А К У Ш Е Р С Т В О 13 страница

Слід зазначити, що вивченню особи обвинуваченого в кримінально-процесуальному аспекті присвячені праці вітчизняних і зарубіжних процесуалістів: Ю. І. Азарова, П. Д. Біленчука, В. Д. Берназа, М. Т. Ведернікова, М. М. Гродзинського, М. Г. Коршика, А. С. Кривошеєва, Г. К. Курашвілі, Н. С. Лєйкіної, Ю. Ф. Лубшєва, І. А. Матусевич, В. Т. Очерєдіна, С. С. Стєпічева, А. Г. Стовпового, П. П. Цвєткова та ін. Разом із тим специфіку реалізації фактичних даних про обставини, що характеризують особу обвинуваченого, зокрема у процесуальних рішеннях слідчого, в юридичній літературі до кінця не розкрито. Так, зазначені науковці намагалися розробити та визначити такі поняття, як „особа обвинуваченого”, „відомості про особу обвинуваченого”, “відомості про факти, що характеризують особу обвинуваченого”. При цьому автори виходять з багатоаспектності такого визначення і відповідно розглядають особу обвинуваченого в кримінально-правовому, процесуальному, криміналістичному та інших ракурсах. Так, М. Т. Ведерніков у своїй роботі дає таке визначення: „Особа обвинуваченого – це конкретна особа, яка характеризується проявом своїх властивостей як в основних сферах діяльності людини, так і в специфічній правовій сфері при реалізіції спеціального правового статусу і виконанні правової соціальної ролі” [3, c.36]. Таке визначення має право на існування і відображає обвинуваченого як певну суму його проявів у різних аспектах буття. З точки зору використання інформації про особу як доказової при розслідуванні кримінальних справ, а зокрема при прийнятті певних процесуальних рішень, нас у першу чергу цікавить її визначення як даних про обставини що характеризують особу обвинуваченого, що відносяться до предмета доказування. М. Т. Ведерніков пропонує поняття „особистісної доказової інформації” і визначає її як „дані про особу, на підставі яких установлюються обставини, що становлять предмет вивчення особи обвинуваченого” [3, с. 96].При цьому він слушно зауважує, що існують різні підходи до розуміння цієї правової категорії. Так, М. Г. Коршик, О. М. Ларін та С. С. Стєпічєв у своїй публікації визначають: „дані, що характеризують особу обвинуваченого, – це відомості про постійні або відносно сталі ознаки, якості та властивості особистості, що мають суттєве значення для справи” [4, с. 98]. У свою чергу А. М. Яковлев висловлює іншу точку зору, де говорить: „не властивості людей, а об’єктивоване вираження особистості на зовні... може розглядатися в якості даних по справі і, як наслідок, здійснювати вплив на долі людей” [5, с.111]. Тобто існує як мінімум два підходи до розуміння сутності вказаної категорії, це властивості особи обвинуваченого або відомості про ці властивості. М. Т. Ведерніков критикує другий підхід, говорячи, що вважати доказами не властивості особистості, а факти її поведінки немає необхідності, тому що це приведе до включення в обставини, які характеризують особу, переліку її конкретних поступків, а не більш загальної категорії властивостей та якостей, які в підсумку і розкривають сутність особи [3, с. 97].З таким підходом можна однозначно погодитися.

Таким чином, мова йде про одну і ту ж саму особу, але вона виступає в ролі різних процесуальних фігур на різних стадіях кримінального судочинства. Розгляд зазначених понять у комбінації з терміном “особа” надає їм інший зміст, тому що припускає якісно іншу характеристику названих суб’єктів, що вимагає вивчення та розкриття змісту особи по суті. Вказаний підхід дозволяє в подальшому, в повному обсязі реалізувати фактичні дані про особу обвинуваченого в процесуальних рішеннях слідчого. Поняття “особа підозрюваного” і “особа обвинуваченого” найбільш близькі між собою, тому що на стадії досудового розслідування відмінностей між порядком установлення властивостей особи обвинуваченого і підозрюваного не існує. Це дає нам підстави об’єднати їх одним поняттям “особа обвинуваченого”.

