Модуль динамічного розрахунку 1 страница

Сдано в набор 12.06.90. Подписано в печать 28.05.91. Формат бумаги

84 х 108 ¹/м. Бумага книжно-журнальная. Гарнитура литературная. Печать высокая. Усл. печ. л. 6,72. Усл. кр.-отт. 7,04. Учетно-изд. л. 7,S7. Тираж 100 000 экз. Заказ М 686. Цена 3 р.

Ленинград, ордена Трудового Красного Знамени издательство «Медицине», Ленинградское отделение. 191104, Ленинград, ул. Некрасова, д. 10. Ордена Октябрьской Революции, ордена Трудового Красного Знамени Ле­нинградское производственно-техническое объединение «Печатный Двор» имени А. М. Горького при Госкомпечати СССР. 197110, Ленинград, П-110, Чкаловекий и р., 15.

БИБЛИОТЕКА

СРЕДНЕГО

МЕДРАБОТНИКА

А. Ф. АХАБАДЗЕ

В. Я. АРУТЮНОВ

ПРАКТИЧЕСКОЕ

ПОСОБИЕ

ДЛЯ МЕДИЦИНСКИХ

СЕСТЕР

КОСМЕТИЧЕК-

МАССАЖИСТОК

Издание 3-е,

исправленное и дополненное

ЛЕНИНГРАД «МЕДИЦИНА» ЛЕНИНГРАДСКОЕ ОТДЕЛЕНИЕ 1991

БИБЛИОТЕКА

СРЕДНЕГО

МЕДРАБОТНИКА

А. Ф. АХАБАДЗЕ

В. Я. АРУТЮНОВ

ПРАКТИЧЕСКОЕ

ПОСОБИЕ

ДЛЯ МЕДИЦИНСКИХ

СЕСТЕР

КОСМЕТИЧЕК-

МАССАЖИСТО

МЕДИЦИНА 1991

Однією з форм взаємодії в використанні оперативної інформації є робота слідчо-оперативних груп. Діяльність слідчо-оперативних груп регламентує наказ МВС України від 24.09.2010 № 456 «Про затвердження Положення про основи організації розкриття злочинів органами внутрішніх справ України». Робота в таких групах є однією з форм взаємодії слідчих та оперативних підрозділів, у тому числі різних відомств, по найбільш складним для розкриття та розслідування кримінальних справах, що вимагає спільної діяльності як відомств, що мають самостійні слідчі апарати: прокуратури, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції, так і оперативних підрозділів.[6]. На нашу думку в діяльності слідчого слід визначити пріоритетний напрямок, який полягає в координації дій учасників слідчо-оперативних груп.

Основою взаємодії є обов’язкова участь у запобіганні та розкритті злочинів з виділенням для цього необхідних, специфічних для кожного органу, джерел інформації, сил та засобів. Слід зазначити, що така взаємодія не зводиться лише до обміну процесуальною, оперативно-розшуковою та іншою службовою інформацією, передбаченою відповідними законодавчими актами. Йдеться також про реалізацію цієї інформації шляхом проведення спільних дій, обговорення отриманих результатів, планування подальших заходів, спрямованих на розкриття злочинів [7].

Взаємодія слідчого з працівниками оперативних підрозділів при підготовці та проведенні різних слідчих дій та реалізації отриманих результатів. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 40 нового КПК слідчий органу досудового розслідування уповноважений доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам. Такі доручення і вказівки слідчого є для оперативних підрозділів обов’язковими (ч. 3 ст. 41 нового КПК).

Відповідно до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, повинні виконувати письмові доручення слідчого про проведення оперативно-розшукових заходів, здійснювати взаємодію між собою та іншими правоохоронними органами з метою швидкого і повного розкриття злочинів та встановлення винних [8].

Взаємодія слідчих і оперативних працівників щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій повинна мати конкретний характер, ґрунтуватися на законі та правильному використанні форм, сил, методів та засобів роботи та здійснюватися з дотриманням таких принципів: слідчий є самостійним у своїй процесуальній діяльності; самостійності оперативних підрозділів, а також їх невтручання в процесуальну діяльність слідчих; законності; чіткого розподілу компетенції між суб’єктами взаємодії; нерозголошення суб’єктами взаємодії даних процесуальної, оперативно-розшукової та іншої діяльності; узгодженості планування й виконання дій суб’єктами взаємодії, наявності обміну інформацією та ін.

