Виникнення, джерела та основні періоди розвитку індуїзму

Індуїзм— це релігія, яка розповсюджена серед народів Індії та її сусідніх народів, які історичною долею пов'язані з Індією: Бангла­деш, Пакистану, Непалу, Шрі-Ланки. Елементи індуїзму зустріча­ються також в культурних традиціях переселенців із Індії в Африці та островах Індійського і Тихого океанів.

Індуїзм як віра, дещо розмитий, аморфний, багатобічний. Кожен індус розуміє цю віру по-своєму.

Індуїзм неможливо зрозуміти, виходячи тільки із звичних уяв­лень про релігію. На відміну від світових релігій, індуїзм сформував­ся в процесі довготривалого історичного розвитку, він не має заснов­ників, пророків, в ньому відсутнє єдине вчення. Він немає також єди­ної системи догматів і конфесійної організації. Однією з головних особливостей цієї релігії є відсутність однаковості: в різних регіонах Індії розповсюджені різні вірування та форми вшанування богів, які зберігають свою дивовижну життєздатність і служать індійському на­роду невичерпним джерелом наснаги та релігійних почуттів.

Індуїзм — це складна система світосприйняття, яка включає в себе філософські, релігійні та соціальні компоненти, які досить пе­реплетені між собою і залежать один від одного. Релігія для індуса — це життя, а життя — це релігія, яка до­помагає йому відчувати себе частиною Всесвіту, слідувати його кос­мічним законам. Індуїзм як релігія у своєму розвитку пройшов кілька пері­одів.

Першим періодом вважається ведійський (добрахманський) період, вірування та культ якого ґрунтувалися на ведійській вірі. Ведійською Цю релігію називають за однойменною назвою стародавніх релі­гійних текстів — Вед (буквально — знання). Особливістю Вед є те, що уявлення про навколишній світ, людину були виражені в них образною мовою.

Релігія ведійського періоду була досить простою за вченням та культовими обрядами. Вона носила політеїстичний характер і від­різнялась антропоморфізмом. Одним із головних богів вважався Індра — бог грому та воїн-захисник аріїв. Він знищував усіх ворогів аріїв. Рігведівський пантеон мав також і інших богів: Агні — бога вогню, другого за впливом бога пантеону, Сому - бога напитку, що призводить до сп'яніння, Сур'ю — бога сонця, Ушас — богиню вранішньої зорі, Ваю — бога вітрів і т.і.

В культовій сфері ведійської релігії головна роль відводилась жертвоприношенню, ритуал якого носив публічний характер.

Другу частину Вед становлять Брахмани — збірники міфологіч­них ритуальних та інших пояснень до Самхітів. Саме на них і опира­лася релігія брахманізму, яка була найбільш розповсюдженою в Індії до виникнення буддизму.

Третя частина Вед — Аран'яки (буквально — лісові тексти), в якій знаходяться, в основному, правила поведінки для самотників, старих людей, які йшли в ліси, щоб дожити там свій вік у філософ­ських роздумах про істину та її природу.

Упанішади — власне філософська частина Вед. Але це не книж­ки і не трактати в сучасному розумінні цього слова, а зібрання текс­тів, які написані кількома невідомими авторами в різні часи і на різні теми. Кожний текст являє собою коротке викладення філософських роздумів того або іншого автора, який виступає від імені того або ін­шого легендарного або напівлегендарного мудреця.

Другим джерелом індуїзму вважається вся та чисельна літерату­ра, яка була створена в Індії після Вед. Серед цієї літератури найбільш відомими творами вважаються поеми «Рамаяна» і «Махабхарата». В цих поемах різноманіт­ні релігійні приписи знайшли своє втілення в окремих героях, які виступають носіями «позитивних» прикладів поведінки, ідеалом для наслідування. Адже для розуміння Вед був необхідний досить висо­кий рівень освіти. В «Махабхараті» — її шостій книзі «Бхагавадгіті», яку деякі європейські дослідники вважають «Новим завітом ін­дуїзму», в систематизованому вигляді було викладено найбільш ві­доме на Заході вчення про переселення душ.

Окрім названих поем, велике практичне значення для обрядово-культової практики індуїзму мають дхармашастри — збірники най­більш важливих звичаїв, традицій, правових норм, які призначені для постійного нагадування віруючим про праведний спосіб життя. Найбільш відомим пам'ятником такого типу вважаються «Закони Ману». Міфологія того часу відобразила уявлення аріїв про виник­нення світу в результаті гри стихій, в якій божества приймали участь, але не відігравали важливої ролі.

В І тисячолітті до н. е. настає другий — брахманський період розвитку індуїзму. Саме в цей час виникають основи кастового уст­рою індійського суспільства. На перше місце в цю епоху виходить бог Брама або Брахма, якому і стали приписувати кастовий устрій суспільства. Згідно міфам, самі касти виникли із різних частин тіла Брахми: із його вуст — брахмани-жерці, із рук — кшатрії-воїни, із бедер — вайшї-землероби, і із ніг — шудри. Із інших богів особлива роль стає відводитись Вішні і Шиві.

Кастовий устрій суспільства знайшов своє закріплення в зако­нах Ману — кодексі соціального устрою Індії на всі наступні сторіч­чя. Усі касти (варни) повинні були слідувати божественно встановле­ній для них дхармі (дхаммі) — закону, звичаю, правилам поведінки.