Нещодавно прийнятий Кримінальний процесуальний кодекс України [2], разом з іншими змінами, пропонує новий підхід до визначення особи що притягується до кримінальної відповідальності на стадії досудового розслідування, згідно ст. 42 КПК України, підозрюваним є особа, якій в порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, а обвинуваченим (підсудним) визначає особу, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 цього кодексу. Очевидно, що тепер на стадії досудового розслідування фігурує тільки одна особа – підозрюваний, з іншим статусом, ніж передбачений КПК України 1961 року, тобто це фактично обвинувачений, як він розуміється в ще чинному Кодексі 1961 року. Об’єднавши положення про підозрюваного та обвинуваченого в одній статті, на нашу думку, законодавець фактично визнав схожість цих суб’єктів між собою. Але необхідно звернути увагу на інші положення КПК України, які стосуються вивчення даних про вказаних осіб під час кримінального судочинства. Так, стаття 91 КПК України «Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному судочинстві», у пункті 4, фактично, дублює положення п.3 ст. 64 КПК України 1961 року, де говориться виключно про обвинуваченого, та обставини які його характеризують, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. У зв’язку з зміною визначення сутності обвинуваченого, як суб’єкта кримінального провадження, можливо, в відповідних нормах прийнятого КПК, щодо обставин, які підлягають доказуванню, необхідно вказати і підозрюваного, який приймає участь в кримінальному провадженні протягом всієї стадії досудового розслідування, та відносно якого приймаються ключові процесуальні рішення слідчими органів досудового розслідування, прокурором, слідчим суддею.

Суд присяжних в Україні: proetcontra

Тези розглядають правове закріплення у новому КПК України механізму дії суду присяжних під час розгляду кримінальних справ. Надається генезис розвитку суду присяжних та наукові положення, які встановлені у англосаксонської правової системи права.

Ключові слова: суд присяжних, судове провадження, державний обвинувач.

У суду присяжних в усі часи були свої як прихильники, так і опоненти. Насамперед хотілося б навести ті аргументи, на яких ґрунтується позиція антагоністів даного інституту. До категорії юристів, що висловлюють критичні судження на адресу суду присяжних, можна віднести В. Котляра, який, зокрема, стверджує, що цей інститут – результат емоційної, а не правової діяльності. Інші юристи, неначе на обґрунтування його твердження, зазначають, що під час розгляду справи за участю присяжних засідателів як у вердикті, так і у вироку, традиційно не наводиться аргументація прийнятого рішення. Тобто мотивувальна частина відсутня, а апеляція до будь-яких доказів не здійснюється. Наприклад, в США суд присяжних дає лаконічну відповідь лише на одне питання: «винен» чи «не винен». Утім варто зазначити, що відсутність обґрунтування не значить, що істина по справі не знайдена.

Ще один, досить розповсюджений аргумент противників даного інституту передбачає, що у присяжних засідателів відсутні правові знання, що, у свою чергу, не дозволяє їм критично сприймати і об’єктивно вирішувати справу. Безсумнівно, що висновок по фактах чи вирішення питання достатності доведення винності підсудного можна зробити і без наявності фахової юридичної підготовки. Більше того, у деяких випадках ці ж самі знання сковують сприйняття матеріалів справи, адже судді на певному етапі починають думати і оцінювати докази за допомогою сформованих практичною роботою схем, стереотипів, стандартів, тобто мова йде про професійну деформацію.

Коли обговорюють фактори, які заважають введенню та функціонуванню суду присяжних, найчастіше доводиться чути: «Наш народ не готовий». Вважаємо, що правники, які обстоюють дану позицію, видають бажане за дійсне. Справедливою є думка Л. М. Карнозової, яка з цього приводу зазначає, що така позиція є нічим іншим, як формою спротиву професійного співтовариства. До вітчизняних противників суду присяжних також можна віднести Голову Верховного Суду України В. Т. Маляренка, який зазначає, що суд присяжних є малопродуктивним, складним і громіздким, запроваджується для розгляду лише невеликої категорії справ і то по першій інстанції, але вимагає великих зусиль держави з підготовки його діяльності. Дійсно, у цьому разі законодавець повинен буде провести кропітку роботу по формуванню якісного правового каркасу нового судового інституту [1].

