Медична географія, морфофуннціональні особливості, цикли розвитку, шляхи зараження та профілактика

Тваринні джгутикові об'єднують найпростіших, які мають від одного до кількох джгутиків. Органелами їхнього руху є ундулю-юча мембрана — хвилеподібна цитоплазматична перетинка між джгутиком і пелікулою. Рослинним формам властивий хлоро­філ, і вони живляться автотрофно шляхом фотосинтезу; тваринні форми безхлорофільні, живляться гетеротрофно. Для деяких із джгутикових характерна стала форма тіла, що забезпечується пе­лікулою, у передньому кінці його міститься ядро. Джгутики роз­ташовані в передній частині клітини й утворені ниткоподібними виростами цитоплазми. Окремі джгутикові мають поблизу осно­ви джгутика особливу органелу — кінетопласт (блефаропласт), що нагадує мітохондрію, містить багато ДНК.

Джгутикові розмножуються шляхом поздовжнього поділу; для більшості характерний також статевий процес. Існують у ве­гетативній формі, деякі здатні утворювати цисти.

Більшість представників живуть у морських та прісних водо­ймах, багато перейшли до паразитичного існування, серед них є паразити людини: трипаносоми, лейшманії, трихомонади, лямб­лії.

Трипаносоми

Відомі африканський і американський трипаносомози людини.

Африканський трипаносомоз (сонна хвороба). Поширення пов'язане з місцями паразитування специфічного переносника — мухи цеце (Центральна і Західна Африка, Південно-Східна Афри­ка). Тіло видовжене, звужене на кінцях, довжина його становить ЗО—40 мкм, ширина — 1,5—3 мкм, має один джгутик. У центрі міститься ядро, на задньому кінці — червоний кінетопласт, від якого відходить хвилеподібний "джгутик, спрямований до перед­нього кінця тіла, він утворює ундулюючу мембрану. Рух трипано­сом активний — за допомогою джгутика, мембрани та згинання тіла. Розмноження відбувається шляхом поздовжнього поділу.

Локалізація: головний мозок, печінка, селезінка, нирки, сер­це, легені, кістковий мозок, лімфатичні вузли (мал. 25).

Патогенна дія: потрапивши в організм людини під час укусу інвазійною мухою, трипаносоми накопичуються в лімфатичних судинах і вузлах, розмножуються і через 20—25 діб виходять у

кровоносні судини. По­ширюються по всіх тка­нинах і органах, особли­во уражуючи головний мозок.

Лабораторна діагнос­тика: вибір досліджува­ного матеріалу залежить від стадії хвороби. На пізній стадії хвороби — мікроскопія спинномоз­кової рідини; серологіч­ні дослідження — РЗК і РФА з діагностикумами.

Профілактика: осо­биста — захист від укусів мухи цеце за допомогою репелентів; суспільна — раннє виявлення і ліку­вання хворих, знищення переносників за допомо­гою інсектицидів.

Американський три­паносомоз (хвороба Чагаса). Поширюється в країнах Південної, Цен­тральної і Північної Аме­рики. Наявність джгу­тикових трипаносомних І безджгутикових лейшманіальних форм паразита в організмі людини і тварин. Фор­ми — видовжені, частіше вигнуті у вигляді літери 8, розміром 15—20 мкм.

Локалізація: клітини внутрішніх органів.

Патогенна дія: пов'язана переважно з дією лейшманіальних форм — руйнування клітин нервової системи, скелетних і непо-смугованих м'язів, серцевого м'яза. Розвиваються запальні реак­ції, алергійні й аутоімунні процеси в уражених органах.

Лабораторна діагностика: зазвичай ускладнена. Проводять мікроскопію мазка і товстої краплі крові, пунктату лімфовузлів і спинномозкової рідини. Застосовують біологічні проби — зара­ження морських свинок; серологічні реакції РЗК, РИГА, РІФ; шкірно-алергійну пробу.

Профілактика: особиста — захист від укусів клопів; суспіль­на —виявлення і лікування хворих, ретельна перевірка донор­ської крові при гемотрансфузіях; знищення клопів за допомогою інсектицидів; спорудження нових будинків замість глиняних і очеретяних жител, в яких водяться клопи.

