СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ТА КУЛЬТУРИ А' СИТУАЦІЯ НА УКРАЇНСЬКИХ- ЗЕМЛЯХ 1 страница

Монголо-татарська навала всередині XIII ст. і наступне півторастолітнє пануван­ня Золотої орди призвели до занепадуекономічного, політичного і культурного життя в Україні. Від численних міст і поселеньзалишилися самі руїни або тільки назви.

Процес формування культури України в ХІУ-ХУІ ст. був відображенням склад­ного процесу формування української народності, шо почався після розпаду Київської Русі. Роздробленість Київської Русі супроводжувалася розпадом не сформованої до кінця давньоруської народності і утворенням на її основі трьох східнослов'янських на­родностей — російської, української і білоруської.

Разом з формуванням української народності розгорталися процеси формування власне української культури. Дослідники виділяють два етапи у цьому процесі: — ХШ - XVст., коли культура загалом зберігаладавньоруську основу в усіх сферах;

1 УКРАЇНСЬКАКУЛЬТУРА Ч к XIV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИН^ X , XVII СТОЛІТТЯ. . ,Х<

— XVI - перша половина XVII ст. Цей етап позначений виникненням стійких етніч­них ознак та їх поєднанням у систему.

Процес формування української народності був прискорений в ХІУ-ХУст., коли східна частина України була підкорена литовськими князями, а Галичината Поділля — польськими феодалами.

Литва, яка приєднала до себе землі Бєларусі, України і частково Московської держави, перетворилась у багатонаціональну державу, де превалювало не литовське, а слов'янське (українське і білоруське) населення зтрадиційною етнічною культурою і правом. Руська мова визнавалася у Литві державною. Православна церква також зали­шалася панівною у духовному житті суспільства. Таке положення було закріплене у збірках державних законів — Литовських статутах 1529 і 1566 рр. Литовська держава XIV і XVI ст. зберігала незмінними етнічні (мовні, культурні) особливості підвладних їй української і білоруської народностей.

Але з часом політичні обставини змінилися не на користь України. За умовам и дого­вору між Литвою і Польщею 1385 року литовський король Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою і зобов'язувався прийняти католицизм як державну ре­лігію, а землі Литви й України приєднати до Польщі.

Землі Галицько-Волинського князівства наприкінці ХІУст. відійшли до Молдо­ви, яка тоді ж потрапила в залежність від Туреччини. Землі Північного Причорномор'я і Приазов'я попали під владу Кримського ханства. З кожним десятиріччям розширялася турецька експансія на землі України.

Таким чином, землі України були завойовані іноземними державами, розділені на частини, а українська народність була позбавлена можливості створити власну єдину і незалежнудержаву. Над українським населенням нависла реальна загроза асиміляції з сусідніми народами.

1 липня 1569р. у Любліні (Польща) була проголошена унія, згідно з якою Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу — Річ Посполиту. Люблінська унія передбачала знищення в Україні державних традицій і ав­тономії, які залишилися з часів Литовської держави.

Затаких обставин становище Української православної церкви, як одного з найго­ловніших чинників українського культурного процесу, значно похитнулося. Уп­равління православною церквою знаходилося в руках чотирьох патріархів: вселенсько­го константинопольського (Візантія, Туреччина), олександрійського (Єгипет), антиохійсь-кого (Сирія), єрусалимського (Палестина). Вони правили церквою разом (соборно).

Між католицьким і православним духовенством велися гострі суперечки, в які втягувалися і миряни. Тому частина церковних діячів виступала за припинення супере­чок і примирення церков за допомогою унії. Ідея унії католицької і православної церков мала своїх прихильників і в Україні, де православ'я занепадало.

У жовтні 1596 р. на церковному соборі католиків і православних — прихильників унії, у Бресті (Бєларусь) було прийняте рішення: православну і католицьку церкви об'єдна­ти від верховенством папи римського; православні повинні визнавати католицьке твер­дження про походження святого духа від Бога-отця і Бога-сина, ввести індульгенції про

відпущення гріхів, а також новий календар; у православній церкві зберегти старі обряди і вважати дійсним слов'янський переклад святого писання.

