Хромосомна теорія спадковості 4 страница

Клінічна картина захворювання різна: є форми з різким про­явом цього синдрому, але є й стерті форми. У хворих жінок мо­жуть спостерігатися розумова відсталість, недорозвинені яєч­ники, гіпоплазія матки, безплідність, порушення оваріально­менструального циклу: у них рано настає вторинна аменорея або буває передчасний клімакс. Серед них у декілька разів частіше можна зустріти осіб із психопатичними рисами й схильністю до шизофреноподібних розладів.

Досить часто змін у фенотипі може й не бути, оскільки дві Х-хромосоми спіралізовані й неактивні. Такі жінки можуть мати здорових дітей, тому що половина їхніх гамет має нормальний на­бір хромосом.

Описано випадки збільшення кількості Х-хромосом у жінок до 4, 5 і більше (48, XXX). Спостерігається закономірність: що біль­ше Х-хромосом у каріотипі, то тяжчі клінічні прояви синдрому. У таких хворих більше виражені розумова відсталість та зміни у фенотипі, а також спостерігається статевий інфантилізм.

Жінки з таким захворюванням високі на зріст, мають зна­чні зміни в будові скелета, викривлення хребта, депігментовані плями.

Моногенні (молекулярні) спадкові захворювання

Причина генних захворювань — мутація гена. Генні мутації можуть з'являтися в структурних (основна маса хвороб) і регуля­торних генах.

Більшість генних захворювань — це порушення обміну речо­вин. Послідовність патогенезу цих захворювань відбувається за схемою: ген — фермент — біохімічна реакція — ознака хвороби. Мутація гена спричинює такі наслідки: змінюється або зникає фермент, унаслідок цього не відбувається певна метаболічна ре­акція, що призводить до зміни або порушення розвитку окремих ознак організму.

Кожна генна мутація зумовлює зміну активності або відсут­ність білка. Від первинного аномального продукту починається порушений ланцюг біохімічних реакцій, який і призводить до клінічних проявів хвороби. На тлі порушеного обміну речовин розгортаються всі патологічні реакції, симптоми, синдроми. Крім того, на відміну від набутих захворювань, під час спадкових хво­роб етіологічний чинник (функціонування мутантного гена) діє постійно. І через це спадкові захворювання тривають переважно безперервно і прогресують.

Для всіх моногенних захворювань характерні генетична гете­розиготність і клінічний поліморфізм.

За характером успадковування моногенні хвороби поділяють на три групи:

1) аутосомно-домінантні;

2) аутосомно-рецесивні;

3) зчеплені зі статтю.

Найпоширеніша і найбільш вивчена група моногенних за­хворювань — це ензимопатії (ферментопатії), тобто порушення структури білків-ферментів, які беруть участь в обміні речовин. У разі ензимопатії в організмі наявний дефіцит кінцевого продукту обміну внаслідок накопичення проміжних речовин.

Для ензимопатії характерний сімейний характер захворюван­ня і хронічний, прогредієнтний, рецидивний перебіг.

Молекулярні хвороби вуглеводного, амінокислотного, ліпідного та мінерального обміну

Молекулярні хвороби вуглеводного обміну

Галактоземія — досить рідкісне захворювання (1 : 50 000 — 1 : ЗО 000), пов'язане з непереносністю новонародженими груд­ного молока. Під час вигодовування в дитини порушується обмі молочного цукру галактози. У нормі галактоза за допомогою фе] менту галактозо-1-фосфат-уридинтрансферази перетворюється організмі на галактозо-1-фосфат, який потім перетворюється на глюкозо-6-фосфат, що входить до метаболічного циклу глюкози.

У разі галактоземії, внаслідок мутації гена, у дитини спостері­гається недостатність цього ферменту, що зумовлює накопичен­ня надмірної кількості галактозо-1-фосфату та інших продуктів неповного розпаду лактози, які є токсичними для тканин орга­нізму. У дитини розвиваються цироз печінки, рання катаракта, уражуються нирки. Симптоми виявляються одразу після першо­го годування грудним молоком. З'являються блювання, пронос. Зменшується маса тіла, розвивається жовтяниця, гепатомегалія, анемія, мікроцефалія, з'являються кровотечі й геморагії на шкі­рі, часто бувають судоми, у подальшому — ознаки цирозу печінки і відставання в психічному розвитку. Якщо не буде належного лі­кування, такі діти вмирають у перші місяці життя. їх життя за­лежить від ранньої діагностики захворювання.