Таким чином, слід зазначити, що ефективність взаємодії слідчих та оперативних підрозділів за новим КПК щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій у багатьох випадках залежить не тільки від належного нормативно-правового забезпечення, а також від якісної організації взаємодії суб’єктів, що здійснюють проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Оскільки у чинному Кримінально-процесуальному кодексі України і новому Кримінальному процесуальному кодексі України відсутнє визначення поняття взаємодії, у зв’язку з чим новий КПК потребує доповнень з цих питань. На нашу думку було б доцільно доповнити новий Кримінальний процесуальний кодекс України окремою статтею: «Взаємодія слідчого та оперативних працівників щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій».

Втім підняті питання не є остаточними та потребують додаткового дослідження або наукового вивчення.

Окремі аспекти застосування слідчим запобіжного примусу
у кримінальному провадженні: види та підстави

У даній статті розглядається запобіжна діяльність слідчого у кримінальному провадженні, запобіжний примус, як елемент запобіжної діяльності, види запобіжних заходів, тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом.

Ключові слова:кримінальне провадження, запобіжна діяльність слідчого, запобіжні заходи, запобіжний примус.

Завдання кримінального судочинства визначені в ст. 2 нового Кримінального процесуального кодексу України, де вказано, що ними є «захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура» [1, с. 3]. Інтереси суспільства щодо протидії злочинності, відновлення порушених злочином прав та понесення винними особами кримінальної відповідальності реалізуються за допомогою кримінального процесу.

Для забезпечення вказаних завдань законодавець покладає на учасників кримінального провадження певні обов’язки та визначає їх права. При цьому КПК зазначає те, що учасники кримінального провадження будуть активно брати участь у кримінальному судочинстві, сприяти досягненню його завдань та мети, добросовісно виконувати свої процесуальні обов’язки.

Втім, завдання кримінального судочинства не завжди співпадають з інтересами всіх сторін провадження, а тому учасники провадження можуть перешкоджати досягненню визначених законом завдань шляхом невиконання процесуальних обов’язків чи зловживання наданими правами. Для забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства, кримінально-процесуальне законодавство передбачає можливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

У теорії кримінального процесу термін «заходи забезпечення кримінального провадження» практично не використовується. Проте, аналіз законодавчо визначеного переліку цих заходів та мета їх застосування на нашу думку дозволяє стверджувати, що поняття «заходи забезпечення кримінального провадження» та «заходи кримінально-процесуального примусу» є тотожними. Адже ці заходи дають можливість виявляти, збирати та зберігати докази, попереджати можливу протиправну поведінку чи виключати можливість підозрюваного, обвинуваченого ухилитися від слідства та суду. Враховуючи вищевикладене, можна зазначити, що заходи забезпечення кримінального провадження направлені насамперед на запобігання можливості підозрюваного, обвинуваченого ухилитися від суду та слідства, отже їх можна віднести також і до запобіжної діяльності слідчого.

Враховуючи те, що заходи забезпечення кримінального провадження обмежують права та свободи громадян (в тому числі і конституційні – недоторканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів, свободу пересування тощо), закон піддає процедуру їх застосування детальній регламентації.

Заходи забезпечення кримінального провадження це передбачені кримінальним процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), які здійснюють кримінальне провадження, у чітко визначеному законом порядку стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання та припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів з метою досягнення дієвості кримінального провадження.

Отже під час проведення досудового розслідування матеріалів кримінального провадження, слідчий уповноважений здійснювати запобіжну діяльність з метою досягнення завдань кримінального провадження.

