А К У Ш Е Р С Т В О 10 страница

Впродовж останніх років велась активна робота щодо розробки проектів нового Кримінально-процесуального кодексу України, і як результатом цієї роботи є прийнятий 13.04.2012 року Верховною Радою України Кримінальний процесуальний кодекс України.

В чинному Кримінально-процесуальному кодексі України є Глава 5, яка має назву «Докази» [2]. В цій главі чітко визначається, що може бути доказом в кримінальній справі, джерела доказів, порядок їх отримання, оцінки, зберігання, використання, а також перелічуються обставини, що підлягають доказуванню в справі, окреслюючи межі доказування. Таке становище дозволяє говорити про урегульованість питань доказування, в яких, відповідно, майже не виникає суперечок, а інструментарій суду, прокурора, слідчого чи особи, яка провадить дізнання, є прозорим та зрозумілим. Та й взагалі, виділення зазначених питань в окрему главу говорить про велику значимість доказів в кримінальній справі. Так, згідно ст. 131 КПК, лише через достатність доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого [2].

В новому КПК України, який набуває чинності 19.11.2012 року, положення щодо доказів та доказування зазнали суттєвих змін, порівняно із чинним кодексом, і містять певні доповнення. Так, стаття 91 нового КПК «Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні» доповнена нормами, які зобов’язують під час досудового розслідування та під час судового розгляду встановлювати обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання, а також розмір процесуальних витрат [3]. Зазначені положення, на даний час, також підлягають доказуванню, однак, такий обов’язок не мав законодавчого закріплення.

Окрім вищезазначеного, новий Кримінальний процесуальний кодекс, що розглядається, містить і абсолютно нові положення, а саме положення щодо визнання судом доказів недопустимими. Стаття 87 передбачає перелік підстав для визнання доказів недопустимими, що є досить позитивним моментом, оскільки саме невизначеність таких підстав у проектах КПК, що розглядались у Верховній Раді України протягом останніх років, слугувала предметом великої кількості дискусійних спорів.

Проте, одна з підстав, що міститься в частині 2 статті 87 нового КПК, а саме п.6, може викликати певні проблеми у безпосередній роботі слідчого чи прокурора. Мова йде про отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у кримінальному провадженні, в рамках якого його допитано. З одного боку, ця норма є цілком правильною і обґрунтованою, але її існування у тому вигляді, який закріплено в зазначеній статті кодексу, унеможливлює плідну роботу із певною категорією осіб, коли у сторони обвинувачення відсутні достатні підстави підозрювати у вчиненні кримінального правопорушення конкретну особу.

Однак, є й інший погляд на обов'язок доказування, який полягає в обов'язку доведення винності особи у вчиненні кримінального правопорушення. У той же час існує у теорії кримінального процесу і думка, що обов'язок доказування може переходити на підозрюваного, обвинуваченого та захисника. Подібний перехід обов’язку доказування тісно пов'язаний із метою доказування, якою є об'єктивна істина. У зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, з’являється можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальному провадженні.

На нашу думку поява можливості сторони захисту і потерпілого приймати безпосередню участь у доказуванні, та обов’язок доказувати належність та допустимість доказів, дані щодо розміру процесуальних витрат та обставини, які характеризують обвинуваченого є суттєвим позитивним зрушенням в бік рівності сторін кримінального провадження і перехід до нової моделі доказування не суперечить загальним засадам кримінального судочинства і презумпції невинуватості зокрема.

Зазначені питання є досить дискусійними, і, якомога активне їх обговорення дозволить якнайшвидше внести необхідні зміни в новий Кримінальний процесуальний кодекс з метою забезпечення якісної правозастосовної практики.

негласнІ слідчІ діЇ за новим КПК України

У статті аналізуються проблеми становлення інституту негласних слідчих дій за новим КПК України.

Ключові слова: слідчі дії, негласні слідчі дії, міжнародні стандарти.

Аналіз останніх наукових досліджень показує, що проблеми становлення інституту негласних слідчих дій залишаються поки що малодослідженими, хоча дослідження даних проблем стають все більш активними [1–19].

