А К У Ш Е Р С Т В О 11 страница
Пріоритетну роль у забезпеченні дотримання основоположних прав людини відіграє наявність у державі ефективного механізму регулювання діяльності державних органів, покликаних здійснювати розслідування та розгляд питань, пов’язаних із притягненням особи до кримінальної відповідальності. Зміст та форма такого механізму повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження. Саме тому законодавець у ст. 7 нового КПК України до загальних засад кримінального провадження відносить: верховенство права; законність; рівність перед законом і судом; повага до людської гідності; забезпечення права на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла чи іншого володіння особи; таємниця спілкування; невтручання у приватне життя; недоторканність права власності; презумпція невинуватості; свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї; заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення; забезпечення права на захист; доступ до правосуддя; змагальність; безпосередність дослідження показань, речей і документів; забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; публічність; диспозитивність; гласність і відкритість судового розгляду; розумність строків; мова, якою здійснюється кримінальне судочинство [1].
Питання про механізм забезпечення прав громадян в кримінальному судочинстві нерозривно пов’язаний з проблемою правового становища особи в українському суспільстві, а його правильне вирішення дає можливість показати, як реалізуються права і свободи громадян України у сфері правосуддя.
Е. Г. Мартинчик, В. П. Радьков, В. Е. Юрченко вважають, що механізм забезпечення охорони прав особи в кримінальному процесі представляє собою внутрішньо злагоджену систему органів державної влади, що здійснюють провадження по справі, громадських і державних організацій, установ і підприємств, які залучені до сфери кримінального судочинства і впливають на його хід і результат, а також суб’єктів процесу й інших громадян, що беруть участь в розслідуванні і розгляді кримінальних справ [5, с. 33–34].
В кримінальному процесі систему цього механізму складають: суд, прокурор, слідчий, орган дізнання; представники різних громадських і державних організацій, захисник, підозрюваний, потерпілий, обвинувачений, цивільний позивач і цивільний відповідач; законні представники і захисник обвинуваченого; представники потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача; секретар судового засідання, перекладач; правова культура і правосвідомість.
Всі складові частини механізму забезпечення і охорони прав і інтересів особи в однаковій мірі діють стосовно всіх учасників кримінального процесу і кожного з них окремо. Між тим, в юридичній літературі механізм забезпечення прав окремих учасників кримінального судочинства іноді обкреслюється вельми спрощено та односторонньо.
Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на захист своїх прав від незаконного втручання, але й на активне сприяння держави щодо їх реалізації. Статус громадянина випливає з його особливого правового зв’язку з державою – інституту громадянства (ст. 4 Конституції України).
Сучасній Конституції України теж властиве розмежування термінів «людина» і «громадянин». Більшість статей розділу II Конституції починаються словами: «Кожен має право...» [4]. Такий підхід узгоджується із законодавчою практикою міжнародного співтовариства. За загальновизнаними нормами міжнародного права невід’ємні права і свободи кожної людини, незалежно від наявності у неї громадянства, мають поважаться будь-якою державою. Ця гуманна норма забезпечується ст. 26 Конституції України, відповідно до якої іноземці та особи без громадянства мають такі самі права, свободи і обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України і міжнародними договорами.
Отже, на думку О. В. Негодченка, який досліджував ці питання, права громадянина – це сукупність прав людини, що отримали своє закріплення у нормативно-правових актах і які складаються з природних прав людини, а також прав людини, що виникали у процесі розвитку суспільства і держави. Права громадянина обов’язково повинні закріплюватись у конституціях та інших законодавчих актах, а держава має їх декларувати і забезпечити [6].
При визначенні поняття «права людини» у науковій літературі та законодавстві вживається також формулювання «права і свободи людини». Як справедливо зазначає І. Л. Бородін, теоретичне вирішення питання відносно людської свободи дуже складне, оскільки воно передбачає визначення співвідношення особистого та суспільного, індивідуального та загального, частини і цілого. Значення свободи полягає не в тому, що вона надає можливість жити без турбот, а в тому, що вона передбачає розвиток окремої людини, її вдосконалення [7, с. 35].