Різні типи галактоземії й труднощі біохімічної діагностики ускладнюють своєчасне розпізнавання цієї патології. Найнадій­пішими діагностичними методами є виявлення галактози в крові 9а допомогою хроматографії на папері, а також пряме визначення активності галактозо-1-фосфат-уридинтрансферази в еритроци­тах та виявлення галактози в сечі.

Ранню діагностику проводять також на ауксотрофних мікро­бах.

Лікують галактоземію спеціальною дієтою (без галактози) або припиняють годувати грудним молоком, замість нього вигодову­ють коров'ячим, яке містить менше галактози.

Фруктоземія — це спадкове захворювання, що передається за аутосомно-рецесивним типом. Воно пов'язане з різко зниже­ною активністю ферменту фруктозо- 1-фосфатальдолази. Поши­реність його — 1 : 20 000 населення. При недостатній активності цього ферменту асиміляція фруктози затримується до фруктозо-1-фосфату, що накопичується в тканинах і завдає токсичного впливу на клітини.

Клініка фруктоземії нагаДує галактоземію, але вона зазвичай виникає, коли дитина починає одержувати соки, плоди й овочі або споживати цукор. Організм дитини не сприймає фрукти. У неї з'являється блювання, характерний розвиток гіпотрофії, ге-иатоспленомегалії, асциту. Споживання великої кількості фрук­този може призвести до гострої гіпоглікемії, що супроводжується судомами, тремором і розвитком коматозного стану.

Діагностика фруктоземії полягає у виявленні фруктозурії (ре­акція Селіванова) при навантаженні фруктозою, гіпоглікемії, гі-пофосфатемії, ознак ураження печінки.

Лікування фруктоземії полягає у виключенні з раціону соків, ягід, фруктів і овочів. При своєчасному виключенні фруктози ди­тина розвивається нормально, і прояви захворювання набувають зворотного розвитку.

Молекулярні хвороби амінокислотного обміну

Алкаптонурія. Алкаптонурію описав К. Бедекер у 1859 р., але біохімічно дослідив і вивчив Н. Геррод у 1908 р. Н. Геррод дійшов висновку, що:

1) алкаптонурія зумовлена недостатністю оксидази гомоген-тизинової кислоти, яка в нормі сприяє перетворенню цієї кислоти на метилоцтову кислоту;

2) індивід має виражену форму алкаптонурії або перебуває в нормальному стані; тобто або з організму людини виділяється кілька грамів гомогентизинової кислоти на день, або кислота зо­всім не виділяється. Проміжних станів немає;

3) захворювання природжене;

4) захворювання трапляється в сибсів, а не в батьків;

5) у випадку алкаптонурії батьки зазвичай кузени. Алкаптонурія успадковується тільки за АР-типом, тому вона

трапляється в окремих родинах. Захворювання виявляється хро­нічним артритом унаслідок відкладання в суглобах, хрящах ті сполучних тканинах меланіноїдних речовин. Потім ці речовин; забарвлюються в колір вохри (охроноз). Забарвлення набуваютз також ендокард, великі судини, нирки, легені. Алкаптонурі, може супроводжуватися хворобами серця і судин, атероскле] зом, нирковокам'яною хворобою. У хворих на алкаптонурію вна­слідок мутації гена відсутній фермент оксидаза гомогентизинової кислоти. Вона накопичується в організмі й частково виводитьс: із сечею. Сеча таких хворих на повітрі темнішає, тому що відбува­ється окиснення гомогентизинової кислоти. Це є важливою озна­кою і дає змогу розпізнати хворобу в ранньому дитинстві й розпо­чати своєчасне лікування.

Лікують алкаптонурію великими дозами аскорбінової кисло­ти. Це значно пом'якшує симптоми хвороби.