З прийняттям нового КПК України виникла досить пікантна ситуація з визначенням меж втручання правоохоронних органів у приватне життя та інші права і свободи людини. На наш погляд, негласне проникнення в до житла чи до іншого володіння особи, слід вважати беззаперечно негласною дією, дією факт проведення якої і її результати не підлягають розголошенню.

Статтею 267 нового КПК України «Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи» вищезгадані розвідувальні та контррозвідувальні заходи фактично перетворені в нову слідчу дію, прилаштованою буцім то для збирання доказів. У даній нормі пишеться: «1. Слідчий має право обстежити публічно недоступні місця, житло чи інше володіння особи шляхом таємного проникнення в них, у тому числі з використанням технічних засобів, з метою: 1) виявлення і фіксації слідів вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, речей і документів, що мають значення для їх досудового розслідування; 2) виготовлення копій чи зразків зазначених речей і документів; 3) виявлення та вилучення зразків для дослідження під час досудового розслідування тяжкого або особливо тяжкого злочину; 4) виявлення осіб, які розшукуються; 5) встановлення технічних засобів аудіо-, відеоконтролю особи.

На наш погляд, провадження такої дії може мати характер негласних розвідувальних та контррозвідувальних оперативно-розшукових заходів.

Слід звернути увагу на те, що у справі «Фуке проти Франції» (10828/84, рішення від 25 лютого 1993 року) ЄСПЛ підкреслює необхідність того, щоб «втручання в права можна було б визнати пропорційними поставленій законній меті», а «законодавство і практика передбачали достатні і ефективні гарантії проти зловживань». Про це Суд заявляє і у справі «Імакаєва проти Росії» ( № 7615/02), рішення від 9 листопада 2006 року. У справі «Биков проти Росії» (4378/02, рішення від 10 березня 2009 року) ЄСПЛ нагадав, що наявність справедливих процедур з розгляду питання про прийнятність доказів набуває ще більшого значення тоді, коли предметом спору є «надійність доказів».

Думається, що статтю 267 нового КПК України «Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи» слід включити лише в законодавство що регламентує до розвідувальну та контррозвідувальну діяльність.

Відповідно до ст. 271 нового КПК України «Контроль за вчиненням злочину може здійснюватися у випадках наявності достатніх підстав вважати, що готується вчинення або вчиняється тяжкий чи особливо тяжкий злочин, та проводиться в таких формах: 1) контрольована поставка; 2) контрольована та оперативна закупка; 3) спеціальний слідчий експеримент; 4) імітування обстановки злочину.

Із названих заходів в якості традиційних слідчих дій можна розглядати контрольовану поставку та закупку, проблеми якої уже отримали певне дослідження [5, 10, 18].

Відносно таких пізнавальних заходів як «спеціальний слідчий експеримент» та «імітування обстановки злочину», то вони часто носять ознаки оперативних комбінацій, часто розрізнених у просторі і часі, а інколи і здійснюються різними виконавцями, з огляду на що їх важко буде застосувати і зафіксувати як окрему цілісну слідчу дію.

Для того, щоб певний захід став визнаним ЕСПЛ передбачуваним законним, він повинен бути якісним, зрозумілим, доступним для сприйняття і прозорим, оримати чітку процесуальну форму провадження.

Якщо Бенджамін Франклін додавав особливу значущість «прозорості» у викорінюванні корупції. Він сказав: «Сонячне світло – найкращий дезинфектор», то прозорість процесуальної діяльності – «найкращий фільтр від свавілля у сфері правосуддя, гарант його чистоти і справедливості.

У справі «Фуке проти Франції» (10828/84, рішення від 25 лютого 1993 року) ЄСПЛ підкреслює необхідність того, щоб «законодавство і практика передбачали достатні і ефективні гарантії проти зловживань».

