А К У Ш Е Р С Т В О 12 страница

Вагомий внесок у розробку наукових основ проведення очної ставки зробили відомі вчені-криміналісти та процесуалісти, зокрема, М. В. Бахарев, А. Н. Васильєв, В. К. Весельський, Ф. В. Глазирін, А. В. Дулов, Л. М. Карнеєва, В. О. Коновалова, Є. Д. Лук’янчиков, М. І. Порубов, С. М. Стахівський, О. Р. Ратінов, В. М. Тертишник, К. О. Чаплинський, В. Ю. Шепітько і інші. Значущість проведених наукових досліджень безсумнівна і досить велика, оскільки ця слідча дія достатньо широко застосовується у правоохоронній практиці і є досить розповсюдженим способом збирання фактичних даних з особистісних джерел. Разом з тим, на теперішній час відсутня комплексна розробка з тактичного забезпечення очної ставки. Не в повній мірі досліджені параметри, які виливають на ефективність проведення даної слідчої дії. В літературі не розглядалися і не були піддані аналізу типові тактичні помилки слідчих, які впливають на результативність очної ставки.

Сьогодні у юридичній літературі науковці до визначення очної ставки підходять неоднозначно. Так, одна група вчених під очною ставкою розуміють допит двох осіб з числа потерпілих, свідків, підозрюваних, обвинувачених для усунення протиріч, які містяться в раніше даних ними показаннях [5, с. 389; 6, с. 42]. У даному визначенні автори виділяють осіб, між якими може проводитися слідча дія. Інша група науковці вказують на обов’язкову наявність в показаннях допитуваних протиріч [7, с. 197; 8, с. 333].

В. М. Тертишник зазначає, що очна ставка – це одночасний допит двох учасників кримінального процесу, в показаннях яких є протиріччя, який проводиться в одному і тому ж місці, з метою перевірки правдивості раніше отриманих показань [9 , с. 323]. У цьому визначенні автор акцентує увагу, що допит проводиться в одному і тому ж місці.

Інша група вчених у визначенні очної ставки виділяють обов’язкову наявність в показаннях допитуваних суттєвих протиріч [10, с. 437; 11, с. 337].

Ми підтримуємо думку вчених, які під очною ставкою розуміють слідчу дію, яка передбачає одночасний допит раніше допитаних осіб про обставини, відносно яких були дані істотно суперечливі показання [12, с. 284; 13, с. 144].

Що стосується законодавчого визначення, то відповідно до ст. 172 КПК України слідчий вправі провести очну ставку між двома раніше допитаними особами, в показаннях яких є суперечності. Розглядаючи проект КПК, то визначення очної ставки залишається без змін (ст. 248 КПК).

Можна погодитися з думкою Є. Д. Лук’янчикова, що підставою для проведення очної ставки є наявність протиріч в показаннях раніше допитаних осіб [14, с. 30]. А.Г. Філіпов і В.В. Агафонов вказують на доцільність проведення очної ставки лише за наявності в показаннях суттєвих протиріч, що мають значення для справи [15, с. 109].

П. Д. Біленчук, В. К. Лисиченко і Н. І. Клименко підтримують точку зору вчених, додаючи, що ці суперечності повинні бути істотними [16, с. 334]. Іншої думки О. О. Закатов і С. І. Цвєтков, які вказують що очну ставку можна проводити за наявності незначних протиріч в показаннях її учасників з метою фіксації намагань змови між ними. Особливо для фіксації способів змови, які невідомі слідчому. Таким чином можуть бути виявлені і використані докази такої поведінки підозрюваних [17, с. 29].

На думку С. І. Данилової, істотність протиріч визначається слідчим з урахуванням особливостей розслідуваного злочину. Усі протиріччя, що стосуються обставин, які входять в предмет доказування, завжди є суттєвими. Однак це не означає, що слідчий зобов’язаний в таких випадках проводити очну ставку [6, с. 42].