Фенілкетонурія (ФКУ). Це захворювання зумовлене дефектої фені лаланінгідрокси лази, унаслідок чого амінокислота фенілала­нін не може пройти процесу перетворення тирозин — тироксин меланін і адреналін. Фенілаланін накопичується в рідинах орга­нізму, в яких утворюються кетокислоти. Вони накопичуються організмі й стають токсичними продуктами для нервової систе­ми, особливо для клітин мозку та його кори. Усе це спричинює за­тримку розвитку головного мозку, а також руйнування його клі­тин. У дитини розвивається тяжкий ступінь розумової відсталос­ті. Недостатність тирозину призводить до зменшення утворення адреналіну і меланіну, тому в разі такого захворювання спосте­рігається депігментація волосся, райдужної оболонки. У людей з таким захворюванням світла шкіра, світле волосся й блакитні о¹ (фенотипово — блакитноокі блондини).

Хвороба розвивається повільно й підступно. Новонароджений з ФКУ — клінічно здоровий. Це пояснюється тим, що відбуваєть­ся вирівнювання ензимопатичного дефіциту в період внутріш ньоутробного життя через ензими матері, які проникають крізь плаценту. Але з перших тижнів життя в новонародженого роз­ииваються клінічні ознаки неврологічної патології: підвищена ибудливість, посилені сухожилкові рефлекси, гіпертонія м'язів, тремтіння; судомні напади у вигляді кивків, диспепсія.

Ранні симптоми цього захворювання: блювання, яке імітує спазм чи вегетативні розлади, що проявляються пітливістю, акро-ціанозом. З'являється характерний для ФКУ мишачий запах сечі пі поту, зумовлений наявністю ортогідроксифенілоцтової кисло­ти. Пізніше, на 4—5-му місяці, спостерігаються затримка в розу­мовому й фізичному розвитку, мікроцефалія, збліднення шкірно­го покриву, волосся стає світлішим. Діти стають млявими, сонли­вими, не фіксують погляду на предметах, не здатні спілкуватися а батьками, у них ослаблена увага. У таких дітей пізно прорізу­ються зуби, затримується розвиток мовлення. Спостерігаються часті випадки нападів епілепсії. Психічні порушення прогресу­ють до 4-річного віку. З віком у дитини знижується проникність гоматоенцефалічного бар'єра і зменшується загроза токсичного ураження мозку. Таким чигіом, особливо важливе значення має рання діагностика ФКУ і відповідне лікування суворою дієтою (усі продукти не повинні містити фенілаланіну).

Діагностика ФКУ: проведення тесту Гатрі в пологовому будин­ку дає змогу перевірити майже всіх новонароджених. Але деяких дітей не встигають обстежити, оскільки вони раніше 4-го дня життя потрапляють до інших відділень, а іноді їх з різних при­чин виписують без обстеження.

Щоб не пропустити виявлення хвороби, медичні працівники мають попереджати всіх батьків новонароджених про можли­ві наслідки непроходження тесту на ФКУ. Для цього потрібно обов'язково перевірити, чи є на обмінній карті позначка про ана­ліз крові на ФКУ. Якщо її немає, необхідно терміново здати кров дитини на аналіз.

У разі класичної ФКУ з першого тижня життя різко підвищуєть­ся рівень фенілаланіну в сироватці крові — до ЗО мг % і більше.

Нині для діагностики ФКУ застосовують сучасний, еколо­гічно чистий, кількісний флюорометричний метод на приладі "Флюороскан-2". За допомогою цього методу проводять контроль за лікуванням ФКУ.

Єдиним патогенетичним і досить успішним методом лікуван­ня ФКУ є дієтотерапія. З харчового раціону хворих повністю ви­ключається фенілаланін. Дитину переводять на вигодовування спеціальним білковим гідролізатом, багатого на тирозин, трип­тофан, мінеральні солі і вітаміни, жири і вуглеводи (нефемікі нофелан, берлафен, лофенолакс, кетоніл, цимогран, гіпофенаї тощо). Однак фенілаланін належить до незамінних, тобто таки; що не синтезуються організмом людини, і має надходити в орга­нізм у кількості, потрібній для порівняно нормального фізично] розвитку дитини.

Не допустити розумової і фізичної неповноцінності дитини основне завдання лікування захворювання. Тому найголовніши] у лікуванні ФКУ є принцип гомеостатичності дієтотерапії. Вміє фенілаланіну в їжі має бути не більше, ніж 21 % вікової фізіол< гічної норми. Ця норма дає змогу запобігти як патологічному п] яву хвороби, так і порушенням фізичного розвитку.