У чому ж, власне, полягає позитив запровадження суду присяжних? Справа в тому, що в суді присяжних створені найкращі умови для виявлення помилок та зловживань слідства. І в цьому випадку суддя вже не може проявити поблажливість та солідарність з правоохоронними органами, оскільки фактичне вирішення справи по суті здійснює не він, а колегія присяжних, яка є непов’язаною та незалежною від прокуратури та міліції. Запровадженням інституту присяжних засідателів законодавець зніме з конвеєру видання обвинувальних висновків, адже «обвинувальний ухил» у судовій діяльності загалом відомий. Що ж стосується адвокатів, то вони виступають проти тому, що «домовитися» про позитивний розгляд справи із колегією присяжних фактично нереально, у той самий час, як із тим чи іншим суддею цей шлях розв’язання проблеми є давно протоптаним. Саме для того, щоб побороти корупцію у судовій системі (принаймні розпочати широкомасштабний наступ на неї) та підвищити авторитет суддів та довіру до них серед населення, і необхідно запровадити розглядуваний інститут.

Коли державний обвинувач чи адвокат виступають перед суддею та ще кількома учасниками процесу, то їхня профнепридатність мало проявляється. А коли доводиться проголошувати промову перед колегією присяжних, а як наслідок і перед більшою глядацькою аудиторією (розгляд справи судом присяжних завжди має громадський резонанс), то фахова ущербність юриста постає в усій красі. Суспільна думка – це велика сила, яка здатна автоматично виключити правника із юридичного співтовариства. Це, у свою чергу, призведе до загострення конкуренції, яка є рушійною силою у напрямку розвитку та самовдосконалення, і як наслідок, – професійний рівень вітчизняних правознавців стане значно вищим.

Запровадження інституту присяжних сприятиме пом’якшенню соціальної напруги у суспільстві, адже представники різних верств населення і різного матеріального стану, сидячи пліч-о-пліч на лаві присяжних і користуючись рівними правами у вирішенні справи, будуть відчувати свою рівність між собою та обопільну відповідальність перед суспільством.
С. А. Пашин вважає, що правосуддя стане справедливішим тільки тоді, коли кілька осіб, які вперше зібралися у складі колегії присяжних в суді, винесуть вердикт на основі своєї життєвої практики [2].

Варто наголосити на тому, що існують такі юристи, які завуальовують свою незгоду з існуванням суду присяжних, виступаючи за його квазіфункціонування. Усвідомлюючи якщо не неминучість, то більш ніж правдоподібність логічного завершення процесу становлення альтернативної форми судочинства, такі правники прагнуть урізати компетенцію такого суду, завідомо обмежуючи його діяльність. Пропонується віддати на розгляд присяжних засідателів тільки категорію справ, пов’язаних із можливістю застосування санкції у вигляді довічного позбавлення волі. Але, як ми розуміємо, таких процесів обмаль, і тому в такому випадку суд присяжних важливої ролі у судовій системі відігравати не буде, і як наслідок, завдання, що на нього покладають прогресивні юристи, не будуть вирішеними. У цьому контексті слід зауважити, що в проекті КПК (далі проект), який був прийнятий Верховною Радою України 13 квітня цього року,має місце саме така ситуація. Так,ч. 3 ст. 31 передбачає, що відправлення правосуддя судом присяжних можливе при вчиненні злочинів, за які передбачено довічне позбавлення волі. При відправленні правосуддя судом присяжних справа розглядатиметься колегією у складі трьох присяжних і двох професійних суддів, і рішення буде прийматися спільно. Однак варто зазначити, що за такої моделі організації альтернативної форми судочинства це вже не суд присяжних, адже за сформованою практикою присяжні засідателі повинні одноособово приймати рішення по справі, без втручання професійного судді, а останній має лише одягнути рішення народних представників у правову форму. Та модель, яка запропонована проектом більше схожа на іншу форму народного представництва в суді – народних засідателів, і нічого спільного, як нам вбачається, з таким інститутом, як суд присяжних, не має.

