Б) активізує уяву слухача, який самостійно створює у своїй свідо­ мостіобрази, то супроводжують звукове повідомлення. 2 страница

пологій відкриє для них нові небачені досі можливості"³⁵.

Інтернет — найбільша в світі комп'ютерна мережа, утворена з метою нагромадження, обміну і швидкісного поширенняінформації.

До склад}' світової системи Інтернет входять національні мережі багатьох країн світу, регіональні,локальні мережі та персональні комп'ютери приватнихкористувачів.

Далеко не вся інформація, розміщена в Інтернеті,призначена для масового користування. Тут міститься велика кількістьфахових, науко­вих,особнетісних повідомлень, розміщена ділова документація міністерств, банків, організацій та установ. Правильною є думка, що всіматеріали, які містяться на файлах підключених до Інтернету комп'ютерів, є інформаційним надбанням цієї системи. Але соціальна інформація,збирання, обробка й поширення якої складає зміст жур­налістики, займає в системі Інтернет левину частку. Це й дозволяє гово­рити про Інтернет як про новий тип журналізму.

На відміну від традиційних ЗМІ, Інтернет має цілийряд особли­востей, які можуть бути зведені до такого:

1. Інтернет — децентралізована система, що не має єдиного керів­
ництва та управлінської вертикалі. Стратегічні питаннярозвитку ко­
мунікаційної мережі розв'язує "Товариство "Інтернет" ("1SOC" — "In­
ternet society"), яке діє на громадськихзасадах. Воно ж створює спеці­
альну "Раду з структури Інтернет", що забезпечуєтехнічне керівництво
та орієнтацію мережі. Рада ("ІАВ — Internet Architecture Board") скла­
дається з осіб, що спеціальнозапрошені або виявили добровільне ба­
жання брати участь у її роботі. "ІАВ" затверджує стандартита роз­
поділяє адреси і більше ніяких керівних функцій не виконує.

2. Інтернет — найбільш демократичнасистема інформаційного
обміну. Вона не фінансуєтьсяз державних джерел фінансування і ніко­
му не належить. Кожен користувачпослугами Інтернет оплачує свою
ділянку цієї системи і забезпечує її безперебійнефункціонування.
Унаслідокцього кожен учасник інформаційних відносинпрацює в умо­
вах свободи, а сама система є зразком унікальної демократичної
спільноти ітюмадян різних країн світу. Над Інтернетом неможливий
контрольз боку урядів чи фінансових структур.

3. Інтернет —- глобальна інформаційнамережа, яка має мож­
ливістьнегайного поширення повідомлень та встановленнярівноправ­
ного зв'язку між особами, що знаходяться в різних місцях планети.

Умова отримання повідомлення лише одна —- підключення персональ­ного комп'ютера до системи Інтернет.За домомогою мережі може бути передане як персональне повідомлення в певну точку на Земній кулі, так і розповсюджена важлива соціальна інформація для мільйонів або­нентів в усьому світі.

4. Інтернет — новий рівень журналпму як у технічному, так і в змістовому аспектах. Технічний аспект пов'язаний з швидкістю поши­рення масової інформації, використанням мультимедійнихможливос­тей, що полягають у поєднанні тексту, звукута анімації. Сучасні техно­логії дозволяють передавати комунікаційними каналами Інтернет не лише текстову інформацію, але й твори радіо- й тележурншгістики.

Змістовнії аспект пов'язаний з цілковитою відсутністю (й засад-ничою неможливістю) в Інтернеті цензуричи якого б то не було іншого нагляду. Над автором не стоїть не тільки урядовець, але йвласний ре­дактор — обов'язкова рольова особа в сучасній журналістиці. Зника­ють усі опосередковуючі обставини, журналіст(чи просто громадянин, який виступає в ролі журналіста) напряму здійснює свої інформаційні функції.Ці умови гарантують масово-інформаційнійдіяльності макси­мальнуоб'єктивність повідомлень. Все складніше брехати в умовах цілковитої прозорості інформаційних відносин. Хтось обов'язково зна­тиме правду і викриє брехуна.