О. Р. Ратінов вказує, що не кожне протиріччя в показаннях потребує проведення очної ставки. Досить суттєві розходження в показаннях допитуваних можуть бути усунені повторним допитом і іншими засобами, які більш чітко встановлюють причину їх виникнення і вносять певні корективи в раніше дані показання [18, с. 218].

На думку Л. Л. Каневського, якщо є можливість усунути протиріччя в показаннях за допомогою аналізу зібраних доказів або шляхом проведення інших слідчих дій, слідчий повинен використати ці можливості. Показання обвинуваченого про обставини злочину, отримані не на очній ставці, а на основі аналізу документів, речових доказів і в результаті проведених за його участю слідчих дій, дозволяє більш об’єктивно оцінити показання інших учасників кримінального процесу [19, с. 76]. Зважаючи на це, очна ставка повинна проводитися виключно на розсуд слідчого, оскільки її результати можуть мати як позитивні, так й негативні наслідки. Тому деякі автори вважають, що очна ставка не єдиний і не самий кращий спосіб подолання істотних протиріч в показаннях двох раніше допитаних осіб.

Очну ставку доцільно проводити, на думку М. В. Салтевського, по-перше, коли слідчий має у своєму розпорядженні дані, що дозволяють об’єктивно оцінити показання її учасників, визначити, які із них відповідають істині; по-друге, коли ознайомлення несумлінного учасника з показаннями особи, викликаної з ним на очну ставку, не порушить загального тактичного плану слідчого [7, с. 201].

В окремих процесуальних джерелах відзначається, що метою проведення очної ставки є отримання нових доказів, перевірка показань свідків і обвинувачених, усунення суперечностей в показаннях допитаних осіб та встановлення дійсного стану речей, причому ці суперечності повинні бути істотними. Однак, на думку С. М. Стахівського, таке визначення мети даної слідчої дії є не зовсім точним. Адже, як справедливо зауважує А. Я. Дубинський, можна усунути суперечності і виявитися ще далі від істини. Тому метою очної ставки є встановлення чиї показання відповідають фактичним обставинам справи [20, с. 63; 1, с. 25].

На думку М. В. Салтевського, основну мету очної ставки не можна зводити до простого вирішення існуючих суперечностей в показаннях раніше допитаних осіб, вона полягає у встановленні дійсного стану речей і виявленні сутності цих суперечностей [7, с. 198].

Можна погодитися з М. С. Гурєвим, що мета очної ставки полягає не тільки в усуненні суттєвих протиріч в показаннях, а у встановленні істини у справі, засобом досягнення якої і є усунення протиріч. З метою запобігання негативних наслідків очну ставку доцільно проводити лише у випадках, коли дійсно виникає необхідність в її проведенні, а наявні протиріччя не можна усунути іншими засобами [2, с. 255].

Є. Д. Лук’янчиков зазначає, що протиріччя, для усунення яких проводиться очна ставка, повинні стосуватися обставин, які мають значення для встановлення істини у справі. Такі протиріччя у першу чергу стосуються обставин, які підлягають доказуванню [14, с. 30]. На думку Л. М. Лобойко, суперечності можуть полягати у: ствердженні однією і запереченні іншою особою одного і того ж факту, важливого для правильного вирішення справи; значних розбіжностях щодо ознак певного об’єкта чи суб’єкта; суттєвих розбіжностях щодо інших обставин справи, що входять до предмета доказування: дати, часу, місця події тощо [21, с. 60].

Отже, сутність очної ставки полягає у тому, що слідчий по черзі пропонує кожному з допитуваних дати показання про обставини, в яких виявлено істотні суперечності. Під час очної ставки допитуваним, з дозволу слідчого, може бути дозволено ставити запитання один одному, але слідчому треба пильно контролювати цей процес. Підсумовуючи, необхідно зазначити, що очна ставка є однією з найскладніших слідчих дій, що спрямована на отримання інформації з особистісних джерел [22, с. 265]. Це самостійна слідча дія, яка відрізняється від допиту за своїми цілями, предметом, правилами проведення і має тактичну і психологічну своєрідність.