Лейшманії

Збудники лейшманіозів. Лейшманії існують у двох формах: без джгутиковій і джгутиковій.

Вісцеральний лейшманіоз. Поширення — Індія, Пакистан, Північно-Східний Китай, Непал, Бангладеш, Середземномор'я, Ближній і Середній Схід, Центральна і Південна Америка.

Локадіаашя: клітини печінки, селезінки, червоного кістково­го мозку, лімфатичні вузли {мал. 26).

Патогенна дія: на місці укусу за декілька діб або тижнів розви­вається ущільнений вузлик або невеличка блідо-рожева папула.

Уражуються селезінка, печінка, лімфатичні вуз­ли. Ураження кровотворної системи призводить до лейкопенії та анемії.

Лабораторна діагностика: виявлення парази­тів у мазках клітин червоного кісткового мозку,

1 у товстій краплі крові; постановка серологічних реакцій РЗК, РГА, РІФ (з діагностикумами).

Профілактика: особиста — захист від укусів москітів, профілактичні щеплення; суспільна — своєчасне виявлення і лікування хворих; зни­щення москітів за допомогою інсектицидів.

Шкірний лейшманіоз. Поширення: Цен­тральна і Західна Індія, Середня Азія, Північний Афганістан, Ірак, Іран, Центральна і Східна Африка.

Локалізація: внутрішньоклітинна (моноцити і макрофаги) у клітинах шкіри.

Мал. 26. Джгутикова стадія лейшманії (Leishmania):

1 — кінетопласт; 2 — ядро; 3 — цитоплазма; 4 — джгутик

Патогенна дія: паразити проникають у шкіру при укусі мос­кіта. На місці вхідних воріт лейшманії розмножуються, утворю­ються специфічні виразки, які заживають рубцем.

Лабораторна діагностика: мікроскопія зскрібків горбиків, що не розпалися, або країв виразки; у гнійному вмісті кількість лей-шманій невелика. У другій половині хвороби лейшманії знайти складніше.

Профілактика: особиста — захист від укусів москітів; суспіль­на — знищення гризунів у осередках шкірного лейшманіозу, ще­плення живою культурою, що створює перехресний імунітет до антопонозного шкірного лейшманіозу.

Трихомонади

В організмі людини існують три види трихомонад: кишкова — у товстій кишці; ротова — у ротовій порожнині; сечостатева (піх­вова) — у сечостатевих шляхах чоловіків і жінок.

Піхвова трихомонада (мал. 27) є збудником урогенітального трихомонозу. Поширення: пойсюдне. Існує тільки у вигляді вегета­тивної форми (трофозоїт), цист не утворює. Трофозоїт має грушопо­дібне тіло 14—ЗО мкм завдовжки. На передньому кінці тіла містять­ся 4 вільні джгутики й ундулююча мембрана, що доходить до серед­ини тіла. Ядро одне, розташоване ближче до переднього кінця тіла. Цитоплазма вауколізована. Крізь усе тіло проходить аксостиль, який виступає на задньому кінці у вигляді загострення. Паразитує тільки в людині.

Патогенна дія: запалення
слизової оболонки сечостатевих
шляхів. Трихомонада виявляє
патогенність тільки в асоціації
з іншими паразитами за певних
умов. Підтвердженням цього є
часте безсимптомне носійство.

Лабораторна діагностика

виявлення вегетативних форм у
нативних і пофарбованих мазках

із піхви та сечівника, рідше —

в осаді сечі після центрифугуван­ня;

посів на живильне середовище в разі

підозри на носійство та контролю після лікування.

Профілактика: особиста — відмова від безладних статевих сто­сунків, використання презервативів; суспільна — лікування хво­рих, стерилізація гінекологічних та урологічних інструментів.

Характерними особливостями цього класу є наявність щіль­ної оболонки клітини — пелікули, завдяки якій тіло набуває по­стійної, витягнутої форми, і джгутика — органа руху. Окремі представники цього класу мають декілька джгутиків. Часто в джгутикових трапляється опорна органела — аксостиль, у вигля­ді щільного стрижня, який проходить уздовж клітини. У інших представників наявна ще одна своєрідна органела руху — унду-лююча (коливальна) мембрана. Це тонкий плоский виріст цито­плазми вздовж тіла, на зовнішньому краї якого розташовується джгутик. Джгутик приводить ундулюючу мембрану у хвилепо­дібний рух. Серед джгутикових є велика кількість паразитичних форм. У людини паразитичні джгутикові можуть знаходитися в різних органах.