За допомогою сучасних харчових раціонів для хворих на ФК' можна контролювати надходження фенілаланіну в організм, щоі воно точно відповідало його концентрації в крові. Рання діагнос­тика і незволікання з призначенням дієтотерапії (у перші 2 З міс. життя) забезпечують нормальний розвиток дитини.

Для лікування важливою умовою є підтримання оптимальної кількості фенілаланіну в крові. У дітей грудного віку, які прох< дять лікування, цей показник має бути не нижчий ніж 2—3 мг % і не вищий ніж 6—8 мг %, у старших — до 10 мг %.

Контрольні аналізи проводять один раз на тиждень до вік; 6 міс, а з 6 міс. до 1 року — 2 рази на місяць.

У дітей з раннім виявленням і вчасно розпочатим лікування] хвороби прогнози сприятливі. Розумовий і фізичний розвиток та­ких дітей упродовж усього періоду лікування залишається но] мальним. Без проведення дієтотерапії в 100 % випадків розви­вається тяжка розумова відсталість, ідіотія. На думку одних вче­них, припиняти лікування можна у віці 4—6 років. Це безпечно не викликає побоювань щодо подальшого нормального розвитк; дитини. Інші вважають, що припиняти лікування в дошкільному віці передчасно, оскільки це може спричинити психічну деграда­цію пацієнтів.

Молекулярні хвороби ліпідного обміну

Хвороба Тея—Сакса. Це одна з форм амавротичної ідіоті (рання, дитяча). Характеризується клінічно прогресивним зни­женням гостроти зору, прогресивною деградацією інтелекту, су­домами та іншими неврологічними симптомами. У віці 4—6 міс. раніше активна дитина втрачає рухливість, цікавість до навю і и цінного середовища, не впізнає батьків, припиняє гратися, смі­ятися, не фіксує погляду, сліпне. Відзначається гіперреакція на :шук (аж до тонічних судом). На очному дні визначається симп­том вишневої кісточки; наявна атрофія зорового нерва. Хвороба швидко прогресує, і через 1,5—2 роки від початку захворювання дитина помирає.

Первинний біохімічний дефект — зниження активності фруктозо- 1-фосфатальдолазигексозамінідази А. Хвороба частіше трапляється серед євреїв-ашкеназі, а також у разі кровноспорід-нених шлюбів. Ефективної терапії немає. Практикують симпто­матичне лікування.

З метою діагностики проводять біохімічне дослідження крові й очного дна. Можлива пренатальна діагностика. Особливу увагу слід приділяти профілактиці цього захворювання та виявленню гетерозиготних носіїв патологічного гена.

Хвороба Гоше (глюкоцереброзний ліпідоз). Це генне захворю­вання, пов'язане з порушенйям ліпідного обміну. Перетворення одного ліпіду на інший відбувається за допомогою відповідного ферменту внаслідок мутації гена. Це призводить до накопичення в клітинах певних ліпідів.

У разі хвороби Гоше в клітинах головного мозку і внутріш­ніх органів накопичується глюкоцереброзид (сполука цераміду з глюкозою).

Розрізняють три форми хвороби: гостру, підгостру і хроніч­ну. Розвиток її починається в певному віці, і в кожної переважає симптоматика, характерна тільки для певної з них.

У разі гострої форми симптоми захворювання з'являються в перші 2—3 міс. життя. Причому перше місце посідають невро­логічні порушення. У дітей спостерігаються м'язова ригідність, порушення зору, косоокість, утруднення ковтання, спазм горта­ні, психічна деградація, остеопороз кистей, деформація стегон за типом колб Ерленгастера. Часто трапляються переломи кісток унаслідок розростання клітин Гоше в кістковому мозку. Змен­шення кісткового мозку спричинює гіпохромну анемію, тромбо-пенію, які супроводжуються носовими та іншими кровотечами. Кардинальними ознаками є помітне збільшення печінки й селе­зінки, що виявляється у віці 3—6 міс, а також збільшення живо­та. Можливі бронхопневмонії внаслідок аспірації. На очному дні з'являється вишнево-червона пляма. Смерть настає від дихаль­них розладів на першому році життя.

