Модуль динамічного розрахунку 4 страница

Метою застосування запобіжного заходу, відповідно до вимог ст. 177 нового КПК, є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Буквальне розуміння зазначеної норми вказує, що йдеться про оціночний розсуд саме слідчого судді під час обрання запобіжного заходу. У той же час, диспозиція наведеної статті прямо вказує, що ініціатором застосування запобіжного заходу за новим КПК України є слідчий, прокурор. Саме наявність у матеріалах кримінального провадження достатніх доказів, які вказують на наявність у діях певної особи складу кримінального правопорушення, на нашу думку, є підставою для початку процедури обрання запобіжного заходу, яка спонукає слідчого, прокурора вжити передбачених законом заходів щодо його застосування.

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ст. 84 нового КПК).

Норми нового КПК зобов’язують слідчого, прокурора невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. При цьому відмова у досудовому розслідуванні не передбачена. В окремих випадках на початку досудового розслідування кінцева форма його закінчення слідчому, прокурору не відома. Для вирішення питання щодо необхідності застосування запобіжного заходу, слідчий, прокурор, відповідно до вимог ст. 91 нового КПК мають встановити обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Сукупність отриманих доказів дає підстави слідчому, прокурору для звернення до слідчого судді з клопотанням про застосування запобіжного заходу, та з урахуванням обставин, що враховуються при обранні запобіжного заходу (ст. 178 нового КПК), обґрунтування необхідності обрання саме такого запобіжного заходу.

Зміст клопотання слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу викладений у ст. 184 нового КПК. На нашу думку, він потребує уточнення та доповнення. Оскільки клопотання подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, вважаємо, що на його початку, у правому верхньому куті першого аркуша має бути вказаний адресат у вигляді посади та прізвища слідчого судді відповідного місцевого суду. Оскільки клопотання є процесуальним документом, воно повинно містити певні реквізити: назву документа; дату та місце його складання; посаду та прізвище посадової особи (слідчого, прокурора), яка його склала; найменування досудового розслідування, дату та номер внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Після викладення обставин, зазначених у п. 1–7 частини першої ст. 184 нового КПК, на нашу думку, у клопотанні має бути вказано які матеріали (або їх копії) додаються до нього. Клопотання повинно бути підписано слідчим або прокурором, який його склав. Клопотання слідчого потребує погодження з прокурором. Законодавець не визначив чіткого міста розташування письмового погодження прокурора у вказаному процесуальному документі. На нашу думку, з урахуванням існуючої слідчої та судової практики складання процесуальних документів, які погоджуються з прокурором, таке погодження повинно міститися на його початку, в лівому верхньому куті першого аркушу у наступному вигляді: «Згоден». Прокурор (назва прокуратури), його класний чин, прізвище та ім’я по-батькові, підпис та дата погодження. Наприкінці клопотання, після підпису посадової особи, яка його склала, вважаємо за необхідне письмове зазначення факту, дати та часу отримання підозрюваним (обвинуваченим) копії клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу.

Залежно від виду запобіжного заходу, який планується застосувати до підозрюваного (обвинуваченого) слідчий, прокурор мають вирішити та з’ясувати окремі інші процесуальні питання. Йдеться про залучення до такої процедури передбачених законом інших осіб: заставодавця у разі обрання запобіжного заходу у вигляді застави (ст. 182 нового КПК), або поручителя (поручителів) у разі обрання запобіжного заходу у вигляді особистої поруки (ст. 180 нового КПК). Разом з тим, правовий механізм залучення таких осіб у новому КПК відсутній, що не дає чіткої уяви як до вимог відносно особи, що може бути поручителем, так і до процесуального відображення появи такого суб’єкта у кримінальному провадженні.

На нашу думку, пошук (або визначення) особи, яка має бути поручителем може здійснюватися як слідчим, прокурором, так і самим підозрюваним (обвинуваченим). У будь-якому разі, такі дії повинні бути відображені письмово у відповідних документах (листі слідчого, прокурора до певної посадової або фізичної особи – якщо ініціатором визначення поручителя є слідчий або прокурор; клопотанні або заяві посадової чи фізичної особи на ім’я слідчого, прокурора – якщо ініціатором визначення поручителя є підозрюваний або обвинувачений).