В. П. Гетьман і Ю. В. Климник відзначають, що хоча в більшості випадків терміни «права» і «свободи» вживаються як синоніми, все ж таки різниця між ними існує. Якщо йдеться про наявність у особи права, то цьому протиставляється обов’язок влади здійснити певні дії, спрямовані на реалізацію цього права. Якщо йдеться про свободу, то це означає, що існує певна сфера життя індивіда, якої влада не повинна торкатися, тобто це заборона втручатися у певну сферу життя індивіда. Розходження між термінами «права» і «свободи» у змістовному аспекті полягає в тому, що «свободи» передбачають невтручання держави у їх здійснення, а «права», навпаки, прямо передбачають таке втручання у вигляді сприяння їх реалізації.
Отже, свобода, на думку В. П. Гетьмана і Ю. В. Климника, – це фактична і юридична можливість людини чинити діяння (діяти або не діяти), робити те і так, що і як особа бажає та вважає за необхідне, за умови, що при цьому безпідставно і протиправно не обмежуються права інших людей та не заподіюється невиправдана шкода іншим людям чи суспільству в цілому [8].
У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «забезпечення» розглядається здебільшого з точки зору цивільного права (забезпечення позову, забезпечення виконання зобов’язань), а також категорій фінансового права та права соціального захисту (забезпечення грошей, забезпечення кредиту, соціальне забезпечення). Зокрема, під «забезпеченням виконання зобов’язань» прийнято розуміти «…спеціальні заходи майнового характеру, що спонукають до точного і неухильного виконання зобов’язань», а під «соціальним забезпеченням» – систему державних заходів, спрямованих на надання матеріальної допомоги громадянам, що вийшли на пенсію, захворіли, втратили працездатність та ін. [9]. Зокрема, термін «забезпечити» тлумачиться як обов’язок «постачати щось у достатній кількості, задовольняти когось-, що-небудь у якихось потребах» або «створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось. Захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки».
Термін «забезпечення» досить часто використовується в юридичній літературі, а також в управлінській і правоохоронній практиці. Під цим поняттям розуміють процес дії загальних і спеціальних (правових, психологічних та управлінських) гарантій, які виступають як умови і засоби досягнення поставленої мети. При цьому слід визначити, яка мета стоїть перед суб’єктами права, особливо – представниками правоохоронних органів, зокрема, оперативних підрозділів органів внутрішніх справ в процесі дотримання і захисту прав і свобод громадян.
У юридичній літературі науковці часто проводять розмежування між цими поняттями. Так, С. С. Алексєєв під захистом розуміє державно-примусову діяльність, спрямовану на здійснення «відновлювальних» завдань – на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку [10].
У науковій літературі під забезпеченням конституційних прав і свобод розуміють систему їх гарантування, тобто систему загальних умов та спеціальних (юридичних) засобів, що забезпечують їх правомірну реалізацію.
М. М. Гуренко відзначає, що гарантування прав і свобод людини та громадянина з боку держави є законодавчо визначеною системою засобів, які застосовуються у двох площинах: до порушення прав і свобод, тобто засоби охорони, та ті, які допомагають нормальному процесу реалізації прав і свобод. До таких засобів віднесені дії, що направлені на: попередження порушень прав і свобод, на ліквідацію причин, які їх породжують, та на усунення перешкод (які не містять у собі ознак правопорушення); активні дії суб’єктів з метою поновлення порушеного права, припинення протизаконних дій як перешкоди реалізації конкретного права [11].
К. В. Антонов, І. П. Козаченко, О. В. Негодченко, В. М. Тертишник зробили спробу на основі новітніх досягнень юридичної науки, кримінального процесу, міжнародного права, теорії інформації та інших наук комплексно проаналізувати актуальні питання теорії судочинства. На їх думку «забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, при яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в умовах крайньої потреби, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо» [12, с. 142].
Аналіз думок науковців свідчить про те, що окремі автори під забезпеченням конституційних прав і свобод громадян розуміють систему гарантій, тобто систему загальних умов і спеціальних (юридичних) засобів, що забезпечують їхню правомірну реалізацію, а в необхідних випадках і охорону, а інші – діяльність державних органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян по здійсненню своїх функцій, компетенції та обов’язків з метою створення оптимальних умов для організації правомірного здійснення прав і свобод людини. Загальним для всіх приведених визначень є думка про те, що забезпечення прав і свобод це створення сприятливих умов для їх реалізації й охорони.