У разі підгострої форми також переважають неврологічні симптоми: змінюється поведінка, спостерігаються судоми, відбу­ваються мозочкові зміни. Недоумство, збільшується живіт унаслі­док гепатоспленомегалії, з'являється біль у кістках. Патологічні переломи. Асептичний некроз головки стегнової кістки, анемія, тромбоцитопенія. Також спостерігаються аномальна пігментація обличчя, шиї, гомілок, остеопороз. Клітини Гоше виявляються в кістковому мозку, печінці, лімфатичних вузлах. У тканинах мозку, печінки, селезінки, кістковому мозку наявна велика кіль­кість глюкоцереброзидів. У лейкоцитах знижується активність В-глюкозидази. Усі ці симптоми в разі підгострої форми м'якші, ніж під час гострої.

У разі хронічної форми ушкоджуються лише внутрішні орга­ни, головний мозок не залучається до процесу.

Молекулярні хвороби мінерального обміну

Хвороба Вільсона—Коновалова. Це спадкове захворювання, що характеризується поєднанням цирозу печінки з дистрофіч­ним процесом у головному мозку. Успадковується за аутосомно-рецесивним типом.

Для прояву захворювання мають значення екзогенні впливи, які вражають печінку (інтоксикації та інфекції). Основну роль у патогенезі гепатоцеребральної дистрофії відіграють генетично зу­мовлені порушення обміну білків і міді. Порушення синтезу біл­ків призводить до гіпераміноацидурії і гіпопротеїнемії, страждає й обмін нуклеотидів. Особливо велике значення має зменшення вмісту церулоплазміну — білка, який містить мідь і має фер­ментативні властивості оксидази. У результаті мідь виявляється слабко зв'язаною з альбуміном і амінокислотами крові, легко від­щеплюється від них, у великій кількості виділяється із сечею і відкладається в тканинах — головним чином у печінці, головно­му мозку і рогівці.

Надлишок вільної міді пригнічує активність окисних і деяких інших ферментів, що призводить до загибелі клітин. Ураження печінки з розпадом її тканини і зниженням бар'єрної функції веде до аутоінтоксикації продуктами гепатоаутолізу і чужорідни­ми продуктами, що надходять з кишок.

Діагноз установлюють за даними анамнезу про спадковий ха­рактер захворювання, наявністю рогівкового кільця, симптомів патології печінки (діагностична пункція печінки виявляє цироз і

великий вміст міді), явищ геморагічного діабету й особливо гіпер-купрурії (виділення за добу понад 200 мкг міді) і гіпераміноаци-дурії (понад 350 мкг за добу).

У лікуванні ефект дають тіолові препарати, що зв'язують мідь і виводять її з організму.

Муковісцидоз. Муковісцидоз, або кістозний фіброз (підшлун­кової залози), — одне зі спадкових захворювань, яке трапляєть­ся найчастіше, має моногенну природу та аутосомно-рецесивний тип успадковування.

Частота хворих на муковісцидоз у Європі становить приблизно І : 2000 новонароджених. Серед негритянського населення часто­та випадків становить майже 1 : 7000 новонароджених. Хворих на муковісцидоз практично немає в Китаї і Японії. Серед монго­лоїдної раси муковісцидоз трапляється з частотою 1 : 30 000 ново­народжених. В Україні частота захворювань — 1: 2500 новонаро­джених.

Найпоширенішою причиною муковісцидозу є мутація (деле-ція) гена.

Патогенез ґрунтується на порушенні провідності йонів хло­ру мембранами клітин епітелію. Це спричинює зміну фізико-хімічних властивостей слизу ендокринних залоз і призводить до утворення густого, в'язкого секрету, обтурації, застійних явищ, фіброзу і склерозу в різних органах і тканинах організму дитини. За цих умов різко порушується сольовий обмін унаслідок надмір­ного потовиділення ("солона дитина", "гіркі сльози"), через під-иищену концентрацію натрію та хлору в поті, нігтях, волоссі.

