Методологічні проблеми даного фаху 3 страница

в) вічно жива класика журналістики, до якої в українській куль­
турі відноситься відповідна частина творчості П. Куліша, М. Костома­
рова, І. Франка, М. Драгоманова, С. Подолинського, С. Єфремова, М.
Трублаїні, О. Гончара, М. Рильського, І. Дзюби, Є. Сверстюка, М. Ше-
стопала та багатьох інших.

3. Журналістикознавство є молодою галуззю гуманітарного знання. Журналістська освіта, яка власне й викликала його до життя, — набуток XX століття. Саме відкриття факультетів журналістики в про­відних університетах світу зумовило розвиток науки про масово-інфор­маційну діяльність. Незважаючи на нацюмаджений у цій галузі досвід, існує все ж стале переконання, що журналістика як наука перебуває все ж у пелюшковому стані. "Як уже мовилося, — зазначають автори авто­ритетного дослідження, — науку про журначістику слід вважати доволі молодою галуззю знань — настільки молодою, що на Заході до сьо­годні відсутнє навіть загальновизнане визначення її предмета"¹⁰.

Прикметну оцінку знаходимо в праці польського дослідника Войцеха Цісака. "В польській науковій теорії дотепер журналістика не отримала статусу окремої науки, — твердить він. — Питання про пре-сознавство (журналістикознавство) як і раніше, залишається предметом дискусії. Останнім часом під впливом західних наукових розробок все частіше ці терміни заміняються поняттям "масова комунікація". 1 хоча журналістика як наукова дисципліна не виробила ще властивих тільки їй методів наукових досліджень, усе-таки щодо журналістики як на­вчальної спеціалізації існує консенсус. Більшість дослідників визнають інтердисциплінарність журналістики"''.

Однак ці твердження фіксують не стільки реальну відсутність

¹⁰ Буржуазньїе теоріш журналистики (Критическийаначиз). — М.: Мьісль.
1980. — С. 102.

¹¹ Цісак Воііцех. Трансформація преси в Україні та Польщі в контексті

суспільних змін (1989 — 1999). — К.: Центр вільної преси, 2000. — С. 179.

досліджень з журналістакологіїв зарубіжній науці (їх якраз не бракує), скільки наявність у цій галузі значної кількості суб'єктивних, зроблених на рівні публіцистики спостережень, неможливість звести позиції дослідників до спільного знаменника. Войцехом Цісаком висловлена також важлива думка про інтердисциплінарний характер журналісти-кознавства. Так як і сама журналістика є професією професій, так і на­ука про неї єнаукою наук, об'єднуючи тут зусилля філологів, істориків, політолдогів, соціологів, філософів, психологів, правознавців та пред­ставників ін. наук.

Україна потрапила в розвитку журналістикознавства в спе­цифічні умови, що мусять бути охарактеризовані в двох аспектах:

а) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на
1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвивалася
на Східній Україні лише під знаком комуністичної партійності, а на
Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Ра­
дянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає, за
рідкісними виключеннями, в цілому як псевдонаука, непридатна для ви­
користання в умовах гуманітарного суспільства;

б) по-друге, світовий досвід у справі розвитку журналістико знав-
ства залишився довгий час несприйнятим Україною унаслідок перебу­
вання її за радянською "залізною завісою", тобто в цілковитій ізоляції
від решти світу. У нас не перекладалися й не видавалися класичні за­
рубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передпла­
чувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний
досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася кла­
сика світової журналістики й публіцистики, бо, заґрунтована на загаль­
нолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній
ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосивши в 1991 році державну не­залежність, Україна опинилася без науки про журналістику. Склалася ситуація, за якої практично вся робота має розпочатися спочатку, досвід радянської науки мусить бути майже цілком відкинутий як непридатний для використання в q) ом адянському (нетоталітарному) суспільстві, а на­томість повинна бути створена нова наука про журналістику, причому в обсязі усіх трьох її компонентів: теорії, історії і практики журналістики. Це завдання й розв'язують зараз українські науковці, що працюють на факультетах і відділеннях журналістики вищих навчальних закладів. Слід сказати, що розв'язують успішно і працюють досить інтенсивно.