Підкреслимо на останок, що суд присяжних не повинен бути «вітриною», об’єктом для відводу очей представників розвинених західних демократій. Даний інститут повинен бути інтегрований у вітчизняну судову систему як ефективно діючий, в іншому ж випадку він взагалі не потрібний.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ОСКАРЖЕННЯ ПОРУШЕННЯ РОЗУМНИХ
СТРОКІВ ЗА НОВИМ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИМ
ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Наукова стаття є певним внеском в розробку наукових основ інституту кримінально-процесуальних строків, удосконалення їх правової регламентації та практики застосування, що в кінцевій меті направлено на підвищення ефективності кримінального судочинства, забезпечення прав і законних інтересів осіб, які беруть в ньому участь.

Ключові слова: кримінально-процесуальний строк, розумний строк, європейські стандарти, обчислення строку, негайність.

Докорінні зміни в соціально-політичних та інших умовах життя суспільства і держави на нинішньому етапі розвитку України створили передумови для реформування системи кримінального судочинства у напрямку демократизації, гуманізації, посилення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних правових актів і зобов’язань нашої держави перед європейським та світовим співтовариством.

Виконання завдань правосуддя у кримінальних справах, ефективність його здійснення і забезпечення невідворотності покарання щодо осіб, винуватих у вчиненні злочину, та виправдання невинуватих великою мірою залежить від якнайшвидшого вирішення судом цих справ по суті.

В останні роки кримінально-процесуальне законодавство зазнало змін, що були спрямовані на реалізацію вимог Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (далі ЄКПЛ) [1]. Зокрема це стосується розширення судового контролю за обмеженням конституційних прав і свобод людини на етапі досудового провадження у кримінальних справах і оскарження до суду рішень органу дізнання, слідчого та прокурора. Та зазначені зміни не торкнулися проблем оскарження порушення розумних у кримінальному судочинстві, а зокрема, порушення розумних строків судового розгляду.

Багато вчених, зокрема Ю. М. Грошевий, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, В. В. Молдаван, В. Т. Нор, В. М. Тертишник, М. Є. Шумило та інші науковці докладають значних зусиль для наближення та адаптації вітчизняного кримінально-процесуального законодавства до міжнародних демократичних стандартів. Однак на сьогоднішній день залишається не вирішеною проблема дотримання розумних строків судового розгляду кримінальних справ.

Метою статті є отримання наукового результату у вигляді доведеності необхідності запровадження у вітчизняне законодавство і практику його застосування правила щодо розумних строків судового розгляду і прийняття рішень у кримінальних справах. Для досягнення зазначеної мети необхідно виконати наступні завдання: 1) проаналізувати Рішення Європейського Суду, що стосуються звернень громадян України з приводу порушення правила про розумні строки; 2) дослідити питання щодо необхідності впровадження в українське законодавство положень щодо оскарження порушень розумних строків судового розгляду та вирішення кримінальних справ; 3) визначити можливості законодавчої регламентації щодо запровадження процедури оскарження порушення розумних строків в український кримінальному судочинстві.

Одним з важливих моментів в практиці застосування ЄКПЛ щодо порушення розумного строку судового розгляду, є відсутність чітко встановленого строку для вирішення кримінальних справ, перевищення якого буде порушенням вимог ст. 6 ЄКПЛ в частині розгляду кримінальної справи у продовж розумного строку.