Існує й інша точка зору на Інтернет,згідно з якою він нічого спільного з журналістикою не має. Найбільшрішуче її сформулював ро­сійський науковець професор Борис Варецький:"У нинішньому Інтер­неті немає нічого від журналістики, — твердить він.Це швидше все-планетний інформаційнийбанк. Повідомлення,що містяться тут, маюіь подрібнений, стихійнийхарактер. У силу цього необхідний не тільки професійнийвідбір і аналіз інтернетівськихматеріалів, але й їхня пе­ревірка, уточнення, зіставлення, узагальнення.За таких обставин підви­щується роль професійнихжурналістів, публіцистів, репортерів.Зростає значенняоглядових, аналітичних публікацій"-'⁶.Запам'ятаймо, що, хоча Інтернет автор до журналістикин не відносить,аче з розширенням ін­формаційного потоку пов'язує зростання ролі аналітиківу ж\рналістиці.

Саме розвиток новітніх комунікаційнихтехнолої їй дає підстави говоритипро настання нової інформаційноїери в історії людства. За новітніми даними, на 2000 рік комп'ютерна мережа Інтернет поширена в 100 країнах світу і охоплює 230 млн. користувачів, кількість якихщод-

³⁵ Основи масово-інформаційної діяльності:Підручник / А.З. Москаленко, Л.В. Губерський,В.Ф. Іванов. — К.: Б. в.. 1999. — С.442.

^й Варецкиіі Борис. Имеет ли будущеепечатная пресса? Кое-что о мрачньїх околонаучньїх приговорах //Журналіст:— 2000. — № 10. С. 40.

ня продовжує зростати. До десятки країн-лідерів увіходять США (ПО млн.), Японія (понад 18 млн.), Велика Британія, Канада, Німеччина, Австрія, Бразилія, Китай, Франція, Південна Корея (по 5,5 млн. в кожній країні). У Росії на 2000 рік існувало 2,5 млн. споживачів мережі Інтернет. Дані про Україну, на жаль, відсутні. За оцінками фахівців, кількість телевізорів, що забезпечують доступ до Інтернет, до 2005 року досягне п'яти мільйонів.

За мовою Інтернет-світ складається на 57% з англомовних спожи­вачів, 29% розмовляють європейськими мовами³⁷. Кількість інформації в Інтернеті зростає на 9% щомісяця³⁸, тому її використання можливе ли­ше на засадах вибірковості.

Україна лише починає освоювати для себе Інтернет і заявляти про себе в його світі. Але чим швидше зроблять крок до опанування цією універсальною комп'ютерною мережею українські працівники мас-медіа, тим більш повно будуть задовольнятися інформаційні потре­би українського народу.

Саме поширення новітніх комунікативних технологій, передусім системи Інтернет, дає підстави говорити про формування в межах зем­ної цивілізації інформаційного суспільства.

У постіндустріальному світі, що народжується зараз, втрачають актуальність звичні економічні показники, які використовувалися для характеристики попереднього етапу розвитку людства — індустріаль­ного суспільства, як-от: об'єм виробництва; кількість осіб, безпосеред­ньо зайнятих у виробництві; зростання виробництва енергоносіїв. Пе­редові позиції виявляться в тих держав, які спроможні інтенсивно за­проваджувати нові інформаційні технології, висувати й використовува­ти нові наукові й технічні ідеї, виробляти якісний і досконалий технічний продукт, необхідний суспільству. Для розв'язання вказаних технічних і організаційних завдань необхідний високий рівень освіче­ності цілого народу, країни; необхідна значна кількість осіб, які можуть бути кваліфіковані високим ім'ям МАЙСТРА.

Інформаційне суспільство несе в собі й загрозу людству: ану ж глобальна інформаційна система опиниться в руках невеликої групи людей, що переслідують свої, далеко не гуманні цілі. Перед людством стоїть завдання — впоратися з цією проблемою за допомогою Колек­тивного Розуму.