Є.М. Павловський, вивчивши захворювання, на які можуть хворіти і тварини, і люди, виділив особливу категорію захворювань з природною осередкованістю. Для неї характерні такі ознаки:

1) збудники циркулюють у природі від однієї тварини до ін­шої, незалежно від людини;

2) резервуаром збудника є дикі тварини;

3) хвороби поширені на обмеженій території з відповідним ландшафтом, кліматичними особливостями і біоценозами.

Природною осередкованістю захворювання є територія, на якій водяться дикі тварини, що слугують резервуаром збудника і переносника, якщо хвороба трансмісивна. Основні компоненти осередка:

1) збудник;

2) тварини, що сприймають збудників, — резервуари;

3) відповідні природні (ландшафтні та кліматичні) умови, в яких існує певний біоценоз;

4) переносник (у випадку трансмісивних захворювань).
Прикладом трансмісивних природно-осередкованих захворю-
вань є лейшманіоз.

Природна осередкованість може існувати невизначено трива­ло. Людина, яка потрапила в такий осередок (на лісорозробках,

полюванні), може захворіти на певну хворобу, якщо вона сприй­має такі захворювання.

Профілактика: боротьба з переносниками.

Тип Апіномпленсні (Арісотріеха). Клас Споровики (Зрогогеа)

Представники класу Споровики (Зрогохеа) — паразити люди­ни. Це виключно паразитичні організми, найчастіше з внутріш­ньоклітинною локалізацією. Усередину клітини хазяїна прони­кають за допомогою спеціальних органел (коноїд, роптрій). Пара­зитичне існування призвело до спрощення їхньої будови: відсут­ності органел руху, травних і скоротливих вакуоль. Живлення осмотичне. Життєвий цикл складний, у ньому наявні чергування безстатевого розмноження, статевого процесу і спорогонії. Безста­теве розмноження полягає у множинному поділі (шизогонія), а в деяких форм відбувається поділ навпіл. Статевий процес прохо­дить шляхом копуляції гамет. Зигота зазвичай утворює оболонку і зветься ооцистою. Усередині в процесі спорогонії формуються спорозоїти. Вони можуть існувати й окремо, вкриваються обо­лонкою і перетворюються на спороцисти. Перший поділ зиготи — мейоз. Життєвий цикл споровиків завершується утворенням спо-розоїтів.

Тип Війкові (СіїіорНога). Клас Щілинороті (Кітозіотаіеа)

Представники класу Щілинороті (Кітозіотаіеа) — паразити людини.

Тип налічує близько 7500 видів. Серед усіх найпростіших у війкових досить складна будова. Форма тіла видовжено-овальиа, постійна. Розміри — від ЗО—40 мкм до 0,01—0,30 мм. Роль ор­ганел руху виконують війки. Деякі представники цього типу ма­ють трихоцисти — захисні пристосування, що розташовані під пелікулою. Якщо їх подразнити, вони висовуються й уражають здобич. Інфузорії мають рот і видільний отвір для виведення пере­травлених решток — порошицю. Навколо ротового отвору є пере-дротова заглибина — перистом. Рот переходить у клітинну глот­ку — цитофаринкс. їжа перетравлюється в травних вакуолях, які утворюються в ендоплазмі.

У деяких паразитичних інфузорій клітинного рота немає, жив­лення здійснюється шляхом піноцитозу або крізь сисні щупаль­ця. Будова скоротливої вакуолі складніша: навколо центральної вакуолі резервуара (власне вакуолі) віночком розташовані 5—

7 привідних канальній. Саме до них спочатку надходять речови­ни, що потім виводяться до центрального резервуара, який роз­ширюється, скорочується й виштовхує рідину назовні через ви­дільний отвір.