Використання конфіденційного співробітництва можливо тільки конфіденційно, тому що воно само і його результати є такими і незмінними з самого початку. Відповідне «конфіденційне співробітництво» не є гласним і прозорим, а його результати не можуть бути реалізовані в якості достовірних фактичних даних (доказів). Само воно і його результати не можуть бути як для пересічної людини, так часто і для самих слідчих і суддів, передбачуваним і доступними для перевірки. «Конфіденційне співробітництво» не створює «достатніх і ефективних гарантій проти зловживань», а відповідно може мати значення тільки заходу оперативно-розшукового характеру, як відповідно і його результати. Подальше удосконалення інституту негласних слідчих дій вбачається в формуванні самодостатності процесуальних засобів стримувань і противаг проти відхилення від достовірних результатів.

Висновок. У відповідності до вимог, викладених у Рішеннях Європейського Суду з прав людини, які орієнтують в законодавчій діяльності дотримуватись принципу передбачуваності та верховенства права, більш детальної регламентації потребують в якості самостійних слідчих дій такі заходи як контрольована поставка та закупка.

ПРО ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ
СПРАВАХ ПРО ВБИВСТВА НОВОНАРОДЖНИХ ДІТЕЙ

Доповідь присвячено розгляду однієї з нагальних проблем доказування у кримінальних справах про вбивство новонароджених дітей, зокрема проблемі нормативної невизначеності критеріїв початку життя людини. Аналізуються існуючі зараз точки зору щодо тлумачення даної категорії та пропонується власний науковий підхід до цього визначення.

Ключові слова: вбивство новонароджених дітей, початок життя, новонароджений стан, проблеми доказування вбивств.

Конституція України (ст. 3, ст. 27) визнає найвищою соціальною цінністю держави людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. Тому головним завданням правоохоронних органів поставлено – захищати особу від будь-яких протиправних посягань всіма законними засобами та можливостями.

Нажаль умови соціально-економічної кризи в Україні наклали свій відбиток на стан|достаток| злочинності – останнього часу спостерігається зростання|зріст| кількості насильницьких злочинів. Особливе занепокоєння викликає стрімкий ріст злочинів, що вчинюються проти дітей, адже вони в силу своїх фізичних та психічних властивостей є найбільш уразливою частиною нашого суспільства. Послаблення в державі головного соціального інституту – сім’ї, погіршення матеріального стану населення, масове безробіття, нехтування нормами моралі і втрата духовних цінностей, а також зростання таких анти суспільних явищ, як алкоголізм, наркоманія, проституція, призвели до зростання кількості самих тяжких і небезпечних злочинів – дітовбивств.

Останнього часу правоохоронні органи все частіше виявляють трупи немовлят при обставинах, які вказують на насильницьке спричинення смерті. Звичайно, в офіційній статистиці частка таких вбивств у загальному масиві цих злочинів є відносно невеликою, але є підстави вважати, що в значній мірі це обумовлено латентністю цих злочинів. Високий рівень латентності вбивств новонароджених дітей обумовлений тим, що насильницьке заподіяння смерті, як правило, маскується проведеними абортами на пізніх строках вагітності, викиднями, народженням нібито мертвих немовлят, нещасними випадками з дитиною.

У розслідуванні цих злочинів слідчі часто стикаються із труднощами. Однією із таких нагальних проблем є прогалина в кримінальному законодавстві – нормативна невизначеність критеріїв початку життя дитини, яка тягне за собою у кожному конкретному випадку різні, у тому числі помилкові тлумачення розуміння життєздатності плоду та існування у нього права на життя.

В теорії кримінального права прийнято вважати, що початок життя дитини – це початок фізіологічних пологів у її матері [1, с. 329]. Але, на нашу думку, таке тлумачення викликає низку запитань, відповіді на які безпосередньо пов’язані з доказуванням ключових обставин у кримінальних справах про вбивства новонароджених дітей.

Так, чи можна вважати вбивством двох осіб (дитини і її матері) – вбивство вагітної жінки, у якої почалися пологові схватки? Адже цей процес може відбуватися не тільки непомітно для оточуючих, а навіть непомітно для самої жінки. Відсутня також гарантія, що після пологів буде народжена жива і життєздатна дитина. Крім того, інше питання – чи треба вважати вбивством дитини, подію, коли на пізніх строках вагітності жінці роблять «кесаревий розтин», і, діставши життєздатний плід, використовують його як донора для трансплантації органів? В такому випадку, якщо дотримуватися позиції, що початком життя дитини є початок фізіологічних пологів у її матері, життя новонародженої дитини взагалі ще не почалося, а отже і заподіяти їй смерть також неможливо. З огляду на логічні наслідки такого підходу при вирішення завдань кримінального судочинства у справах про вбивства новонароджених дітей абсурдність такої позиції, на наш погляд, очевидна.