³⁷ Дані взяті з статті: Чельїшев В. Мухи в паутине // Журналист (Москва). —
2000. — №2. — С. 80.

³⁸ Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник. — К... 2000. — С. 441.

Академік Російської АН М.М. Моїсеєв, один з дослідників філо­софських аспектів майбутньої організації світу, пише так: "Я визначаю інформаційне суспільство як суспільство, у якому Колективний Інте­лект (Колективний Розум) відіграє у його функціонуванні роль, ана­логічну до тієї яку відіграє розум людини в її організмі, тобто сприяє розвиткові суспільства і подоланню зростаючих труднощів... І діє на благо всього людства, формуючи новий гомеостаз!"³⁹ Причому науко­вець розглядає виникнення Колективного Розуму (не плутати з штуч­ним інтелектом) як природне явище, наслідок складного еволюційного процесу людини й суспільства.

З появою кроманьйонця, тобто сучасного типу людини, що стало­ся 30-40 тисяч років тому, припинився розвиток мозку, а відтак і індивідуального розуму. Але зараз людство стоїть на початку нового витка антропогенезу; саме так слід розуміти процес створення Колек­тивного Розуму. Його формування нагадує історію розвитку мозку жи­вої істоти, коли збільшення числа нейронів і ускладнення зв'язків між ними призвело колись до виникнення свідомості. Зараз відбувається щось подібне: роль окремих нейронів відіграють індивідуальні уми, що зв'язані через персональні комп'ютери йінформаційні системи в гло­бальну світову інформаційну мережу. Академік М. М. Моїсеєв висуває гіпотезу, згідно з якою одного разу за законом переходу кількості в якість станеться якісна зміна рога Колективного Розуму в житті людст­ва: він посяде центральне місце у всепланетарній організації суспільства.

Головне завдання Колективного Розуму — об'єднання людства за допомогою інформаційного обміну в одну загальнолюдську спільно­ту. Найважливішу роль у цьому повинна відіграти й уже зараз відіграє журналістика. Колективний Розум призведе до якісної зміни соціальної структури суспільства, системи звичаїв, а найбільш істотне — перетво­рить "четверту владу" на складову Колективного Розуму, на найваж­ливіший механізм самоорганізації суспільства, що спрямовує його роз­виток на формування нового гомеостазу.

З огляду на грандіозні наслідки цього процесу для всієї земної цивілізації "особливе значення мусить набути контроль за його розвит­ком з боку громадянського суспільства"⁴⁰.

³⁹ Моисеев Н.Н. Судьба цивнлнзации. Путь Разума. М.: Лзьїки русской куль-
турьі, 2000. — С. 87. Гомеостаз — відносна сгалістьфізико-хімічних та
біологічних властивостей внутрішнього середовища організму людини й твари­
ни. — 1. М.

⁴⁰ Там само. — С. 90.

Уже зараз цілком очевидно вияскравлюєтьсязростаюча роль журналістикив житті суспільства.Вона все більш чітко окреслює свою роль вертикальногосоціального інституту, що, здійснюючи інфор­маційну місію, забезпечуєте, що академік М.М. Моїсеєв називає гомео­стазом, тобто підтримуєсуспільство в стані рівновага, забезпечує його с ам о оргаї ііз ацію.

Крім загальнодержавного інформаційногооргану та незалежних приватних інформаційних кампаній, у міністерствах, відомствах, регіональнихорганах влади, ціомадських організаціях створюються прес-центри. У них працюють професійні журналісти, бо діяльність прес-центрів пов'язана із збиранням і поширенням інформації.

Завдання прес-центрів зводяться, головним чином,до такого:

1) інформувати органи масової інформаціїпро події в своїй уста­
нові, використовуючи для цього найрізноманітнішіканали (прес-кон­
ференції, прес-релізи, власні виступи в ЗМІ, організаціявиступів у ЗМ1
керівників установи та ін.);

2) збирати зовнішню інформацію про свою установу, інформува­
ти своє керівництво про висвітлення в ЗМІ роботи установи;

3) готувати для керівництва офіційні виступи з приводу поруше­
них у ЗМІ питань щодо роботи установи.

