кордоном, у Парижі. Неспо­кійні політичні відносини в його батьківщині змусили його кинути край і удатися на двір Жовківського. В 1621 р. брав Могила участь у боротьбі з турками під Хотином. У 1625 р. вступив як чернець до Печерського монастиря, де двома роками пізніше вибився на становище архімандрита. Моги­ла бачив, що православні не дорівнюють католикам освітою й вирішив зарадити лиху. Задумав заснувати школу, яка була б за характером православною, але не уступала з науково­го погляду закордонним школам і польським колегіям, яких щораз більше поставало не тільки в Польщі, але й на українських землях. Зачав від того, що вислав талановитих молодих людей на заграничні студії. В 1631 р. заснував при Печерськім монастирі колегію, надаючи їй характер західно­європейських шкіл із перевагою латинської мови. Першим ректором новозаснованої школи був Ісайя Трофимович Коз-ловський. Під напором загальної думки громадянства згодив­ся Петро Могила сполучити свою школу зі школою Богояв-ленського братства на Подолі й переніс її туди в 1632 р. Кермо школи залишилося в його руках. Коли в 1633 р. Могила став київським митрополитом, у руках його опинило­ся кермо всього культурного руху в Києві. На взірець Київської колегії заложив Могила також подібні латинські школи у Вінниці й Кременці.

Час навчання в Могилянській колегії тривав сім, а то й вісім літ. Окремі класи звалися: інфіма, граматика, синтак-сима, поетика, риторика, по чім ішли два або три роки філософії. Головними предметами навчання були латинська мова, грецька, церковнослов'янська, польська. З інших пред­метів учили поетики, красномовності (риторики), штуки ве­дення схоластичної дискусії, або діалектики та філософії. Навчання діалектики мало на меті виробити вправних оборон­ців православної віри; навчання риторики мало підготовити добрих проповідників, що могли б своїм хистом дорівняти сзуїтам.

Могилянська колегія, що в 1701 р. стала академією, розсі-нала проміння науки й освіти широко по українських землях і далеко поза їх межами: в Сербії, Волощині й Московщині. Перед смертю записав Могила на школи великий маєток. У заповіті полишив ось які знаменні слова: «Ще заки став и архімандритом Печерського монастиря, бачачи, що занепад

віри й побожності серед народу походить від повної нестачі в нас освіти та школи, дав я обіт Богові весь мій маєток обертати почасти на відбудову зруйнованих Божих храмів, від яких полишилися нужденні руїни, почасти на заснування шкіл і закріплення прав і вольностей українського народу».

Оборонцем латинських колегій, які завдяки Могилі поста­ли в Україні, став один із найближчих Могилі людей, пізніший його наступник на київськім митрополичім престолі, що сміло взявся до боротьби з наступом московського уряду на права української церкви,— Сильвестр Косів. Написав він твір під назвою «Екзегезіс», де виказував, якою необхідною життєвою потребою є для українців знання латинської мови та добуття західноєвропейської освіти.

8. За церкву й народність

Писання релігійно-морального та наукового характеру. Від

другої половини XVII в. у зв'язку із загальним національним пробудженням українського народу живіше розвивається й літературна праця. Школи й друкарні, які щораз густішою мережею вкривали українські землі, причинилися до кращого розвитку літератури. Своїм змістом літературні твори, що появлялися впродовж XVII—XVIII вв., можна поділити на писання релігійно-морального й наукового характеру, полеміч­ні, проповідні, віршові, драматичні й повістеві. Крім цього, розвинулися мемуаристика та письменство історично-націо­нальної традиції (козацькі літописи).

Велику частину творів, що виходили з українських і біло­руських друкарень, становили твори релігійно-морального й наукового характеру. Всі вони мали на меті затримати православних при давній вірі й давній народності, причинити­ся до наукового закріплення й устійнення істин православної релігії. Появлялися нові видання богослужебних книг, нові переклади писань святих отців церкви, здебільшого сперті на західні критичні наукові видання. Так, за дорученням Петра Могили вийшло нове видання Требника, що узгодив церковні обряди й богослужіння; з його ініціативи вийшли збірку молитов та повчань для студентів — «Антологія» — та зна менитий катехизм «Православноє ісповіданіє віри» ректора Київської школи Ісайї Трофимовича Козловського. Дуже-помітним теологічним твором був «Літос», що його пов'язують з ім'ям Петра Могили. «Літос», або «Камінь»,— це збірна праця київських учених, що гуртувалися при Петрі Могилі. Твір вийшов під псевдонімом Євсевія Пимена в польській моні як відповідь на твір Касіяна Саковича «Перспектива», в якому

Сакович після свого переходу на рим ок атол ицизм виступив із їдкою критикою православної віри, неладів у церковному устрої та в житті православного духовенства. Йому у відповідь видали православні «Літос», у якому пояснювалися православ­ні богослужіння, таїни, обряди, пости й свята. Підручником теологічних наук для священиків було «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького, що був учителем у Львівській братській школі, а потім архімандритом у Черніго­ві. Ставровецький був також автором збірки віршів «Перло многоцінноє».