Саме слово "журналістика" багатозначне. Цієї багатозначності не вдається уникнути і в його термінологічному вживанні, що часом

Створюєнегативний ефект і призводить до втрати порозуміння між співрозмовниками. Існує багато визначень журналістики. З певною мірою умовності їх можна звести в такі рубрики: Журналістика — це

1) форма громадської та літературної діяльності по збиранню, об­
робці та поширенню інформації через канали масової комунікації, під
якими розуміються передусім преса, радіомовлення, телебачення,
інформаційні агентства, кіно, фото;

2) періодичні видання в цілому, а останнім часом і всі засоби ма­
сової інформації, включаючи електронні;

3) наукова дисципліна, що вивчає різноманітні проблеми даного
фаху;це значення виразно простежується в такому словосполученні, як
"кафедра журналістики"; більш точними для вираження даного значення
нам уявляються терміни "журналістикознавство" або "журналістиколо-
гія", які починають входити в ужиток нашої науки; але їхня конструктив­
на незграбність перешкоджає широкому використанню цих слів, а відтак
автори воліють за краще лишатися в межах традиційного слововжитку;

4) професія журналіста;це значення простежується у висловах
"займатися журналістикою", "навчатися журналістиці"¹².

• Теорія журналістики в Україні перебуває у стадії становлення. Після десятиліть однобічного функціонального погляду на журналісти­ку як на засіб реалізації певної політики (що відбилося й в усталеному терміні "Засоби масової інформації", вживаному синонімічно до терміну "Журналістика") прийшов час замислитися над тим, чим є періодична преса для суспільства і навіщо вона йому, а відтак і перегля­нути визначення основного поняття масової комунікації.

І щоглибше науковці замислюються над цим питанням, тим послідовніше й категоричніше заперечують погляд на журначістику ли­ше як на вид певної діяльності, засіб досягнення якихось цілей. Усе ви­разніше проступає та головна мета, на реалізацію якої та громадська й літературна діяльність зорієнтована. Усе сміливіше лунають голоси дослідників, які твердять: журналістика сьогодні мусить розглядатися не як засіб досягнення чогось і не лише як певного роду діяльність, а як

¹² Дані аспекти поняття "Журналістика" викладені в статті: Федченко П.М. Журналістика // Українська літературна енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2. — С. 218. Близьке розуміння журналістики пропонує й А. З Москаленко: "Жур­налістика — вид громадської діяльності щодо періодичного поширення соціальної інформації через канали масосої комунікації (пресу, радіо, телеба­чення, кіно та ін.)" (Москаленко А. 3. Теорія журналістики. — К.: Екснрес-об'ява, 1998. — С. 8. Підкреслення А. 3. Москаленка — І. М.).

самодостатня цінність. А відтак мусить бути запропоноване й нове виз­начення журналістики, спрямоване на осягнення її самостійної ролі в суспільному житті, у якому б не була заперечена, але розширена попе­редня концепція журналістики як певного виду діяльності.

Як відомо, життя суспільства як саморегулівної системи забезпе­чується різними соціальними інститутами. Соціальний інститут — про­дукт розвитку людської культури, що становить собою сукупність норм, які регулюють стосунки між людьми в тій чи іншій сфері суспіль­них відносин. Так, на конкретних етапах історичного розвитку людства виникають соціальні інститути шлюбу, власності, держави, права, церк­ви та ін. У відповідності до своїх інформаційних потреб суспільство ут­ворило на порівняно недавньому, високому етапі історичного розвитку наймолодший соціальний інститут — журналістику. її призначення — « забезпечувати всю суспільну вертикаль і горизонталь всебічними й точ­ними повідомленнями про навколишню дійсність, а передусім про сфе­ру соціальних відносин.