Проведений аналіз наукових досліджень та чинного законодавства показав, що за часи незалежності України було зроблено значний внесок у розробку питань забезпечення прав та свобод громадян у кримінальному судочинстві.А введення в дію нового Кримінального процесуального кодексу України та пов’язаних із ним змін до інших законів України дасть змогу зробити подальший важливий крок у напрямі утвердження верховенства права і розбудови України як правової та демократичної держави, основною метою діяльності якої у сфері кримінального судочинства є забезпечення прав, свобод та інтересів людини.
Забезпечення прав підозрюваного під час
закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акту за новим КПК України
Розкриваються процесуальні засоби забезпечення прав підозрюваного під час закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акту. Висловлюються пропозиції щодо уточнення деяких положень нового КПК України.
Ключові слова: новий КПК України, підозрюваний, закінчення досудового розслідування, обвинувальний акт.
З прийняттям 13.04.2012 нового КПК України у кримінальному процесі з’явилися правові положення, що, порівняно з минулим законодавством, змінили процесуальний порядок закінчення досудового розслідування. Відповідно до ч. 2 ст. 283 КПК України, прокурор зобов’язаний у найкоротший строк після повідомлення особі про підозру здійснити одну з таких дій: 1) закрити кримінальне провадження; 2) звернутися до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності; 3) звернутися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру [1].
Особливу увагу слід звернути на положення щодо забезпечення прав підозрюваного під час закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акту, оскільки він представляє собою підсумковий обвинувальний документ у кримінальному проваджені.
1. Найважливішим положенням щодо забезпечення прав підозрюваного під час закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акту є нормативне закріплення обов’язку прокурора або слідчого за його дорученням повідомити підозрюваному, його захиснику, законному представнику про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування(ч. 1 ст. 290 КПК України).
Слід зазначити, що питання про необхідність ознайомлення особи з матеріалами досудового розслідування під час його закінчення, є дискусійним у науці кримінального процесу. Деякі науковці вважають, що таке ознайомлення не впливає на захист і, у зв’язку з цим, можна обмежитися оголошенням обвинуваченому і захиснику про закінчення слідства, а також про те, що він, будучи підсудним і одержавши копію обвинувального висновку, разом із захисником має право ознайомитися з матеріалами кримінальної справи до розгляду справи судом [2, с. 12]. Проте, на нашу думку, надійний захист учасниками процесу своїх прав і законних інтересів неможливий без знання матеріалів кримінального провадження, це один з дієвих способів перевірки повноти та неупередженості розслідування. Думку про те, що оголошення особі про закінчення досудового розслідування і надання доступу до матеріалів провадження є процесуальною гарантією права на захист підтримують більшість науковців [3, с. 342; 4, с. 108].
2. Важливим засобом забезпечення прав підозрюваного є обов’язок прокурора або слідчого за його дорученням надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом’якшенню покарання (ч. 2 ст. 290 КПК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 290 КПК України, підозрюваному, його захиснику, законному представнику надається доступ та можливість скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з них, а також надати доступ до приміщення або місця, якщо вони знаходяться у володінні або під контролем держави, і прокурор має намір використати відомості, що містяться в них, як докази у суді. Виконати вказані дії закон зобов’язує прокурора або слідчого за його дорученням.
Надання доступу до матеріалів включає в себе можливість робити копії або відображати матеріали.
Зазначимо, що минулий КПК України таких положень не містив. Під час ознайомлення з матеріалами кримінальної справи обвинувачений мав право лише робити виписки та порушувати клопотання (ст. 218 КПК України 1960 року). Таких прав як робити копії з матеріалів кримінального провадження, копіювати чи відображати будь-які речові докази або їх частини, документи обвинувачений при ознайомлені з матеріалами справи не мав.
|
досудового розслідування сприятиме більш надійному захисту прав підозрюваного, а також забезпечить скорочення часу для ознайомлення з ними, особливо у складних та великих за обсягом матеріалах провадження.
Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство Російської Федерації закріпило аналогічні права обвинуваченого ще у 2001 році. Так, у ч. 2 ст. 217 КПК РФ зазначено, що у процесі ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, яка складається з декількох томів, обвинувачений і його захисник мають право повторно звертатися до кожного з томів кримінальної справи, а також виписувати будь-які відомості і в будь-якому обсязі, знімати копії з документів, у тому числі за допомогою технічних засобів. Виняток складають документи кримінальної справи, в яких містяться відомості, що становлять державну або іншу таємницю. Вони зберігаються у справі і надаються обвинуваченому та його захиснику під час судового розгляду [5].