Диспозиція ч.1 ст. 180 нового КПК визначає, що особиста порука полягає у наданні
особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на довіру, письмового
зобов’язання про те, що вони поручаються за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків відповідно до ст. 194 цього Кодексу і зобов’язуються за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу.

Аналіз зазначеної норми вказує, що законодавець висуває певні вимоги до поручителя. По-перше, слідчий суддя (суд) має вважати поручителя таким, що заслуговує на довіру. За якими критеріями і на підставі яких відомостей суд повинен це визначити у законі не вказано. На нашу думку, така вимога носить суто оціночне поняття, визначається особистими професійними здібностями того чи іншого судді і не врегульовується нормами КПК. Законодавець прямо покладає на поручителя обов’язок доставити підозрюваного (обвинуваченого) до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу. Правовий механізм реалізації вказаної норми поручителем у новому КПК відсутній. У разі відмови підозрюваного з’являтися до слідчого, прокурора або невиконання певного режиму поведінки, практичне виконання особистої поруки не уявляється можливим, оскільки не тягне за собою для підозрюваного ніяких правових наслідків, окрім заміни запобіжного заходу на більш суворий.

У разі невиконання поручителем взятих на себе зобов’язань на нього накладається грошове стягнення в розмірі від двох до п’ятдесяти розмірів мінімальної заробітної плати, залежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення (ч. 5 ст. 180 КПК).

Вважаємо, що така трактовка є незрозумілою для усвідомлення та однакового практичного застосування, потребує доповнень і уточнень.

Насамперед, йдеться по те, що у кримінальному провадженні будь-які рішення слідчого, прокурора, слідчого судді, суду повинні бути вмотивованими і обґрунтованими зібраними доказами. Вимоги законодавця стосовно особи поручителя висувають до слідчого, прокурора додаткові умови щодо вивчення та письмового або документального відображення в матеріалах кримінального провадження відомостей про поручителя (поручителів), у тому числі:

1) віку та стану здоров’я поручителя (у тому числі відсутність психічних, алкогольних та наркологічних хвороб);

2) наявності у поручителя постійного місця роботи та проживання;

3) відсутності судимостей у поручителя;

4) характеристик з місця роботи та проживання;

5) майнового стану поручителя;

6) інших даних, які мають значення для визначення особи поручителем.

З урахуванням зібраних відомостей, особа поручителя повинна визначатися за обоюдною згодою як підозрюваного, обвинуваченого, так і поручителя. У першу чергу, вони повинні заслуговувати на довіру один до одного.

Етимологія визначає «поруку» як «запевнення, гарантія в чомусь; взята на себе відповідальність за когось. Давати поруку за кого-що – ручатися за кого -, що-небудь; брати на себе відповідальність за когось» [2, с. 426].

Особа, яка має стати поручителем повинна знати і усвідомлювати як обов’язки, що висуваються до неї законодавцем, так і відповідальність, яка очікує її у разі невиконання таких обов’язків. У такому разі виникає необхідність щодо роз’яснення особі, яка має бути поручителем її прав та обов’язків. Вважаємо, що таке роз’яснення повинно робитися слідчим, прокурором на стадії досудового розслідування до звернення з відповідним клопотання до суду, з обов’язковим фіксуванням цього у відповідному протоколі. Також вважаємо необхідним ознайомлення підозрюваного, обвинуваченого зі змістом вказаного протоколу. Лише після усвідомлення особою своїх прав і обов’язків та її письмової згоди стати поручителем можна звертатися до слідчого судді з клопотанням про застосування особистої поруки.

Аналогічною буде процедура щодо процесуального залучення до кримінального провадження інших поручителів, якщо виникне така потреба.