В особливо великих установах прес-центривходять до складу відділів паблік рилейшнз(зв'язків з громадськістю).

Під час роботи сесій, нарад, конференцій, з'їздів чи інших тимча­сових масових акцій вїхній мережі створюються прес-бюро - - ре­дакційний апарат чи група для обслуговування преси.

Прес-бюро називається також тимчасовий чи постійнийвідділ інформаційного агентства чи редакції великої газета на значному будівництві, великому підприємстві, який подає інформацію, ілюстра­тивніматеріали, статті для свого чи інших видань.

Як бачимо, структура сучасних ЗМІ складна й розгалужена, дає великі можливості для пошуку адекватної до своїх здібностей та на­хилів сфери діяльності кожному журналістові, забезпечує його саморе-алізацію.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ПАМФЛЕТ (англ. pamflet від гр. pan —■ усе, phlego — палю) — один з найголовніших жанрів соціальної критики, злободенний гостросатиричний твір, викривальний пафос якого спрямований на нещадне осміяння суспіль­но шкідливих явищ, організацій і відомих осіб. У памфлетах широко викори­стовується художньо-образне й науково-понятійне мислення, ідейно зни­щується об'єкт критики, комбінуються різноманітні вияви комічного: сар­казм, іронія, використовуються гіперболи, контрасти, принижу вальна лексика.

Термін походить від назви популярної, але анонімної, комедії XII століття "Памфіліус".Жанр памфлету особливого поширення набув в епоху Просвітництва у творчості Вольтера, Д Свіфта, Д. Дідро. Відтоді памфлет використовується як надійна зброя публіцистики. Видатними памфлетистами були В. Гюго, Г. Генне, М. Горький, Л. Толстой.

В українській журналістиці памфлети створювали І. Франко, Леся Українка ("Голос однієї російської ув'язненої"), С. Єфремов (цикл памф­летів "Під обухом: Більшовики у Києві", 1918), М. Хвильовий ("Камо гряде-ши?","Думки проти тенії", "Апологети писаризму", "Україна чи Мало­росія?"), Я. Галан та ін.

ВИКЛАД СЬОМИЙ

Журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності

ЗМІ як репрезентанти держави, законодавчої чи виконавчої влади,

соціальних груп, партій. Інформаційна та агітаційна журналістика.

Агітаційна журналістика як ознака тоталітарного суспільства. Інформація як інститут управління суспільством, забезпечення його дієздатності й здоров'я. Терміни "Засоби масової інформації" та "орга­ни масової інформації": їх зміст і сфери вживання. Управління суспіль­ством за допомогою формування громадської думки. Громадська думка як явище суспільного життя та її найбільш характерні ознаки. Етапи формування громадської думки. Інформація як "будівельний матеріал" для громадської думки. Державна підтримка мас-медіа: міжнародний досвід і українська реальність. Проблеми виживання районних газет

Роль журналістики в системі соціальних інституцій визначається щонайменше у двох аспектах.

Перший з них полягає в тому, що окремі ЗМІ представляють ті чи інші соціальні групи, партії, державу, законодавчі чи виконавчі органи влади різного рівня, є провідниками політики й програм партій, а та­кож забезпечують усю систему інтересів своєї аудиторії від політики й економіки до спорту й розваг.

У добре структурованих, багатопартійних суспільствах політич­на журналістика являє собою неминучий наслідок та елемент суспільно-політичного життя. Публікуючи матеріали у відповідності до програ­мових завдань своєї партії, вона забезпечує зовнішній плюралізм думок і позицій. Під зовнішнім плюралізмом розуміємо публікацію в різних виданнях відмінних точок зору на певну проблему чи життєву ситуацію. Але у державах з тоталітарними режимами такі політично заангажовані видання займають увесь інформаційний простір. З втратою зовнішньо­го плюралізму як категорії суспільного спілкування в суспільстві настає ідеологічна й політична одноманітність, журншгістика втрачає свої первісні інформативні функції, а займається лише пропагандою й агітацією програмових партійних положень.