Виходячи із вказаного визначення можна зробити висновок, що сутність запобіжної діяльності слідчого складають заходи забезпечення кримінального провадження, якими є: 1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід (ст. 133–143 КПК); 2) накладення грошового стягнення (ст. 144–147 КПК); 3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (ст. 148–153 КПК); 4) відсторонення від посади (ст. 154–158 КПК); 5) тимчасовий доступ до речей і документів (ст. 159–166 КПК); 6) тимчасове вилучення майна (ст. 167–169 КПК); 7) арешт майна (ст. 170–175 КПК); 8) затримання особи (ст. 188–192 КПК, ст. 207–213); 9) запобіжні заходи (ст. 177–187 КПК).

Серед заходів забезпечення кримінального провадження важливе місце займає застосування запобіжних заходів. Запобіжні заходи – це частина заходів забезпечення кримінального провадження, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого через певне обмеження їхніх особистих прав.

В окремих джерелах зустрічаються і більш поширені визначення запобіжних заходів відносно підозрюваного і обвинуваченого. Наприклад, О.Г. Шило вважає, що запобіжні заходи – це різновид заходів кримінально-процесуального примусу попереджувального характеру, які застосовуються за наявності підстав і в порядку, встановленому законом, уповноваженими на те органами та посадовими особами відносно підозрюваного, обвинуваченого, підсудного з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства і суду, перешкодити встановленню істини, продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень [2, с. 27], що ми підтримуємо.

Метою застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі відповідно до ч. 1 ст. 177 КПК України є: 1) забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків;2) запобігання спробам (звідси – запобіжні заходи): переховуватися від органів досудового розслідування та (або) суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Запобіжні заходи можуть застосовуватися слідчим лише за наявності підстав, визначених в ч. 2 ст. 177 КПК України, де передбачено, що підставою застосування запобіжного заходу є: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення. Обґрунтованість підозри має підтверджуватися зібраними достатніми даними, що вказують на наявність ознак кримінального правопорушення; 2) наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений може здійснити дії визначені у ч.1 ст. 177 КПК, а саме: буде ухилятися від органів досудового розслідування та (або) суду. Наприклад, підозрюваний, обвинувачений висловлював наміри виїхати за межі населеного пункту, оголошувався його розшук у цьому провадженні чи він одержав закордонний паспорт; від виконання покладених на нього процесуальних обов’язків; буде перешкоджати кримінальному провадженню шляхом знищення, приховування, спотворення будь-якої речі чи документа, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконного впливу на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні. Наприклад, схилятиме цих осіб до відмови давати показання чи буде погрожувати експерту, спеціалісту з тією ж метою; продовжуватиме протиправну діяльність шляхом вчинення інших кримінальних правопорушень; продовження здійснення кримінального правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Про це, наприклад, може свідчити те, що підозрюваний, обвинувачений раніше неодноразово засуджувався за вчинення кримінального правопорушення.

Окрім загально визначених запобіжних заходів, у нормах нового КПК, які визначають особливі порядки кримінального провадження (розділ ІV), визначені наступні запобіжні заходи: щодо неповнолітніх – нагляд батьків, опікунів, піклувальників, адміністрації дитячої установи (ч. 1 ст. 493 КПК); щодо особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, – передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім’ї з обов’язковим лікарським наглядом; поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають небезпечну поведінку (ч. 1 ст. 508 КПК).

Новим видом застосування запобіжної діяльності слідчого згідно нового КПК України є тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (глава 13 КПК України), що може бути застосовано за наявності достатніх підстав вважати, що для припинення кримінального правопорушення чи запобігання вчиненню іншого, припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного щодо перешкоджання кримінальному провадженню, забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, необхідно тимчасово обмежити підозрюваного у користуванні спеціальним правом. Таким чином, законодавець, чітко зазначив підстави провадження даної процесуальної дії. За наявності достатніх підстав слідчий, прокурор чи інша уповноважена службова особа мають право тимчасово вилучити документи, які посвідчують користування спеціальним правом, перелік яких також чітко визначений КПК.

Після впровадження в практичну діяльність нового КПК України, процесуальні повноваження слідчого, направлені на запобігання вчинення протиправних дій певними учасниками кримінального провадження будуть більш ширші, порівнюючи з нині діючим КПК України, що в свою чергу сприятиме виконанню завдань кримінального провадження.