Після виконання вказаних дій та отримання необхідних доказів, слідчий, прокурор завертаються з клопотанням про застосування запобіжного заходу до слідчого судді. Процедура застосування запобіжного заходу досить докладно викладена у ст. 194 нового КПК. На нашу думку, під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді застави або особистої поруки у судовому засідання обов’язково повинні бути присутніми заставодавець та поручитель. У такому разі слідчий суддя, з урахуванням розгляду наданих доказів (у тому числі відомостей стосовно особи заставодавця чи поручителя) та безпосереднього спілкування з ними, зможе визначити чи заслуговують вони на довіру, як того вимагає законодавець.

Розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу відбувається у порядку, передбаченому ст. 193 нового КПК України. За результатами розгляду клопотання слідчий суддя своєю ухвалою приймає рішення щодо обрання певного запобіжного заходу.

На підставі викладеного, вважаємо, що обрання запобіжного заходу у вигляді особистої поруки повинно відбуватися за наступною послідовністю.

1. Наявність кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань, в рамках якого застосовується запобіжний захід.

2. Наявність у матеріалах кримінального провадження достатніх доказів, які вказують на склад кримінального правопорушення в діях певної особи, є підставою для початку процедури обрання запобіжного заходу і спонукають слідчого, прокурора здійснити передбачені законом дії щодо його застосування.

3. Визначення слідчим, прокурором виду запобіжного заходу, який має бути обраний відносно підозрюваного або обвинуваченого з урахуванням обставини, що його обумовлюють, мети й підстав такого застосування.

4. Пошук (або визначення) слідчим, прокурором особи, яка може бути поручителем з письмовим відображенням таких дій у відповідних документах (листі слідчого, прокурора до певної посадової або фізичної особи; клопотанні або заяві посадової чи фізичної особи на ім’я слідчого, прокурора тощо).

5. Вивчення слідчим, прокурором та відображення у матеріалах кримінального провадження відомостей про особу поручителя, у тому числі: 1) віку та стану здоров’я (у тому числі відсутність психічних, алкогольних та наркологічних хвороб); 2) наявність постійного місця роботи та проживання; 3) відсутність судимостей; 4) характеристик з місця роботи та проживання; 5) майнового стану поручителя; 6) інших даних, які мають значення для визначення особи поручителем.

6. Письмове роз’яснення особі, яка має бути поручителем його прав та обов’язків з обов’язковим фіксуванням його у відповідному протоколі. Отримання її письмової згоди стати поручителем. Ознайомлення підозрюваного, обвинуваченого зі змістом вказаного протоколу.

7. Складання слідчим, прокурором клопотання про застосування запобіжного заходу. У разі складання клопотання слідчим, надання його прокурору для погодження.

8. Ознайомлення підозрюваного з клопотанням, надання йому копії клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування особистої поруки, не пізніше ніж за три години до початку розгляду клопотання.

9. Звернення із відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування.

10. Забезпечення слідчим участі у судовому засіданні необхідних учасників, у тому числі підозрюваного і поручителя (поручителів).

11. Розгляд слідчим суддею клопотання про застосування запобіжного заходу та прийняття рішення щодо обрання певного запобіжного заходу.

12. Отримання ухвали слідчого судді про застосування особистої поруки.

13. Оголошення та негайне вручення підозрюваному копії ухвали про застосування запобіжного заходу у виді особистої поруки із складанням відповідного протоколу.

14. Письмове роз’яснення підозрюваному його обов’язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України зі складанням відповідного протоколу.

15. Письмове роз’яснення під підпис поручителю: у вчиненні якого кримінального правопорушення підозрюється або обвинувачується особа; передбачене законом покарання за його вчинення; обов’язки поручителя та наслідки їх невиконання; право на відмову від прийнятих на себе зобов’язань та порядок реалізації такого права.

16. Виконання обов’язків підозрюваним та поручителем.

Підсумовуючи викладене, вважаємо, що наведені вище питання застосування одного із запобіжних заходів – особистої поруки за новим КПК України, з урахуванням їх значення у кримінальному процесі, потребують подальшого вивчення, узагальнення, доопрацювання та внесення рекомендацій або коментарів з метою однакового розуміння та практичного використання.

Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651-VІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/4651-17. 2. Загнітко А. П. Великий тлумачний словник : Сучасна українська мова від А до Я / А. П. Загнітко, І. А. Щукіна. – Д. : БАО, 2008. – 704 с.

Одержано 27.09.2012

Исследуются вопросы правового урегулирования процедуры применения личного поручительства по новому Уголовному процессуальному кодексу Украины. Автором высказываются отдельные замечания и обосновываются предложения по усовершенствованию указанной процедуры.

Ключевые слова: новый Уголовный процессуальный кодекс, мера пресечения, личное поручительство, поручитель.

The issues of legal settlement procedures for personal surety for the new Criminal Procedure Code of Ukraine. The author expressed some observations and justified proposals for improving this process.

Keywords: newCriminal Procedure Code precaution, personal guarantee, surety.

L

Шляхи підвищення ефективності оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі

Значною подією для України, стало прийняття 13 квітня 2012 року Верховною Радою України нового Кримінально-процесуального кодексу (далі новий КПК України), в якому врахований позитивний досвід роботи функціонування системи органів кримінальної юстиції та внесено чимало вимог щодо європейських стандартів регулювання кримінального процесу.

Проблема виявлення і припинення злочинів є однією з нагальних проблем, що стоять перед правоохоронними органами нашої держави. Ефективність боротьби зі злочинністю значною мірою залежить від зближення різних напрямів їх функціонування. В першу чергу, це стосується оперативно-розшукової та слідчої діяльності.

Велика кількість науковців і практиків в галузі кримінального процесу та ОРД, брала участь у розробці нового КПК України, серед яких Ю. М. Грошевий Е. О. Дідоренко, С. А. Кириченко, В. Д. Пчолкін, Б. Г. Розовський, Ю. П. Янович [1; 2, с. 611; 3] та ін. При роботі над проектом нового КПК України було внесено понад 3700 поправок [4].

Новий КПК України значно відрізняється від незмінних уявлень про кримінальний процес взагалі,через це доцільно розглянути зміни, у зв’язку з набуттям його чинності вже з 19 листопада цього року, а саме появу нового інституту – «Негласні слідчі (розшукові) дії», враховуючи, що чинний Кримінально-процесуальний кодекс України переліку таких процесуальних дій не містить.

Ст. 246 нового КПК України встановлює, що негласні слідчі (розшукові) дії – це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню.

Негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб.

Негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями КПК України:

– ст. 271 проводити контрольовану поставку та контрольовану і оперативну закупку товарів, предметів та речовин, у тому числі заборонених для обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форми власності з метою виявлення та документування фактів протиправних діянь. Проведення контрольованої поставки, контрольованої та оперативної закупок здійснюється згідно з положеннями;

– ст. 267 негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого або особливо тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, чи одержувати розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом проникнення та обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи згідно з положеннями;

– ст. 272 виконувати спеціальне завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації згідно з положеннями;

– ст. 260, 263-265 здійснювати аудіо-, відеоконтроль особи, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж згідно з положеннями;

– ст. 261, 262 накладати арешт на кореспонденцію, здійснювати її огляд та виїмку згідно з положеннями;

– ст. 269, 270 здійснювати спостереження за особою, річчю або місцем, а також аудіо-, відеоконтроль місця згідно з положеннями;

– ст. 268 здійснювати установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу згідно з положеннями;

– ст. 275 використовувати конфіденційне співробітництво згідно з положеннями;

– ст. 273 створювати та використовувати заздалегідь ідентифіковані (помічені) або несправжні (імітаційні) засоби згідно з положеннями;

Вони проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

Проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, який здійснює досудове розслідування злочину, або за його дорученням – уповноважені оперативні підрозділи органів внутрішніх справ [5].

Оперативно-розшукова діяльність за своїм призначенням має ті ж самі цілі, що й процесуальна, але регулюється поки що окремим Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» [6] та іншими нормативними актами.