Водночас, інший спеціальний собор православного духовенства і мирян запере­чив унію і прокляв її прибічників. Брестська унія розмежувала суспільні сили в Україні. Польський король проголосив унію обов'язковою для православного духовенства і всіх віруючих Речі Посполитої, зокрема, для населення України і Бєларусі. Духовенству, яке не визнавало унії, загрожувало гоніння: у них відбирали посади і віддавали уніатам. Монастирі, вірні православ'ю, позбавлялися майна. Духовенство, шляхта, братства, міща­ни зверталися до короля з проханням скасувати унії і зберегти церковні традиції в Ук­раїні. Але це не дало результатів. 1 тоді духовенство звернуло свої погляди на козацтво — силу, яка могла б не тільки звільнити Україну, а й ліквідувати унію як духовну неволю українського народу.

Як відомо, зазначений період був важливою віхою у розвитку західноєвропейської культури. Це були часи ренесансних ідей, гуманістичного світогляду. Внаслідок цього ук­раїнська культура починає відчувати на собі могутній вплив культури світової.

РЕНЕСАНСНО-РЕФОРМАЦІЙНІ ІДЕЇ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Про існування братств вперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів мущанства, боротьби проти ка­толицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації. У братствах брали участь середні верстви міського населення з цехових ремісників, торговців, вчителів, православне духовенство й дрібна шляхта. Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585 р.), Брестське (1591 р.), Люблінське (1594 р.), Київське Богоявленське (1615 р.), Луцьке (1617 р.). Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно-релігійної боротьби з католиками та уніатами, братства вели громадсько-політичну та культурну діяльність. Вони організовували лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.

Братські діячі постійно боролися з православною церковною ієрархією, крити­кували зловживання духівництва, особливо вищого, добивалися виборності духівницт­ва світськими людьми, прагнучи контролювати діяльність кліру та знищити монополію духівництва натлумачення Св. Письма. Зусилля братств, спрямовані надемократичну реформу релігійно-церковного життя, поряд з практичними заходами ренесансно-гу­маністичного характеру (налагодження книгодрукування, організація науково-освіт­нього процесу і демократизація школи, поширення знань і розвиток світського пись­менства) становлять основні культурно-ідеологічні напрями їхдіяльності.

Реформаційно-гуманістичний характер братського руху визначив і характер його ідеології, яка, зі свого боку, активно впливала на практичну діяльність братств. Серед

братчиків культивувалися ідеї економічного підприємництва, справедливості, право­вого рівноправ'я, політичної свободи і громадянського служіння — тобто ідеї, які в су­часній науці прийнято називати громадянським гуманізмом, що визрів за первісного капіталістичного нагромадження, в епоху Відродження. Центральною для громадянсь­кого гуманізму була ідея спільного блага, яка слугувала критерієм моральної оцінки людини. Етика громадянського гуманізму утверджувала людину через особисту діяльність, спрямовану на благо суспільства.

Ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської особи­стості були не новими для філософських роздумів в Україні, починаючи з праць книж­ників князівської доби і відбившись повною мірою в "Повчанні Володимира Монома-ха". Вони знайшли свій відбиток і в наступні періоди розвитку філософської думки, особливо вХУст. Однак тут можна говорити лише про елементи гуманізму як такого. Систематичне звернення до концепцій гуманізму найповніше проявилося саме в XVI- першій половині XVII ст.

У загальному процесі розвитку гуманізму в Україні можна виділити три періоди: до середини XVI ст. — типологічно подібний до раннього італійського з його суспільно-політичною, етичною та естетичною проблематикою; з другої половини XVI ст. до по­чатку XVI І ст. відбувається інтенсивна розробка ранньо гуманістичних ідей в пере пле­тенні з реформаційними, активне формування історичноїсамоусвідомленості українсь­кого народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму; з другої половини XVIІ ст. розроблюється весь комплекс гуманістичних ідей без звернення до реформаційних.

Наведена періодизація розвитку гуманізму в Україні має умовний характер, оскіль­ки розчленування цілісного процесу не завжди піддається проведенню чіткої межі за­вершення одного і початку іншого періоду.