Особливим є ядерний апарат інфузорій. Він диференційова­ний: велике ядро та поліплоїдний макронуклеус. Для багатьох видів характерна наявність кількох макро- і мікронуклеусів.

Живляться представники цього типу бактеріями, водоростя­ми та найпростішими.

Більшість видів за несприятливих умов утворюють цисти.

Живуть у морях, прісних водоймах у складі бентосу і планкто­ну, деякі види — в ґрунті. Більшість є коменсалами та паразита­ми інших тварин (червів, молюсків, риб, земноводних, ссавців), спричинюють захворювання риб, людини.

Водні форми відіграють значну роль в очищенні стічних вод, є поживою для риб, їх використовують у лабораторних досліджен­нях.

Розмноження буває безстатеве (навпіл, множинний поділ, різ­ні форми пупкування) і статеве (кон'югація, пов'язана зі склад­ними перебудовами ядерного апарату).

Лабораторна діагностика в різних паразитів неоднакова, вона залежить від того, де паразитує тварина. Деякі з них можна ви­значити в мазку із фекалій, виділень сечових і статевих шляхів, виділень зі шкірних виразок.

РОЗДІЛ 10

Медична гельмінтологія. Плоскі та Круглі черви — паразити людини

Медична гельмінтологія вивчає паразитів з групи червів. Чер­ви — багатоклітинні двобічно-симетричні тварини. Видовжене тіло плоских червів — це шкірно-м'язовий мішок, що складаєть­ся з м'язів та покривних тканин. Захворювання, які спричиню­ють гельмінти, називають гельмінтозами.

Тип плоскі черви (Plathelminthes)

Тіло плоских червів двобічно-симетричне, сплющене у спинно-черевному напрямку. Порожнина тіла відсутня, а внутрішні ор­гани розміщені в паренхімі. Шкірно-м'язовий мішок складається з тегументу - особливої оболонки, яка вкриває все тіло, і трьох шарів непосмугованих м'язів. Нервова система — із нервового вузла (ганглія) на передній частині тіла та поздовжніх нервових стовбурів, що відходять від нього. Видільна система представлена системою каналів, які пронизують усе тіло тварини та відкрива­ються назовні порами. Дуже складно побудована статева система. Майже всі паразитичні плоскі черви є гермафродитами, дихаль­на і кровоносна системи відсутні. Поглинання кисню і виділен­ня вуглекислого газу відбувається по всій поверхні тіла. До типу плоских червів належать два класи, які мають медичне значення: Сисуни (Тгетаїосіа) та Стьожкові (Сезіоісіеа).

Клас Сисуни — збудники захворювань людини

Клас налічує понад 3000 видів. Усі вони ведуть паразитичний спосіб життя. Тіло паразитів сплющене, має листоподібну форму зі спеціальними органами прикріплення — присосками і гачка­ми. Є дві присоски — передня (ротова), у глибині якої розміще­ний рот, і задня (черевна). Покриви без війок. Шари м'язів добре розвинені, що дає змогу сисунам здійснювати складні переміщен­ня. Травна система спрощена: ротовий отвір виконує одночасно функцію і анального отвору. Ці види здатні всмоктувати поживні речовини всією поверхнею тіла. Нервова система представлена нервовим ганглієм і поздовжніми нервовими стовбурами. Органи чуттів також спрощені у зв'язку з паразитичним способом життя. Видільна система представлена системою каналів, які пронизу­ють усе тіло тварини та відкриваються назовні порами.

Більшість сисунів — гермафродити: в одному організмі є орга­ни як чоловічої, так і жіночої статевої системи. Однак незважаю­чи на це запліднення у більшості сисунів перехресне.

Особливістю паразитів є виняткова плодючість. Кожна особи­на може відкладати мільйони яєць за день. Більшість яєць і личи­нок гинуть під дією несприятливих чинників середовища.