Таким чином, можна запропонувати нове визначення жур­налістики, яке виходить із самодостатнього її значення, констатує не її функції чи вказує на вид діяльності, а спрямоване на осмислення її кон­ститутивних ознак. Отже:

Журналістика — це соціальний інститут, створений з метою за­безпечення всебічного й об'єктивного інформування всіх суб'єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптималь­ного функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегулівної системи.

Соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та управлінні масовими емоціями. Функціонування журналісти­ки забезпечується в сучасному світі через її інфраструктуру, яка скла­дається з технічних, інформаційних, організаційно-управлінських та навчальних закладів та установ¹³.

Під суб'єктами суспільного життя розуміються органи влади, ор­ганізації й установи, заклади й підприємства, політичні партії та гро­мадські організації, а також окремі громадяни. Суб'єкти суспільного

¹³ Кваліфікація журналістики як інформаційного соціального інституту присут­ня вже в книзі А.З. Москаленка "Теорія журналістики" (К., 1998), де принагідно в різних місцях (с. 31, 248, 267) він називає журналістику соціальним інститутом. З визначення журналістики як соціального інстутуту починає свій підручник с-перербурзький науковець В.В. Ворошилов; див.: Ворошилов В.В. Журналисти-ка. — С. 3. Журналістику як соціальний інститут витлумачували вже автори під­ручника "Введиние в теорию журналистики" (М.: Изд-во МГУ. 1980. — С. 11).

життя розташовані на всій території інформаційного простору України; повідомлення, виготовлені в столиці, негайно розходяться в регіони, а виготовлені в регіонах так само негайно досягають столичних ре­ципієнтів. У такий спосіб здійснюється горизонтальна (географічна) ор­ганізація інформаційного простору держави.

Усі суб'єкти суспільного життя неспроможні функціонувати й ре­алізувати свої завдання без вичерпної й точної інформації. А відтак журналістика мусить розумітися як вертикальний соціальний інститут, який інформаційно обслуговує все суспільство: від Президента до учня молодшого класу. "Своєрідність журналістики як соціального інститу­ту, — відзначено в авторитетному дослідженні, — полягає в тому, що вона вторгається в усі соціальні процеси, у всі сфери дійсності"¹⁴. Об'єктивна й всебічна інформація потрібна всім суб'єктам суспільного життя для прийняття правильних рішень, віднаходження оптимальної поведінки чи шляху розвитку, уникнення конфліктних ситуацій та анта­гоністичних зіткнень, гармонійного існування різних соціальних та національних спільнот. Іншими словами, інформація, яку в сучасному світі постачає споживачам журналістика, є найважливішим чинником функціонування демократичного суспільства, існування окремої особи зокрема і людства в цілому.

Якщо здійснити розумовий експеримент і на мить припустити, що з якоїсь причини виявилися зруйнованими канали масової ко­мунікації й інформація припинила вільно поширюватися в світі, то не важко зрозуміти, що це відкине людство на століття назад, у часи серед­ньовічної темряви, роз'єднаності й герметичної замкнутості окремих країн і регіонів; людство зупиниться в своєму розвиткові, настане цілко­витий колапс цивілізації.

За чотири століття свого існування журналістика довела свою спроможність забезпечувати саморегулювання суспільства, міцно увійшла до механізмів суспільного самоуправління, стала щонайваж­ливішим суб'єктом соціального управління. У тоталітарному суспіль­стві роль журналістики зводиться до агітації і пропаганди, тобто пере­давання готової, створюваної в партійних комітетах інформації спожи­вачам. У вільному демократичному суспільстві роль журналістики нез­мірно зростає, вона сама перетворюється на "фабрику новин", її праців­ники самі збирають, обробляють і виготовляють інформацію, без якої неможливе існування жодного іншого суб'єкта суспільної дійсності. Та­ке велике значення журналістики як соціального інституту сьогодні.