Ренесансний період як етап у поступальному розвитку українського мистецтва визначився притаманним цьому часові розумінням художніх засад, у яких втілилися суспільно-політичні та духовні проблеми епохи. Старі естетичні мірки і утилітарні ви­моги виявилися недостатніми для втілення нових ідей краси та задоволення зрослих запитів життя. Основним стимулом мистецтва стало прагнення художньо засвоїти ре­альний світ, і в цьому засвоєнні могутньо лунала пробуджена потреба в пізнанні, науці, що яскраво вказувала на звільнення людського розуму, всього єства людини від догм церковного світогляду. З пізнанням світу народжувалосьусвідомлення людиною своєї сили і нове образно-художнє мислення, яке втілювалося в найрізноманітніших мис­тецьких формах. Звичайно, цей прогресивний процес не був раптовою зміною звичних форм, бо весте, що було доцільним і могло слугувати висунутим високим ідеям, пере­довсім національної самобутності, зберігалось, збагачуючись новими духовними цінно­стями.

Нові вимоги зумовили звертання до мистецтва Європи, насамперед, до ренесанс­ної культури Речі Посполитої, проте засвоювались лише ті художні явища, які відпові­дали національним потребам. При цьому слід зауважити, що антиренесансна католиць­ка контрреформація скеровувала основний удар проти ренесансної української культу­ри як основного вогнища антифеодальної і визвольної боротьби.

Ренесансне мистецтво в Україні пройшло кілька етапів. Які будь-який важливий період, воно пройшло початковий етап — проторенесанс, тобто зародження нових форм, що яскраво позначилось в живописі, час повного розквіту, який можна прослідкувати на всіх його видах в архітектурі, скульптурі, живописі та графіці, та, очевидно, завер­шальний етап, характерний процвітанням маньєризму.

В умовах боротьби проти іноземної експансії пробуджувався інтерес українців до власної історії, мови, традицій. Культурний зліт в Україні, коріння якого сягають у духовне життя Київської Русі, був результатом подальшого соціально-економічного розвитку, пробудження національної самосвідомості, поширення ідей гуманізму епохи Відродження.

Поширенню цих ідей сприяли й представники України, які навчалися у Кракі­вському, Болонському, Празькомута інших закордонних університетах. Відомо, шоу ХУ-ХУІ ст. освіту у Краківському університеті отримали близько 800 українців, а у списках Падуанського університету у XVIII ст. було 2 тисячі вихідців з українських земель. Багато українців, які навчалися в іноземних університетах, стали відомими дія­чами науки і культури свого часу. Імена цих наших співвітчизників дійшли й до нас, їх нащадків. Це і Юрій Дрогобич, доктор філософії і медицини Болонського університету, і Лукаш з Нового Града, який викладав у Краківському університеті, і Станіслав Орі-ховський із Перемишля, який здобув визнання у Польщі, Італії, в Україні як публіцист, оратор, письменник і багато інших.

Більша частина українців поверталася по Закінченні навчання на батьківщину. Маючи широкі знання, вони намагалися донести досягнення європейської науки, куль­тури і суспільної думки до своїх земляків. Окрема роль у справі поширення наукових знань належить і вихідцям з інших країн, які проживали в Україні.

Особливого значення набуває розвиток національних шкіл світського характеру. Шкільна освіта будувалася на досвіді, який був накопичений ще за часів Київської Русі. Численні факти свідчать про те, що у XI11 -XIV ст. існували школи у багатьох містах і містечках України. УХУІст. значно збільшилася кількість монастирських шкіл. Іхоч ці школи здебільшого готували церковнослужителів і переписчиків книг, все ж вони зробили свій внесок у справу поширення грамотності в Україні. Однак рівень цих шкіл не міг задовольнити потреби суспільства в освічених громадянах. Україні потрібні були нові школи, які б могли підняти освіту до рівня вимог часу. Вирішення цієї проблеми взяли на себе не церковнослужителі, абратства, козацтво і окремі магнати дикі виступа­ли як меценати шкіл.

Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-слов'яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля.