Перший підхід ґрунтується на релігійних віровченнях, відповідно до яких рубежем початку життя людини і, відповідно, початку права на життя – є момент зачаття. Серед основних положень таких концептуальних поглядів зазначимо наступні.

1. Майже кожна релігійна культура засуджує використання протизаплідних засобів і забороняє аборти незалежно від термінів вагітності. Це, на нашу думку, ґрунтується на визнанні сформованого в утробі жінки ембріону як живої людини.

2. Окремі представники медичної науки зазначають, що протягом всього внутрішньоутробного розвитку новий людський організм не може вважатися частиною тіла матері, що є непрямим свідченням поваги до життя і права на життя майбутньої людини з моменту її зачаття [2, с. 130-132].

3. Такої точки зору щодо початку життя людини дотримуються й деякі представники наук кримінально-правового циклу. Серед таких, наприклад, О. В. Рогова, яка відстоює позицію про те, що межі права на життя людини варто було б розширити у часі до моменту запліднення. Вчена не тільки обґрунтовує право на життя ненародженого ембріону людини, але й проголошує необхідність прийняти в Україні «Акт про право людини на життя», в якому нормативно закріпити основні принципи визнання статусу людини за ембріоном, правові гарантії захисту його життя, строки та ступінь втручання у внутрішньоутробне життя людини, правові підстави медичного використання фетальних тканин та інші правові питання, пов’язані з періодом внутрішньоутробного розвитку ембріону до народження дитини. Вона стверджує, що внутрішньоутробний розвиток є невід’ємним етапом розвитку людини, тому цей період життя людини має бути захищеним правом так само як і життя людини після народження на будь – якій його стадії [3, с. 54].

4. Ст. 1261 Цивільного кодексу України встановлює, що до першої черги спадкоємців за законом належать, крім інших, зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті діти. Дана норма може розглядатися, як закріплення за зачатими, але ще не народженими дітьми певних майнових прав, реалізувати які вони зможуть після народження. А якщо за законом зачата людина набуває майнових прав, цілком логічно, що вона повинна мати і базове право – право на життя. Це положення опосередковано вказує на те, що у ембріона з моменту його зачаття існують певні права.

Другий підхід знайшов відображення в теорії кримінального права у вигляді коментаря (тлумачення) окремих статей Кримінального кодексу України, відповідно до якого початком життя дитини визнається початок фізіологічних пологів у її матері

Але, таке тлумачення не відповідає проблемам слідчо-судової практики кваліфікації розглядуваних нами злочинів.

Для усунення прогалини в кримінальному законодавстві і вирішення важливої проблеми як практичного, так і теоретичного значення уявляється доцільним проаналізувати практику і нормативно-правове забезпечення діяльності спеціальних медичних закладів – перинатальних центрів і перинатальних відділень пологових будинків.

Перш за все, потрібно відзначити, що працівники вказаних медичних закладів у своїй діяльності керуються відомчими нормативно-правовими актами:

– Інструкцією з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості (затверджена наказом МОЗ України № 179 від 29.03.2006 р.);

– Порядком реєстрації живонароджених і мертвонароджених (затверджена наказом МОЗ України № 179 від 29.03.2006 р.).