Разом з новим КПК України був прийнятий і Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям кримінально процесуального кодексу України» який вніс зміни до низки законодавчих актів України зокрема до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність. Але статтею 5 «Про підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність» визначено, що оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами. Абзац одинадцятий регламентує, що проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами забороняється.

Ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» вступає в суперечку з новим КПК України, де вказано «проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий». Це питання потребує врегулюванню на законодавчому рівні.

Основними компонентами оперативно-розшукового процесу є оперативно-розшукова діяльність уповноважених на те законом суб’єктів і правові відносини (оперативно-розшукові правовідносини), що виникають між ними у ході цієї діяльності.

Новий КПК України відрізняється від звичних уявлень про кримінальний процес. Він не просто містить низку інститутів, які являють нову струмінь, а й передбачає інноваційні процедури, які створюють нову парадигму застосування оперативно-розшукової діяльності в кримінально-процесуальному доказуванні [2].

Відповідно до чинного КПК України негласні слідчі (розшукові) дії не відокремлюються від інших слідчих дій та регулюються у загальному порядку, передбаченому КПК України, хоча є очевидним, що вони потребують спеціального врегулювання.

У Новому КПК України містяться багато очікуваних науковцями та практиками новел. Найбільш істотні новели включають до себе – можливість використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному процесі.

Необхідно звернути увагу на допустимість, одержаних у результаті проведення тієї чи іншої негласної слідчої (розшукової) дії, доказів у кримінальному провадженні.

Так, ст. 252 визначено порядок фіксації ходу і результатів негласних слідчих (розшукових) дій. Зокрема, визначено, що фіксація ходу і результатів негласних слідчих (розшукових) дій повинна відповідати загальним правилам фіксації кримінального провадження, передбаченим цих Кодексом. За результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії складається протокол, до якого в разі необхідності долучаються додатки. Тобто процедура проведення негласної слідчої (розшукової) дії стане легшою для проведення, а відповідно спроститься використання документів, складених за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій, порівняно з оперативно-розшуковими діями. А це означає, що негласна слідча (розшукова) дія стане звичайною процесуальною дією та буде повноцінно використовуватися нарівні з уже звичними слідчими діями [7].

В. І. Зажіцкій вважав, що фактичні дані, отримані оперативно-розшуковим шляхом, можуть стати змістом доказів у кримінальній справі при суворому виконанні відповідних вимог кримінально-процесуального закону. Надалі В. І. Зажіцкій змінив свою позицію і прийшов до висновку, що при здійсненні оперативно-розшукової діяльності виявляються не докази, а сліди злочину, і вже вони можуть стати змістом доказів, якщо увійдуть в кримінальний процес за допомогою законних джерел і законними способами [8].

Так, О. М. Бандурка відзначає, що при цьому «слідчий може помітити в матеріалах і такі важливі для слідства деталі, на які оперативні працівники не звернули увагу, краще бачити так звану судову перспективу. Таким чином, він може висловити оперативному працівнику думку про готовність оперативних матеріалів до реалізації, про необхідність одержання додаткових матеріалів, без яких неможливо прийняти рішення про по рушення кримінальної справи, про перевірку окремих даних» [9].

На підставі ст. 256 нового КПК України протоколи щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування.

Частина 2 вищевказаної статті вказує на те, що особи, які проводили негласні слідчі (розшукові) дії або були залучені до їх проведення, можуть бути допитані як свідки. Допит цих осіб може відбуватися із збереженням у таємниці відомостей про цих осіб та із застосуванням щодо них відповідних заходів безпеки, передбачених законом.

Оскільки перевірка і оцінка доказів відбуваються на стадії досудового розслідування, то вони формулюються і допускаються слідчим. Але статус отриманих в ході ОРД фактичних даних не зовсім визначений, що доволі часто буде провокувати виникнення перешкод на шляху їх використання у вигляді доказів.