К. К. Острозький як представник староруського православ'я діяв в умовах, коли майже вся українсько-білоруська знать прийняла католицтво або унію. Навітьдіти Ост­розького, виховані в польсько-католицькому оточенні, всі, крім молодшого сина Олександра, стали католиками. Усе родинне оточення було польсько-католицьким. К.К.Острозький залишався відданим давнім русько-українським традиціям. Усі свої сили він віддавав поширенню освіти, письменства і взагалі культури, яка протистояла натиску католицизму й унії.

Діяльність Острозького не була спрямована проти існуючого ладу Польщі. Він вважав за можливе поєднати класові інтереси православних магнатів з інтересами польсько-литовської панівної верхівки. Своюосвітнюдіяльністьвін прагнув розгор­нути в офіційно дозволених польським урядом межах. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст., що були спрямовані не лише проти польських, а й проти українсько-білоруських магнатів і шляхти, зокрема безпосередньо проти князів Острозьких, при­скорили перехід їх в унію.

Першим ректором Острозької школи був вчений і письменник ГерасимСмот-рицький, автор політичного трактату «Ключ царства небесного», надрукованого 1587 р. в Острозі, та кількох віршів. Викладачами школи були відомі діячі острозько го літера­турно-наукового осередку Василь Суразький, Тимофій Михайлович, КирилоЛукаріс, Дем'ян Наливайко, а вихованцями - Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Іван Княгиницький, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.

Шкільна освіта, як і загалом національно-культурний рух в Україні, у цей час переважно пов'язана з життям міст. Організація міських братств супроводжувалася улаш­туванням при них братських шкіл. Найбільшою серед братських шкіл і зразком для інших була школа Львівського Успенського братства, яка гідно доповнювала острозьку школу. її управителем був відомий знавець грецької мови єпископ Арсеній.

Важливим осередком освіти у Києві було братство, засноване у 1615 році. Істо­ричним досягненням братства була організація Київської братської школи, яка у май­бутньому стала Києво-Могилянською академією. У порівняно короткий термін школа підійшладотодішньогоєвропейського рівня вищого навчального закладу.

У період свого становлення Київська братська школа отримала велику матеріаль­ну підтримку. Передусім, необхідно згадати славетну киянку Гальшку (Єлизавету) Ва­силівну Гулевичівну, дружину Мозирського маршалкаЛозка, з іменем якої пов'язане заснування школи. Це була освічена жінка, патріотка. Вона добре розуміла необхідність розвитку вітчизняної освіти. 15 жовтня 1615 р. у присутності багатьох почесних свідків Гулевичівна урочисто підписала дарувальну грамоту, за якою її земля у Києві, на По­долі, передавалася у власність братству для монастиря і школи.

Великий особистий внесок у розвиток Київської братської школи зробив услав­лений український полководець, гетьман війська Запорозького Петро Конашевич-Са­гайдачний, який вступив у братство з усім своїм військом. Як член братства і ктитор (опікун) Києво-Братського училищного монастиря, він постійно піклувався про роз­виток школи. Помираючи від ран у Києві, Сагайдачний майже всі свої кошти заповів Київській, атакож Львівській і Луцькій братським школам.

Ренесансне мистецтво в Україні пройшло кілька етапів. Як і будь-який важливий період, воно пройшло початковий етап — проторенесанс, тобто зародження нових форм, що яскраво позначилось в живописі, час повного розквіту, який можна прослідкувати на всіх його видах в архітектурі, скульптурі, живописі та графіці, та, очевидно, завер­шальний етап, характерний процвітанням маньєризму.

РОЗВИТОК ОСВІТИ І НАУКИ

В умовах боротьби проти іноземноїекспансії пробуджувався інтерес українцівдо власної історії, мови, традицій. Культурний зліт в Україні, коріння якого сягають у духовне життя Київської Русі, був результатом подальшого соціально-економічного розвитку, пробудження національної самосвідомості, поширення ідей гуманізму епохи Відродження.

Поширенню цих ідей сприяли й представники України, які навчалися у Кракі­вському, Болонському, Празькомута інших закордонних університетах. Відомо, щоу ХУ-ХУІ ст. освіту у Краківському університеті отримали близько 800 українців, а у списках Падуанського університету у XVIII ст. було 2 тисячі вихідців з українських земель. Багато українців, які навчалися в іноземних університетах, стали відомими дія­чами науки і культури свого часу. Імена цих наших співвітчизників дійшли й до нас, їх нащадків. Це і Юрій Дрогобич, доктор філософії і медицини Болонського університету, і Лукаш з Нового Града, який викладав у Краківському університеті, і Станіслав Орі-ховський із Перемишля, який здобув визнання у Польщі, Італії, в Україні як публіцист, оратор, письменник і багато інших.