Другий аспект полягає в тому, що в розвинутих демократичних країнах левину частку в інформаційному просторі сьогодні складають незалежні від держави та її гілок влади, партій і громадських організа­цій засоби масової інформації, що функціонують як приватні підприєм­ства, їхня соціальна база — не партія, а згуртований на засадах загаль­нолюдських та національних цінностей народ, широка читацька ауди­торія. На відміну від партійних, такі видання називаються загальними.

За свою найвищу мету вони мають здійснення не пропагандистсь­кої, а інформативної функції журналістики. Загальні видання внут­рішньо плюралістичні. Під внутрішньою плюралістичністю розуміємо публікацію відмінних точок зору на сторінках одного видання. Загшіьні газети дозволяють суб'єктам інформаційних відносин обмінюватися думками на своїх сторінках, полемізувати один з одним; причому влас­на позиція газети може не співпадати з жодним із запропонованих по­глядів або взагалі залишатися несформульованок.

У процесі історичного розвитку журналістика як галузь суспіль­но-політичної діяльності пройшла кілька щаблів. Умовно їх можна представити так.

Перший щабель. Виникнувши в першій половині XVII століття з інформаційних потреб суспільства й будучи первісно спрямована на їх забезпечення⁴¹, журналістика дуже швидко викликала жвавий інтерес політичних діячів, які зрозуміли, що за її допомогою можна маніпулю­вати громадською свідомістю й управляти масовими емоціями. А відтак успішно боротися за владу, а потім і утримувати її.

Другий щабель. У XIX столітті ці спокусливі для політиків влас­тивості журналістики спричинилися до захоплення її в сферу політич­них інтересів, з'єднання преси з політикою. Загальних інформаційних видань майже не залишилось, журналістика з'єдналася з публіцистикою і стала головним руслом її розвитку. Будь-яка газета чи журнал декла­рували свою партійність (чи протопартійність), читачі були добре зорієнтовані в політичних очікуваннях і передбачали наперед, яку по­зицію займе те чи інше періодичне видання щодо певної проблеми. На теренах Росії, куди входила більша частина українських земель, апогей політичної журналістики припав на XX століття, коли журналістика бу­ла перетворена на коліщатко і гвинтик у здійсненні в Радянському Со­юзі політики комуністичної партії.

Третій щабель. Служінням фашистським та більшовицькому ре­жимові партійна журналістика була цілковито скомпрометована в очах світової спільноти. Замовчування в радянській пресі голодомору 1932-1933 років, репресій проти української інтелігенції в 1930-х роках, численних порушень прав людини в повоєнному світі виявили кричущу несумісність такої поведінки з первісними функціями журналістики. До неї спочатку у центральноєвропейських країнах колишнього соціалістичного табору, а із знищенням СРСР і на східноєвропейських

⁴¹ Див. про це у праці: Михайлин І. Л. Історія української журналістики. Книга перша: Підручник. — X.: ХІФТ, 2000. — С. 4-15.

теренах почав повертатися ідеал загального видання, що головною ме­тою проголошує не пропаганду і агітацію, а правдиве інформування громадян про об'єктивні факти дійсності і на підставі цього формуван­ня громадської думки.

Незважаючи на затяжний перехідний стан українського суспільства, у розвитку нашого інформаційного простору все ж вираз­но намітилися ознаки третього періоду. Партійні і державні видання в Україні продовжують існувати, як наявні вони і в інших країнах світу, але вони явно програють на інформаційному ринку конкурентну бо­ротьбу загальним газетам і журналам. Саме до них схилилися читацькі симпатії, їх обрав сам народ, проголосувавши за них частинкою своєї праці, матеріалізованою в гривнях, які він сплачує за право читати улюблене періодичне видання.

