СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ТА КУЛЬТУРИ А' СИТУАЦІЯ НА УКРАЇНСЬКИХ- ЗЕМЛЯХ 3 страница
Подібними до сільського жилого будівництва були церковні будівлі, шо найкраще зберегли український народний архітектурний стиль — це так звані зрубні храми ХУ-ХУІІ ст. Тип цих церков походить в основній своїй композиції від староруського і українського селянського житла.
В українському культовому будівництві панівним типом церков були тридільні безкупольні та трибаштові, з'єднані між собою із заходу на схід від головного входу і перекриті трьома куполами, дерев'яні храми.
Залишки дерев'яних храмів періоду ХІУ-ХУІ ст. — явище дуже рідкісне. Такі будівлі збереглись подекуди в Галичині, як, наприклад, церква св. Духа, збудована в 1555 р. у містечку Потиличу, біля Рави Руської, церква св. Тройці в цьому ж містечку, на одвірках головних дверей якої зберігся напис з датою побудови 4 травня 1553 р. Така самадерев'яна церква Миколая в Чернівцях, збудована в 1607 р. Кам'яна церква Юра XVI ст., архітектура якої подібна до архітектури українських дерев'яних церков, збереглася в Рогатині.
Зрубна будішія дерев'яної церкви має в своїй основі дві однакові частини — центральний зал і бабинець, розташований при вході. Третя, вівтарна, частина, прибудована до головного приміщення зі сходу, — нижча, з окремим перекриттям. Іноді вівтарна частина така сама заввишки, як і інші два відділення. До того ж вона буває гранчаста або напівкругла і має спільний з ними дах.
Дзвіниці були відокремлені від церков. Вони служили іноді і як сторожові вежі, подібні до замкових башт. Зображення дзвіниць на гравюрах початку XVIІ ст. цілком тотожні в своїх загальних рисах з пам'ятками, що збереглись до нашого часу. Тогочасні дерев'яні дзвіниці нагадують великі, здебільшого чотиригранні, нескладної будови вежі дерев'яних замків ХІУ-ХУІ ст. Такі дерев'яні дзвіниці довго існували при кам'янихцерк-вах —у Києві при Софійському соборі і Києво-Печерській лаврі, що відображено на малюнках Києва першої половини XVIІ ст.
Цей стародавній тип дерев'яних церковних споруд розвинувся на основі церковного будівництва часів Київської Русі і має ряд спільних рис з російською культовою архітектурою. Різниця ж між російськими й українськими культовими спорудами такого типу полягає в архітектурній формі башт і перекриттів. Українські церкви здебільшого являють собою восьмигранні баштові будови, а звідси — бані завжди бувають восьмигранними, бо вони ставляться на восьмикутнику баштових стін і є природним їх завершенням. Перекриття російських кулькових споруд являють собою шатро. Шатрові церкви витягнуті високо вгору, та цибулевидні їх голівки, що завершують купол, є лише прикрасою.
Очевидно, причиною такої різниці російських і українських культових споруд є матеріал, з якого робилось перекриття. Зі стрункої високої ялини або сосни півночі легше було створити перекриття у вигляді шатра, часом дуже високо витягнутого вгору. Український дуб, бук, граб тощо були малопридатними для такої будівлі. Російська церква своєю стрункістю з поступово витягнугим угору куполом нагадує пишну високу ялину. Українська церква також буває часом дуже високою, але вона нагадує пірамідальну тополю з по-вільнозакінченим напівкруглим, здебільшого восьмикутним, завершенням.
Культові споруди на Україні ще більше, ніж жилі, оздоблювались зовні і часто всередині цікавим народним художнім різьбленням. Це надавало особливої краси дерев'яним невеликим церквам,які нагадували легку іграшку, ніби зроблену одним майст-ром-різьбярем. Найбільш орнаментовані були іконостаси, зроблені різьбярами з дерева. Уся дерев'я на церква споруджувалась без жодного цвяха і трималася на зарубах. Н а зарубах тримались і художньо витонченої роботи деталі іконостасу, який підносився кількома ярусами вгору аж до купола.
Різьблений орнамент нагадував рослини—гілки виноградної лози, траву, іноді відображав собою плодові рослини іззавитками, мініатюрні корзинки з плодами, ягодами тощо. У цьому був помітний вплив візантійського мистецтва, яке набрало нових національних форм на українському грунті.