Життєвий цикл дуже складний. Паразити розвиваються зі змі­ною хазяїв і чергуванням поколінь. Статевозрілі сисуни зазвичай паразитують в організмі хребетних тварин. Яйця потрапляють у навколишнє середовище, у воду, де за сприятливих умов із яйця виходить личинка — мірацидій, що вкрита війками і має світ­лочутливі вічка. Ця личинка в свою чергу потрапляє в організм молюска певного виду. У молюску личинки активно розмножу­ються шляхом партеногенезу: за деякий час після проникнення з одного мірацидія виходить декілька сот нащадків — церкаріїв. Церкарії зазвичай активно плавають. Залежно від виду паразита вони здатні проникати в основного хазяїна або потрапляти туди пасивно, інцистуючись на водяних рослинах чи в тканинах іншо­го проміжного хазяїна (риб, ракоподібних). У цьому випадку за­раження основного хазяїна відбувається в результаті споживання водяних рослин і тварин.

Більшість сисунів людини паразитують у жовчних протоках печінки, однак серед них є також сисуни кишок, кровоносної та дихальної систем. Аби потрапити в потрібний орган, сисуни руха­ються по судинах чи просвердлюють стінки органів. Іноді таким способом вони потрапляють в органи, непридатні для їх існуван­ня, наприклад в очі чи головний мозок, де за деякий час гинуть. Саме переміщення паразитів по організму хворі переносять дуже тяжко: підвищується температура тіла, з'являється гарячка. Часто це супроводжується кропив'янкою, набряком обличчя.

Хвороби, які спричиняють сисуни, називаються трематодоза­ми. Більшість трематодозів належать до групи зоонозних захво­рювань, тому повністю їх ліквідувати дуже складно.

Сисуни, які паразитують у жовчних протоках печінки. До них

належать печінковий сисун, котячий сисун, ланцетоподібний си­сун.

Сисун печінковий — збудник фасціольозу (мал. 28). Поши­рення повсюдне. Остаточний хазяїн — велика і мала худоба, про­міжний хазяїн — молюск, ставковик малий (мал. 29). Живить­ся жовчю. Статевозріла, листоподібна особина, завдовжки 20— ЗО мм, завширшки 8—12 мм. Спереду розміщений невеликий ко­нічний виступ завдовжки 4—5 мм. Черевний присосок більший, ніж ротовий. Сім'яники розгалужені, розміщені всередині тіла, а жовточники — з боків. Матка звивиста, розміщена в передній частині тіла; позаду і збоку середньої лінії — гіллястий яєчник. Яйця великі, овальної форми (130—150 х 70—90 мкм), мають кришечку.

У людини відповідні захворювання частіше трапляються се­ред населення сільської місцевості. Паразитування сисунів у пе­чінці може перебігати як бей симптомів, так і дуже тяжко.

Патогенна дія: продукти виділення отруюють організм хазя­їна, а самі паразити закупорюють жовчні протоки, зумовлюючи застій жовчі. Печінкові клітини при цьому гинуть і заміщуються сполучною тканиною. Тяжкість захворювання залежить від кіль­кості паразитів, які потрапили в організм людини, а також від їх видових особливос­тей (наприклад, від розміру).

„Лабораторна діагностика. Усі захворю­вання, спричинені сисунами, які паразиту­ють у печінці, діагностують на основі вияв­лення їхніх яєць у фекаліях. Яйця, а іноді статевозрілі паразити можуть бути виявле­ні і в жовчі, яку отримали під час зондуван­ня дванадцятипалої кишки хворого.

Профілактика: 1) старанно мити овочі; 2) китпятити воду з відкритих джерел перед споживанням; 3) не споживати сиру і напів­сиру рибу.

Мал. 28. Сисун печінковий (Fasciola hepatica): 1 — ротова присоска;

2 — черевна присоска; З — матка; 4 — яєчник; 5 — сім'яники; 6 — жов­точники

Cисун котячий — збудник опісторхозу (мал. ЗО). Поширений на берегах великих рік, переважно в басейнах рік Західного Сибі­ру, Казахстану, Наддніпрянщини тощо. Розміщення в тілі оста­точного хазяїна: внутрішньопечінкові жовчні протоки, протоки підшлункової залози. Статевозріла особина завдовжки 8—13 мм. Тіло звужене спереду. Гілки кишок досягають заднього кінця тіла. У самій частині розміщені два великі чотири- і п'ятилопатеві сім'яники. По середині — темнозабарвлена матка із жовточни-ками. Яйця дрібні, завдовжки 26—30 мкм, асиметричні, мають кришечку і невеликий горбок на протилежних кінцях. Остаточ­ний хазяїн — люди і тварини, що харчуються рибою, проміжний — молюск, риби родини коропові.