Список використаної літератури: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України: прийнятий Верховною Радою України Законом № 4651-УІ від 13.04.2012 р. Закон України « Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» № 4652-УІ від 13.04.2012 р. – Х.: Право, 2012. – 392 с. 2. Затримання та взяття під варту в процесі дізнання та досудового слідства в Україні / [Борисов В. І., Глинська Н. В., Зеленецький В. С., Шило О. Г.]. – Х. : Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2004. – 160 с.

Одержано 26.09.2012

В этой статье рассматривается преотвратительная деятельность следователя по уголовному производству, меры принуждения, как элемент предупредительной деятельности, виды мер пресечения, временное ограничение пользования специальным правом.

Ключевые слова: уголовное производство, преотвратительная деятельность следователя, меры пресечения, меры принуждения.

In this article the author researched the investigator’s preventive activity during the criminal procedure. Also the author analyzed the preventive punishment as an element of preventive activity, the kinds of preventive punishments, the temporary limitation of using special rights.

Keywords: criminal procedure, preventive activity of investigator, preventive punishments.

L

ДЕЯКІ ПОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ЗАХИСТУ ДИТИНСТВА
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИМИ ЗАСОБАМИ

Кримінально-правовий захист дитинства в Україні має комплексний, системний,
наскрізний характер і здійснюється на підставі норм як Загальної, так й Особливої частин КК України у двох взаємопов’язаних напрямках: 1) диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності осіб, які не досягли повноліття; 2) застосування більш суворої відповідальності до осіб, які вчинили злочини проти дитини.

Диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності осіб, які не досягли повноліття, здійснюється на підставі положень Загальної частини КК за рахунок встановлення віку кримінальної відповідальності у ст. 22 КК, а також за рахунок передбачення особливостей кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх у Розділі XV Загальної частини КК України.

Застосування більш суворої відповідальності до осіб, які вчинили злочини проти дитини, здійснюється на підставі положень як Загальної, так і Особливої частин КК.

Підвищена відповідальність за злочини, пов’язані з посяганням на дитинство, у Загальній частині встановлюється шляхом віднесення до обставин, що обтяжують покарання, таких обставин, як вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК), вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності (п. 7 ч. 1 ст. 67 КК), вчинення злочину з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК).

В Особливій частині КК виключно про підвищений кримінально-правовий захист дитини йдеться у 13 статтях (ст. 117, 137,148, 150,150¹, 156, 164, 166, 167, 169, 304, 323, 324), у диспозиціях 5 статей посягання на дитину передбачене альтернативна ознака основного складу злочину (ст. 135, 141, 155, 168, 442), а у 25 статтях КК посягання на дитину передбачене кваліфікуюча ознака складу злочину (п. 2 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 120, ч. 3 ст. 130, ч. 2 ст. 133, ч. 2 ст. 136, ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 144, ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 2, 3 ст. 149, ч. 3, 4 ст. 152, ч. 2, 3 ст. 153, ч. 2 ст. 172, ч. 2 ст. 181, ч. 2 ст. 299, ч. 2, 3 ст. 300, ч. 2, 4 ст. 301, ч. 3 ст. 302, ч. 3, 4 ст. 303, ч. 2, 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 3 ст. 314, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317).

З урахуванням того, що кримінально-правовий захист дитинства здійснюється за допомогою численних норм як Загальної, так і Особливої частин КК, які розміщені у багатьох різних розділах КК України, не можна вважати достатньо обґрунтованою і доцільною висловлену деякими авторами пропозицію щодо формування в Особливій частині КК окремого розділу «Злочини проти сім’ї та дітей», бо це фактично є приблизно такий же випадок, якщо намагатися створити окремі розділи про корисливі чи насильницькі злочини. Недоцільність створення такого розділу обумовлена й тією обставиною, що більшість норм про підвищений кримінально-правовий захист дитини передбачено в Особливій частині КК як кваліфіковані склади відповідних злочинів (і кількість таких норм постійно зростає), тому відтворення їх в окремому розділі неминуче призведе до зайвого дублювання багатьох статей КК та величезних, необмежених, мінливих меж такого розділу.

