Етапи розвитку і напрямки іудаїзму

Перший період в історії іудаїзму тривав до XIX століття і може бути визначений як рабино-талмудичний. У цей час рабинами («за­коновчителями») на основі тлумачення Тори відповідно до умов життя євреїв у феодальному світі було завершене складання другого після Біблії джерела віровчення — Талмуда (III - V ст. н. е.). У Тал­муді знайшли своє відображення нові релігійні ідеї, яких не було в Біблії: віра в загробний світ, посмертну відплату й воскресіння мерт­вих.

Наступний етап у розвитку іудаїзму наступив на початку XIX століття й був зв'язаний з буржуазно-правовою емансипацією євреїв і руйнуванням на цій основі середньовічних гетто в країнах Західної Європи. У даних умовах виникає перший буржуазний різновид іу­дейської релігії — реформований іудаїзм. Сутність реформи зводи­лася до пристосування іудаїзму до нових умов життя євреїв у капіта­лістичному світі шляхом осучаснення догматики і звільнення релі­гійного культу від усього, що не влаштовувало асимільованого єв­рейського буржуа, котрий прагнув до інтеграції в капіталістичній си­стемі господарства й у капіталістичному суспільстві в цілому. Ідео­логи реформи відмовилися від зв'язку догмата про месію з уявлен­нями про повернення євреїв у Палестину й відродження єврейської держави й оголосили іудаїзм «універсальним» вченням, а євреїв не «національною», а тільки «релігійною» спільністю. В області культу реформований іудаїзм скасував давньоєврейську мову як обо­в'язкову мову богослужіння, впровадив органну музику в синагозі, що стала називатися «храмом», і зробив інші зміни, наблизивши іу­дейський культ до протестантського. Переглядові піддалися й багато релігійних обрядів і свят.

У другому десятилітті XX століття в США виникає третій на­прям у сучасному іудаїзмі — консервативний, що незабаром набуває поширення в інших західних країнах. Спочатку він постав як про­міжний між ортодоксальним і реформованим іудаїзмом, увібравши багато рис віровчення й культу як першого, так і другого.

Релігійний еклектизм консервативного напряму особливо ви­явився в області культу. Богослужіння в синагогах цього напряму відбувається, як і в реформованих храмах, без відокремлення чо­ловіків від жінок, з використанням органної музики й хорового співу. Разом з тим, як це прийнято в ортодоксів, чоловіки повинні бути в головних уборах і молитовних покривалах (талес). Суботи в консервативних конгрегаціях слід дотримуватися неухильно, хо­ча, на відміну від ортодоксальної регламентації, дозволено корис­туватися транспортом для потреб богослужіння, а також радіо і телебаченням, якщо їх програми «личать духовному характеру су­боти». Не виключаючи зовсім англійської мови, як і інших націо­нальних мов, консервативні рабини вважають давньоєврейську го­ловною мовою богослужіння й вимагають, щоб ця релігійна тра­диція зміцнювалася в практиці конгрегацій. Обов'язковими ви­знаються й усі талмудичні заборони, встановлені талмудичними правилами.

Американська дійсність у 30-х роках минулого сторіччя поро­дила новий - четвертий - напрямок іудейської релігії - реконструкціонізм. Реконструкціонізм розгорнув широку пропаганду ідеї про не­розривність іудаїзму і єврейства, намагаючись переконати в тому, що бути євреєм — значить бути послідовником іудейської релігії.

У VIII в. н. е. в іудаїзмі виник серйозний розкол, що послужив причиною появи секти караїмів. Поширившись серед євреїв Іраку, Сирії й Палестини, караїмство відкидало Талмуд, а разом з ним і йо­го апологетів з Рачинського середовища (останніх караїми називали рабонітами, тобто сліпими прихильниками хибних авторитетів). Од­нак згодом караїмство втратило соціальний характер народної єресі й перетворилося на не менш ортодоксальну релігійну організацію, ніж її супротивник — біблійно-талмудичний іудаїзм. У наш час не­великі громади караїмів живуть у країнах Передньої Азії, Північної Африки, Південно-Східної Європи й деяких інших районах. В Ізраї­лі мешкає близько 7 тисяч караїмів, що вважаються там етнічною групою, пов'язаною з євреями. Незначна кількість караїмів є на те­риторії колишнього СРСР (Україна — Крим, Литва).

В Ізраїлі продовжує своє існування невелика іудейська секта са­маритян, що виникла в V в. до н. е. й сьогодні нараховує кількасот чоловік. Проголошуючи себе нащадками древніх ізраїльтян, вони відкидають не лише Талмуд, а й більшість біблійних джерел, за винятком одного П'ятикнижжя (Тори). Незважаючи на те, що рідною мовою самаритян є арабська, вони, як і караїми, вважаються спорід­неними з євреями в етнічному відношенні.

На початку XVIII в. серед єврейських мас України й Польщі ви­ник широкий рух хасидизму (від давньоєврейського «хасид» — бла­гочестивий), що являв собою спочатку релігійну форму соціального протесту низів проти общинної верхівки й рабинів. Основоположни­ком хасидизму вважається Ізраїль Бешт (1700 - 1760), чиє вчення бу­ло записане його послідовниками Я. Хакогеном і А. Шохетом, остан­ній опублікував у 1815 р. книгу «Шивхе Хабешт» («Молитви Бешта»), у якій виклав основні засади хасидського віровчення. Бешт ви­ступав проти релігійного аскетизму, проголошував релігійно-пантеї­стичне ставлення до світу, яке відкидало подвоєння його на земний і неземний, пропагувало ідею присутності бога (Шехіни) у світі лю­дини.