Відповідно до вказаних відомчих нормативно-правових актів живонародження – це вигнання або вилучення з організму матері плода, який після вигнання/вилучення (незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина і чи відшарувалась плацента) дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи скелетних м’язів. Плодом вважається внутрішньоутробний продукт зачаття, починаючи з повного 12-го тижня вагітності (з 84 доби від першого дня останнього нормального менструального циклу) до вигнання/вилучення з організму матері. Згідно п. 2.5 вказаної вище Інструкції під новонародженим розуміють живонароджену дитину, яка народилася або вилучена з організму матері після повного 22-го тижня вагітності (з 154 доби від першого дня останнього нормального менструального циклу). Відповідно до критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості (п. 2) таким, що народився живим, є новонароджений, у якого наявна хоча б одна з таких ознак: ¾ дихання; ¾ серце биття; ¾ пульсація судин пуповини; ¾ рухи скелетних м’язів. У зв’язку з цим життєздатними вважаються навіть діти, які народжуються раніше середньостатистичних термінів вагітності з масою тіла набагато нижчою за норму [4].

Потрібно звернути увагу на те, що поряд з чинними нормативно визначеними критеріями початку життя дитини існують пропозиції з боку окремих медичних працівників про більш ранні, на їх думку, ознаки життя. Вони виходять з позиції, що ембріон вже є живою істотою і повинен знаходитися під захистом моральних норм і закону, починаючи з появи в нього, так званої, первинної смужки – зародку нервової системи (приблизно з 14 дня після зачаття). Окремі дослідники підтримують положення про виникнення такого права в людини у внутрішньоутробному стані та називають інші терміни початку життя у плода. Йдеться про перше серцебиття (4 тижні), про реєстрацію електрофізіологічної активності мозку (6 тижнів), про реакції на больові подразники, про формування органів і систем, про медичні критерії доношеності, живонародження тощо [1, с. 86].

Звичайно, нормативно-правове забезпечення будь-якої людської діяльності і, зокрема такої складної як функціонування перинатальних центрів повинно ґрунтуватися на врахуванні різних концептуальних підходів щодо критеріїв початку життя дитини. В перспективі з розвитком медичних технологій забезпечення зачаття і народження дітей цілком можливим є визнання початком життя дитини певні етапи розвитку ембріона, але на даний період часу повинно існувати чітке (однозначне) нормативне визначення таких критеріїв, якими повинні керуватися не тільки спеціалізовані медичні заклади, але й правоохоронні органи і суди.

Крім того, відповідно до наказу МОЗ України від 20.07.2006 № 508, була затверджена Інструкція про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, згідно з положеннями якої переривати вагітність після 22 тижнів внутрішньоутробного розвитку плоду суворо заборонено за будь-яких умов, обставин і ситуацій (крім особливих виключень), пологи після такого терміну називаються не «викиднем», а «передчасними пологами», і визначається, що в результаті може народитися новонароджена дитина з надзвичайною масою тіла у 500 грамів (п. 4.4 Інструкції) [5]. Це, на нашу думку, може опосередковано свідчити про визнання права на життя дитини з 22-го тижня (це 154 доби) її внутрішньоутробного розвитку.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що при доказуванні обставин вчинення вбивства новонароджених дітей правоохоронні органи і суди повинні керуватися критеріями, сформульованими у відомчих нормативно-правових актах МОЗ України. Зокрема, початком життя дитини повинно вважаться її народження – природній вихід або штучне вигнання або вилучення з організму матері плода, який після цього дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи скелетних м’язів. Для однозначного використання цих положень у правозастосовній практиці, на наш погляд, потрібне їх спеціальне тлумачення у відповідній постанові Пленуму Верховного суду України.

Питання забезпечення прав і свобод людини та громадянина в новому Кримінальному процесуальному Кодексі України

Розглянуто актуальні питання забезпечення прав і свобод людини та громадянина, а також визначено основні складові частини механізму забезпечення прав громадян в кримінальному судочинстві.

Ключові слова:забезпечення прав і свобод людини, кримінальне судочинство, механізм забезпечення прав громадян.

Змістом правової держави є охорона і забезпечення прав і законних інтересів осіб, що беруть участь в кримінальному процесі. В сучасних умовах розвитку і вдосконалення правої держави свобода особи, її права і гарантії зростають, отже, це властиво і кримінальному судочинству. Зростання гарантій прав і законних інтересів осіб, що беруть участь в кримінальному процесі відповідає як інтересам особи, так і інтересам суспільства в цілому. Тільки при умов гарантованості прав і законних інтересів осіб, що беруть участь в кримінальному процесі можливе виконання завдань кримінального судочинства.