Особливий вид кам'яних культових споруд на Україні становлять монастирі і церк-ви-фортеці. Загалом в умовах, коли щодня, щогодини можна було чекати нападу татар, населення України мусило бути готовим до активної оборони. Для цього використовува-лисьусі можливі засоби, зокрема, кам'яні церковні будови. Звичай вести оборону від ворога в добре укріплених жилих і культових спорудах існував здавна. Відомо, наприклад, що кияни оборонялись від навали татар Батия, замкнувшисьуДесятинній церкві, хори якої не витримали вагилюдського натовпу; церква обрушилась і привалила оборонців.
У 70-х роках XV ст. київський князь Семен Олелькович підняв з руїн і відбудував Успенську церкву Києво-Печерського монастиря. Вона набрала іншої архітектурної форми порівняно з староруською XI ст. Тоді ж монастир був обнесений цегляним муром з баштами та бійницями і перетворився в монастир-фортецю. Укріплення монастиря кияни використовували під час оборони від татар, а наприкінці XVI ст. і на початку XVII ст. — віднаступукатоликівтауніатів. Уніати не змогли оволодіти Києво-Печерською фортецею, і монастир залишався опорою православ'я.
Такими монастирями-фортецями в Західній Україні були: Унівський монастир, монастирі в Дермаиі, Зимному, Межиріччі тощо. В Острозі під оборонну фортецю була пристосована церква Богоявлення.
Цікавою цєрквою-твердинек)ХУст. була кам'яна культова і, водночас, оборонна споруда в селі Сутківцях на Поділлі, яка в перебудованому вигляді збереглась до нашого часу. Церква в Сутківцях стоїть на невеликому пагорбі поблизу р. Ушиці. Вона являє собою чотириапсидну будову з двоповерховими круглими баштами з бійницями; башти вмуровані в центральне кам'яне приміщення квадратної форми, тобто прибудовані до головного залу церкви. З баштових бійниць Сутківецької церкви-фортеці оборонці могли вільно, незалишаючи бойових місць, обстрілювати ворога з усіх боків. Цей головний задум плану оборонної споруди і, водночас, церкви невідомий архітектор виконав блискуче.
Відомі на Поділлі і в Галичині менші церкви, що також були пристосовані для оборони.
Переважна більшість розглянутих нами стилів архітектурних пам'яток має місцевий народний характер. Лише на деяких великих спорудах помітні сліди ренесансного стилю. Останній найбільше відчувається у великих цивільних і культових будовах таких міст, як Львів.
Такою спорудою у Львові є, наприклад, ансамбль братської тридільної і трику-польної церкви Успіння. Цей архітектурний ансамбль почали забудовувати з башти Корнякта (1572-1578 рр.) і каплиці Трьох святих. Остання, мов коштовна перлина української народної архітектури XVI ст., збереглась до нашого часу.
Зовнішню головну стіну каплиці прикрашають чотири подвійні пілястри з колонами, подібними до коринфських. Зверху капітелі увінчані брилами з ліпним орнаментом
у вигляді характерних для того часу розеток. Унизу під цим оздобленням виліплений карниз з дитячих голівок крилатих янголів. Каплиця має чудовий, один з кращих у львівських будовах, портал. На постаментах, прикрашених ліпленими масками левів, тримаються дві напівкруглі колони, обплетені різьбленням у вигляді виноградної лози злистям. Над плоскою покрівлею будівлі підносяться три гранчастої форми куполи. Архітектура каплиці явно успадкована від народного архітектурного стилю українсь-кихтриглавих дерев'яних церков. На цьому місці стоялатака сама, але дерев'яна каплиця Львівського братства.
Порядз каплицеюТрьохсвятих височить Корняктова башта, побудована в стилі ренесансу, яка й до цього часу приваблює глядача своєю красою. Будівництво башти почалосьдесьу 1572абов 1573 р. і тривало п'ять років. Будували їїдва видатні італійські архітектори — Петро з Барбони і його учень Павло Домінічі Римлянин — на кошти багатого члена Львівського братства Костянтина Корнякта. Але вона згоріла в 1616 р., а в 1617р. була відбудована.