Більша частина українців поверталася по закінченні навчання на батьківщину. Маючи широкі знання, вони намагалися донести досягнення європейської науки, куль­тури і суспільної думки до своїх земляків. Окрема роль у справі поширення наукових знань належить і вихідцям з інших країн, які проживали в Україні.

Особливого значення набуває розвиток національних шкіл світського характеру. Шкільна освіта будувалася на досвіді, який був накопичений ще за часів Київської Русі. Численні факти свідчать проте, що уХШ -XIV ст. існували школи у багатьох містах і містечках України. У XVI ст. значно збільшилася кількість монастирських шкіл. І хоч ці школи здебільшого готували церковнослужителів і переписчиків книг, все ж вони зробили свій внесокусправу поширення грамотності в Україні. Однак рівень цих шкіл немігзадовольнити потреби суспільства в освічених громадянах. Україні потрібні були нові школи, які б могли підняти освіту до рідня вимогчасу. Вирішення цієї проблеми взяли насебе не церковнослужителі, абратства, козацтво і окремі магнатами виступа­ли як меценати шкіл.

Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-слов'яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля.

К.К. Острозький як представник староруського православ'я діяв в умовах, коли майже вся українсько-білоруська знать прийняла католицтво або унію. Навітьдіти Ост­розького, виховані в польсько-католицькому оточенні, всі, крім молодшого сина Олександра, стали католиками. Усе родинне оточення було польсько-католицьким. К.К.Острозький залишався відданим давнім русько-українським традиціям. Усі свої сили він віддавав поширенню освіти, письменства і взагалі культури, яка протистояла натиску католицизму й унії.

Діяльність Острозького не була спрямована проти існуючого ладу Польщі. Він вважав за можливе поєднати класові інтереси православних магнатів з інтересами польсько-литовської панівної верхівки. Свою освітню діяльність він прагнув розгор­нути в офіційно дозволених польським урядом межах. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст., що були спрямовані не лише проти польських, а й проти українсько-білоруських магнатів і шляхти, зокрема безпосередньо проти князів Острозьких, при­скорили перехід їх в унію.

Першим ректором Острозької школи був вчений і письменник Герасим Смот-рицький, автор політичного трактату «Ключ царства небесного», надрукованого 1587 р. в Острозі, та кількох віршів. Викладачами школи були відомі діячі Острозького літера­турно-наукового осередку Василь Суразький, Тимофій Михайлович, КирилоЛукаріс, Дем'ян Наливайко, а вихованцями — Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Іван Княгиницький, Пе^ро Конашевич-Сагайдачнийтаін.

Шкільна освіта, як і загалом національно-культурний рух в Україні, у цей час переважно пов'язана з життям міст. Організація міських братств супроводжувалася улаш­туванням при них братських шкіл. Найбільшою серед братських шкіл і зразком для інших була школа Львівського Успенського братства, яка гідно доповнювала острозьку школу. її управителем був відомий знавець грецької мови єпископ Арсені й.

Важливим осередком освіти у Києві було братство, засноване у 1615 році. Істо­ричним досягненням братства була організація Київської братської школи, яка у май­бутньому стала Києво-Могилянською академією. У порівняно короткий термін школа підійшла до тодішнього європейського рівня вищого навчального закладу.

У період свого становлення Київська братська школа отримала велику матеріаль­ну підтримку. Передусім, необхідно згадати славетну киянку Гальшку (Єлизавету) Ва­силівну Гулевичівну, дружину Мозирського маршалкаЛозка, з іменем якої пов'язане заснування школи. Це була освічена жінка, патріотка. Вона добре розуміла необхідність розвитку вітчизняної освіти. 15 жовтня 1615р. у присутності багатьох почесних свідків Гулевичівна урочисто підписала дарувальну грамоту, за якою її земля у Києві, на По­долі, передавалася у власність братству для монастиря і школи.