Законодавство, яке регулює порядок здійснення кримінального судочинства, має забезпечувати не лише невідворотність кримінального покарання, а й гарантувати належне дотримання прав людини у кримінальному процесі, повагу до її особистості, ставлення до неї як до особи, вина якої у вчиненні злочину ще не доведена, а також забезпечувати неупередженість та об’єктивність досудового розслідування та судового розгляду, передбачати існування ефективних процедур, які надаватимуть рівні процесуальні можливості стороні обвинувачення і стороні захисту та сприятимуть реальному утвердженню змагальності кримінального процесу.

Тому згідно ст. 2 нового Кримінального процесуального Кодексу України, завданнями кримінального провадження визначено: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений і жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура [1].

Кримінальне судочинство – саме та сфера діяльності держави, де можливе обмеження прав і свобод особи. Мета такого обмеження не в тому, щоб була завдана шкода конкретній особі, яка бере участь у судочинстві, а, навпаки, у встановленні істини та справедливості, покаранні злочинців.

Соціальні, політичні, правові зміни, що відбулися в Україні, диктують необхідність нових поглядів на проблему забезпечення прав і свобод людини в кримінальному судочинстві України відповідно до тих стандартів, засад і норм, які відпрацьовані світовим співтовариством. Сьогодні зростає вплив міжнародних норм, принципів і стандартів міжнародного права на становлення, удосконалення і розвиток національної системи права, в тому числі і кримінально-процесуального права [2, с. 152].

Реалізація конституційних положень, що проголошують Україну як демократичну, соціальну і правову державу неможлива без усебічного зміцнення законності й правопорядку, забезпечення прав і свобод громадян. Забезпечення реалізації захисту прав і свобод особи сьогодні стає наріжним каменем правосуддя. Суспільство і державу цікавить не тільки результат діяльності правоохоронних органів, а й те, як цей результат досягається. Вимога боротися за дотримання правопорядку законними методами і засобами залишається особливо важливою, коли в Україні будуються правова держава і громадянське суспільство.

Укази Президента України, рішення органів законодавчої і виконавчої влади орієнтують юридичну науку на необхідність всебічного аналізу проблем забезпечення прав і свобод людини в цілому й учасників кримінального судочинства зокрема. Не випадково сучасна юридична наука і практика приділяють максимальну увагу забезпеченню прав і свобод людини на всіх рівнях і за допомогою різноманітних засобів. Саме обсяг прав і свобод людини визначає її соціальні можливості та блага, забезпечує взаємозв’язок із суспільством.

За роки української незалежності перш за все, велика увага приділяється дослідженню питань утвердження законності та дотримання прав і свобод людини під час розбудови правових основ держави. Ці питання досліджували вітчизняні вчені-юристи В.Б. Авер’янов, О.М. Бандурка, І.Л. Бородін, Я.Ю. Кондратьєв, О.В. Негодченко, П. М. Рабінович, А.Р. Михайленко, О.А. Пушкін, О.Ф. Скакун, Ю.С. Шемшученко та ін. Їх праці стали науковим підґрунтям для спеціального аналізу проблем захисного характеру процесуальної діяльності, гарантованості конституційних прав і свобод громадян.

Разом із тим існуючі наукові праці вчених-юристів не вичерпують усієї складності накопичених проблем, а скоріше утворюють фундаментальну теоретичну базу для їх подальшого дослідження.

Мета публікації полягаєу проведенні аналізу поглядів науковців та нового Кримінального процесуального Кодексу України щодо забезпечення основоположних прав людини у кримінальному провадженні, а також визначенні стану та шляхів удосконалення цієї діяльності в сучасних умовах.

Права людини є складним, багатовимірним явищем. Вони є комплексом істотних, невідчужуваних та непорушних свобод, юридичних можливостей, які замовлені фактом існування людини в суспільстві та одержали правове закріплення. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [4]. Зазначене Конституційне положення визначає один із найважливіших напрямів діяльності держави в сучасних умовах, у тому числі й проблеми забезпечення прав і свобод людини в кримінальному судочинстві України.