Концепція агітаційної газети сьогодні виявляється цілком витісненою концепцією інформаційного періодичного видання. Служ­бова журналістика замінюється на таку, що має самодостатнє значення й функції. Вона перестає бути засобом масової інформації. Враховуючи ці обставини, відомий журналістикознавець В. М. Владимиров запро­понував для позначення суб'єктів масово-інформаційної діяльності вживати термін "органи масового спілкування", відзначивши засадни-чо: "Становлення органів масового спілкуваннязамість засобів масової інформації — прогресивне явище на шляху дальшої демократизації і за­кономірний етап розвитку суспільства"⁴².

Використавши ідею шановного теоретика, спробуємо вербалізува-ти свій погляд на дану проблему. Нам здається очевидним, що функція спілкування (хоча б і масового) все ж іще не є центральною в журналіс­тиці, хоча вона й важлива по-своєму, а її розширення спостерігаємо особ­ливо активно в новітніх електронних мас-медіа (зокрема у системі Інтер-нет). Але провідним завданням журналістики досі залишається масово-інформаційна діяльність. Вона складає сутність журналістики. Втратив­ши її, і замінивши на функцію спілкування, вона перестане бути самою собою. Тому вважаємо засадничо важливим зберегти в синонімічній до журналістики вербальній формулі слова "масова інформація", замінивши усталене перше слово визначення на термін В.М. Владимирова — "орга­ни". Отже, в кінцевому підсумку найбільш прийнятним нам здається та­кий вираз: "Органи масової інформації" або в абревіатурі — "ОМІ".

⁴² Владимиров В. М. Основи журналистики в понятиях и комментариях: Учеб-ное пособие для студентов специальности "Журналистика". — Луганск: Изд-во ВУГУ, 1998. — С. 41. Підкреслено автором. — І. М.

Іще в одному необхідно відкоригувати позицію В.М. Владимиро­ва. Далеко не всі суб'єкти масово-інформаційних відносин можуть нази­ватися органами масової інформації. Неприйнятним є вживання цього терміну стосовно більшовицької "Правди", сучасних газет "Комуніст" і "Товариш", що є відповідно органами ЦК КПУ і СПУ. Вони ніякі не ОМІ, а ЗМІ, службові, політично заангажовані видання. Тому в сучасній журналістиці, як і в її історії, слід розрізняти ОМІ і ЗМІ. Очевидно, один термін не мусить цілковито витіснити інший, а обидва вони повинні вживатися паралельно, кожен для позначення своїх явищ. Надалі ми й будемо послуговуватися обома ними. Сучасна масово-інформаційна си­туація в Україні характеризується, проте, рішучим зростанням в інфор­маційному просторі сектора ОМІ і скороченням сектора ЗМІ.

Отже, щонайважливіший бік діяльності ОМІ в суспільстві — це інформування громадян. При цьому слід нагадати, що, як уже мовило­ся, інформація — інститут управління суспільством за тоталітарних ре­жимів і інститут самоуправліїшя в демократичній політичній системі.

Найважливіший же парадокс полягає в тому, що управлінські функції здійснюється пресою без управління самою нею. Якщо держава (правляча партія від імені держави) починає керувати масово-інфор­маційною діяльністю або здійснювати її сама, у державних діячів ство­рюється уявлення, що вони спрямовують людей у потрібному напрям­кові, володіють колективним розумом цілого народу, мобілізують його на звершення партійної програми. Час вияскравлює ілюзорність подібного становища.