¹⁴ Введение в теорию журналистики. — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1980. — С. 1

Серед запропонованих визначень слова "журналістика" є більшважливі й менш важливі. Зрозуміло, що розуміння журналістики як су­купності періодичних видань чи професії істотні, але не містять у собі наукової сутності поняття. Тому слід підкреслити: визначення жур­налістики як соціального інституту є найголовнішим і найважливішим з наукового погляду; усі інші визначення мають розглядатися як допов­нення до нього. Вони розширюють наші уявлення про журналістику, але мусять розглядатися як допоміжні до головного визначення. Таку ж функцію розширення поняття відіграють і наступні пояснення.

Журналістика— це історія сучасності.З самого початку свого існування журналістика заявила про себе як про могутній спосіб впливу на читацькі маси, чинник формування суспільної свідомості, тобто мо­гутню політичну сшгу. Знаменитому засновникові французької періоди­ки Теофрасту Ренодо належить постановка питання про журналістику як історію сучасності. "Якщо острах не сподобатися сучасникам, — пи­сав він у зверненні до читачів першого номера своєї "Ля газетт" ЗО трав­ня 1631 року, — перешкоджав багатьом писати історію свого століття, то настільки небезпечнішим для письменника є задум писати історію то­го самого тижня, навіть того самого дня, коли його будуть читати?"

Як на приклад плідного використання журналістики в наукових історичних працях пошлемося на блискуче дослідження австрійського історика Максиміліана Баха "Історія австрійської революції 1848 р." Середина XIX століття в Європі вже відзначалася розвинутою мережею періодичних видань, які докладно відбивали події сучасності. Розпочи­наючи виклад, науковець зізнається: "Події трьох березневих днів де­тально описані у багатьох брошурах, що з'явилися в безпосередньо слідуючий за цими подіями час, а також в газетах"¹⁵. А сам виклад по­чаткового періоду революції містить такі подробиці, що не можна сумніватися в їхньому походженні з численних газетних репортажів, на­писаних під свіжим враженням від подій.

Сприймаючи щодня інформацію через різні канали ЗМІ, ми не завжди відчуваємо історичний зміст подій, які, відходячи в часі, стають надбанням минулого; а відтак, відколи існує журналістика, преважна більшість істориків звертається до неї як до невичерпної джерельної ба­зи для своїх наукових праць.

Важливий аспект цієї теми полягає в тому, що в тоталітарному суспільстві можливості журналістики бути історією сучасності обме-

¹⁵ Бах Максимилиан. История австрийской революцип 1848 г. 2-е изд. — М. — Пг.:ГИЗ, 1923. —С. 5.

жені, бо обмежений доступ працівників мас-медіа до інформації. Тому за таких обставин має місце поверхове, тенденційне відображення подій в журналістиці, свідоме чи не свідоме приховування справжніх моти­вацій вчинків історичних героїв та персонажів. Часто винні в цьому не самі журналісти, а їхні інформатори, зацікавлені в приховування істо­ричної правди. Зі сторінок радянської преси 1933 року неможливо довідатися про жахливий голод в Україні, організований більшовиць­кою Москвою для придушення волелюбного українського селянства, яке не хотіло йти в колгоспи. Але чим демократичніше суспільство, у якому функціонує журналістика, тим повніше вона відіграє роль історії сучасності, відбиваючи всі боки суспільного життя, проводячи са­мостійні журналістські розслідування складних ситуацій, здобуваючи приховувану інформацію й оприлюднюючи її.

І ще один важливий аспект слід висвітлити, даючи первинні уявлен­ня про журналістику. Журналістика — це бізнесВід перших днів свого існування журналістика була способом торгівлі новинами, інформацією, тобто сферою бізнесових інтересів, справою, що приносить прибуток.

У демократичному суспільстві, щоб повідомлення ЗМІ були на­справді об'єктивними, вони не повинні підлягати втручанню або кон­тролю якоїсь однієї групи, організації чи уряду; така незалежність мож­лива лише за умов самофінансування; тому в демократичному суспільстві інформаційні установи в основному є комерційними чи бізнесовими структурами. Подібно до інших комерційних структур, успіх або занепад організації, що постачає новини, залежить від ринко­вої ситуації, від ставлення до неї споживача новин.