Щодо процедури провадження в суді
присяжних у кримінальному судочинстві

Тези присвячено розгляду питань процедури провадження в суді присяжних у кримінальному судочинстві згідно нового Кримінального процесуального кодексу України.

Ключові слова:захисник, суд присяжних, кримінальний процес, захист прав людини.

Україна як молода правова, соціальна та демократична держава із виходом зі складу колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік і проголошенням незалежності взяла на себе ряд зобов’язань перед своїми громадянами – народом України. Ці зобов’язання пізніше знайшли своє відображення у основному законі держави – Конституції України [1], яка була прийнята 28 червня 1996 року. У цьому історичному документі визначено основні вектори як правового поля, так і основних галузей та інститутів, які є основою існування нашої держави.

У новітній історії України так складається, що доленосні для держави рішення приймаються вночі. Згадаймо хоча б Конституційну ніч 1996-го, коли отримали Основний закон. І ось 13 квітня 2012 року знову вночі Верховна Рада прийняла по-справжньому революційно новий Кримінальний процесуальний кодекс [2], який замінив попередній, прийнятий іще 1960-го.

Слід відзначити, що основним інструментом боротьби зі злочинністю та подальшим її викоріненням є галузі кримінального та кримінально-процесуального права України. Так, основне джерело кримінального права – Кримінальний кодекс України [3] визначив вичерпний перелік діянь, які є злочинами. Зі свого боку, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК) [2].

Сутність кримінального процесу проявляється в його спрямованості на захист суспільного та державного устрою, прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб від злочинних посягань. У цьому розумінні кримінальний процес має правоохоронний характер. Водночас, кримінальний процес – це активна діяльність з попередження та викорінення кримінальних правопорушень.

Серед багатьох новел якісно нового Кримінального процесуального кодексу України – реалізація принципу безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя, закріпленого у статті 124 Конституції України. Мається на увазі запровадження інституту присяжних.

Беручи свій початок з Великої Британії, класичний суд присяжних поширився згодом на всі континенти, трансформуючись та підлаштовуючись під правові системи та внутрішні правові традиції різних країн.

Суд присяжних – одна з форм здійснення правосуддя при розгляді справ у першій інстанції за участю виборних представників від різних верств населення [4].

Суд присяжних утворюється при місцевому загальному суді першої інстанції.

Оскільки до недавнього часу громадянину України практичну уяву про суд присяжних можна було скласти лише із англосаксонської правової системи, то тепер, коли кожен із нас гіпотетично може опинитись у списку присяжних, виникає здоровий інтерес, – а що власне являє собою суд присяжних, хто такі присяжні та чи справді вони зможуть вивести наші суди на якісно новий рівень відправлення правосуддя?

Разом з тим, громадяни, які внесені до списку присяжних і можуть бути викликані до суду як присяжні, визначаються згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [6]. Письмовий виклик має бути вручений присяжному під розписку не пізніше, ніж за п’ять днів до судового засідання. На підставі письмового виклику роботодавець зобов’язаний звільнити присяжного від роботи на час виконання ним обов’язків зі здійснення правосуддя. Тому доцільним є питання про порядок зобов’язання роботодавця звільнити свого працівника від виконання ним своїх службових повноважень на період виконання останнім обов’язку зі здійснення правосуддя та контролю за виконанням зазначеного обов’язку з боку роботодавця. Адже чинний Кодекс законів про працю не врегульовує порядок такого «звільнення».

Основною ідеєю суду присяжних є те, що пересічного громадянина судять такі ж громадяни – без спеціальних знань в галузі права. Класичне пояснення необхідності інституту присяжних – це захист громадянина від свавілля державних органів та право на суд рівних собі. Присяжні в першу чергу керуються совістю і своїм баченням реалій суспільного життя, а не жорсткими рамками норм права.

Суд присяжних дозволяє уникнути однобічності при розгляді справи та винесенні рішення. Крім того, у деяких випадках при розгляді справи професійні судді можуть бути менш об’єктивними, ніж суд присяжних, оскільки в останніх відсутнє упереджене ставлення до обвинуваченого [7].