Якщо й існують проблемні аспекти захисту дитинства кримінально-правовими заходами, то вони стосуються інших питань, деякі з них проявляються у наступному.

Так, одним із показників ефективності диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності осіб, які досягли повноліття, є встановлення віку кримінальної відповідальності. У ч. 1 ст. 22 КК України встановлено, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Перелік злочинів, за вчинення яких кримінальній відповідальності підлягають особи віком від чотирнадцяти років, встановлений у ч. 2 ст. 22 КК України, але цей перелік у чинному КК значно розширений порівняно з КК УЗСР 1960 р. Крім того, якщо порівняти перелік злочинів, відповідальність за які може наставати з 14 років, що встановлений у ч. 2 ст. 22 КК України, з такими ж переліками, які мають місце у кримінальних кодексах інших пострадянських держав, то він буде явно найширшим. Отже, з позиції поліпшення кримінально-правового захисту дитинства вважаємо за доцільне встановлений у ч. 2 ст. 22 КК України перелік злочинів, відповідальність за вчинення яких може наставати з чотирнадцяти років, певним чином вдосконалити шляхом їх скорочення.

У системі кримінально-правового захисту дитинства в Україні певних уточнень потребує також визначення та зміст понять «дитина», «неповнолітній», «малолітній» з метою досягнення узгодженості цих понять як між собою у кримінальному законодавстві, так і з тотожними поняттями, що використовуються в інших галузях чинного законодавства. Зокрема, чітке визначення цих понять подано у ст. 6 Сімейного кодексу України, де вказується, що правовий статус дитини має особа до досягнення повноліття, малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Тобто відповідно до положень ст. 6 Сімейного кодексу України, «дитина» є загальним поняттям, а «малолітній» та «неповнолітній» є його складовими частинами і співвідносяться з цим загальним поняттям як ціле та частина, а між собою – як окремі самостійні категорії.

Але зовсім інша ситуація з цими поняттями має місце у КК України, що породжує не тільки термінологічну неузгодженість, але й неодноманітний підхід до захисту дитини. Справа у тому, що в КК України в одних випадках поняття «дитина» охоплює всіх осіб, які не досягли повноліття, в інших випадках – тільки малолітніх, поняття «неповнолітній» в одних випадках охоплює осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, в інших випадках – будь-яких осіб, які не досягли повноліття (у тому числі малолітніх).

Так, у ст. 137, 164, 166, 168, 169, 442 КК під дитиною розуміється будь-яка особа, що не досягла повноліття, тоді як у п. 2 ч. 2 ст. 115 і ч. 2 ст. 136 КК мова йде лише про малолітню дитину. У всіх інших випадках у статтях КК України використовуються лише поняття «неповнолітній» та «малолітній». Однак, якщо зі змістом поняття «малолітній» тут усе зрозуміло (це особа, яка не досягла віку чотирнадцяти років), то зміст поняття «неповнолітній» у кримінальному законі вельми далекий від одноманітного розуміння.

Зокрема у ч. 2 ст. 149, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 3 ст. 303, ч. 2 ст. 307 КК під неповнолітнім розуміється особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, оскільки у відповідних частинах цих статей, тобто ч. 3 ст. 149, ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153, ч. 4 ст. 303, ч. 3 ст. 307 КК окремо встановлюється підвищена відповідальність за передбачені цими статтями злочини, вчинені щодо малолітніх. Водночас у ч. 3 ст. 120, ч. 3 ст. 130, ч. 2 ст. 133, ст. 137, ч. 2 ст. 140, ст. 141, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 144, ч. 2 ст. 147, ст. 164, ч. 2 ст. 172, ч. 2 ст. 181, ч. 2, 3 ст. 300, ч. 2, 4 ст. 301, ч. 3 ст. 302, ч. 3 ст. 309, ч. 3 ст. 314, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317, ст. 323, ст. 324 КК поняття «неповнолітній» використовується таким чином, що охоплює своїм змістом усіх осіб, які не досягли повноліття (у тому числі й малолітніх), і відповідно у цих статтях вже не здійснюється диференціація відповідальності за посягання на дитину залежно від її вікової категорії.