Згідно із сучасними даними, первинну ланку муковісцидозу можна представити так:

I етап — порушення нуклеотидної послідовності ДНК-кодувальної послідовності гена трансмембранного регуляторного білка муковісцидозу (ТРБМ) (понад 150 різних мутацій).

II етап — структурно-функціональні порушення продукту гена ТРБМ; білка хлорного каналу клітинних мембран.

III етап — функціональні порушення проникності клітинних мембран апікального епітелію. Дефектний ген функціонує як по­стійно "закритий" канал.

Для хвороби характерний поступовий розвиток, на 2—3-му місяці життя з'являється бронхіт. У подальшому в нього трива­лий перебіг, і він не піддається антибактеріальній терапії. Хворі скаржаться на кашель, задишку, підвищення температури тіла,

зниження апетиту, посилюється загальна слабкість. З прогр< ванням хвороби кашель стає постійним, виснажливим, напад* подібним, кашлюкоподібним. Емфізема легень розвивається 100 % випадків. Найтяжчі ускладнення — абсцедивна пневмо­нія, пневмоторакс, легенева кровотеча.

Симптоми муковісцидозу дуже схожі з клінічними проява] пневмонії, але мають характерні ознаки.

За наявності змішаної форми (кишкової і легеневої) симпто­ми можуть виявлятися майже одночасно. Часто захворюванню починається з кишкових симптомів, а легеневий симптом при­єднується пізніше. Кишковий прояв муковісцидозу пов'язані з порушенням активності ферментів підшлункової залози, залі кишок й ураженням печінки.

У період загострення кишкової форми муковісцидозу хво] перебувають у тяжкому стані. У них виражений симптом недо­статності всмоктування. Гнильні процеси в кишках спричинююті здуття живота, появу рясних, жирних, дьогтеподібних випорож­нень світло-жовтого або сірого кольору. Випорожнення буваю' до 6—8 разів на добу, з різким гнильним запахом. У багатьох хво­рих спостерігаються випадання прямої кишки, біліарний ци] печінки, гіпотрофія.

Меконіальний ілеус трапляється в 10—20 % новонароджені з муковісцидозом. За цих умов розвивається картина кишкові непрохідності: блювання з домішкою жовчі, невідходження м< конію, збільшення живота. Найзагрозливіше ускладнення — м< конієвий перитоніт.

Серед багатьох методів діагностування муковісцидозу най­частіше вдаються до антенатальної (пренатальної) діагностики, яка дає можливість запобігти народженню хворої дитини (вчас-, но перервати вагітність). Антенатальна діагностика муковісци­дозу ґрунтується на аналізі мутації гена ТРБМ у зразках ДНК (ДНК-діагностика), взятих із матеріалу плода. Цей матеріал різні терміни вагітності отримують шляхом біопсії хоріона (] триместр вагітності), амніоцентезу (II триместр), кордоцентез; (III триместр). Цей метод характеризується високою точністю інформативністю.

Під час біохімічної пренатальної діагностики муковісцидозу, яку проводять на матеріалі амніотичної рідини, найголовнішим є визначення активності деяких ферментів кишкових мікроворси-нок плода.

Ці методи, які застосовують у більшості країн світу і в Украї-ііі, є найефективнішим засобом подолання муковісцидозу.

Рання антенатальна і постнатальна діагностика муковісци-ДОЗу ґрунтується на типових клінічних симптомах, генетично­му анамнезі, виявленні високої концентрації хлоридів у потовій рідині й відсутності панкреатичних ферментів у дуоденальному І місті.

"Потовий тест" фактично є патогномонічним для муковісци­дозу.

Пренатальна діагностика спадкової патології

Пренатальна діагностика природжених і спадкових хвороб — це комплексна галузь медицини, яка швидко розвивається. Вона застосовує й ультразвукову діагностику (УЗД), й оператив­ну техніку (хоріонбіопсію, амніо- і кордоцентез, біопсію м'язів і шкіри плода), і лабораторні Методи (цитогенетичні, біохімічні, молекулярно-генетичні).

Пренатальна діагностика має винятково важливе значен­ня під час медико-генетичного консультування, оскільки це дає можливість перейти від вірогідного до однозначного прогнозу-шшня здоров'я дитини в родинах з генетичним обтяженням. Пре­натальну діагностику здійснюють у І і II триместрах вагітності, тобто в періоди, коли у випадку виявлення патології ще можна перервати вагітність. На сьогодні можлива діагностика практич­но всіх хромосомних синдромів і близько 100 спадкових хвороб, біохімічний дефект яких встановлено вірогідно.