Кримінальний процесуальний кодекс чітко визначив права та обов’язки присяжного. Присяжний має право:

1) брати участь у дослідженні всіх відомостей та доказів у судовому засіданні;

2) робити нотатки під час судового засідання;

3) з дозволу головуючого ставити запитання обвинуваченому, потерпілому, свідкам, експертам, іншим особам, які допитуються;

4) просити головуючого роз’яснити норми закону, що підлягають застосуванню під час вирішення питань, юридичні терміни і поняття, зміст оголошених у судовому засіданні документів, ознаки злочину, у вчиненні якого обвинувачується особа [2].

Присяжний зобов’язаний:

1) правдиво відповісти на запитання головуючого і учасників судового провадження щодо можливих перешкод, передбачених цим Кодексом або законом, для його участі в судовому розгляді, його стосунків з особами, які беруть участь у кримінальному провадженні, що підлягає розгляду, та поінформованості про його обставини, а також на вимогу головуючого подати необхідну інформацію про себе;

2) додержуватися порядку в судовому засіданні і виконувати розпорядження головуючого;

3) не відлучатися із залу судового засідання під час судового розгляду;

4) не спілкуватися без дозволу головуючого з особами, що не входять до складу суду, стосовно суті кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього;

5) не збирати відомості, що стосуються кримінального провадження, поза судовим засіданням;

6) не розголошувати відомості, які безпосередньо стосуються суті кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього, і стали відомі присяжному у зв’язку з виконанням його обов’язків [2].

Важливе значення у процедурі провадження в суді присяжних у кримінальному судочинстві надається підбору кандидатур присяжних. Їх відбір здійснюється після відкриття судового засідання. Головуючий повідомляє присяжним, яке провадження підлягає розгляду, роз’яснює їм права та обов’язки, а також умови їх участі в судовому розгляді. Кожен із присяжних має право заявити про неможливість його участі в судовому розгляді, вказавши на причину цього, та заявити самовідвід. Головуючий з’ясовує, чи немає передбачених КПК або іншим законом України підстав, які перешкоджають залученню громадянина в якості присяжного або є підставою для звільнення окремих присяжних від виконання їх обов’язків, а так само для звільнення присяжних від виконання їх обов’язків за їх усними чи письмовими заявами. Для з’ясування обставин, що можуть перешкоджати участі присяжного в судовому розгляді, прокурор, потерпілий, обвинувачений з дозволу головуючого можуть ставити
присяжним відповідні запитання. Усі питання переслідують одну мету – дати можливість адвокатам прийняти рішення щодо вибору конкретних присяжних, які згодом зможуть оцінити їх докази та постановити рішення.

Після відбору основних присяжних відбираються двоє запасних присяжних з додержанням зазначених вище правил.

Після закінчення відбору основних і запасних присяжних за пропозицією головуючого вони складають присягу.

Факт виклику до суду ще не означає, що особа буде виконувати обов’язки присяжного. Присяжний може бути усунутий від подальшої участі в судовому розгляді кримінального провадження у таких випадках:

1) у разі невиконання присяжним обов’язків, передбачених частиною другою статті 386 КПК України;

2) за наявності обґрунтованих підстав вважати, що присяжний у результаті незаконного впливу втратив неупередженість, необхідну для вирішення питань кримінального провадження відповідно до закону (ст. 390 КПК України).

Нарадою суду присяжних керує головуючий, який послідовно ставить на обговорення питання, передбачені статтею 368 КПК України, проводить відкрите голосування і веде підрахунок голосів. Усі питання вирішуються простою більшістю голосів. Головуючий голосує останнім.

Отже, слід констатувати той факт, що розгляд справ судом присяжних сприятиме зростанню довіри суспільства до судових органів та збереже зацікавленість цього суспільства в ефективності судочинства [7]. Та найважливішим є те, що при такому високому антирейтингу, який має сьогодні судова влада в Україні, запровадження суду присяжних дасть змогу безумовно покращити рівень довіри суспільства до судів. Це також дасть змогу підвищити рівень загальної правової культури, виробити у нас почуття поваги до права та до держави загалом за надану можливість безпосередньо брати участь у здійсненні правосуддя.