З протилежного боку від Три святительської каплиці з Руської вулиці до башти Корнякта прилягає Успенська, або Волоська, тридільна і трикупольна церква. Успенська церква побудована за зразком української народної архітектури Павлом Римлянином. У 1585 р. італієць Павло Римлянин прийнявльвівське громадянство, а в 1591 р.,за договором з Львівським братством, почав будувати церкву разом з українським архітектором Амвросієм Прихильним. Амвросій Прихильний, крім Успенської церкви, будував у Львові костьол Бернардинів, працював над проектами деяких будов у Жовкві і закінчував почате Янушем Острозьким спорудження замку в Острозі.
В архітектурі Успенської церкви простежується майстерне поєднання двох стилів української народної архітектури дерев'яних церков та італійського ренесансу, що знайшов відображення головним чином у декоративному зовнішньому і внутрішньому оздобленні. Усе це в сукупності становило єдину цілісну архітектурну пам'ятку з ансамб-лютрьох споруд — башти Корнякта, каплиці Трьох святих і церкви Успіння. Будівництво Успенської церкви дуже затяглось і закінчилось після пожежі в 1631 р.
Внутрішнє декорування церкви витримане в дорійському стилі, особливо це помітно в ліпленнях, що оточують підбанники куполів пасмами і розетками. Стовпи і пілястри виконані в класичному стилі. Сюжети ліплення і різьблення мають місцевий український характер, творцями їх, без сумніву, були українські майстри. На фризі, наприклад, написані їх імена і прізвища: Кульчицький Костянтин і Кульчицький Яків.
Волоська церква тоді була єдиною культовою спорудою українців у центрі Львова, на Руській вулиці, бо королівський польський уряд забороняв створювати в інших районах міста українські установи. Л ьвівське братство, що зосереджувалось навколо неї, було центром культурноїдіяльності в Галичині.
Український стиль в архітектурі проникав у польське будівництво. Вплив його дуже помітний натридільних католицьких костьолах Західної України — в Дунаєві (будова 1585 р.), у Ширці (XVI ст.), Язловці (XVI ст.)та ін.
Цікавими архітектурними пам'ятками кінця XVI ст. і початку XVII ст. у Львові, що поєднали в собі народний український стиль з впливом ренесансу, є каплиця Кампі-
анів, що прилягає з півночі до католицького кафедрального собору біля площі Ринку та каплиця Боймів. Каплиця Боймів стояла колись окремо, потім до неї був примурований жилий будинок недалеко від південно-східної частини католицького кафедрального собору.
Незважаючи натяжке іноземне панування ітатарські напади на Україну, великої слави здобуло й українське малярство зазначеного періоду. Живопис, які більшість інших галузей культури, рідко виходивза межі церковноїтематики. Ми рідко зустрічаємо картини або портрети побутового характеру. Український живопис цього періоду продовжує розвивати староруські традиції стосовно до умов розвитку української народності. Слід зауважити, що в цих жанрах, особливо в портретному живописі, на українське малярство найбільше впливало західноєвропейське, італійське і німецьке мистецтво.
Художні пам'ятки Польщі, що походили з українських земель, були відомі ще з XII ст., наприклад, фрески староруського стінопису в костьолі св. Михайла у Вроцлаві, а також у ряді інших міст центральної Польщі аж до Сілезії включно. Цікавою пам'яткою живопису південно-руського походження XI11 ст. або XIV ст. є мозаїчна ікона бо-городиці, знайдена в костьолі св. Андрія в Кракові. До таких пам'яток, створених українськими митцями, належить відома в римсько-католицькому культі ікона Ченстоховської богоматері. Ченстоховська ікона була чудово оздоблена золотом і коштовними діамантами. Навколо походження цієї ікони католицькі фанатики творили різні легенди. За однією з таких версій вона, нібито, з'явилася зі Сходу десь у І ст. нашої ери. Насправді ж ченстоховська ікона є витвором українських майстрів кінця XI11 або початку XI Уст. У Ченстохові ікона стала відомою у 1382 р.
У ХІУст. українські митці розмальовували одну з вавельських каплиць, засновану королем Казимиром Великим у 1340 р. Особливо багато працюють українські і білоруські художники в Польщі в кінці XIV і на початку XV ст., після Кревської унії та в часи Ягелонів. Литовська династія Ягелонів використовувала українських і білоруських майстрів мистецтва на побудові міст, оздобленні палаців і костьолів у Польщі. З Хроніки польського історика Длугоша відомо ряд фактів, коли різним майстрам-ху-дожникам, клепальникам золота, тобто ювелірам, з України доручали оздоблювати костьоли, каплиці, палаци феодальної польської знаті.