3. Відповідно до ч. 9 ст. 290 КПК України, сторони кримінального провадження зобов’язані письмово підтвердити протилежній стороні, а потерпілий – прокурору факт надання їм доступу до матеріалів із зазначенням найменування таких матеріалів. Проте, у якому процесуальному документі слід зробити це підтвердження закон не визначає.
Як передбачалось у ч. 3 ст. 218 минулого КПК України, про те, що обвинуваченому оголошено про закінчення слідства і що йому пред’явлено матеріали справи для ознайомлення, зазначається в протоколі про оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред’явлення йому матеріалів справи.
У новому КПК України слід більш детально регламентувати процесуальний порядок відкриття матеріалів іншій стороні. Вважаємо, що визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурор або слідчий за його дорученням повинен скласти повідомлення про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування. Після ознайомлення підозрюваного, його захисника, законного представника та захисника особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, з матеріалами досудового розслідування слідчий складає відповідний протокол. У протоколі ознайомлення з матеріалами досудового розслідування зазначаються особи, які приймали участь у ознайомленні з матеріалами досудового розслідування, час, протягом якого вони знайомились, та найменування таких матеріалів.
Важливість винесення даного протоколу полягає також у тому, що сторони кримінального провадження зможуть відобразити ставлення до матеріалів досудового розслідування.
З урахуванням вказаного, пропонуємо положення ст. 290 КПК України уточнити. Такі зміни сприятимуть більш повному урегулюванню процесуального порядку відкриття матеріалів іншій стороні.
4. Суттєвою гарантією прав особи під час закінчення досудового розслідування є передбачене ч. 10 ст. 290 КПК України положення про те, сторонам кримінального провадження, потерпілому надається достатній час для ознайомлення з матеріалами, до яких їм надано доступ. Тобто, за загальним правилом, підозрюваного і його захисника не можна обмежувати у часі, потрібному їм для ознайомлення з усіма матеріалами кримінального провадження. При цьому, у разі зволікання при ознайомленні з матеріалами, до яких надано доступ, слідчий суддя за клопотанням сторони кримінального провадження з урахуванням обсягу, складності матеріалів та умов доступу до них зобов’язаний встановити строк для ознайомлення з матеріалами, після спливу якого сторона кримінального провадження або потерпілий вважаються такими, що реалізували своє право на доступ до матеріалів (ч. 10 ст. 290 КПК України).
Під час розробки КПК України авторами законодавчої ініціативи висловлювались різні пропозиції щодо встановлення певних строків ознайомлення з матеріалами досудового розслідування. Так, А. С. Гриценко пропонував ч. 10 ст. 290 КПК України доповнити реченням такого змісту: «Строк ознайомлення з матеріалами, встановлений слідчим суддею, не може бути меншим, ніж один тиждень на кожні сто сторінок таких матеріалів». Ю. В. Овчаренко вважав, що ч. 10 ст. 290 КПК України слід викласти у наступній редакції: «У випадку, якщо підозрюваний, обвинувачений або його захисник затягують ознайомлення із матеріалами справи, слідчий суддя може встановити обмеження на граничний час ознайомлення із справою, але не менше 10 хвилин на кожен аркуш справи» (пропозиції № 2582, 2585) [6, с. 757].
Вважаємо, що встановлення рішенням суду певних обмежень часу під час ознайомлення з матеріалами кримінального провадження не перешкоджає підозрюваному у здійсненні своїх прав, а лише запобігає зловживанню правами з його боку або з боку захисника з метою затягнути досудове розслідування на необмежений строк. Проте, визначати на рівні закону певні строки ознайомлення, на нашу думку, не потрібно. Слідчий суддя, встановлюючи строк, протягом якого підозрюваний і його захисник вправі ознайомитися з матеріалами, до яких їм надано доступ, повинен враховувати обсяг і особливості кримінального провадження, психофізіологічні особливості людини, а також клопотання підозрюваного або його захисника про встановлення розумного строку, який, на їх думку, необхідний для ознайомлення з матеріалами досудового розслідування (у разі надходження такого клопотання).