Окремі аспекти міжнародного
співробітництва під час кримінального провадження

Тези присвячено розгляду окремих аспектів міжнародного співробітництва під час кримінального провадження в Україні.

Ключові слова:міжнародне співробітництво, кримінальне провадження, правова допомога, захист прав людини.

Україна перебуває на шляху становлення правової та демократичної держави. Для досягнення даної мети важливим є існування ефективного механізму зі захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, а у разі порушення таких прав – механізму з їх відновлення. 13 квітня 2012 року в нашій країні відбулася значна подія – був прийнятий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України), який набуває чинності
19 листопада 2012 року. Вказаний нормативно-правовий акт порівняно зі старим Кримінально-процесуальним кодексом України від 1961 року містить багато новел. Можемо з упевненістю стверджувати, що новий КПК України майже не залишив у собі старих положень, цей акт є новою точкою зору на кримінальне провадження в цілому. Серед багатьох положень нового Закону, значної уваги, на нашу думку, заслуговує визначення окремих аспектів міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

Відповідно до ст. 542 КПК України міжнародне співробітництво під час кримінального провадження полягає у вжитті необхідних заходів з метою надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, тимчасової передачі осіб, перейняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків [1]. Варто наголосити на тому, що розуміння поняття «міжнародне співробітництво» ускладнюється відсутністю його нормативної регламентації. Окрім того, відсутній єдиний підхід стосовно термінології, яка б позначала даний вид діяльності. Зокрема, в юридичній літературі для позначення співпраці між окремими державами та з міжнародними організаціями використовуються такі терміни як «взаємодія на міжнародному рівні», «міжнародне співробітництво», «міжнародно-правове співробітництво», «міжнародна правова допомога», «міжнародна взаємодопомога» і т. п. [2, с. 305–306]. Проте, незважаючи на різноманіття термінологічного позначення вказаного виду співпраці, її сутність єдина – сумісна діяльність:

‒ різних держав у сфері правової регламентації відповідних аспектів боротьби зі злочинністю;

‒ міжнародних судових та поліцейських органів;

‒ спеціалізованих органів різних держав щодо надання професійної технічної допомоги в боротьбі зі злочинністю, розшуку та затриманні осіб, котрі підозрюються у вчиненні злочинів, їхній екстрадиції тощо;

‒ міжнародних недержавних організацій [3, с. 23].

Отже, формами міжнародного співробітництва під час кримінального провадження слід вважати:

1) міжнародну правову допомогу при проведені процесуальних дій;

2) видачу осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція);

3) кримінальне провадження у порядку перейняття;

4) визнання та виконання вироків іноземних держав та передача засуджених осіб.

Таким чином, надання міжнародної правової допомоги є одним із основних аспектів міжнародного співробітництва. У ст. 541 КПК України встановлено, що під міжнародною правовою допомогою слід розуміти проведення компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою [1]. При цьому з аналізу положень КПК України можна зробити висновок, що підставою для здійснення міжнародної правової допомоги є запит про міжнародну правову допомогу. Так, відповідно до ст. 551 КПК України суд, прокурор або слідчий за погодженням з прокурором надсилає до уповноваженого (центрального) органу України запит про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні, які він здійснює. Уповноважений (центральний) орган України розглядає запит на предмет обґрунтованості і відповідності вимогам законів та міжнародних договорів України. У разі прийняття рішення про направлення запиту уповноважений (центральний) орган України протягом десяти днів надсилає запит уповноваженому (центральному) органу запитуваної сторони безпосередньо або дипломатичним шляхом. У разі відмови у направленні запиту всі матеріали протягом десяти днів повертаються відповідному органу України з викладом недоліків, які потрібно усунути, або з поясненням причин неможливості направлення запиту [1].