На відміну від інших комерційних структур, залежність між задо­воленням споживача та вигодою ЗМІ непряма. Новини мають бути укла­дені так, щоб продаватися; прибуток повинен підвищуватися не безпосе­редньо від читача чи глядача, а через збільшення кількості читачів чи гля­дачів, кожен з яких не витрачає більших коштів на придбання газети.

Завойовуючи дедалі більшу аудиторію за допомогою підвищення журналістської майстерності, дизайнерської якості видання, об'єктив­ності пропонованої читачам інформації, ЗМІ здійснює другий економіч­ний крок: продає на цей раз рекламодавцю залучену до свого видання чи­тацьку аудиторію. Шляхом посилення обігу новин ЗМІ можуть приваби­ти більше осіб, що дають рекламні оголошення і повідомлення, і брати з них більші грошові суми за рекламні послуги, оскільки їхню рекламну інформацію читатиме або бачитиме більша аудиторія. Таким чином, продаж реклами субсидує продаж новин, а відтак і всю журналістику.

Отже, журналістика є складною сферою духовної, інтелектуаль-

ної та економічної діяльності людини, що має передусім гносеологічний (епістем о логічний) характер. Адже саме пізнання у сучасній філософії розуміється як "сукупність процесів, завдяки яким людина дістає, пере­робляє і використовує інформацію про світ і про саму себе"¹⁶. Будь-яка пізнавальна діяльність викликана потребами доцільної практичної діяльності людини, спрямована на задоволення історично сформованих її матеріальних і духовних потреб.

В історії земної цивілізації не завжди існувала практика суспільного використання інформації. Більше того, у порівнянні із за­гальним віком людського суспільства пізнавально-інформаційна ак­тивність людини — риса порівняно молода. Властивість людини пізна­вати світ, отримувати, переробляти і поширювати інформацію форму­валася історично. Існували цілі епохи (Стародавній Єгипет, Середнь­овіччя), у які традиційним було приховування знань певними групами людей (жерцями, монахами) від широкого загалу.

Але внаслідок внутрішнього саморозвитку біологічна людина поступово перетворилася на соціальну істоту, для якої пізнання себе і світу стало іманентною потребою. Можна сказати, що пізнавальна діяльність сьогодні є невід'ємним атрибутом людини. Журналістика ви­никла на певному етапі розвитку людства, а саме: тоді, коли оволодіння різноманітною за змістом і формою інформацією стало необхідним для практичної діяльності суспільної людини. Таку інформацію відтоді й донині постачають людині численні ЗМІ.

Епістемологія розрізняє об'єкт, суб'єкт і предмет пізнання. Ті конкретні явища, процеси, предмети і речі, на які безпосередньо спря­мована пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єктом пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, називається суб'єктом пізнання. У ролі суб'єкта може виступати як окремий індивід чи суспільна група (наприклад, колектив науковців, що вивчають певну проблему), так і суспільство в цілому. Об'єкт зазвичай володіє безкінеч­ними властивостями, зв'язками і відношеннями. Тому, окрім нього, прийнято виділяти у сфері пізнання ще й предмет — певні цілком визна­чені властивості, аспекти, структури об'єкта.

Об'єктом журналістики є вся дійсність без будь-яких обмежень чи винятків, уточнень чи застережень. Немає такої сфери життя — у політиці, науці, культурі, побуті, — якої б не торкалося слово жур­наліста. Щоправда, в кожній країні є поняття державної таємниці, тоб-

¹⁶ Лазарев Ф. В., Трифонова М. К. Философия: Учебное пособие. — Симферо­поль: СОНАТ, 1999. — С. 197.

ЗО

то такої сфери, куди навіть журналістам проникати заборонено. Але попри це запропонована нами формула зберігає принципову пра­вильність, оскільки державна таємниця — поняття релятивне, відносне, а потяг журналістики писати про все іманентний, вічний.