У Хроніці згадуються імена і прізвища українських художників, наприклад, Володимира, священика Галя, відомого розписом багатьох костьолів у землях Сандо-мирській і Краківській. На фресці в Любліні стоїть підпис її автора Андрія з України, що закінчив свої фрескові малюнки тут 10 серпня 1415 р. Залишки цих фресок було відкрито в 1917 р. Серед них — найцінніша «Тайна вечеря», в якій яскраво поданий вічний ганебний образ зрадника Іуди з маленьким чорним чортиком, що спокусив його на зле діло. Чортик, усміхаючись, сидить із задертою борідкою в нього на шиї. Єван-гельському сюжету художник надав цілком громадського значення. Іуда поданийтутяк прообраз темних сил царства зла, як антинародний образ, спільниксатани, як уособлення всього, що є гіршого, нелюдського на землі.
У будовах Вавеля в Кракові з часів КазимираЯгайловича другої половини XV ст. відомо 43 картини на різні євангельські сюжети, написані українськими митцями. Особ-
ливо цікаві серед них фрески в Краківській каплиці Чесного Хреста. Робота українських майстрів у Польщі тривала протягом ХУ-ХУІ ст. З кінця XVI ст. їх творчість почали витискувати з польських міст західноєвропейські, головним чином італійські та німецькі, впливи, а також поява і швидке зростання місцевих польських художніх стилів, пов'язаних з католицькою ідеологією. Антинародні впливи Ватикану в Польщі, що породжували національну ворожнечу, позначились негативно на взаємовпливах української і польської культур, загалом, та на мистецтві, зокрема.
Поряд із фресковим живописом та іншими видами малювання велику роль в оздобленні культових і житлових будов відіграє різьблення.
Різьблення прийшло на зміну занадто розкішній і дорогій староруській мозаїці. З кінця приблизно XIІ ст. мозаїчні оздоблення, на зразок ранніх київських, більше не зустрічаються. У XIV-XVI ст. різьблені декорації по мармуру також зустрічаються рідко, здебільшого на надгробних монументах і плитах. Українське різьбярство цього періоду розвивається переважно як різьблення по дереву. Особливої краси і віртуозності дерев'яне різьблення досягає в церковному оздобленні, найбільше в іконостасах, а в жилих будинках —у різьбленні одвірків, наличників вікон усередині і зовні, на сволоках тощо.
Різьбярство було одним з найважливіших видів народного мистецтва. Народні мотиви його були не лише в світській, а й у церковній тематиці. Водночас, в українське різьбярство, так само як в архітектуру і будівництво, проникають значною мірою західноєвропейські стилі, насамперед, італійського ренесансу.
До зразків такого мистецтва належить надгробний монумент гетьману Великого князівства Литовського кн. Костянтину Івановичу Острозькому. Цей пам'ятник побудований сином гетьмана К.К.Острозьким у 1579 р. на місці поховання К.І.Острозького в Успенській церкві Києво-Печерськоїлаври. Церква.була зруйнована німецько-фашистськими загарбниками підчас другої світової війни. Пам'ятник Острозькому, що загинув разом з Успенською церквою, — це неповторний зразок мистецтва світового значення.
Особливе місце в українському живописі XIV-XVI ст. посідає художнє оформлення книг, зокрема рукописних.
Найцікавішими зразками ранніх українських книг є Євангеліє 1393 р. і Псалтир 1397 р., виконані в Києві дияконом Спиридоном (зберігаються у Державній Публічній бібліотеці м. Санкт-Петербурга).
Вражає своїм художнім оформленням Псалтир 1397 р., в якому вміщено понад двісті малюнків-мініатюр. Оформлення цих книг пов'язане з художніми традиціями ще Київської Русі. Євангеліє ж, написане в Україні наприкінці XIV або на початку XV ст. (зберігається у Третьяковській галереї в Москві), являє собою яскравий зразок українського мистецтва. Тут майже не відчувається впливу візантійського живопису.