Питання про проведення пренатального переривання вагіт­ності має статися тільки після оцінювання таких критеріїв.

1. Хвороба має бути досить тяжкою, щоб було виправдане пе-
реривання вагітності.

2. Лікування хвороби плода неможливе і незадовільне.

3. Родина, що консультується, повинна бути згодна на пере­ривання вагітності.

4. Існує точний тест для встановлення пренатального діаг­нозу.

5. Досить високий генетичний ризик несприятливого резуль­тату вагітності.

При організації розвитку системи пренатальної діагностики мають виконуватися такі умови:

1. Діагностичні процедури мають бути безпечні для здоров'; матері і плода.

2. Частота ускладнень вагітності після пренатальної діагнос­тики не повинна помітно підвищуватися зі спонтанним рівнем, тобто процедура не повинна підвищувати ймовірності втрати плі да відразу чи після її проведення у віддалений період.

3. Лікарі, що володіють технікою пренатальної діагностики, мають знати ймовірність установлення псевдопозитивних чі псевдонегативних діагнозів, іншими словами, повинні добре зна­ти обмеження методу.

4. Пренатальна діагностика має включати два етапи:

1) виявлення жінок з підвищеним ризиком несприятливо­го в генетичному плані результату вагітності під час медико-генетичного консультування чи первинного обстеження всі: вагітних, у тому числі з використанням методів просіваючої діа­гностики;

2) власне пренатальна діагностика. Аналізи проводять тількз жінкам, що мають фактори ризику.

5. Група фахівців з пренатальної діагностики (акушер-
гінеколог, лікар-генетик, лікар-лаборант-генетик) повинні знати
діагностичні обмеження методу не взагалі, а в їхній власній лабо-
раторії.

6. Група фахівців повинна суворо дотримуватися стандартів
для процедур і лабораторних аналізів, здійснювати точний конт-
роль якості роботи, а також мати статистику завершення вагіт-
ностей і розбіжностей діагнозів (контроль після абортів чи післ;
народження).

Показання для пренатальної діагностики:

1) вік матері визначений у 35 років;

2) наявність у родині попередньої дитини з хромосомною пато­логією, у тому числі із синдромом Дауна;

3) перебудова батьківських хромосом;

4) наявність у родині захворювань, успадковуваних зчеплено зі статтю;

5) природжені "помилки" метаболізму;

6) інші показання для цитогенетичної пренатальної діагнос­тики.

Інвазивні методи дослідження в пренатальній діагностиці

Амніоцентез — прокол плодового міхура з метою одержання навколоплідної рідини і злущених клітин амніона плода. Діа­гностичне значення методу не викликає сумнівів. Ця процедура здійснюється на 15—18-му тижні вагітності, ризик ускладнень вагітності при амніоцентезі становить 0,2 %.

Кордоцентез, тобто взяття крові з пуповини, стали використо­вувати частіше після того, як цю процедуру почали здійснювати під контролем УЗД, тобто без фетоскопії. Процедуру проводять у термін з 18-го по 22-й тижні вагітності; зразки крові є об'єктом для цитогенетичних (культивуються лімфоцити), молекулярно-генетичних і біохімічних методів діагностики спадкових хвороб.

Кордоцентез застосовують для діагностики хромосомних та гематологічних спадкових хвороб (гемоглобінопатії, коагулопа-тії, тромбоцитопенії), імунодефіцитів, гематологічного статусу в разі резус-сенсибілізації, внутрішньоутробних інфекцій.

Біопсія тканин плода як'діагностична процедура здійснюєть­ся у II триместрі вагітності під контролем УЗД.

Неінвазивні методи дослідження в пренатальній діагности­ці. Основним неінвазивним методом пренатальної діагностики є ультразвукове дослідження (УЗД), яке необхідно проводити усім вагітним. Ультразвукове сканування плода проводять не менше як два рази кожній жінці. Перший огляд не пізніше ніж через 15—16 тиж., другий — у 25—26 тиж.