Разом з тим у структурі журналістики доцільно виділяти її пред­мет — вужчу сферу дійсності, конкретну частину об'єкта, яка відіграє провідну роль у гносеологічному спрямуванні даної діяльності. У цьо­му сенсі журналістика спрямована на повідомлення про конкретні зміни в дійсності, нові явища в ній. "Відповідно предметом пізнання для жур­наліста, — вважають автори спеціального дослідження, — виступають конкретні ситуації життя, у яких виявляють себе її нові моменти — по­зитивні чи негативні, але обов'язково значущі для багатьох"¹⁷ (підкрес­лення авторів. — І. М.).

Журналістика як наука (журналістикознавство) має дві найваж­ливіші складові: теорію журналістики та історію журналістики. Між ни­ми існує якнайтісніший зв'язок. Це суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з яких може розвиватися лише на грунті іншої.

Історія журналістики — це наука про процес розвитку масово-інформаційної діяльності від зародження до наших днів, включаючи всю множинність явищ як друкованих, так і електронних органів масо­вої інформації. Але праця історика журналістики неможлива без вико­ристання основних положень, термінологічного апарату, головних за­сад теорії журналістики, вироблених в межах цієї дисципліни наукових засад вивчення і оцінки історичних явищ.

Теорія журналістики — це наука про сутність і специфіку жур­налістики, її місце в структурі суспільства і суспільної свідомості, її функції та засади, природу журналістської творчості, метод жур­налістики та її загальні жанрологічні проблеми, шляхи аналізу окремих явищ та журналістського процесу в цілому. Теорія журналістики виро­стає на ґрунті вивчення її історії і є узагальненням безкінечного числа явищ до кінцевого числа найважливіших законів.

¹⁷ Основьі творческой деятельности журналиста: Учебник для студ. вузов по аіец. "Журналистика" / Ред.-сост. С. Г. Корконосенко. — СПб.: Знание СПбИВЗСЗП, 2000. — С. 62.

Що таке журналістика? Яке її місце в сучасній суспільній дійсності та в історичній ретроспективі та перспективі? Ось питання, на які відповідає теорія журналістики як наука. Ці питання виникають постійно перед кожним свідомим читачем і журналістом-практиком. А тому глибоко помиляються ті, хто вважає наукову теорію зібранням су­хих, умоглядних положень, набором хитромудрих понять і навмисне вигаданих термінів. Які б не були складні ідеї цієї науки, сам її пред­мет — журналістика — завжди незмірно складніший і розмаїтіший.

Теорія дає ключ до розуміння журналістики і оцінюється пере­дусім за тим, якою роз'яснювальною силою вона володіє.

Теорія журналістики — порівняно молода наукова дисципліна. Вона почала розвиватися лише в XX столітті разом з виникненням жур­налістської освіти, була на теренах СРСР вкрай заполітизована в ра­дянську добу і в комплексі нинішніх проблем постала в нас лише в новітні часи. На Заході створено чимало цікавих теоретичних кон­цепцій журналістики, але через відсутність комунікаційних каналів між двома взаємовиключними ідеологічними системами у нас ці концепції або ж були невідомі, або ж сприймалися лише із знаком "мінус", цілко­вито заперечувалися. А відтак, теорія журналістики в Україні постала сьогодні перед необхідністю вироблення нових підходів до традиційних проблем, вивчення західного досвіду їхнього розв'язання, адаптації цього досвіду до української дійсності, створення такої наукової дис­ципліни, яка б відповідала реаліям демократичної правової держави, що нею стає наша Батьківщина.

Журналістика існувала давно, але лише в XX столітті для захис­ту своїх професійних інтересів журналісти об'єдналися в творчі спілки. У 1926 році в Парижі була заснована Міжнародна Федерація Жур­налістів (МФЖ) як об'єднання національних журналістських профспілок і організацій. У 1952 році перезаснована, що пов'язано з пе­рервою в її діяльності під час другої світової війни, і здобула нову, що діє й дотепер, структуру.