У живописі гуманістичні тенденції проявляються набагато раніше, ніж в архітектурі та скульптурі. Вже в пошуках морально-етичних ідеалів, у втіленні демократичних і гуманістичних поглядів епохи, у підкресленні духовних цінностей, чим сповнені іконописні шедеври «Красівська богородиця», «Спас-учитель», ікони майстра Дмитрія, апостольський ряд з Деісусом із Наконечного, новий світогляд заявив про себе наприкінці
XV — у першій половині XV] ст. Ці ще не досить сміливі реалістичні спостереження повніше виражені в «Богородиці Одигітрії з пророками» (1599р.), створеній Федором Сеньковичем, і саме зображення символізує важливий етап переходу до нового періоду, в якому на фоні бурхливих історичних подій та ідейно-соціальних битв проходило становлення ренесансного живопису. Тоді ж визначились нові жанри як неминучі наслідки масштабнішого погляду на світ, як необхідне відображення емоційно-наукового пізнання життя: портрет, історичний живопис, пробуджується цікавість до краєвиду, все більше набуває побутового характеру трактування деяких святкових сцен. До мистецтва входить краса реального світу.
Перша половина XVII ст. характерна розквітом саме живопису, бо утверджується більш поглиблене «відкриття світу і людини», завдяки чому художня творчість поступово набирала реалістичного змісту. Завоювання нових реалістичних позицій у живописі пов'язане з прогресивними рухами, з піднесенням антифеодальної та національно-визвольної боротьби. Такі високі мотиви сприяли появі невідомих раніше в українському мистецтві намаганьтеоретично узагальнити погляди на прекрасне, які спирались на переконання про цінність реальної природи. Подібні думки висловлені в творах Кири-ла-ТранквіліонаСтавровецького,Захарія Копистенського. Як і раніше, в центрі естетичних принципів—людина, що здатна оцінити і власний твір, і красу реальної природи, в якій знаходить джерело своїх високих творчих поривань.
У цей час не священнослужителі-догматики визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а активне демократичне середовище — українське міщанство, що організовувалосьу братства. Ця суспільна й культурна сила внесла у живопис нове світосприймання. І живопис саме цього періоду відзначається піднесеним характером, новими композиційними пошуками, ускладненим розв'язанням тематичних сцен, колористичним багатством. Іван Вишенський рішуче обстоював думку, можливо вперше в ренесансному мистецтві висунуту з такою категоричністю, про демократичний характер релігійних сцен, отже, тим самим доводячи наближеність мистецтва до простих людей і вираження ним гуманістичного світогляду. Свою думку полеміст проводить на аргументованому аналізі сцени «Різдво Христа». В європейському ренесансному мистецтві сцени поклоніння дитяті трактуються якторжество влади й багатства. Проте І. Вишенський розкриває соціальну суть теми напрочуд просто й переконливо на контрастних зіставленнях класових антиподів, ворожих між собою за суспільними позиціями, світоглядом і мораллю. Духовну силу, правду і людську гідність він залишає за простими людьми, за «хлопами й кожум'яками».
Арабський мандрівник Павло Алеппський, що подорожував Україноюта Росією 1654 р. захоплено описує живописні твори, які він бачивубагатьоххрамах Києва, Київщини та Чернігівщини «Козацькі живописці запозичили красу малювання облич, кольору одягу від франкських і ляських живописців і тепер малюють православні ікони вже навчені і досконалі», бо ікона Богоматері «так прегарно намальована, що наче говорить... її обличчя й уста захоплюють своєю чарівністю їм бракує лише слова». І так описано багато інших ікон, не менш захоплюючих життєвою відповідністю.
Зміни в системі естетичних поглядів вже можна побачити в іконі «Страсті» (1620 р.) ізс. Раделичі на Львівщині, про що свідчать зміни в композиції, складність характеристики дійових осіб, відчуття простору, єдність освітлення. Проте ще помітні екскурси в минуле, — це передача дії лише в екстер'єрі, невідповідність пропорцій людини архітектурним формам, умовність краєвиду, декоративний принцип у зображенні груп натовпу. Все ж у цій боротьбі нового із старим перевага була на боці життєвої логіки мислення, що позначилося в намаганні наблизити легендарну історію до сучасності наданням соціальної оцінки сутичці ворогуючих груп акцентуванням теми зради. Раделицький майстер виділяє важливі для свого часу морально-етичні проблеми в світлі ідей ренесансного гуманізму, виражаючи тим самим духовні запити свого періоду, їх сутність позначилась у цілеспрямованості подальшого розвитку живопису, поступ якого простежується на трьох іконостасах п'ятницькому, успенському та святодухівському, що становлять єдиний ряд поступово ускладненого процесу.