5. Окремо слід розглянути питання щодо строків ознайомлення з матеріалами, до яких сторонам кримінального провадження надано доступ. У науковій літературі висловлювалась пропозиція про те, щоб ознайомлення з матеріалами провадження проводилось не пізніше, ніж за 5 днів до закінчення строків розслідування [7, с. 161]. На думку окремих науковців, необхідно встановити окремий строк для ознайомлення з матеріалами справи тривалістю один місяць. Даний строк не потрібно враховувати в строк досудового слідства та в строк тримання під вартою обвинуваченого на досудовому слідстві [8, с. 154]. Важко погодитись з такою пропозицією, оскільки закінчення досудового розслідування є важливим етапом кримінального судочинства, тому й час ознайомлення з матеріалами не можна не враховувати у строк розслідування.
Схиляємось до думки, що у новому КПК України необхідно встановити мінімальний термін для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, 5 діб до закінчення строків досудового розслідування. Дане положення повинно діяти для усіх підозрюваних, а не лише для тих, хто тримається під вартою чи домашнім арештом. Встановлення мінімального строку ознайомлення з матеріалами кримінального провадження до закінчення досудового розслідування сприятиме захисту прав підозрюваного. Адже надаючи доступ до матеріалів за день-два до закінчення строків досудового розслідування або у останній їх день, особа фактично обмежується у праві на достатній час для ознайомлення з матеріалами, до яких їй буде надано доступ.
У разі надання доступу до матеріалів кримінального провадження, як мінімум за 5 діб до закінчення строків досудового розслідування, підозрюваний та його захисник будуть мати достатній час для ознайомлення з ними та складання обґрунтованого клопотання. Відповідно, слідчий, не посилаючись на відсутність часу для задоволення клопотання, належним чином вивчить необхідність встановлення тих обставин, про які заявлено у клопотанні. Також протягом цього терміну слідчий може належним чином вивчити подані докази та залучити їх, у разі необхідності, до матеріалів кримінального провадження.
ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАТУСУ НЕПОВНОЛІТНІХ У РОЗРІЗІ НОВОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
Зростання і благополуччя всієї нації залежить від повного і гармонійного розвитку кожної людини, а особливо кожної окремої дитини. Відтак, дітям мають бути надані необхідні захист і сприяння з тим, щоб вони могли повністю покласти на себе зобов’язання в рамках суспільства і держави.В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Крім того, в Декларації прав дитини зазначено, що дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження.Враховуючи те, що Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання у частині забезпечення дітям особливого піклування та допомоги з боку держави та з метою реалізації положень Конституції України щодо визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності найвищою соціальною цінністю, забезпечення кожній людині права на вільний розвиток своєї особистості, а також з огляду на рівень дитячої злочинності існує необхідність у розробленні державної політики у сфері захисту прав дітей, які потрапили у конфлікт із законом.
На реалізацію такого роду завдань та покращення процесуального статусу неповнолітніх були направлені норми нового Кримінального процесуального кодексу України. Метою якого стала спроба побудови в Україні повноцінної системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх, спроможної забезпечити законність, обґрунтованість та ефективність кожного рішення щодо дитини, яка вчинила кримінальне правопорушення, пов’язаного з її перевихованням та подальшою соціальною підтримкою.
Відтак, Кримінальний процесуальний кодекс України, ухвалений Верховною Радою України, робить процес правосуддя щодо дітей більш гуманним, підвищує рівень відповідальності правоохоронних органів за долю дитини.
Кримінальне провадження щодо неповнолітньої особи, в тому числі, якщо кримінальне провадження здійснюється щодо декількох осіб, хоча б одна з яких є неповнолітньою, здійснюється слідчим, який спеціально уповноважений керівником органу досудового розслідування на здійснення досудових розслідувань щодо неповнолітніх. Під час кримінального провадження щодо неповнолітнього, в тому числі під час провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд та всі інші особи, що беруть у ньому участь, зобов’язані здійснювати процесуальні дії в порядку, що найменше порушує звичайний уклад життя неповнолітнього та відповідає його віковим та психологічним особливостям, роз’яснювати суть процесуальних дій, рішень та їх значення, вислуховувати його аргументи при прийнятті процесуальних рішень та вживати всіх інших заходів, спрямованих на уникнення негативного впливу на неповнолітнього.