Великий особистий внесок у розвиток Київської братської школи зробив услав­лений український полководець, гетьман війська Запорозького Петро Конашевич-Са-гайдачний, який вступив у братство з усім своїм військом. Як член братства і ктитор (опікун) Києво-Братського училищного монастиря, він постійно піклувався про роз­виток школи. Помираючи від ран у Києві, Сагайдачний майже всі свої кошти заповів Київській, атакожЛьвівській і Луцькій братським школам.

У 1632році на базі Київської братської школи та Лаврської школи був створений новий навчальний заклад— Києво-Могилянська колегія, названа так на честь її про­тектора митрополита Петра Могили. Пізніше (1708 р.) колегія отримала статус академії.

Організована як світський вищий навчальний заклад Києво-Могилянська акаде­мія, за задумом П. Могили, мала стати заборолом православ'я та української національ­ності, створити людину, яка, міцно зберігаючи свою віру і мову, національну гідність, за своїми здібностями і рівнем освіти стоялаб порядз іншими народами, гарантувала до­питливій молоді підготовку до подальшого покликання в житті —більш ґрунтовну і всебічну. Створена ним колегія стала вищим навчальним закладом нового типу у Східній Європі, зберігши освітні традиції і гуманістичний дух братських шкіл при досягненні європейського рівня вищої освіти.

Організаційно Києво-Могилянська академія наслідувала структуру європейських вищих навчальних закладів. На чолі її стояв ректор, у руках якого зосереджувалися всі важелі управління. Занавчальний процес, додержання програм, успішність, матеріальні витрати відповідав його заступник — префект. З числа вчителів призначався супер-інтендант, який стежив за поведінкою студентів поза академією, в чому йому допомага­ли обрані із студентів директори, візитатори, сеньйори бурс. Викладачам у веденні за­нять допомагали кращі студенти — магістри, інспектори, цензори. Викладачів молод­ших класів іменували дикалами, магістрами або просто вчителями, старших — професорами. Проте порівняно з європейськими університетами існували й певні відмінності. Академія не ділилася на факультети, не давала випускникам вчених сту­пенів, курс наук не завжди був постійним, тут існували власні принципи зарахування студентів, утримання викладачів. Організаційно структура академії впродовж тривало­го часу залишалася незмінною, але зміст навчання, кількість предметів постійно мізмінювалися. Змінювався і навчально-виховний процес, регламентуючись відповід­ними інструкціями. Однакі в них основною метою проголошувалося формування світог­ляду молоді на основі християнської моралі, благородства, ввічливості, скромності, а найважливішим засобом виховного впливу визначався особистий приклад викладачів, які завжди мали слугувати високим взірцем віри в Бога, скромності, ввічливості, добро­го виховання й освіченості, внутрішньої чистоти й зовнішньої охайності тіла й одягу.

До академії приймалися представники всіх станів. Переважну більшість студентів тут становили діти козацької старшини, міщан, селян. Крімукраїнів, навчалося багато сербів, македонян, валахів, вихідцівз«німецьких земель». Кількість студентів в академії також змінювалася,доходячивокремівипускидо 1000-1200чол. Перші шість класів вважалися нижчими, термін навчання в них становив один рік. У них викладали катехізис, арифме­тику, геометрію. При вивченні піїтики і риторики студенти отримували домашні завдан­ня. До цих класівзараховувалися юнаки, які вже пройшли початковий курс.

Досить змістовним був філософський курс. Наприкінці 30-х років курс був триріч­ним, проте пізніше викладання філософії в академії обмежувалось двома роками. Лише протягом 1651 -1670 рр. курс філософії окремо не викладався, а найвищим був клас ри­торики. До курсу філософії входила раціональна (діалектика і логіка), моральна (етика) і натуральна філософія. Остання розділялась нафізику, математику і метафізику. Фізи-

ка передбачала вивчення природи, а також космогонії, есхатології, метеорології, ураног­рафії й фізіологічної психології у зв'язку із зоологією. Завершував навчання курс бого­слов'я. Воно викладалося спочатку протягом чотирьох, а потім трьох років. На цьому релігійному курсі було вільне відвідування, а сам він передбачав оволодіння змістом не лише суто богословських наук —догматики й моралі, а й загальним змістом знань в галузі релігії — історії релігії, церковного красномовства тощо. На філософських і бого­словських заняттях щотижня або щомісяця проводилися диспути, завершуючи вивчен­ня певного розділу науки. Велику увагу в академії приділяли вивченню іноземних мов. Києво-Могилянську академію порівнюють із такими національними святинями знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонсь-кий університет у поляків.