П'яти ицький іконостас був створений на межі ХУІ-ХУП ст. (на відміну від традиційної версії датування —40-і роки XVIІ ст.), оскільки в ньому стикаються готичні форми з ренесансними. Крім того, сцена «Христос перед першосвящеником Липою» виразно відображає антиуніатську боротьбу, що посилилася після Брестського собору. В 40-і роки після жорстоких придушень козацько-селянських повстаньтака агітаційна позиція проти католицизму була б вже неможливою.
Історичний жанр не мав поширення, все ж розвивався досить інтенсивно. Насправді історичною картиною було зображення тогочасних подій, що їй надавало особливої значущості як документа епохи. Ясно, що це зображення мало далеко не реальний характер, бо на ньому ще тяжіли іконописні традиції та тенденційні вимоги замовника з урахуванням всіляких умовностей того часу, із збереженням парадності представлення, присутності містичних і символічних образів, політичної актуальності. Такі історичні картини були своєрідними високопарними панегіриками на честь виняткових подій, яскравим прикладом чого є цикл картин, присвячений історії Марини МнішектаДмит-рія Самозванця, які приписуються львівському живописцю Шимону Богушовичу.
На відміну від історичного живопису, портрет посів провідне місце в культурному житті тодішнього суспільства. Розвиток цьогожанрурозпочався з донаторськихта надгробних зображень, і цей тип портрета, переносячи активну еволюцію, надовго залишався чинним в українському мистецтві (портрети Я на Гербурта, Катерини Домагалич, Костянтина Корнякта). Він проник у всі прошарки міста і села, що зумовило збереження його стильової своєрідності і допомогло залишитись винятковим історіографічним документом. Однак найбільшу популярність здобув портрет світського призначення, спочатку погрудний, згодом — в повний зріст. Невеликого формату ранні портрети Сте-фана Баторія, Ганни Гойської, Софи Терновської, Романа Сангушката ін., об'єднані органічно-цільним ренесансним сприйняттям людини. В таких портретах переплелись впливи західноєвропейського мистецтва з традиціями українського живопису, якому належить провідна роль. Специфіка умов сприяла тому, що портрет залишався на демократичних позиціях і це затримувало його в реалістичному руслі з правдивим і проникливим розкриттям суті людини. Саме прагнення до об'єктивності, до передачі колориту епохи та її атмосфери складає велику пізнавальну вартість цього жанру. Парадний
шляхетсько-магнатський портрет набув особливо швидкого розвитку в першій половині XVI 1ст. У ньому виробились власні ідейно-стилістичні риси, які залишились незмінними протягом майже двох століть, та було закладене нове розуміння образу людини, що визначалось соціальним становищем: портрет виявився зручною формою демонстрації високо-го суспільного рангу. Однак характери передавались з гострою нещадністю та правдивістю. Стилістичні риси такого портрету визначались запозиченнями з королівських зображень—це портрети Марини Мнішек, Лжедмитрія, Юрія Мнішка.
У мистецтві Києва, коли місто стає центром культурно-політичного життя в Україні, портрет посів провідне місце. Цей жанр виявився засобом втілення важливих суспільних ідей через образи широкомасштабного змісту та високих громадянських позицій. На портрет покладались обов'язки формувати морально-етичний ідеал людини. Тому поява зображень тодішніх діячів української культури була своєчасною і мала велике історичне значення. Таким чином, портрет став засобом втілення суспільних ідей. У ньому розкривалась сутність людини з ренесансних гуманістичних позицій.
Ренесансний український живопис приділяв головну увагу людині, в ньому концентрувались вироблені тогочасним світоглядом нові потенційні сили, покликані активно впливати на життя людини, пробуджувати в ній високі гуманістичні ідеали. Живопис становив поетично-світлу, піднесено-одухотворену части ну земного життя людини, і в цьому приховувалась його величезна естетично-суспільна цінність.
Графічне мистецтвотісно пов'язане з рукописною й друкованою книгою, проте воно не замикалось у межах книги, обплітаючись спільністю стильових напрямів і духовних потреб із живописом та скульптурою. Розквіт графіки був зумовлений усім перебігом величезних перемін у культурному і політичному житті того часу. її розвиток не гальмувався ні прив'язаністю до традицій, ні обмеженнями, яку живопису, бо в ній нові відкриття й нові напрями сприймались набагато швидше. Тому прагнення до реальності і життєвої переконаності видається в графіці цілком природним.