Так Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) 30 березня 2004 року виніс рішення в справі Меріт проти України (розслідування у справі щодо якого тривало понад 6 років), в якому визнав порушення країною права на справедливий судовий розгляд в розумні строки (ст. 6.1 ЄКПЛ), та права на ефективні національні механізми захисту порушеного права (ст. 13 ЄКПЛ) внаслідок чисельних відправлень справи на дослідування. У своєму рішенні ЄСПЛ зазначив, що ст. 13 ЄКПЛ гарантує ефективні засоби захисту перед національною владою щодо порушення права на справедливий судовий розгляд в розумні строки. Він також нагадав, що ефективність засобів захисту реалізується в тому випадку, коли особа може швидко отримати відповідне судове рішення у справі або має інші засоби для запобігання затягування судового розгляду. Європейський суд також визнав, що норми українського законодавства не містять визначення ефективних засобів для запобігання затягуванню та подовженню строку кримінального розслідування [3].

Ця справа є яскравим, але на жаль не поодиноким прикладом, який визначив існуючу проблему чисельних повернень судом кримінальних справ на додаткове розслідування, що є реальним порушенням розумних строків судового розгляду справ. Також слід наголосити на тому, що винесення ЄСПЛ рішення, що констатує невідповідність внутрішнього законодавства вимогам ЄКПЛ, кожна держава, аби не допустити подальших звернень до ЄСПЛ з аналогічними скаргами, повинна вдосконалити своє законодавство або змінити правозастосовну практику.

З цього приводу Ю. П. Аленін та В. Т. Маляренко справедливо зауважують, що тлумачення Європейського суду з прав людини мають прецедент ний характер. [4, с. 10]. З метою утвердження в Україні верховенства права та впровадження європейських стандартів у національну систему судового устрою і судочинства, Указом Президента України було схвалено Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів [5] (далі – Концепція).

Так у п. 1 розділу ІV Концепції зазначається, що одним із загальних принципів, на яких має ґрунтуватися судочинство, є розумні строки розгляду справ, що зобов’язують суд вирішувати справи без невиправданих зволікань або ж уникати поспішності, що завдає шкоди справедливому судочинству. Пункт 2 зазначеного розділу рекомендує законодавчо позбавити суд права направляти справи на додаткове розслідування та надавати органам досудового слідства доручення щодо пошуку доказів, установити обов’язок суду постановляти виправдувальний вирок, якщо обвинувачення не довело вини особи у вчиненні злочину.

Положення зазначеної Концепції щодо розумних строків судочинства знайшли соє відображення і в Новому Кримінально-процесуальному кодексі України [6] (далі – Новий КПК). Так у ст. 28 зазначається, що дотримання розумних строків досудового розслідування зобов’язані забезпечувати прокурор, слідчий суддя, а судового розгляду – суд. Але постає логічне запитання – куди звертатися у разі порушення судом розумних строків вирішення справи? У § 2 глави 26 розділу ІІІ Нового КПК чітко регламентується порядок оскарження ухвал слідчого судді під час досудового провадження, також регламентується порядок оскарження вироків суду, що не набрали та набрали законної сили відповідно в апеляційній та касаційній інстанціях (гл. І, ІІ, Розділу V) але при цьому питання про оскарження порушення розумних строків судового розгляду кримінальної справи, залишається неврегульованим.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України, зазначає, що на практиці мають місце факти несвоєчасного призначення справ до судового розгляду, іноді тривалий час без поважних причин не ухвалюються вироки чи інші рішення [7]. Проаналізувавши узагальнення судової палати, вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що констатуючи такі факти порушення розумних строків з боку судів, судова палата одразу ж і виправдовує їх посилаючись на те, що такі порушення вчиняються в результаті неявки свідків, потерпілих у судове засідання, чи тож на невиконання органами міліції постанов суду про привід зазначених учасників та на деякі інші обставини. Вирішення зазначеної проблеми судова палата вбачає у науковому обґрунтуванні можливого середнього навантаження на одного суддю та відповідному збільшенні штатної чисельності суддів. А доти, поки цього не буде зроблено, питання про недотримання судами розумних строків розгляду справи по суті та відповідальності за це суддів є законодавчо необґрунтованим.