Таким чином, у новому КПК України йдеться про введення посади спеціального слідчого у справах дітей, запровадження спеціалізації суддів у кримінальному провадженні щодо дітей, які будуть займатися виключно справами дітей. До того ж, відповідно до нового Кримінального процесуального кодексу України, вилучено низку дискримінаційних норм по відношенню до дітей, уточнено поняття неповнолітньої особи, виключено законодавчу можливість тримання неповнолітніх разом із дорослими під час попереднього ув’язнення, заборонено очну ставку за участю неповнолітнього. Крім того, прокурору надано право заявляти цивільний позов в інтересах неповнолітнього, а дитина отримала можливість допиту за межами зали суду.
Підводячи підсумок зазначимо, що державою здійснюються спроби вжити якомога більше необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту прав дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, недбалого і брутального поводження та експлуатації. Проте, вони ще не є досконалими, потребують якісно нового підходу до їх реалізації та пошуку нових форм профілактики злочинності серед неповнолітніх.Одержано 26.09.2012
L
|
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ОЧНОЇ СТАВКИ (ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ АСПЕКТ)
Стаття присвячена висвітленню актуальних проблемних питань проведення очної ставки. Автором проаналізовані наявні у юридичній літературі точки зору щодо цього питання, розкрито організаційно-тактичні основи проведення слідчої дії.
Ключові слова:очна ставка, допит, організаційне забезпечення, тактика, тактичні прийоми.
Сучасні вимоги, що пред’являються до якості розкриття й розслідування кримінальних справ, вносять на порядок денний питання щодо підвищення ефективності провадження слідчих дій як одного з важливих напрямків вдосконалення досудового розслідування. Очна ставка є однією з найбільш розповсюджених слідчих дій для отримання інформації з особистісних джерел. Ця слідча дія допомагає слідчому шляхом з’ясування і усунення суперечностей в показаннях допитуваних встановити істину в кримінальній справі. Однак, на сьогодні, значний відсоток співробітників слідчих ОВС (71 %) вважає очну ставку неефективною і досить часто використовує її лише для підтвердження раніше даних показань учасників, тобто для їх закріплення. Такий підхід необґрунтовано звужує можливості очної ставки як способу отримання доказів. Ситуація, що склалася, з одного боку, обумовлена певною складністю при підготовці і проведенні слідчої дії, з іншого – недостатністю криміналістичних знань і професійних комунікативних вмінь слідчого стосовно очної ставки.
Так, С. М. Стахівський, дослідивши низку кримінальних справ та оперативних матеріалів, вказує на низьку ефективність очних ставок: близько 31 % були безрезультатними або мали негативні наслідки, що ускладнило проведення досудового слідства. Вказане, на думку автора, пояснюється тим, що проведення очних ставок має певні тактичні особливості. Це зумовлено розширеним складом її учасників, ускладненим інформаційним обміном, сильним психологічним впливом злочинців на свідків та підвищеним ступенем тактичного ризику [1, с. 25]. М. С. Гурєв вказує на низьку ефективність очних ставок при розслідуванні злочинів, учинених ОЗГ, зазначаючи, що 66 % з них були безрезультативними або мали негативні наслідки для встановлення істини у справі. При цьому якщо без участі членів ОЗГ було проведено близько 35 % очних ставок і кожна 7 з них була безрезультативною, то при проведенні слідчої дії за участю злочинців встановленню істини у справі сприяли результати лише 1 з кожних 15 очних ставок [2, с. 253-254].
Окрім того, С.М. Лозова дослідила наявний рівень знань й вмінь слідчих щодо проведення очної ставки на момент початку роботи у слідчих підрозділах і проаналізувала типові тактико-психологічні помилки при її проведенні. Виходячи з результатів дослідження, автор дійшла висновків, що слідчі всіх вікових груп вважають недостатньою підготовку в навчальних закладах і системі службової підготовки та підвищення кваліфікації. Найбільш вагомими джерелами знань щодо очної ставки вони вважають досвід колег і власний досвід. Це свідчить, по-перше, про недостатність у слідчих тактичних і психологічних знань і професійних вмінь щодо найбільш ефективного проведення очної ставки і, по-друге, про необхідність відпрацювання вищевказаних знань і вмінь у процесі навчання для подальшого, більш результативного, застосування їх у професійній діяльності [3, с. 10].
Дата добавления: 2015-02-05; просмотров: 935;