За запитом компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу можуть бути проведені наступні процесуальні дії:

1) вручення документів – долучені до запиту документи та рішення, вручаються особі, визначеній у запиті;

2) тимчасова передача – якщо для давання показань або участі в інших процесуальних діях під час кримінального провадження необхідна присутність особи, яка тримається під вартою або відбуває покарання у виді позбавлення волі на території іноземної держави і не притягується до кримінальної відповідальності в цьому кримінальному провадженні, орган досудового слідства, прокурор, суддя або суд України, які здійснюють кримінальне провадження, складають прохання про тимчасову передачу такої особи в Україну;

3) виклик особи, яка перебуває за межами України – особу, яка перебуває за межами України, для провадження слідчих чи інших процесуальних дій на території України викликають повісткою на підставі запиту (доручення) про міжнародну правову допомогу;

4) допит за запитом компетентного органу іноземної держави шляхом проведення відео- або телефонної конференції;

5) розшук, арешт і конфіскація майна;

6) контрольована поставка – слідчий органу досудового розслідування України у разі виявлення ним контрабандної поставки при проведенні процесуальних дій, у тому числі за запитом про міжнародну правову допомогу, має право не вилучати її з місця закладки або транспортування, а за домовленістю з компетентними органами держави, куди її адресовано, безперешкодно пропустити її через митний кордон України з метою виявлення, викриття та документування злочинної діяльності міжнародних злочинних організацій;

7) прикордоне переслідування – у разі проведення компетентними органами України прикордонного переслідування особи, яка вчинила незаконне переміщення через державний кордон України, проводиться розслідування її незаконної діяльності на території України згідно з вимогами КПК України.

Варто зауважити, що на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені КПК України або міжнародним договором. Однак, разом з тим, КПК України містить положення відповідно до яких існують процесуальні дії, які потребують спеціального дозволу для їх вчинення. Так, згідно із ст. 562 КПК України, якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу в порядку, передбаченому цим Кодексом, навіть якщо законодавство запитуючої сторони цього не передбачає. Підставою для вирішення питання щодо надання такого дозволу є матеріали звернення компетентного органу іноземної держави. У разі якщо при зверненні за допомогою в іноземній державі необхідно виконати процесуальну дію, для проведення якої в Україні потрібен дозвіл прокурора або суду, така процесуальна дія може запитуватися лише після надання відповідного дозволу прокурором або судом у порядку, встановленому цим Кодексом. При цьому належно засвідчена копія такого дозволу долучається до матеріалів запиту [1].

Таким чином, завданням міжнародної правової допомоги в кримінальному проваджені слід вважати ефективне попередження та розкриття кримінальних правопорушень, що, в свою чергу, є однією з найголовніших складових механізму зі захисту прав, свобод та інтересів фізичних й юридичних осіб. Закріплення в положеннях КПК України міжнародної правової допомоги як однієї із провідних форм міжнародного співробітництва є вагомим кроком для забезпечення реалізації основного завдання кримінального провадження, а саме – захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду.

ВИВЧЕННЯ ОСОБИ ОБВИНУВАЧЕНОГО В КОНТЕКСТІ НОВОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Розглянуті процесуальні особливості вивчення особи обвинуваченого в контексті реформування кримінально-процесуального законодавства України.

Ключові слова: особа обвинуваченого, особа підозрюваного, обставини, що характеризують особу обвинуваченого, вивчення особи обвинуваченого.

Конституція України [1] проголосила курс на побудову демократичної правової держави, який передбачає реформування кримінально-процесуального законодавства України що має на меті створення такої моделі кримінального процесу, яка дозволила б забезпечити ефективність досудового розслідування та індивідуалізацію у визначенні міри покарання. Вивчення особи обвинуваченого та фактичних даних про обставини, що її характеризують, набувають у зв’язку з цим особливої значущості. Так, Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України) [2] вніс певні зміни до положень, що стосуються вивчення особи під час провадження досудового розслідування. З’явилися новації в визначенні суб’єкта, що притягується до кримінальної відповідальності, та діє на стадії досудового розслідування, відбулися зміни в вимогах до вивчення такої особи при прийнятті окремих процесуальних рішень, що відповідно вимагає певного аналізу та вивчення.