Висновок. Очевидним є той факт, що причинами порушень розумних строків судового розгляду та вирішення кримінальної справи, є відсутність в Україні законодавства, яке реально дозволяло б притягнути до відповідальності суддів, винних в порушенні права осіб на розгляд справи протягом розумного строку, а також відсутність ефективно діючого механізму, який міг би надати можливість успішно вирішити проблему порушення права на розумний строк судового розгляду за допомогою внутрішніх засобів правового захисту.

Для вдосконалення внутрішніх засобів правового захисту, перш за все необхідно: 1) законодавчо закріпити можливості зацікавлених осіб мати право подачі заяви про прискорення процедури розгляду справи; 2) визначити порядок та інстанційність оскарження зацікавленими особами порушення розумних строків судового розгляду та прийняття рішення у кримінальній справі.

Функціональне призначення негласних слідчих
(розшукових) дій у кримінальному провадженні

У статті розглядається зміст та сутність негласних слідчих (розшукових) дій та розкриваються напрями їх використання у кримінальному провадженні за КПК України 2012 року.

Ключові слова:негласна слідча (розшукова) дія, оперативно-розшуковий захід, доказ, збирання доказів, доказування.

Однією із новел КПК України 2012 року, що привертає до себе значну увагу фахівців у галузях кримінального процесу, оперативно-розшукової діяльності, криміналістики, а також практичних працівників правоохоронних органів та суддів є правовий інститут негласних (слідчих) розшукових дій, норми якого сконцентровані в главі 21 КПК України. Розробники нового КПК України замість розвитку нормативно-правової регламентації використання результатів оперативно-розшукової діяльності в доказуванні у кримінальних справах запропонували інший підхід. А саме, ввести в кримінально-процесуальну діяльність з розслідування злочинів в якості засобів збирання доказів негласні слідчі (розшукові) дії, визначивши їх в ч. 1 ст. 246 КПК України як різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених КПК України. Їх негласність означає неочевидність, скритність слідчих (розшукових) дій, що проводяться, від осіб, які в них не беруть участь, у тому числі й від співробітників слідчих і оперативних підрозділів, але передусім від об’єктів, відносно яких вони проводяться. Проведення слідчих (розшукових) дій в такій формі покликане забезпечити збір відомостей про злочин і особу, що його вчинила, встановити її місцезнаходження і місцезнаходження речей і документів, що мають значення для кримінального провадження, попередити протидію розслідуванню злочину, забезпечити безпеку учасників кримінального судочинства і членів їх сімей в ситуаціях, коли проведенням гласних слідчих (розшукових) дій це здійснити неможливо. Таким чином, негласні слідчі (розшукові) дії стали заміною оперативно-розшуковим заходам як негласних засобів збирання доказів, результати яких згідно із ст. 65, 66 КПК України 1960 року, можуть використовуватися в доказуванні.

Ключове значення для визначення призначення негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні за КПК України 2012 року мають положення ст. 256, яка містить нормативно-правові приписи щодо використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій у доказуванні, та 257 КПК України, якою встановлені порядок використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій у інших кримінальних провадженнях.

Відповідно до ст. 256 КПК України протоколи проведення негласних слідчих (розшукових) дій, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії, рівнозначні відповідному значенню як джерел доказів протоколам, аудіо- або відеозаписам, фотознімкам, іншим результатам, отриманим при проведенні слідчих (розшукових) дій, передбаченим главою 20 КПК України. Однак це не означає, що відомості про подію злочину, злочинця та інші обставини, що мають значення для кримінального провадження, якщо вони містяться в протоколах негласних слідчих (розшукових) дій, додатках до них та у вилучених під час їх проведення речах і документах або їх копіях, то вони відразу набувають статус доказів у конкретному кримінальному провадженні. Отримані матеріали підлягають перевірці та оцінці так само, як і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій. Ключовою умовою використання в доказуванні результатів конкретних негласних слідчих (розшукових) дій є визнання в результаті здійснення їх перевірки і оцінки слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом процесуальними джерелами доказів.