Патогенна дія: механічне ураження жовчних проток і проток підшлункової залози^^цо може призвести до первинного раку пе-чшки і підшлункової залози, цирозу печінки.

Лабораторна діагностика: виявлення яєць у вмісті дванадця­типалої кишки і фекалія^ (яйця виявляють не раніше ніж через місяць після зараження); серологічні реакції на ранній стадії хво­роби^—

Профілактика: не^^щоживати недостат­ньо термічно оброблену або погано просолену рибу; виявлення і лікування хворих, захист во­дойм від фекального забруднення, санітарно-просвітницька робота.

Сисун ланцетоподібний — збудник дикро-целіозу. Поширений повсюди. Розміщення в тілі остаточного хазяїна: внутрішньопечінкові жовчні протоки. Тіло статевозрілої особини за­вдовжки 5—12 мм, спереду рівномірно звуже­не, задній кінець заокруглений. Два часточкові сім'яники розміщені в передній третині тіла. Яєчник виявлено за заднім сім'яником, матка — у задній частині тіла, жовточники — з боку по середині тіла. Яйця коричневого відтінку, 8 асиметричні, розміром 38—45 мкм. Кришечка

Мал. 30. Сисун котячий (ОрізіЬогспіз їеііпеиз): 1 — ротова присоска; 2 — глотка; 3 — кишки; 4 — черевна присоска; 5 — матка; 6 — жовточник; 7 — яєчник; 8 — сім'яприймач; 9 — сім'яники; 10 —

видільний канал зрілого яйця слабко помітна, розміщена на гострішому полюсі. Усередині зрілого яйця виявлено зародок з двома круглими клі­тинами. Остаточний хазяїн — травоїдні тварини (велика і мала рогата худоба, свині), людина (поодинокі випадки хвороби); про­міжний хазяїн — черевоногі молюски, мурахи.

Патогенна дія: ознаки дискроцеліозу подібні до опісторхозу, виражені слабкіше.

Лабораторна діагностика: виявлення яєць у вмісті дванад­цятипалої кишки і фекаліях, можливе виявлення "транзитних** яєць; серологічні реакції.

Профілактика: мити овочі і фрукти перед споживанням; вете­ринарний контроль за тваринами.

Сисуни, які паразитують поза печінкою. Сисун легеневий — збудник парагонімозу (мал. 31). Поширений на Далекому Сході, Філіппінах, у Південно-Східній Азії, Індонезії, Південній Амери­ці (Перу, Еквадор), Африці (Заїр, Камерун, Нігерія). Розміщення в тілі остаточного хазяїна: дрібні бронхи. Можливе й позалегене-ве розміщення (печінка, селезінка, головний мозок, м'язи). Ста­тевозріла особина має тіло яйцеподібної форми, розміром до 1 см,

червоно-коричневого кольору. Час­точкові сім'яники і часточковий яєчник виявлено у задній третині тіла; часточковий яєчник і мат­ка розташовані над сім'яниками. Жовточники займають бічні по­верхні вздовж тіла. Яйця широкі та овальні, із кришечкою, золотаво-коричневого кольору, завдовж­ки до 100 мкм. Остаточний ха­зяїн — тварини із собачих, котя­чих, єнотових, рідше людина; про­міжний хазяїн — молюск, раки, краби (мал. 32).

Патогенна дія: механічне ура­ження тканин хазяїна під час мі­грації, ураження стінок бронхів, альвеол (комірок); формування паразитарних кіст, що містять 1 — 2 парагоніми; розвиток легеневих абсцесів; токсико-алергійна дія.

Лабораторна діагностика: овоскопія мокротиння або фекалій (яйця потрапляють у кишках під час заковтування мокротиння) через 1,5—2 міс. після зараження; серологічні реакції РЗК, РПГА на ранніх стадіях хвороби.

Профілактика: не споживати сирих раків і крабів, не пити сиру воду в осередках хвороби; виявлення і лікування хворих, захист водойм від фекального забруднення, санітарно-просвітня робота.