Насправді це зрештою призводить до ситуації, що була в СРСР у роки холодної війни, інформацією керували, всіляко регламентуючи й обмежуючи її: ця — для всіх, ця — для вузького кола, а ця — тільки для Політбюро. А між тим саме історія Радянського Союзу довела неспро­можність запропонованої в ньому формули масово-інформаційних відносин. Виявилося ілюзорним, що рішення можуть бути прийняті на підставі довідок КДБ (комітету державної безпеки), свідчень розвідників чи агентів. Такі рішення неспроможні бути запроваджені в життя, бо для більшості населення незрозумілі інформаційні джерела їх виникнення. Народ потрапляє в ситуацію абсурду, коли правда життя приховується від нього, а партійні ЗМІ нав'язують йому невідому йому в реальності, уявну дійсність. Ситуація абсурдності породжує психічний і моральний дискомфорт та свідомий і навіть інстинктивний протест проти такого становища. Народ починає чинити опір здійсненню не­зрозумілих для нього, абсурдних рішень. Спочатку в опорі беруть участь небагато осіб, що першими позбулися політичної сліпоти, але

надалі — опір наростає все більше, аж поки цілковито не змітає нена­висний політичний режим.

Насправді дієздатні, конструктивні рішення приймаються на ос­нові інформації, яка оприлюднена в газетах, циркулює в суспільстві публічно і яку щоденно споживає величезна аудиторія політично актив­них громадян, котрі хочуть знати, що відбувається в їхній країні й у світі, чому уряд чи правляча партія вдаються до таких чи інших політичних кроків, якими обставинами спричинені ці рішення і які очікувані наслідки їхнього запровадження.

Спроби відгородити суспільство від всебічної об'єктивної інфор­мації і друкувати обмежену спеціальну інформацію створюють на­справді інформаційний вакуум для населення, дезорієнтують його. За таких обставин виникають передумови для поразки того політичного режиму, який спирається на контроль над інформацією, на маніпулю­вання нею, на цензуру.

Існує цікава думка⁴³, згідно з якою падіння СРСР і пов'язаної з ним тоталітарної системи стало наслідком інформаційної війни ко­муністичної партії та створеної нею держави проти свого народу, про­ти своїх людей, які поза інформацією не могли стати повноцінними гро­мадянами, а відтак і створити повноцінне громадянське суспільство.

ОМІ необхідні розвинутому демократичному суспільству як са­мостійна сила, автономна від держави, тому що тільки в цьому випадку вони здатні виконати свою інформаційну та інші функції. Парадокс вияв­ляється в тому, що інформаційна безпека демократичної держава полягає у відсутності контролю над ОМІ, у якомога повнішому інформування на­селення про всі боки її внутрішнього і зовнішнього життя. Правда робить людину вільною, а ця правда про світ мусить бути виготовлена працівни­ками ОМІ і надійти до індивіда каналами масової комунікації.

З проголошенням України незалежною державою перед жур­налістами відкрилася можливість репрезентувати власну українську національну журналістику, продовживши тим самим традиції "Літера­турно-наукового вісника" І. Франка та М. Грушевського, "Ради" А. Ніковського та С. Єфремова, "Української хати" П. Богацького та М. Шаповала, "Украинской жизни" С. Петлюри, "Вісника" Д. Донцо-ва, "Арки" Ю. Шереха (Шевельова). Такі можливості розкрилися тільки зараз, бо за радянських часів журналістика в Україні була засо-

⁴³ Див. працю: ЗасурскийЛ:Н. Роль средств массовой информации в обществе // Вестник Московского университета. Серия 10:Журналистика. — 1995. — №2. — С. 3-6.

бом панування партійної номенклатури й ідеологічної обробки насе­лення з погляду ідеології панівної комуністичної партії. У тоталітарно­му суспільстві, нагадаємо, журналістика є коліщатком і гвинтиком за­гальнодержавного механізму, а не щонайважливішим елементом демо­кратичного суспільства, через який вільна людина реалізує своє основ­не право — на свободу слова.

У реачьних умовах України, коли напрям суспільного розвитку країни ще не визначився до кінця, а рівень реформування різних сфер життєдіяльності суспільства істотно відрізняється як за мірою охоплен­ня, так і за глибиною, коли самі реформи доводиться здійснювати в умовах економічної, фінансової та соціальної кризи, вирішального зна­чення набуває роль ОМІ як гарантів політичної й соціальної стабільності в суспільстві, як каналів вираження суспільних настроїв і найголовніше — як активних чинників формувати громадської думки з усіх найбільш злободенних питань.