Причин такому стану речей декілька. По-перше, процедура складання протоколу за наслідками проведення оперативно-розшукової дії не прописана, а отже, невідомо хто саме і по якій формі має складати такий протокол. По-друге, результати ОРД не представляються, якщо неможливо забезпечити безпеку суб’єктів (учасників) оперативно-розшукової діяльності у зв’язку з поданням і використанням даних результатів у кримінальному процесі; якщо їх використання в кримінальному процесі створює реальну можливість розголошення відомостей про використовувані або використаних при проведенні негласних оперативно-розшукових заходів силах, засобах, джерелах, методах, про штатних негласних співробітників і про осіб, що надають їм сприяння на конфіденційній основі, а також про організацію і тактиці проведення оперативно-розшукових заходів, віднесених законом до державної таємниці.

Реалізація оперативно-розшукової інформації є підсумковим етапом розкриття злочину. Саме від її тактично правильного проведення залежить успіх притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Однак раптовий і динамічний характер проведення реалізації виключає допущення помилок на даному етапі, оскільки вони можуть призвести до втрати доказів і переховування злочинців від органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. У зв’язку з цим набуває особливого значення розробка організаційно-тактичних основ реалізації оперативно-розшукової інформації [10].

Ще одне з немало важних питань по підвищенню шляхів ефективності функціонуваннянового інституту КПК України – «Негласні слідчі (розшукові) дії», перепідготовка існуючого штату слідчих Міністерства внутрішніх справ України. Їх навчання методів та тактики проведення негласних слідчих (розшукових) дій

Безсумнівно новий інститут КПК України – «Негласні слідчі (розшукові) дії», не є досконалим, і зміни ще будуть вноситися під час правозастосовної діяльності. Ці положення нового КПК України та пов’язані із ним зміни до інших Законів України, зробили важливий крок у напрямі утвердження верховенства права і розбудови України, як правової та демократичної держави.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ
У ВИГЛЯДІ ДОМАШНЬОГО АРЕШТУ

Розглянуті процесуальні особливості застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту та запропоновані рекомендації стосовно вдосконалення кримінального процесуального законодавства.

Ключові слова: кримінальне провадження, процесуальний примус, запобіжні заходи, домашній арешт.

Конституція України [1] визнала права і свободи людини найвищою соціальною цінністю. Для реалізації даного положення проводяться радикальні реформування в різних галузях права. Гуманізація кримінальної політики держави потягла за собою лібералізацію кримінально-процесуального закону. Так, Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України) [2] вніс суттєві зміни до існуючої системи заходів кримінально-процесуального примусу. Не оминули вони і таку важливу складову, як запобіжні заходи. Так, були виключені підписка про невиїзд, порука громадської організації або трудового колективу, нагляд командування військової частини. У свою чергу з’явилися нові запобіжні заходи, що можуть бути застосовані під час кримінального провадження: особисте зобов’язання, домашній арешт. Для вітчизняного кримінального процесуального законодавства особливої уваги заслуговує домашній арешт.

Слід зазначити, що домашній арешт, як запобіжний захід передбачався ст. 416 Статуту кримінального судочинства 1864 р. [3]. У дореволюційній Росії такі науковці, як С. І. Вікторсь­кий, М. В. Духовський, А. Ф. Кістяковський, В. Д. Кузьмін-Караваєв, П. І. Люблінський, В. К. Случевський, І. Я. Фойницький зверталися до теми домашнього арешту, але їх дослідження обмежувались лише коментуванням окремих положень. У радянські часи та на пострадянському просторі до теоретичних і практичних питань застосування досліджуваного запобіжного заходу у своїх працях зверталося багато науковців, серед яких Ф. Н. Багаутдінов, К. Т. Балтабаєв, В. П. Божьєв, Б. Б. Булатов, З. Д. Єнікєєв, З. З. Зінатуллін, П. А. Лупинська, В. Ю. Мєльніков, В. А. Михайлов, Ю. Г. Овчінніков, О. П. Рижаков, В. І. Сергєєв, М. С. Стро­гович, О. П. Кучинська. Однак, незважаючи на значну кількість наукових публікацій окремі питання застосування домашнього арешту залишаються недостатньо вирішеними, що у свою чергу може негативно позначитися на його застосуванні в Україні.