Києво-Могилянська академія могла з'явитися лише за певного збігу чинників, породжених прагненнями й необхідністю для українського народу знайти оптимальні організаційні структури в царині виховання високих патріотичних почуттів і націо-нальноїсамосвідомості, аби протистояти чужоземним натискам. Цебув перший право­славний вищий навчальний заклад України. Протягом усієїсвоєї історії український народ не мав іншої інституції, яка б мала більший вплив на розвиток його освіти, науки, мистецтва, зокрема, малярства, графіки, музики, театру, архітектури, ніж Києво-Мо­гилянська академія.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі (академії) тривало 12 років. Особ­ливого значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогу підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатоїлітературноїкласичноїспадщини. Знання латинської мови відкри­вало шляхдля навчання у вищій школі Західної Європи: Краківському, Віденському університетах, Замойській академії. Викладалися всі навчальні предмети, за винятком катехізису та слов'янської граматики, латиною. За традиціями братських шкіл почесне місце посідала старослов'янська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й розвинутого саме в колегіумі.

Першоосновою всієї навчальної програми в академії, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук — граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астроно­мія й музика. Слід зауважити, що дисципліни розумілися досить широко, охоплюючи собою увесь найважливіший спектр знань як гуманітарних, так і природничих чи бого­словських.

Професори Києво-Могилянськоїакадемії пов'язували здійснення своїх суспільних ідеалів з поширенням освіти, вбачали в цьому критерій суспільного розвитку, прищеп­люючи ці погляди своїм вихованцям, що працювали урядовцями громадськихта військо­вих установ, священиками, учителями різних шкіл. Сотні шкіл, десятки семінарій, зок­рема й у найвіддаленіших куточках Російської імперії та інших слов'янських країн, зобов'язані своїм створенням випускникам Києво-Могилянськоїакадемії. Про її вплив у східнослов'янському світі може свідчити той факт, що протягом 1703-1774 рр. з 22 ректорів Московської слов'яно-греко-латинської академії 15 були вихованцями Києво-Могилянськоїакадемії, а з 27 професорів філософії — 20 українців. Щодо рівня філософського знання в Києво-Могилянській академії, то він знайшов свій відбиток у лекціях її провідних професорів.

Скажімо, професор Києво-Могилянського колегіуму Г.Кониський у своїх кур­сах лекцій на основі традиційного викладання філософії прагнув до всебічного охоп­лення якісторичнихздобутків,такі науки Нового часу.

Водночас, із читанням логіки, метафізики, чистої філософії, слухачам його курсів були запропоновані «Етика» («Моральна філософія, або Етика»), «Філософія природи, або фізика». Характерно, що до «Моральної філософії» віднесено так звані «трактати» під назвами «Основи людських учинків» — «Побуджувальні основи людських дій», «Людські дії взагалі», «Пристрасті». Судячи з докладного розгляду в них різних станів людини, можна дійти висновку, що перед нами не лише «моральна», а й психологічна філософія. На цьому принциповому моментові важливо наголосити саметому, що відбу­валися величезні зміни в розумінні призначень наукового пізнання менше втрадицій-но-класичному, схоластичному дусі, а більше у зверненні до людської особистості, її таланту, розуму, способу мислення і світосприймання. Київські професори надавали увагу вивченню логіко-раціоналістичних здобутків, але поряд із цим їх курси пройняті ідеями Відродження, Реформації й раннього Просвітництва. Відбувається переорієнта­ція на пізнання людини, природи, історії, розпочинається нелише піднесення, а й, при-таманнадобі Просвітництва, абсолютизація людського розуму, освіти, виховання, в яких убачають основний важіль для досягнення суспільного добробуту, моральності громадян і законності судочинства.