МФЖ — найбільша організація такого профілю, об'єднує жур­налістів більш ніж 90 країн світу. МФЖ бореться за соціальні права жур­налістів, що працюють у різних типах ЗМІ. Федерація визнана ООН та

Міжнародним профспілковим рухом як представницький орган жур­налістів усього світу. МФЖ має штаб-квартиру в Брюсселі (Бельгія) та регіональні офіційні представництва в Азії, Європі, Латинській Америці.

У 1946 році засновано як альтернативу МФЖ Міжнародну ор­ганізацію журналістів (МОЖ) з штаб-квартирою в Празі. На відміну від МФЖ, що об'єднувала журналістів західного, демократичного світу, МОЖ була створена як журналістська організація соціалістичної орієнтації. Організація об'єднувала національні спілки й групи жур­налістів. Налічувала 150 тис. членів з 120 країн світу. З 1953 року видава­ла англійською, іспанською, французькою, російською та угорською мо­вами щомісячний журнал "Демократичний журналіст". З 1958 року що­річно 8 вересня відзначала Міжнародний день солідарності журналістів. З розпадом соціалістичного табору МОЖ припинила свою діяльність.

У 1959 році заснована Спілка журналістів України (тоді в складі Спілки журналістів СРСР. тепер — самостійна організація). Шостий позачерговий з'їзд Спілки журналістів УРСР (1990) проголосив себе Першим Установчим з'їздом спілки як самостійного об'єднання співробітників українських мас-медіа. На пропозицію групи жур­налістів, від імені яких виступив тодішній декан факультету журналісти­ки Львівського університету ім. І.Я. Франка професор В.Й. Здоровега, з'їздом була ухвалена резолюція про реорганізацію спілки в незалежну, позапартійну організацію¹⁸.

З'їзд прийняв Статут, у якому проголосив Спілку журналістів Ук­раїни вільною, незалежною, добровільною організацією творчих працівників газет, журналів, видавництв, інформаційних агентств, теле­бачення, радіомовлення, інших засобів масової інформації, що діє на за­садах повного самоврядування, самофінансування і самоокупності. Керівництво Спілкою журналістів України здійснюють лише її виборні органи, що обираються демократичним шляхом. Над Спілкою не існує вищестоячих органів. Будь-які форми нагляду і контролю з боку держа­ви, окрім покликаних стежити за дотриманням конституційної закон­ності, рішуче відкидаються.

У квітні 1997 року Спілка провела свій Третій з'їзд. На ньому го­ловою Спілки обраний відомий журналіст Ігор Лубченко. СЖУ видає журнал "Журналіст України", що виходив у 1975-1982роках як інфор­маційний бюлетень, а з березня 1982 року — як місячник. Журнал

¹⁸ Див. про це у спогадах: Лубковим Ігор. Уроки в школі Здоровеги // Збірник праць кафедри української преси. — Львів: ЛНУ ім. їв. Франка, 2000. Віщ.з. — С. 11.

висвітлює творчу діяльність спілки, її обласних організацій, досвід ро­боти редакцій, подає матеріали з теорії та історії журналістики. Про­фесійне свято українські журналісти згідно з указом Президента Ук­раїни від 1993 р. відзначається щороку (з 1994) 6 червня.

Київський університет з 1976 року видавав міжвідомчий науковий збірник "Журналістика: преса, телебачення, радіо". До 1982 року вихо­див двічі на рік, з 1983 року — щорічник. З 1994 року на його базі засно­вано щорічне видання "Вісник Київського університету. Серія: Жур­налістика". Головні його теми — теорія, історія і практика ЗМІ. З 2000 року Інститут журналістики Київського національного університе­ту ім. Т. Шевченка розпочав видання нових часописів: "Наукові записки Інституту журналістики", "Українське журналістикознавство", "Акту­альні питання масової комунікації", "Стиль і текст", "Образ". Факультет журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка так само видає "Вісник Львівського університету. Серія: Журналістика". Тут виходить і періодичне видання "Наукові записки кафедри періодичної преси". Позитивні зрушення в науковій періодиці з проблем журналісти­ки засвідчують те місце, яке займає журналістика в демократичному суспільстві, зростання авторитету журналістської освіти в нашій державі.