Православні берегли свою віру й церковнослов'янську мо­ву, як таку, що була неначе зовнішньою ознакою православ'я, його найтривкішою й найпевнішою основою. З тієї причини одним із головних предметів шкільної науки у тогочасних братських школах була церковнослов'янська мова. З'явилася потреба видання граматик тієї мови. Першою була граматика, що появилася у Вільні 1586 р. В 1591 р. єпископ Арсеній зладив граматику церковнослов'янської та грецької мови — «Адельфотес». Новий підручник граматики тієї мови дав Лаврентій Зизаній Тустановський в 1596 р. До граматики додав він короткий словник, у якому пояснював церковно­слов'янські слова народною мовою. Одначе найкращим і най­ціннішим підручником церковнослов'янської мови був підруч­ник Мелетія Смотрицького. Граматика Смотрицького, надру­кована в Евю 1619 р., довгі часи була основою навчання й знання церковнослов'янської мови не тільки в Україні, але також у південнослов'янських краях та в Московщині. Слов­ник церковнослов'янської мови зладив на основі словника Лаврентія Зизанія Тустановського чернець Памво Беринда в 1627 р. Це — «Лєксікон славеноросскій і імен толкованіє».

Відгомін релігійних суперечок. Багатий відділ письменства цього часу становить полемічна література, в якій відбився сильний відгомін палких та гарячих релігійних спорів перед релігійною унією та після її прийняття в 1596 р. Після спро­би Мисаїла нову спробу зробив київський митрополит Осип Ьолгаринович у 1500 р., але також без успіху. Нову акцію розпочали єзуїти в 1564 р. Спочатку завданням єзуїтів було працювати для піднесення католицької віри та поборювати протестантизм. Згодом виступили вони також до боротьби і православ'ям. Деякі з них, як Венедикт Гербест та Петро Скарга (останній у творі «Про єдність церкви Божої»), вика-іунали нелади в житті православної церкви та закликали до ■Луки з Римом. Своїми писаннями промощували вони дорогу 1>срсстейській унії.

Унія в Бересті, яку деякі українські владики уклали з

Римом, була наслідком невідрадних явищ у житті право­славної церкви, упадку моралі серед православного духо­венства й нестачі освіти. На жаль, унія прийшла дещо запізно, коли багато українських визначних родів опинилося вже в католицькому таборі. Владиками, що рік перед собором у Бересті підписали заяву приступлення до унії, були володи-мирський та берестейський єпископ Іпатій Потій та луцький єпископ Кирило Терлецький. До них приступив також митро­полит Михайло Рагоза, що на 1596 рік скликав собор у Бересті. На соборі наради відбувалися так, що окремо радили католики й уніати, які урочисто проголосили унію з Римом, і окремо православні, які разом із князем Костянтином Острозьким запротестували проти унії.

Всі ці релігійні питання й спори найшли свій вислів у полемічних писаннях. До найцікавіших і найцінніших поле­мічних писань, що вийшли перед Берестейською унією, нале­жить твір Василя Суразького «О єдиной істинной православ-ной вірі» та твір Герасима Даниловича Смотрицького «Ключ царства небесного». Твір Герасима Смотрицького, в якому автор боронить основи православної віри, відомий під корот­ким наголовком «Книжица». Вийшов у 1587 р. Рік скорше появився твір Смотрицького як протест проти реформи кален­даря. Реформу провів у 1582 р. папа Григорій XIII, відкидаю-чи давній юліанський календар. Проти реформи виступили збитою лавою протестанти, православні й навіть деякі като­лицькі кола. До ряду завзятих противників календарної ре­форми належав також краківський астроном Ян Лятос, що своєю критикою наразився на опір корпорації краківських професорів та знайшов захист в Острозі. Поруч із справою календаря найважливішими справами, що роз'єднували пра­вославних та католиків і були предметом їхніх гарячих завзя­тих спорів, були догми про походження Св. Духа, про верхов­ну владу папи, чистилище та справа целібату духовенства.

Після Берестейської унії літературна полеміка оживилася, приймаючи дещо інший характер. По обидва боки помітні намагання виказати, що тільки рішення того табору, в обороні якого виступав твір, були законні й правосильні. Так, зараз по Берестейськім соборі появилося з боку православних*коротке звідомлення з його нарад. Після того виступив Петро Скарга з твором «Берестейський собор та його оборона» в 1597 р. У відповідь Скарзі появився «Апокризис» — твір, що виклика» великий розголос. Його автор, здається, протестант, виявив у ньому широке знання, бистрий погляд та безсумнівний літературний талант. Сховався під псевдонімом Христофора Філалета. До боротьби з ним став Іпатій Потій, видаючи в 1599 р. «Антиррезис».