Навіть у загальній нормі, що передбачає відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність (ст. 304 КК), цей термін має різний зміст при використанні його у назві статті і в ч. 1 ст. 304 КК. У назві ст. 304 КК «Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» маються на увазі усі особи, які не досягли повноліття, а в ч. 1 ст. 304 КК вказаним терміном охоплюється лише вікова категорія від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, оскільки у ч. 2 ст. 304 КК кваліфікуюча ознака передбачене вчинення вказаних у диспозиції статті дій щодо малолітньої особи.

Крім того, деякі статті КК України (п. 2 ч. 2 ст. 115, ст. 135, ч. 2 ст. 136, ч. 2 ст. 146, ст. 150¹, ч. 2 ст. 299 КК) передбачають спеціальний кримінально-правовий захист лише малолітньої дитини і залишають поза увагою вікову категорію від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Така неоднаковість у змісті основних понять та у підходах до встановлення кримінальної відповідальності за злочини, вчинені щодо дітей, не може бути визнана оптимальною і потребує відповідних наукових досліджень з метою розробки уніфікованих понять та підходів, спрямованих на ефективний кримінально-правовий захист дитинства.

Одержано 02.10.2012

L

Деякі аспекти криміналістичного дослідження підписів

У практиці почеркознавчих досліджень значне місце займають дослідження підписів. Як відомо, підпис представляє собою обмежений об’єм графічного матеріалу, являється одним із складніших об’єктів почеркознавчої експертизи. При його дослідженні виникають певні труднощі, які обумовлюють особливості збору матеріалу.

Насамперед, особа, яка призначила експертизу, повинна не тільки правильно формулювати завдання експертизи, але і створювати реальні умови для їх вирішення. Це досягається перш за все шляхом надання в повному об’ємі відповідних речових доказів, порівняльних зразків, інших матеріалів справи, що містять «біографічні» дані про походження і умови зберігання досліджуваних об’єктів.

Досліджувані документи представляють експертові в оригіналі. Лише в особливих випадках допустиме представлення фотознімку тексту або підпису. Наприклад, якщо написи виконані на незвичному матеріалі, який неможливо вилучити. Та все ж нерідко на дослідження надають ксерокопії або факсокопії документів. При такому способі передачі зображення на папір експерт не може встановити послідовність виконання штрихів, прослідкувати наявність ознак, які вказують на технічну підготовку, на незвичність виконання підпису. Враховуючи сучасний розвиток комп’ютерної техніки, буває скрутно встановити ознаки монтажу. Тому існують обмеження проведення досліджень ксерокопій підписів.

Документи, що направляються на експертизу, з метою забезпечення їх збереження повинні бути поміщені в конверт. На конверті до того, як в нього будуть вкладені досліджувані документи, вказуються їх найменування, реквізити і кількість. У практиці часто трапляються випадки, коли досліджувані документи підшиваються в папку з іншими матеріалами справи, що іноді веде до невиправного псування досліджуваних об’єктів і робить неможливим проведення криміналістичної експертизи. Крім того, почеркознавчі експертизи в більшості випадків багатооб’єктні, тому матеріали кримінальної справи, що не відносяться до дослідження, ще більше захаращують і ускладнюють процес дослідження.

У спірні документи неприпустимо вносити які-небудь зміни шляхом обведення, підкреслення, інших позначок досліджуваних підписів різними письмовими приладами (маркери, олівці, кулькові, гелі, чорнильні ручки і так далі); пошкодження документів шляхом вирізання або наклеювання окремих фрагментів тощо.

Наукова обґрунтованість висновку експерта та об’єктивність вирішення питань, які ставляться перед експертом-почеркознавцем, безпосередньо залежать від кількості та якості порівняльного матеріалу (зразків підпису а також почерку), який надається слідчим чи судом. Необхідно вже на початковому етапі розслідування підготувати необхідні матеріали, наскільки це можливо, і призначати проведення експертизи.