Ренесансний період в українському мистецтві був короткочасним, але його високі духовні здобутки й значення для подальшого розвитку конче важливі. У ньому відобразились висунуті епохою нові ідеї, нові естетичні цінності та невідома раніше духовна змістовність, що розвинулись в умовах гострої соціально-політичної та національно-релігійної боротьби, які, в свою чергу, зумовили нове образне бачення. Це мистецтво брало активну участьу тодішньому житті, з якого воно черпало змістовну наповненість. З цієїепохи розпочинається неухильне зближення мистецтва з реальним світом, що позначалось на архітектурі, скульптурі, в живописі та графіці. Саме в центрі уваги живопису сталалюдина, її суспільна діяльність, індивідуальна неповторність, а у графіці відобразились актуальні проблеми часу.
Є Водночас із формуванням української народності проходять становлення основні риси української розмовної мови. Книжна мова, що склалася у Київській Русі, ще довго була спільною для всіх східнослов'янських народностей, нею писалися релігійні та літе-
ратурні твори, ділові папери. Але в цю мову дедалі більше проникають елементи розмовної мови.
Відомостей про літературнутворчість на українських землях протягом XIV- XVI ст. дуже мало, але можна твердити, що тогочасні книжники продовжували традиції письменства часів Київської Русі. Проблематикатворів цієїдоби зумовлювалася татарським лихоліттям, литовським та польським поневоленням, міжусобними чварами місцевих феодалів, соціальним опором гнобленого люду. Продовжують діяти і розвиватися традиції культури Київської Русі, наякі вХІУ-ХУІ ст. накладаєтьсятакзваний другий південнослов'янський вплив. Це знайшло найвиразніший вияв в учительсько-ораторських, агіографічних, історико-публіцистичиихтворах. Водночас, це була епоха Ренесансу і Реформації у Західній та Центральній Європі. Ренесансні і реформаційні ідеїзнаходили відгуку Східній Європі. Поступово вони стають здобутками й українськоїлітератури.
Навітьу найтяжчі лихоліття під час поневолення більшої частини колишньої давньоруської держави не припинявся розвиток письменства, зокрема літописання. Феодальне роздроблення призводило і до розчленування літописання на місцеве. Але місцеві літописи здебільшого розпочиналися «Повістю временних літ» якевідчення спільної історії, єдності руського народу і нагадуванням сучасникам про героїчне минуле східних слов'ян.
У XIІ-XIII ст. одним із найпомітніших на руських землях було багате і могутнє Галицьке-Волинське князівство. У другій половині XI11 ст. тут був створений Галиць-ко-Волинський літопис, який мав істотний вплив на наступнулітературу.
Знамените «мамаєве побоїще» 1380 р. породило куликовський цикл героїчно-епічних творів російської літератури кінця ХІУст.Твори ці оспівували конкретну історичну подію і, водночас, продовжували кращі традиції письменства Київської Русі. Зокрема, у них відбилися традиції поетики «Слова о полку Ігоревім» та Галицько-волинського літопису. Найпомітнішими серед творів є «Задонщина» та «Сказание о мамаевом побоище». На українських землях було здійснено переробку останнього під назвою «Книга о побоище Мамам, царя татарского». Це композиційно струнка воїнська повість, яка складається із дванадцяти розділів. Твір можна вважати одним із перших взірцівдавньоук-раїнської історичної белетристики на вітчизняну тематику.
Найпомітнішими історичними творами ХУ-першої половини XVI ст., які безпосередньо розвивали традиції київського та гал ицько-волинського літописання, є захід-норуські й Короткий Київський літописи.
Західноруські виникли під час перебування українських і білоруських земель у складі Литовської держави. Написані вони тодішньою книжною мовою. Збереглося 25 . рукописнихзбірокцихлітописів.
Короткий Київський літопис складено на початку XVI ст. Охоплює він події від 862до 1515 р. Улітописі вміщений важливий матеріал з історії Київської землі, Волині, Білорусії та Литви ХІУ-ХУст.
У XIУ-ХУІ ст. удосконалюються жанри ораторсько-проповідницької та агіографічної прози. Дедалі більшої популярності набувають учительні, або тлумачні, євангелія, нові цикли агіографічних легенд. З'являються нові обробки «Шестиднева», істо-ричних та белетристичних повістей. Укладаються збірники повчально-оповідального
змісту. Серед останніх на особливу увагу заслуговує «Ізмарагд». З трьох редакцій цього збірника дві мають виразний український характер, насамперед, щодо мовного оформлення.
Дата добавления: 2015-02-10; просмотров: 865;